|
Андрій ПортновУкраїнські інтерпретації Волинської різаниниВ
українському шкільному підручнику історії для 11 класу про антипольську акцію
УПА на Волині написано так: Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними
загонами різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні. УПА
декларувала необхідність ліквідації другорядних фронтів, за винятком
більшовицького і нацистського. Але досягти порозуміння з польськими
національними силами не вдалося. Українці звинувачували в цьому поляків, котрі
прагнули відновлення Польщі в довоєнних кордонах, поляки ж причиною ворожнечі
вважали непоступливість українців. А жертвами цього політичного антагонізму
було в основному мирне населення(1). Наведена
цитата – суцільний евфемізм, з якого неможливо зрозуміти, як саме і скільки
людей стали «жертвами політичного антагонізму», не названа їхня національність,
не згадане навіть саме слово «Волинь». Автори підручника вирішили не описувати
насильства й не згадувати про символічне значення слів «Волинь 1943 рік» для польської
пам’яті або про загальноприйняту серед польських істориків кваліфікацію тих
подій як геноциду. Зацитований
абзац з’явився в шкільному підручнику після спільного звернення польського та
українського парламентів, підтриманого Верховною радою 2003 року (60-річчя
Волинських подій) лише під тиском президента Леоніда Кучми і з перевагою лише в
один голос. Президент Кучма, для якого добрі взаємини з Польщею важили чимало,
з одного боку, сприяв проходженню декларації через український парламент, а з
другого – не вжив заходів, що могли б надати проблемі ширшого суспільного
розголосу в Україні. Результат імітації «проработки
минулого», помножений на наслідки совєтської політики
амнезії, внаслідок якої навіть чимало професійних істориків і гадки не мали про
Волинські події, виявився очікуваним. За даними соціологічних опитувань 2003
року, 48,9% українців нічого не знали про польсько-український конфлікт 1943
року(2). Указ
президента Віктора Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання «Герой
України», підписаний після першого туру президентських виборів 2010 року, на
яких Ющенко набрав 5,45% голосів, у Польщі відчитали насамперед крізь призму
пам’яті про Волинь, хоч особисто Бандера з 1941 року перебував під вартою у
німецькому концтаборі Заксенгаузен. На початку
президентського терміну Віктора Януковича тема Волині була уперше свідомо
піднята політичними противниками реабілітації УПА. Встановлюючи
у 2000-і пам’ятники жертвам УПА Компартія України мала на думці винятково
жертви серед совєтських громадян (пам’ятники в Сімферополі
та Луганську). Зорганізована ж навесні 2010 року від імені «російськомовних
українців» виставка в Києві була вже присвячена «польським та єврейським
жертвам УПА». Патроном виставки, який вирішив, що має право говорити від імені
«російськомовних українців», виступив депутат від Партії регіонів Вадим Колесниченко. Даний захід не мав нічого спільного з
критичною рефлексією з приводу темних сторінок своєї історії. Мета виставки була інша – спровокувати внутрішньоукраїнські тертя, протиставити винятково героїчну
пам’ять про Червону армію однозначному засудженню «посібників фашистів». Безвідповідальні
політичні маніпуляції укотре ускладнили саму
можливість серйозної рефлексії про Волинь 1943 року. Тим більше, що специфіка
Волинської теми полягає у тому, що українці в ній постають не як жертви або, щонайменше,
як не тільки жертви. У совєтському пропагандистському
образі «бандерівців–посібників фашизму» про Волинську різанину не згадували. У
націоналістичному наративі війни цю тему також
оминали увагою, розмах антипольської акції применшувався, а роль жертв відводилася
винятково українцям. У постсовєтських інтерпретаціях Волинських подій одним із
ключових став аргумент: «хто перший почав». Волинську акцію УПА інтерпретували
як відповідь на політику дискримінації українців у міжвоєнній Польщі (яка, поза
сумнівом, мала місце, але таки ніколи не сягнула методів «антипольської акції»
УПА чи репресій в СССР). Українські історики згадували і політику нищення
православних церков на Холмщині 1938 року, коли за 60 днів знищили 127 храмів.
Хоч довести прямий зв’язок між подіями на Холмщині й на Волині більш ніж
проблематично, у літературі навіть з’явився вираз: «Холмсько-Волинська
трагедія». Головний
сенс таких побудов простий: почали не ми,
отже, й головна відповідальність лежить не на нас. Таку ж функцію виконують
поклики на бажання німецьких окупантів «зіштовхнути українців і поляків Волині».
Остання теза фальсифікує масштаб і природу спланованих масових убивств мирного
населення. Мабуть, відчуваючи це, Володимир Сергійчук
вважав за потрібне применшити сам масштаб убивств й заодно поставити з ніг на
голову тезу про геноцид: «Збройні виступи проти окремих польських сіл на Волині
були спричинені тим, що їх жителі стали допомагати як німцям, так і совєтським партизанам у геноциді українців». Не
всі українські публікації такі. Андрій Заярнюк в
одному із львівських збірників статтей про Волинську
трагедію назвав цю подію «етнічною чисткою» і закликав колег досліджувати
поведінку учасників убивств, спираючись на наявну традицію вивчення проблеми
«звичайних людей» – виконавців масових убивств в історіографії Голокосту(3).
Автор найсерйознішої української монографії про польсько-українське
протистояння часів війни Ігор Ільюшин кваліфікував
дії УПА як однозначно злочинні, щоправда, одночасно акцентувавши польську співвідповідальність за трагедію та заперечуючи
кваліфікацію вбивств мирного населення як геноциду чи етнічної чистки(4). Але
тон в Україні задають інші публікації. Одна з причин цього – контекст розвитку
політичного та культурного життя сучасної України, який прочитується багатьма
як «незавершена деколонізація». Саме виходячи з такої логіки Микола Рябчук писав: «Українська ліберальна інтелігенція не може
ставитися до українського націоналізму так само, як польська – до польського,
чи російська – до російського: адже становище українців у сьогоднішній Україні
є далеко не таким самим, як становище росіян у Росії чи поляків у Польщі»(5).
Тому багато хто переконаний, що говорити про темні сторінки історії
націоналістичного підпілля можна і треба тільки після офіційного визнання УПА (а всі спроби ухвалення відповідного
рішення у Верховній Раді закінчувалися невдачею). За
такою самою логікою, ухвалений за ініціативою польських депутатів спеціальний
пункт резолюції Европарламенту від 25 лютого 2010
року про схвалення обіцянки новообраного президента Януковича позбавити Бандеру
звання «Героя» був відчитаний частиною української інтелігенції як глибоке
нерозуміння української ситуації. Цю думку чітко висловив той-таки Микола Рябчук, ствердивши, що реальною альтернативою України є не
вибір між націоналістичною диктатурою ОУН та цінностями Европейського
Союзу, але вибір між українською національною ідентичністю та «Русским миром»(6). Ярослав
Грицак запропонував «компромісну» тезу про те, що відкриття темних сторінок
історії УПА важливе для збереження її антисовєтських
і антинімецьких операцій як символу українського
патріотизму: …якщо я поділяю захоплення нею [УПА – А. П.] та виводжу
себе – принаймні почасти – з її традиції, то мушу визнавати її окремі
прорахунки й навіть злочинний характер рішень її певної частини, як-от у
випадку з антипольською акцією на Волині(7). Стаття
Грицака фактично пропонувала стратегію сучасної реабілітації ОУН і УПА,
збереження за ними почесного місця в національному каноні. Визнання злочинности «рішень її певної частини» тут підпорядковано
«захопленню» та повазі до боротьби підпілля. Тим не менше, більшість
українських читачів сприйняли текст Грицака як «іконоборницьку»
атаку на національні святині(8). Зокрема, вони виявилися не готові сприйняти
прямо зазначеної автором нерівности методів і жертв
антипольської акції УПА. Цю акцію (автор уникав слів «різанина», «етнічна
чистка» чи, тим більше, «геноцид») Грицак оцінив так: За нормами міжнародного права вона була воєнним злочином,
з воєнно-політичного погляду – цілком безглуздою; адже вирішальну роль в
етнічному вичищенні Волині і Галичини від поляків відіграли не дії УПА, а
рішення Сталіна та його домовлености з союзниками у
Ялті(9). Ця
цитата викликає закономірне запитання: звідки провідники ОУН могли знати у 1943
році про рішення Ялтинської конференції?, й не знімає проблему історичної інтерпретації
логіки керівництва націоналістичного підпілля при ухваленні рішення (котре,
щоправда, від самого початку викликало внутрішні розбіжності поглядів)
«очистити» Волинь від поляків. На мою думку, цю логіку можна зрозуміти, згадавши
про загальноевропейську ситуацію після Першої
світової війни, коли державну приналежність територій визначали, передусім, виходячи з національного
складу їх населення. Уявлення про те, що національна однорідність є необхідною
передумовою поступального розвитку модерної держави визначало політичне бачення
тогочасного світу та спиралося на «наукові» висновки, зокрема, швейцарського
географа Ґеорґа Монтадона,
що «природні» кордони слід встановлювати за етнічним критерієм, а меншини
мусять зазнати «масових переселень». Перший в історії договір про «добровільний
обмін населенням» у листопаді 1913 року підписали Османська імперія та
Болгарія. Лозанська угода 1923 року передбачала
«примусове переселення» греків з Туреччини та турків з Греції. Отже, етнічна
чистка й ідеал національно гомогенної держави дістали у міжвоєнний період
санкцію міжнародного права(10). Лідери
ОУН знали, що жодна з польських політичних течій часів війни і чути не хотіла
про втрату Східної Галичини та Волині. Тому, як і організатори етнічних чисток
на окупованих Балканах, вони визнали за доречне поставити майбутніх міжнародних
арбітрів перед фактом моноетнічности територій, які
вони бачили у складі своїх
національних держав. На
практиці ж вирішення такого непростого завдання виглядало так: партизани
оточували польські села (одна з основних операцій була проведена в Пасхальний
тиждень, що забезпечувало масове зібрання людей, зокрема, в костелах) та
вбивали усіх. До участі в «антипольській акції» (визначення, використовуване в
документах ОУН) намагалися залучити українських селян з навколишніх сіл, що
особливо болісно закарбувалося в пам’яті жертв. Пізніше апологети УПА подеколи
намагалися зобразити Волинські події «спонтанним народним бунтом», «селянською
помстою за роки принижень» (слова останнього командира УПА Василя Кука). Загалом
у постсовєтській Україні шкільний підручник, як і
масова свідомість, відтворює образ України як колективної жертви – і
комуністичного, і нацистського режимів, і «польсько-шляхетського панування», і
«турецько-татарської агресії». У такій площині питання про відповідальність за
власну історію видається просто недоречним – тим більше, що, як написав один з
найвизначніших українських істориків, «методи боротьби диктує нація-гнобитель»(11).
Саме в такій логіці витримана видана торік у Києві «Друга польсько-українська
війна» Володимира В’ятровича, яка відтворює згадані
мною вище основні тези бандерівського пропагандистського дискурсу і є клачисним прикладом історії
для домашнього вжитку(12). Аудиторія
подібних публікацій визначається принципово важливою особливістю української
пам’яті про Другу світову війну, що полягає у відсутності суспільного
консенсусу та спільного для переважної більшості населення країни образу війни.
Націоналісти охоче говорять про злочини СССР, але не націоналістичного
підпілля; комуністи – про жертви УПА, але не про методи совєтизації Східної
Галичини; а більшість населення, що дослівно бореться за виживаня
у щоразу важчих соціально-економічних умовах – досить байдужа до воєн пам’яті,
до яких його постійно намагаються втягти. Так виникає ситуація нації без
спільної історичної пам’яті, але з білосніжно чистим
сумлінням(13). До
речі, у новому шкільному підручнику з історії для 11 класу, виданого вже за
президента Януковича про Волинські події не згадано узагалі. Зате зазначено, що
совєтський рух опору був створений «самим народом
інтернаціональним за складом», післявоєнне націоналістичне підпілля не мало
підтримки населення Західної України, а «більшість громадян Української РСР
приймала совєтський режим як природний і
ототожнювалася з ним»(14). У
цьому контексті важливо те, що українські дискусії вельми слабко реагують
на динаміку
польської політики пам’яті про Волинь. 1993 року польські політичні та
інтелектуальні еліти, налаштовані на нормалізацію взаємин з Україною, свідомо
уникали надмірного акцентування Волинської теми; вважали, що молодій українській
державі варто зміцніти, аби дозріти до
відповідальної розмови про темні сторінки національної історії(15). 2003
року Польща вже сподівалася від України певної зрілості. Цим очікуванням
принаймні частково відповідав підписаний 59 українськими інтелектуалами лист «Незагоєна
рана Волині», що пропонував формулу «прощаємо і просимо вибачення» й
недвозначно взорувався на славетний лист польських
єпископів німецьким 1965 року(16). 2013
року формули про взаємне прощення вже було замало, адже внаслідок поглиблення
дослідження Волинських подій в Польщі устійнилося їхнє
розуміння як геноциду. Неготовність української сторони відповідально визнати
масштаб вчиненого УПА злочину, помножені на загальне розчарування «евроадвоката» України своїм «клієнтом», склалися на
промовисту невдачу задуму спільного листа польських та українських єпископів з
нагоди 70-річчя трагедії. Її відгомін відчутний в занадто нейтральних та
обережних формулюваннях звернення Синоду єпископів УГКЦ про «братовбивство на
Волині». Наголос цього тексту, що «перед Господом не має жодного виправдання
навіть одне невинно знищене життя», значною мірою нівелюється фактичним знаком
рівності між національною політикою міжвоєнної Польщі щодо українців та
спланованими масовими убивствами мирного польського населення: «З християнської
точки зору, осудливими були як політика, спрямована на позбавлення права на
самовизначення українців на своїй землі, так і збройне насилля супроти
польського населення на Волині»(17). Постскриптум, або Про перспективи дослідження Волинської
різанини Тема
Волині стала одним із полігонів примітивної політичної поляризації в Україні.
При чому, на рівні суспільному Україна надалі не розуміє, наскільки ця тема
важлива для польської пам’яті про ІІ світову війну (в українській же пам’яті
вона марґінальна й надалі майже незнана). А на рівні
історіографічному Україна залишається на рівні суперечок про висмикнуті з
контексту джерела: чи то протоколи допитів повстанців, чи то свідчень совєтських партизанів. Дозволю собі помріяти про те, як цю розпачливо передбачливу ситуацію можна
би було змінити. Найпростіший перший крок – спробувати краще пізнати польську
історіографію й для початку кваліфіковано перекласти українською книжки Ґжеґожа Мотики Ukraińska partyzantka 1942–1960 (2006) та Od rzezi wołyńskiej
do akcji “Wisła”. Konflikt
polsko-ukraiński 1943–1947 (2011). Наступний,
набагато важчий, крок – широке вивчення Волинських подій з залученням усіх
джерел: і офіційних, і усних, і – не в останню чергу – археологічних. Чому б
Україні не ініціювати створення міжнародної комісії істориків для дослідження
масових поховань на Волині? Відповідна ініціатива 2013-го, «ювілейного», року
могла би стати гідним сучасної европейської держави проектом,
який мав би неабияке символічне значення на тлі постійних політичних
маніпуляцій навколо проблеми. Наступний
перспективний крок можна назвати методологічним. У абсолютній більшості
українських публікацій про Волинь фактично немає війни як такої. Замість
аналізу ситуацій невизначеності і свободи, гідності й страху, випадковості та
примусу маємо сухе доведення очевидної теореми за схемами ОУНівської
пропаганди. Маємо абстрактні «обопільні воєнні злочини», але фактично не маємо
жертв – конкретних людей з їхніми конкретними історіями життя й смерти. Замість інтерпртетації
насильства – отримуємо соціологічно й психолічно порожні та невірогідні загальники про «селянську
жакерію» (термін родом з тієї таки ОУНівської пропаганди). Історія
українсько-польського насильства часів війни чекає на інтепретативні
підходи, що їх могли би підказати історично-психологічні студії проблем
виконавців і жертв, та зрештою уважне, аналітичне прочитання таких спогадів,
як, приміром, «За східним обрієм» Данила Шумука, в
яких згадано і про самовиправдовування безпосередніх
учасників убивств мирного польського населення, і реакції українських селян на
«масові звірські розправи Служби Безпеки [УПА] з неугодними для них людьми»(18). Нові
перспективи Волинської теми безпосередньо пов’язані і з принциповою опозицією
до історичних маніпуляцій. Не випадає далі приховувати й практики переписування
джерел, до якої не раз вдавалася ОУН. Наведу тільки один приклад: у жовтні 1943
року спецiальне розпорядження
крайового Проводу ОУН на захiдноукраїнських
землях наказувало розпочати «... спецiяльну збiрку документiв, якi б твердили, що
протижидiвськi погроми i лiквiдацiї проводили самi нiмцi, без допомоги
української полiцiї, а натомiсть перед розстрiлами спонукали жидiвський
комiтет... пiдтверджувати спiввиконнiсть української полiцiї в акцiях»(19). Нарешті
одне засадниче зауваження з приводу публічного виміру обговорення Волинської та
будь-яких інших «проблемних» історичних тем. Україну старанно переконують, що
вона приречена на вибір між двома Т: Табачником
та Тягнибоком. За такою логікою, будь-яка критика націоналістичних текстів незворотньо робить з її автора прихильника «Русского единства», а будь-яка
посутня критика совєтського міту
«Великої Вітчизняної» нібито можлива тільки з бандерівської перспективи. В
ситуації очевидних авторитарних тенденцій у діях нинішнього уряду та пов’язаних
із цим посиленням страхів щодо втрати національної мови та культурної
ідентичності, пошук відповідей на гострі суспільні проблеми переводиться в
Україні у площину чистої ідеології. Від складності сучасного світу одна частина
українського суспільства ховається в модифікації пізньосовєтських
міфів, інша ж – шукає порятунку в націоналістичному дискурсі міжвоєнної Европи з його етнізацією всіх
проблем, культом насилля і боротьби. На мою ж думку, вибір між двома Т не є насправді жодним вибором. А пошук Україною
виходу за його межі – це вже питання не просто розумових вправ, але її
виживання як суспільства і держави. Цей текст є підсумуванням попередніх есеїв Автора
про сприйняття в Україні Волинської теми та розширеним варіантом статті,
написаної для польського часопису «Więź». 1.Ф. Турченко, П. Панченко, С.
Тимченко, Новітня історія України. 11 клас, Київ, 1996, с. 45. 2.Bogumiła Berdychowska, «Ukraińcy wobec Wołynia», Zeszyty Historyczne, 2003, t. 146, s. 69. Ця стаття є найповнішим
викладом українських дискусій про Волинь, які передували спільному зверненню
парламентів Польщі та України. 3.Андрій Заярнюк, «Виконавці
етнічної чистки поляків на Волині як інтелектуальна проблема», Волинь і
Холмщина 1938–1947: Польсько-українське протистояння та його відлуння /
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, т. 10, 2003,
с. 261–286. 3.Ігор Ільюшин, УПА і АК.
Протистояння у Західній Україні (1939 – 1945 рр.), Київ, 2009. Важлива рецензія
цієї книжки: Tomasz Stryjek,
Czy polsko-ukraiński dialog
o historii jest możliwy? // Przegląd Polityczny, 2011, № 106, s. 171–176. 4.Микола Рябчук, «Ліберальний
націоналізм та його вороги: Український досвід», у кн.: Обрії особистості.
Книга на пошану Івана Дзюби, Київ, 2011, с. 301. 5.Mykola Riabchuk, «Bandera`s Controversy and Beyond», у кн.: Mykola Riabchuk, Gleichschaltung. Authoritarian Consolidation in Ukraine, 2010–2012. Kyiv, 2012,
p. 165. 6.Ярослав Грицак, «Тези до дискусії про УПА», у кн.:
Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом, Київ, 2004, с. 111. 7.Яскравий приклад: Леонід Залізняк, «Провини УПА перед
українцями та їхніми сусідами за Я. Грицаком», http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/12/9/64630/ 8.Там само, с. 104. 9.Докладніше див.: Norman Naimark, Fires of Hatred. Ethnic
Cleansing in
Twentieth-Century Europe. Cambridge
– London, 2002; Mark Mazower, Dark Continent:
Europe`s Twentieth Century. London, 1999. 10.Ярослав Дашкевич, «…Учи неложними
устами сказати правду». Історична есеїстика
(1989–2009), Київ, 2011, с. 285. 11.Докладніше див. мої дискусійні виступи з приводу
книжки В’ятровича та інших зразків історій для
домашнього вжитку: Андрій Портнов, «История для домашнего употребления» http://urokiistorii.ru/blogs/andrei-portnov/3149
(26.03.2012); Він само, «Історії для домашнього вжитку. Знову і знову» http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/18/108737/
(18.01.2013) 12.Пор. важливі міркування на цю тему Юрія Рубана, який
пов’язує здатність «брати відповідальність за вчинки своєї спільноти» з
раціоналізацією українського політичного мислення. Див. Юрій Рубан, «Про
політику з приводу дискусії істориків», http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/03/18/112730/ 13.О. І. Пометун, Н. М. Гупан, Історія України. Підручник для 11 класу
загальноосвітніх навчальних закладів. Київ, 2011, с. 48, 55, 170. 14.Гжегож Мотика, Друга світова війна в
польсько-українських історичних дискусіях // Україна Модерна. 2009. Т. 4 (15).
С. 127–136. 15.«Незагоєна рана Волині», http://www.ji-magazine.lviv.ua/dyskusija/volyn/vidozva.htm 16.http://www.ugcc.org.ua/2687.0.html 17.Данило Шумук, За східним
обрієм. Спомини про пережите, Париж, 1974, с. 34, 50–52, 109. 18.Цит. за: Тарас Курило, Іван Химка, «Як ОУН ставилася
до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича»,
Україна Модерна, 2008, т. 2 (13), с. 260. |
ч
|
 |
|