Марія Павлюх

Психосемантичний відтінок історіографічних термінів «волинська трагедія» та «волинська різанина» у сучасній українській і польській публіцистиках про події 1943 року на Волині

«Українсько-польські відносини впродовж своєї тисячолітньої історії пережили декілька драматичних і навіть трагічних моментів. Проте, в пам’яті нинішніх поколінь чи не найболючішою травмою залишається братовбивчий польсько-український збройний конфлікт 1943 року на Волині, коли здетонували міни сповільненої дії українсько-польської історії.

Це була війна, про яку ідеологи знають більше, ніж історики. Однак достовірні факти, документи і свідчення можуть суттєво спростувати викривлені чорно-білі картини минулого. Дух правдивої історії не терпить таких чорно-білих інтерпретацій, коли з одного боку бачать тільки героїв, натомість з іншого – лише злочинців.

Проте, хоч якими ретельними будуть дослідження істориків, фактологічна правда – це лише половина справи. Навіть найнезаперечніші факти, якщо вони ляжуть на ненависницьку основу душі, стануть джерелом нової незгоди й нових історичних порахунків. Тому ми закликаємо обидва наші народи у сповідальному акті сумління знешкодити у своєму серці зерна ворожнечі, визнаючи цим самим нашу віру і вищу правду любові.

Водночас ми просимо вибачення у тих поляків, долі яких понівечені українською зброєю, а в їхній особі – і всього польського суспільства. Ми висловлюємо свій жаль, що цю зброю було спрямовано також проти невинних польських родин, та визнаємо, що насильницьке усунення польського населення на Волині було трагічною помилкою. Сліпа помста завжди уневажнює лицарство зброї, перетворюючи військову сутичку на різанину. Ми переконані, що принципи колективної відповідальності усієї спільноти за вчинки окремих її членів не мають під собою ні євангельської, ні загальнолюдської легітимізації» [3;2].

Так починається та закінчується колективний лист галицької інтелігенції з приводу 60-ї річниці збройного українсько-польського конфлікту на Волині.

Пошуки історичної правди змусили українських та польських інтелектуалів досліджувати історичні події та подавати їх громадськості із превентивними елементами, позбуваючись болю минулого.

Ретельні дослідження проблематики українсько-польських стосунків засвідчили, що у історіографіях української та польської нації є суттєві розбіжності не тільки у термінологіях, а й їх лексико-семантичних відтінках, які відрізняються сприйняттям українця чи поляка на рівні психологічному.

Тому й метою цієї статті є аналіз термінологічних конструкцій в інтерпретаціях про події на Волині 1943 року істориків, публіцистів. Така спроба дослідження здійснюється уперше.

Актуалізація складної теми українсько-польських відносин у зв’язку із будівництвом помпезного пантеону на львівському Цвинтарі Орлят та «святкуванням» 60-річчя Волинської трагедія порушила багато нерозв’язаних проблем співжиття двох народів, яким судилася багатовікова складна доля бути сусідами і ворогами, поневолювачами і поневоленими [4;245].

Проблема, про яку йдеться, є однією з найважливіших у новітній історії обох наших держав та народів. Навколо неї створено багато міфів та упереджень [1;57].

Насамперед, варто зазначити, що сусідні народи завжди мають спільну болючу історію. Протягом століть колективна пам’ять витворює негативні образи, стереотипи про сусідні нації:

«Власне стереотип поляка як «ворога» українців сформувався через суспільно-політичні обставини після того, як прийняли Люблінську унію 1569 року, яка знищила рештки державницьких традицій, що крилися під формами Великого князівства Литовського.

Отже, цей стереотип формувався за умов національної, релігійної та політичної кризи українського народу.

Український народ свідомо реалізував своє стереотипне уявлення про поляків упродовж майже чотирьох століть, передаючи його як вираження суспільної думки без огляду на особистий досвід кожного. Ідеологічно-творча та політична функції стереотипного мислення постійно підтримували в українців почуття національної ідентичності, а соціопсихологічна – давала змогу окремим індивідам ототожнювати себе із суспільством (Україною) через спільну систему цінностей» [9;459].

Негативні стереотипи, викликані давніми історичними кривдами нерідко ставали причинами перекручування фактів, подій в історіографії. Псевдоісторія мала на меті маніпулювати молодою генерацією та плекати шовіністичні нахили. Сьогодні постає проблема пошуку тої загубленої фактологічної правди, позбавленої упереджень.

«Учасників українських дебатів про історію ХХ сторіччя можна поділити на три групи. Перша – найчисельніша, історики та публіцисти, що репрезентують постсовєтську модель історіографії України. На грані ідеологічної хвилі знаходять речники націоналістичної версії історії, не так особистісної, оскільки моделі звільнення від посткомуністичного (це друга група – ред.). Третю групу можна назвати «ревізійною», які критично ставляться до першої та другої моделі історіографії» [13;99].

Відповідно до приналежності до тієї чи іншої групи історіографи згадують про події на Волині як про кривавий конфлікт, українсько-польську війну, різанину і зрештою трагедію. Усі ці історіографічні терміни мають різні лексичні і що важливіше – психосемантичні значення. Спробуймо проаналізувати на прикладах полемічних статей українських та польських публіцистів різницю між термінологічними конструкціями, які вони застосовують. Терміни, якими послуговуються автори створюють важливу проблему термінологізації в епоху глобального обміну інформацією. Для аналізу вибрали матеріали журналу «Ї», присвячених 60-ій річниці подій на Волині 1943 року та польський збірник «Українознавчий бюлетень».

Термін, як дефініція має ширше та вужче значення: «... – 1) слово або словосполучення, чітко окреслене спеціальне поняття якої-небудь науки, техніки, мистецтва... 2) будь-яке слово, будь-який вислів» [2;1241].

У першому випадку ширше значення репрезентує нам, досліджувані словосполучення, що означають чітко окреслені поняття в історичній термінології. Розбіжності у термінології історіографів спричиняють деякі непорозуміння в українсько-польських стосунках. Нав’язані стереотипи стають каменем спотикання у національному примиренні.

У «Передньому слові» журналу «Ї» (номері присвяченому подіям на Волині 1943 році) зазначена та термінологічна розбіжність:

У 1943 році на територіях окупованої нацистськими військами Волині вибухнув кривавий українсько-польський конфлікт, під час якого найбільше постраждало польське населення. Воно просто перестало існувати – частина була знищена, а частина просто втекла.

«... Великих втрат зазнали обидва народи, але найбільше польська меншина, що мешкала у регіоні, переважно заселеному українцями. З іншого – це був епізод великого, непримиренного українсько-польського протистояння першої половини та середини ХХ століття. Ненависть старанно підживлювалась як внутрішньою політикою ІІ Речі Посполитої, так і гаслами борців за Українську Державу [11; 5].

Навіть така суто інструментальна річ, як можливі розбіжності у науково-історичній термінології («волинська різанина» чи «українсько-польський конфлікт на Волині») иноді стає причиною не лише банальних непорозумінь поміж фахівцями, викликає цілу хвилю асоціативних нашарувань і стереотипів. Нам важко прийняти у сучасного польського автора визначення «Східна Малопольща» та «креси» щодо Західної України [11; 10].

Відомий (а нині вже покійний) польський діяч, поборник українсько-польського примирення Яцек Куронь у «Листі до Мирослава Мариновича», пояснюючи криваві події минулого наголошує:

«Питання приязні між польським та німецьким народами є надзвичайно нелегким, як нелегкою є дружба між народами польським та німецьким. Ми, поляки, є українцями для німців та німцями для українців... До кінця ІІ світової війни, а також деякий час після неї, польських партизанів з Руху опору німці вважали бандитами. Аналогічно творилися антиукраїнські стереотипи у свідомості неабиякої частини поляків, як і стереотипи щодо поляків серед багатьох українців. Це був образ ворога.»

... У Польщі вже почали готуватися до відзначення влітку 60-ї річниці події, яка у польській пам’яті має назву «волинської різанини» [5; 5]. Тоді як в українській колективно-історичній свідомості має назву «волинська трагедія».

Автор критикує власний народ за жорстоку політику щодо українців у минулому:

«Однак майже шістсот років саме ми – поляки, були сильнішою, домінуючою стороною, й тому ми полонізували українську еліту. У ХІХ і першій половині ХХ століття, коли у Польщі, і в Україні майже аналогічно формувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливлювали Україні здобуття самостійності: натомість українці ніколи нам такої кривди не чинили» [5; 5].

Подія, яка носить назву «Волинська трагедія» (на позначення подій 1943 року на Волині) є відповідником польського історіографічного терміну «Волинська різанина». На перший погляд, різниця незначна, проте терміни мають різне семантичне та психологічне забарвлення. Зрештою семантика відіграє важливу роль у проблемі термінології. Її семантичні відтінки (М.П. – термінології) мають різний психологічний ефект. Свідомість на психоемоційному рівні вимальовує різні картини: одні з них – агресивно забарвлені, інші – превентивно-нейтральні.

Поляк Ґжеґож Мотика називає волинські події повстанням, а в іншій статті конфліктом 1939–1948 років.

Дослідниця Надія Кулеша описує нестерпне становище українців та знущання поляків, які і стали волинською помстою українців польському населенню: «... Понівечені села, пограбовані повіти, сплюндровані церкви, тисячі покалічених людей, посічених, обезвічених, всюди гроби, труни, сироти, каліки, всюди плач і скрегіт зубів... нестерпним було становище полонених українців, з якими поляки обходилися гірше, ніж з худобою...» [4; 248].

Такі жахливі картини минулого спровокували українське населення на помсту і привезли до кривавої розв’язки. Детально, аналізуючи, різницю між термінами, спробуймо порівняти спочатку їхні семантичні значення, а потім психовідтінки.

Великий тлумачний словник української мови подає значення слова «трагедія» як «… – Велике горе, загальнонародне чи особисте, спричинене гострим непримиренним конфліктом…"[2; 1260]. Також трагедія є драматичним жанром. Однокореневими та похідними словами «трагедії» у словнику подані: трагізм, трагедійність, трагічність. Тоді як слово «різанина» означає: «... – Жорстоке кровопролиття, вбивство людей» [2; 1034].

Спільнокореневих слів до «різанина» словник вміщує кілька: різання, різати, різатися, різачка, різачок, різець. Дієслово різати широко вживане і багатозначне.

Ці два іменники «різанина» та «трагедія» жіночого роду несуть гнітюче навантаження. Проте «різанина» забарвлене відштовхуюче негативно, що створює агресивну психологічну картину і безапеляційне засудження кривдника та співчуття до жертви. Термін «трагедія» відсторонюється від однобокого засудження. Трагедія – начебто випадкове горе, не передбачуваний нещасний випадок. Трагедія і особиста, і загальнонародна покладає відповідальність на обидві сторони конфлікту, закликає до гуманності. У «трагедії» не має чітко виокремлених винуватців, проте вона закликає до підсвідомого компромісу, примирення, зближення, апелюючи до совісті сторін і навіть створює ефект на рівні психіки – катарсису.

Виснуємо такі психосемантичні забарвлення цих двох термінів:

«трагедія» – нейтральне, колективно-співчутливе, сумне, гуманне;

«різанина» – агресивне, одностороннє, необ’єктивне.

Ця психосемантична різниця в історіографіях формувала політичну думку багатьох поляків, шовіністичні нахили. Сьогодні польська політична думка про українців забарвлена позитивно. Про це свідчать матеріали «Українознавчого бюлетеню», що видається у Перемишлі прихильниками українсько-польського примирення. Польські інтелектуали теж вдаються до терміну «Волинська трагедія». Навіть у заяві Польського сейму термін фігурує: «Шістдесята річниця трагедії польської меншини на Волині і в Галичині під час німецької окупації складна до роздумів над майбутнім і минулим польсько-українського сусідства. Трагедії замордованих поляків і виселених з їх місць проживання збройними формаціями українців були наслідком терпіння українців – а саме, польських збройних акцій. Була це трагедія обидвох  наших народів» [14; 113].

Колишній український Президент Леонід Кучма з приводу річниці подій на Волині сказав: «Трагедія на Волині забрала життя представників трьох народів: польського, українського, єврейського. Найбільше втрат поніс польський народ. Цей біль повинен бути болем не тільки поляків, але й українського народу» [16; 108].

Отож, різниця між термінологією у психосемантичних відтінках створює емоційно-психічні картини жорстокого, болючого минулого, через яке потрібно переступити українській і польській націям, щоб не повторювати чергової трагедії, якщо вони хочуть збудувати міцні стратегічні, приятельські і добросусідські стосунки.

1. Айленкель А. Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період // Ї: Волинь 1943. Боротьба за землю. – 2003. – №28. – С.57–76.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2003. – 14–40с.

3. Відкритий лист з приводу 60-ї річниці збройного українсько-польського конфлікту на Волині // Ї: Волинь 1943. Боротьба за землю. – 2003. – №28. – С. 4.

4. Кулеша Н. Українсько-польські відносини у 20-х роках ХХ століття (за матеріалами української емігрантської періодики у Німеччині) // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2003. – Вип.11. – С.245–261.

5. Куронь Я. Лист до Мирослава Мариновича // Ї: Волинь 1943. Боротьба за землю. – 2003. – №28. – С.5–9.

6. Менджецькі В. Націоналізуюча політика ІІ Речі Посполитої в антипольській акції УПА у 1943–44 роках // Ї: Волинь 1943. Боротьба за землю. – 2003. – №28. – С.24–30.

7. Мотика Г. Антипольська акція ОУН.–УПА // Ї: Волинь 1943. Боротьба за землю. – 2003. – №28. – С.31–47.

8. Мотика Г. Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій // Ї: Волинь 1943. Боротьба за землю. – 2003. – №28. – С.48–56.

9. Онуфрів С. Україна – Польща: формування нових стереотипів українсько-польських мас-медіа // Збірник праць української преси. – Львів, 2001. – Вип.11. – С.559–479.

10. Павлюк І. Проблеми нацменшин в українській пресі Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 20-30-х років // Збірник праць української преси. – Львів, 2001. – Вип.4–6. – С.128–136.

11. Переднє слово // Ї: Волинь 1943. Боротьба за землю. – 2003. – №28. – С.9–12.

12. я іншомовних слів. – К., 1995. – С.542.

13. Berdychowska B. Wolyn 1943 – wspolna refleksja nad przeszloscia czy samotne rozpamiatywanie o krywdzie? // Biuletyn Ukrainoznawczy. – Przemysl, 2003. – S.98-104.

14. Oswiadczenie Sejmu Pzeczypospolitej Polskiej z dnja 10 lipca 203 r. W swiazku z 60 rocznica tragedii wolynskiej // Biuletyn Ukrainoznawczy. – Przemysl, 2003. – S.112–113.

15. Pawel Jan II. List z okazii 60 rocznicy tragicznyh wydarzen na Wolyniu // Biuletyn Ukrainoznawczy. – Przemysl, 2003. – S.9–11.

16. Stepien S. Wolyn 1943 – hystoryczna retrospekcja oraz uroczystosci po 60 latach // Biuletyn Ukrainoznawczy. – Przemysl, 2003. – S.104-112.

17. Wspolne oswiadczenie Prezydentow Pzeczypospolitej Polskiej ł Ukrainy «O pojednaniu – w 60 rocznice tragicznych wydarzen na Wolyniu» // Biuletyn Ukrainoznawczy. – Przemysl, 2003. – S.113–115.

© Павлюх М. В., 2006

ч
и
с
л
о

74

2013