Андрій Портнов Про моральний і політичний сенс каяття

Андрій Портнов

Про моральний і політичний сенс каяття

70-річчя масових розстрілів у Бабиному Яру стало на Україні медійною подією. Два найбільш популярні політичні ток-шоу в прямому ефірі: «Шустер Live» і «Велика політика з Євгенієм Кісєльовим» присвятили цій темі частину свого ефірного часу. У програму Євгенія Кісельова запросили фахівців-істориків (в тому числі, автора цих рядків). У Шустера про те, «чи повинні українці вибачитися за Голокост», міркували політики (і філософ Мирослав Попович). В обох програмах, навіть в обговоренні настільки складного, делікатного і важливого питання, проявилися родимі плями всіх телешоу: поспіх, перебільшення, оплески найбільш однозначним і простим висловлюванням, перескакування на інші теми (в даному випадку на святкування хасидами Нового року в Умані і спроби партії «Свободи» зробити собі на цьому політичний піар). У той самий час, ні в тій, ні в іншій програмі жодного разу не прозвучали жорсткі ксенофобські висловлювання (настільки звичні, наприклад, на інтернет-форумах), що, можливо, свідчить про поступове усвідомленні «непристойності» таких тез у публічному просторі.

А через кілька днів після телеефіру мені довелося брати участь у цікавій дискусії «про ненасильство», організованій Східноєвропейським інститутом розвитку в Музеї мистецтв Богдана та Варвари Ханенків (одному з кращих музеїв Києва). Після слів про спадщину і вплив Магатми Ганді і Рабіндраната Тагора, автор цих рядків спробував поставити проблему повсюдної присутності насильства в сучасному українському суспільстві: в моделях спілкування і в політиці, насильства у родині та насильства по відношенню до тварин. Для пояснення своїх тез я звернувся до двох важливих історико-соціо-психологічних дослідженнь проблем насильства і опору йому: до книги французького дослідника Жака Семеліна «Без зброї проти Гітлера. Громадський спротив в Європі в 1939-1945 рр.» і до роботи відомого німецького вченого Гаральда Вельцера «Кати. Чому звичайні люди стають виконавцями масових вбивств».

Книга Вельцера побудована на допитах німців - учасниках масових розстрілів у Бабиному Яру. Так Бабин Яр виявився серед тем розмови, приуроченої їМіжнародному дню ненасильства. Після мене виступав Віталій Кононов, один із засновників і лідерів української Партії зелених, він несподівано згадав поставлене у програмі Савіка Шустера запитання і дав на нього однозначну відповідь (що, підкреслю, не зробив жоден учасник обговорення в студії): Так, українці повинні вибачитися за свою співучасть в Голокості. Після цих слів дискусія про ненасильство набула відчутного (на щастя, тільки вербального) скандального обороту. Із залу тут же пролунали вигуки: «А Шептицький?», «А хто вибачиться за Голодомор?».

Слухаючи ці репліки, я згадав свої відчуття від різноманітних дискусій про «важкі питання» і «подолання минулого» у Польщі, Росії чи Румунії: наївна впевненість у власній невинності; схильність власні непривабливі вчинки пояснювати обставинами, а непривабливі вчинки інших - особливостями їх характеру ( в тому числі, національного); невміння хоча б спробувати зрозуміти «іншого» і, в теж час, пристрасне бажання, щоб зрозуміли, почули і втішили нас; втеча від відповідальності, прикрите міркуваннями про те, що «адже не ми почали» або ж «ми були більш слабкою стороною, змушеною захищатися» і т.д.

В українських розмовах про співучасть у реалізації нацистської політики масового знищення євреїв, як правило, акцентується саме те, що поневолений народ без своєї держави не може нести відповідальності за політику, ініційовану окупантами на його території. Крім того, прямі прояви насильства по відношенню до євреїв (наприклад, погроми на початку німецько-совєтської війни у Східній Галичині) часто пояснюють виключно раціональними міркуваннями: євреї ототожнювалися з совєтською владою, погроми були формою помсти за виявлених після відходу Совєтів жертв масових розстрілів ув’язнених у в’язницях.

Аргументи «ми - слабка сторона», «не ми почали» посилюються міркуваннями про те, що «адже брали участь не тільки ми».

Пам’ятаю, як на одній з київських дискусій про пам’ять, присутній в залі колишній народний депутат кричав про те, що «нехай спочатку самі євреї покаються за юденрати», мабуть щиро не розуміючи всього цинізму своєї репліки. Власне, і про юденрати, і про зондеркомманди в таборах смерті існує багата література, яка практично не перекладена на українську мову. Заклики покаятися легко адресувати іншим, але не самим собі. Вигук «А як же Шептицький?» Відображає іншу сторону легкості - легкість ототожнення себе і своєї групи з позицією, нехай і винятковою під час подій, що відбувалися, але пост-фактум безумовно визнаною правильною та моральною. Іншими словами, наслідувати приклад митрополита Шептицького набагато легше на словах в 2011-му році, ніж на практиці у році 1941-му.

Нарешті, існує позиція, яку можна назвати рятівної вірою у незнання. На все тій же ж дискусії про ненасильство один з професорів-істориків прямо заявив, що свідомо не говорить своїм студентам про те, «якої національності була більшість офіцерів НКВД». Очевидно, добрі наміри колеги виходили з вже згаданої (і, підкреслю, більш ніж сумнівної) логіки раціоналізації ксенофобії. Мовляв, якщо ми врахуємо процентну присутність євреїв в лавах НКВД, то погроми 1941 стають абсолютно зрозумілими і виправданими. Фактично логіка замовчування повторює логіку Сталіна, який вирішив не говорити про Голокост, або логіку післявоєнній Югославії, яка наклала табу на публічне обговорення нещодавньої братовбивчої війни.

Таке замовчування - один з різновидів фальсифікації історії. Інший її різновид - купіювання або навіть переписування документів. Наприклад, керівництво Організації Українських Націоналістів (ОУН) вже в жовтні 1943 року, в справді орвелівському стилі, видало наказ підготувати «спеціальний збірник документів, які доводять, що антиєврейські погроми і ліквідації проводили самі німці, без допомоги української поліції». Чи потрібно додавати, що результат виконання цього наказу чимало сучасних істориків приймає за чисту монету і першоджерело?

Останнім часом все більш популярною стає позиція, яку можна назвати «покаянням з умовами» або, точніше, умовним покаянням. Як правило, ця позиція виглядає так: «А нехай вони визнають Голодомор».

До недавнього часу офіційний Київ переконував всі країни визнати Голодомор «геноцидом українського народу», проте сам аж ніяк не поспішав визнавати геноцид вірмен, здійснений під час І світової війни в Туреччині. Не бажаючи псувати відносини зі стратегічно важливим південним сусідом, Україна відмовлялася розуміти аналогічну («стратегічну») логіку інших країн, які не поспішали офіційно визнавати Голодомор.

Особливої уваги заслуговує логіка, яку можна описати так: «Частково покаятися, щоб ще більше пишатися».

Я вже писав про це у тексті про українських інтерпретації «Волинської різанини» 1943 року. Фактично, слідуючи такій логіці, виходить, що якщо визнати помилковість і навіть злочинність антипольської акції УПА або елементи антисемітизму в ідеології і практиках ОУН, то потім можна буде спокійно пишатися антирадянською боротьбою її підпілля. Такий підхід досить далекий від «критичного патріотизму» або «деміфологізації історії» вже тому, що він використовує хворобливу і складну рефлексію щодо вини для самоствердження і зміцнення почуття гордості.

Ще цікавішою в цьому зв’язку є модна формула «Прощаємо і просимо вибачення».

Прийняття такої формули (в тих же польсько-українських відносинах), якщо поставитися до неї серйозно, а не просто як до дипломатичної формальності, має на увазі вирівнювання гріхів. «Прощаємо і просимо вибачення», всупереч уявній толерантності та відкритості, - є лише переформулюванням старого, як світ, «око за око». Закладене в ньому вирівнювання вини сприяє зняттю відповідальності точно так само, як і міркування про те, що «не ми почали»: всі винні, всі покаялися, всі вільні.

Дозволю собі висловити припущення, що за популярністю паритетних формул вибачення ховається стереотипний погляд, що визнання своєї провини чи помилки (тим більше, «в односторонньому порядку») - це прояв слабкості. При цьому, ознайомлення з «захисними» стратегіями в українській, російській чи будь-який інший дискусії про колективну провину і відповідальність підказує нам, наскільки ці стратегії не національні, не локальні і властиві людській природі як такій. Це ще один доказ того настільки ж очевидного, скільки і важко для сприйняття факту, що немає «поганих» і «хороших» народів.

Окрема непроста проблема: як і чому ми можемо відчувати сором чи гордість за вчинки наших предків? Кого ми вважаємо предками? Що у нас спільного з тими людьми і їх вибором у надзвичайно важких ситуаціях? Та й чи в принципі можливе колективне каяття?

Адже почуття і переживання такої глибини за визначенням індивідуальні. Сергій Авєрінцев у свій час писав про сумнівну ефективність запобігти майбутнім соціальним катастрофам створюючи стіну з «занадто стандартних благих формул» («чересчур готовых благонамеренных формул»). Але чи можливі якісь інші способи проникнення у масову свідомість? Що необхідно для такого проникнення? Як ці думки можуть і повинні бути висловлені? Кожне із згаданих запитань відкриває найширший простір для роздумів. Я б звернув увагу, перш за все, на вміння промовляти важкі, гіркі і тяжкі слова. І на найважливішу передумову їх рецепції: віру в те, що мовець відчуває почуття глибокої солідарності, спільності з тими, до кого він або вона звертається. Власне, чи не в цьому феномен Магатми Ганді чи Нельсона Мандели?

На індивідуальному рівні (який за визначенням є більш глибоким), іншого шляху, окрім культивування складності і відчуття власної відповідальності за кожне своє слово та дію, мабуть, немає. Першим кроком до формування відповідальної позиції і виходу за рамки мислення в порочному колі виставлення взаємних рахунків для того, щоб виправдати те чи інше насильство є відмова від мови агресії і різних модифікацій захисної логіки. Відповідальна і відкрита позиція не чекає ініціативи від інших і не боїться першого кроку. А універсальний сенс уроку Голокосту ми можемо відчути в наших щоденних практиках: в ставленні до людей іншого кольору шкіри та іншої релігійної традиції, в які повертаються в європейську політику, в тенденціях до закритості державних і громадських кордонів, в неконтрольованому пейоративного слововживатку (чого варте хоча б стереотипне «особи кавказької національності»).

У категоріях колективної пам’яті та масової політики запитання ток-шоу Шустера можна переформулювати, наприклад, так: Чи потрібно нам вибачатися за що-небудь в історії? Чи здатні ми вибачитися та без пояснюючих вивертів визнати свою провину в чому б то не було? Найважливіше в цих запитаннях є те, що відповідальне і рефлексивне вибачення стало б актом прийняття відповідальності за свою історію, моментом утвердження суб’єктності України, індикатором дорослішання її суспільства.