Іван Шишкін

Українське питання в політиці польського еміграційного Уряду та підпілля в роки ІІ світової війни
Реакція еміграційного уряду і підпілля на загострення польсько-українських стосунків

Період 1943-1944 рр. характеризується загостренням українсько-польських стосунків, що вилилося у страшний і кривавий збройний конфлікт. Досліджуючи українсько-польське політичне і збройне протистояння на теренах Західної України, історики кожного разу намагалися пояснити його причини. Зокрема, аналіз конфлікту під час роботи одинадцяти міжнародних наукових семінарів (1996-2005), що були започатковані угодою між Світовим союзом воїнів Армії Крайової (АК) і Об’єднання Українців у Польщі (ОУП), суттєво зблизив позиції дослідників обох країн, допоміг їм безпосередньо познайомитися з точкою зору своїх наукових опонентів, дав можливість частині з них здійснити еволюцію у власних поглядах на обговорювані проблеми, підштовхнув до висновку, що знання історії двосторонніх взаємин потрібно їхнім народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будують своє майбутнє.

На думку вчених обох держав, польсько-український конфлікт є наслідком давніх обопільних упереджень та завданих кривд. До причин протистояння вони відносять:

1.   Драматичну історію українського та польського народів у ХVI-XVIII століттях, заповнену особливо жорстокими селянськими бунтами і козацькими повстаннями, що криваво придушувалися, залишивши у свідомості багатьох поколінь задавнені, але незабуті взаємні кривди, почуття соціальної несправедливості;

2.   Досвід і висновки з програної українцями війни з Польщею в 1918-1919 рр., які вказували на останню як на одну з головних перешкод у побудові незалежної України;

3.   Неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, що позбавили українців можливості мати власну державність;

4.   Національну політику ІІ Речі Посполитої на східних територіях, що ґрунтувалася на засадах націоналізму й усунення інших національностей від участі в державному і громадському житті (справа автономії та самоврядування, проблема земельної реформи, освітня політика, порушення громадянських прав і свобод, репресії проти українців тощо). Вона не ліквідовувала давні суспільні конфлікти, а, навпаки, їх загострювала;

5.   Терористичну і саботажну діяльність Української військової організації (УВО), а потім Організації українських націоналістів (ОУН) на території Польщі у міжвоєнний період;

6.   Антипольську діяльність ОУН під час Другої світової війни, що виникла здебільшого з прийнятої ідеології інтегрального націоналізму і формувала свідомість українського суспільства в дусі ненависті до поляків, як таких, що стоять на перешкоді незалежності України;

7.   Підбурювальну роль обох тоталітарних режимів – совєтського і німецького – у роздмухуванні українсько-польського конфлікту;

8.   Деморалізуючий вплив війни, яка спричинила велике моральне спустошення і відхід від норм соціальної поведінки, обумовив кривавий і злочинний характер конфлікту;

9.   Безкомпромісні позиції польського еміграційного уряду й ОУН у територіальному питанні, рівень політичної мудрості польських і українських «вождів», відповідальність політичних сил, під впливом яких опинилося населення в роки війни [212, 250-251; 200; 268, 17-19].

Слід зазначити, що на переломі 1942-1943 рр. керівників українського національно-визвольного руху вже не задовольняли часткові поступки на кшталт обіцянок про автономію для українців у складі майбутньої Польщі. Не зважаючи на несприятливі для утворення української держави обставини як на міжнародній арені, так і на теренах Західної України, ОУН прагнула створити і зміцнити фундамент власної державності. Її гарантом мали стати збройні сили за організацію і розбудову яких  активно взялися керівники українського національного руху. Ще під час ІІ Конференції ОУН (квітень 1942 р) було прийнято рішення про створення військових підрозділів, які повинні були стати основою майбутньої української регулярної армії [283, 80].

Головною причиною активізації українського національного руху була зміна політичної та стратегічної ситуації на теренах Західної України. Зокрема, підготовка польського підпілля до боротьби за західноукраїнські землі, активні дії тут совєтських партизан та поразки німецьких військ на східному фронті спричинили до поширення переконання серед керівництва ОУН у тому, що ситуацію в терені необхідно брати під свій контроль. Водночас, політична ситуація на міжнародній арені диктувала усім сторонам світового конфлікту необхідність зайняти чітку позицію, а на теренах Західної України –  усім його безпосереднім учасникам.

Показовим є, наприклад, лист керівника служби безпеки ПЗУЗ В. Макара, у якому він обґрунтував, чому саме в цей час (весна – літо 1943 р) розпочалися активні акції українців. У ньому читаємо: «Повстанчу акцію на північно-західних і частинно східних теренах ми мусили почати, і це не було зарано, як дехто каже, але вже і запізно. Мусіли ми це зробити з двох причин.

Перша: терен виривався нам з рук. З одної сторони, – почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони червона партизанка почала заливати терен. Отже коли б ми не були почали повстанчої акції, то не мали б що робити.

Друга: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села... У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси...почались грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби. Ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі...На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (так називають фільварки), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а збудування попалили» [134, 43-44].

Отже, як видно з документу, на початку 1943 р. ОУН-б вимушена була приступити до активізації своїх дій з огляду на те, що, по-перше, потрібно було втримати контроль над регіоном і протидіяти посиленню впливів Т. Бульби-Боровця та методичним намаганням совєтських партизан опанувати західноукраїнські терени. По-друге, німецькі каральні експедиції нищили села, переслідували українців, особливо молодь, з метою її вивезення на примусові роботи до Німеччини. Тікаючи від вивезення, українці поповнювали ряди бульбівців або ж совєтських партизан. Тому навесні 1943 р. було прийнято рішення про створення збройних відділів, що були суттєво підсилені українською поліцією, яка за наказом керівництва ОУН втекла до лісу і влилася в ряди повстанців.[47] Це відбулося протягом 15-го березня – 10-го квітня 1943 р [134, 19].[48] Після прийняття березневої декларації представники українського національного руху зрозуміли, що польська сторона не збирається йти на поступки у питанні про приналежність західноукраїнських територій. Саме це стало однією з причин подальшого загострення двосторонніх взаємин [249, 110]. Українці почали проводити курс на підрив соціальної бази польського руху опору, намагаючись тим самим опанувати та взяти під свій контроль терени Західної України. За свідченням П. Мірчука «провід українського підпілля дав краєвим проводам вільну руку у виборі форм боротьби відповідно до місцевої ситуації» [193, 32].

Так, в контексті «діяльності на власну руку» командир УПА «Північ» «Клим Савур» (Дмитро Клячківський) прийняв рішення про примусове усунення польського населення з теренів Волині [232, 99].

Слід зазначити, що у документах польського підпілля міститься інформація про те, що його представники не очікували масових акцій зі сторони українців, а коли вони все ж розпочались керівництво Східної комісії і Східного бюро (при Делегатурі уряду Польщі – ред.) намагалося приховати існуючий стан речей. Зокрема, у звіті за січень 1943 р. зазначалося, що «українське  чи псевдоукраїнське населення східних земель загалом приязно вітатиме повернення польської державності на ці території», а на теренах Волині більшість українського сільського населення та частина інтелігенції «почувається все більш виразніше солідарно з поляками» [61, 14].

В такому ж дусі було написано звіти Делегатури за лютий-квітень 1943 р., у яких підкреслювалося, що «є дуже мала вірогідність українського повстання в переломний момент», а «більшість українського населення відсторонюється від тієї вбивчої акції» [61, 1-17].

У січні 1943 року Східне бюро здійснило «Ситуаційний аналіз з Східних Земель». В частині, що стосувалась українців, ось уже вкотре підкреслювалося, що «більшість українського населення, або ж псевдоукраїнського на східних землях Речі Посполитої загалом позитивно зустріне повернення на ці землі польської державності.» Зазначалося також, що для цього «необхідний розвиток відповідної пропагандистської акції, яка вплине на свідомість тієї людності. Проте акція такого типу в жодному разі не повинна мати об’єднавчого характеру. З пропагандистської акції повинно з’явитись відчуття сили Польщі, впевненості в поверненні польської держави на ці землі і повинна вона створити серед населення глибоке переконання, що Польська держава гарантуватиме стабілізацію стосунків, впевненість у майбутньому, а, перш за все, правосуддя та справедливість. Проте вона не повинна залишати жодних сумнівів у тому, що тих, хто буде виступати проти Польської Держави і поляків, спіткає сувора, але справедлива кара» [48, 79].

Значну кількість аналітичних опрацювань представників Східного бюро було здійснено в середині 1943 р., в той час, коли вже розпочалась антипольська акція на Волині, проте його діячі  і далі продовжували стверджувати, що «більшість українців не є лояльними до нового безнадійного руху» [225, 53].

Ще раніше, у січні 1943 р., комендант АК ген. С.Ровецький, у своєму листі до делегата уряду Я. Пєкалкєвіча наголошував на небезпеці втрати «східних кресів». В зв’язку з цим він підкреслював, що, з одного боку, потрібно зупинитись на федеративному устрої, але тоді існує небезпека повного відокремлення українців та білорусів. Для того, щоб цього не сталось потрібно перетягнути обидва народи на свій бік [276, 336].

 Щоб досягнути цієї мети, ген. С. Ровецький пропонував видати офіційну декларацію уряду, яка б зрівнювала меншини у правах з поляками та запевняла їм можливість культурного розвитку: «якщо ті землі утримаємо, то такі акти і так будуть необхідні, якщо ж ні то вони і так не можуть зашкодити» [276, 336].

Слід відзначити, що вищенаведені розмірковування головнокомандуючого АК свідчать про те, що навіть в 1943 р. окремі польські політики не сприймали тези про рівність прав між поляками та українцями. Такий документ потрібно було прийняти ще на початку війни, адже він не говорив би про українську незалежність, а просто підтверджував би право українців на культурний розвиток і рівність прав з поляками, проте навіть цього польський уряд з об’єктивних причин не зробив.

Підкреслимо, що березнева декларація викликала невдоволення не лише серед українців, але й в колах польського підпілля. Водночас арешт делегата уряду в краї Я. Пєкалкевича (19-го лютого 1943 р.), а також головного коменданта АК С. Ровецького (30-го червня 1943 р.) полегшив завдання її противникам. Які, заявляли, що вона будить в українцях переконання в слабкості позицій польського уряду на міжнародній арені, а тому є шкідливою для державних інтересів Польщі [264, 31].

30-го липня 1943 р. Крайова політична репрезентація (Уряду Речі Посполитої, що діяла в краї – ред.) [49] замість того, щоб опублікувати офіційну позицію уряду, видала польською та українською мовами власну «Відозву до українського народу» [50]. У ній українцям закидалася співпраця з СССР та Німеччиною, вимагалося припинити різанину поляків і відмовитися від вербування в дивізію СС Галичина. Разом з визнанням права українців на самовизначення КРП рішуче стверджувала  приналежність західноукраїнських земель до Польщі [204, 59].

Відозва закликала українців відмовитись від співпраці з окупантом, засудити звірства масових вбивств здійснених по відношенню до поляків та виступити спільним фронтом проти спільних ворогів [156, 1244]. Стосовно приналежності українських територій у відозві говорилось: «Розуміємо та оцінюємо прагнення Українського народу до створення Самостійної України. Заявляємо, однак, що не зречемося східних земель Речі Посполитої, що на їх південних частинах побіч українців споконвіків живуть поляки, а польський народ протягом століть  вносив тут великий культурний та економічний вклад. Землі ці повинні в кінці стати тереном братнього співжиття обох Народів. Українському населенню цих земель запевняємо новий та вільний розвиток на засадах свободи та рівності  прав і суспільних обов’язків» [156, 1244].

Східне бюро видрукувало 1200 примірників «Відозви» і розіслало їх провідним українським політикам. Слушною є думка Р. Тожецького про те, що вона містила недосяжні завдання, якщо польське підпілля хотіло досягти ще чогось важливішого ніж ще більше посварити між собою обидві сторони [277, 219].

30-го серпня 1943 р. у спеціальному зверненні з критикою відозви КРП виступило Стронніцтво демократичне. Зокрема, у документі говорилося, що визнання та підтримку української держави, з одного боку, і виключення можливості територіальних поступок на її користь, з іншого, носять яскраво виражений антисовєтський характер, що, в свою чергу може бути використано СССР для антипольської пропаганди, а також спровокує подальші напади на поляків. Крім того, польські демократи висловили невдоволення з приводу замовчування офіційної березневої постанови уряду. На їх думку, така позиція є перевищенням повноважень «навіть якби КРП визнати за сурогат конспіративного парламенту» [144, 197-199].

Варто наголосити, що навіть якби офіційну березневу декларацію уряду й було опубліковано, це швидше за все не змінило б загального ходу подій, адже її прийняття було запізнілим і не могло задовольнити прагнень українців, проте показувало намагання уряду вирішити наболіле питання демократичним шляхом. В даному ж випадку вся справа стала скоріше демонстрацією антиукраїнських упереджень і неприязні [247, 293].

На думку української сторони, відозва до українського народу була зроблена вперше за чотири роки і в ній не було нічого, крім погроз [61, 8]. Українські провідні діячі вважали, що вона була нереальною, бо неможливо буде піддати «найсуворішому покаранню 100 тис. чоловік». Даний документ, на їхню думку, не піднімав проблеми незалежності України на належному рівні, а лише застерігав, що поляки не поступляться землями, які знаходилися в кордонах Польщі до 1939 р. Різке неприйняття українською стороною викликало також і те, що відозва «закидала звинувачення українцям, але ні слова не говорила про польські провини чи помилки стосовно них у минулому» [61, 9].

Відзначимо, що відозва КРП викликала обурення не тільки серед українців чи поміркованих кіл польського підпілля, але й серед його радикально налаштованого націоналістичного відламу. Представники націоналістичного табору сприйняли її, як прояв слабкості. У відповідь на такі закиди головним командуванням Львівської АК, було підготовлено роз’яснення, в якому говорилося, що дана відозва носить політичний, а не стратегічний характер і її оголошення, як і можливих у майбутньому інших подібних актів, «ні в якому разі не може бути пов’язане з операційними моментами» [24, 39].

Керівництво львівської АК стверджувало, що відозва не є проявом слабкості, а лише показує ставлення до проблеми найбільших політичних угруповань. У роз’ясненні відмічалося, що відозва КРП формально не запрошує українців до співпраці, а лише презентує позицію польської сторони щодо їхньої проблеми [24, 39]. Наголошувалося також, що необхідно підготувати усе польське суспільство для боротьби в будь-яких умовах і проти будь-якого ворога, в тому числі і проти українців, навіть якщо йтиметься про захист лише кількох будинків. Крім того, «роль військового та цивільного керівництва полягає у здійсненні всіх можливих заходів, аби уникнути протистояння з українцями, або ж принаймні забезпечити якнайкращі умови для польської сторони у тому випадку, якщо таке протистояння за східні креси матиме місце» [24, 39].

Не зважаючи на масові вбивства поляків, що розпочалися на територіях Волині і згодом перекинулись в Галичину, польське підпілля продовжувало розробляти плани, спрямовані на організацію повстання на цих теренах з метою їх утримання у складі Польщі. Одним з аспектів на які зверталася увага, була проблема ставлення до СССР. Командування АК у своїх наказах та рекомендаціях польському підпіллю в краї неодноразово підкреслювало: переговори з Совєтським Союзом можуть відбутися лише у випадку визнання ним довоєнних кордонів Польщі. Так, у депеші від 9-го червня 1943 р. Головнокомандуючий польськими збройними силами ген. К. Соснковський звернувся до керівництва Армії Крайової з рекомендаціями щодо ставлення до СССР. У ній читаємо: «розумію, що політичні умови можуть змусити до налагодження порозуміння з Росією навіть без віри в таку можливість. Вважаю, що воно повинно бути підтримане виразною збройною готовністю краю і настати може лише за умов визнання наших східних кордонів до вересня 1939 р.» [19, 12]. Цю тезу ген. К. Соснковський підтвердив у депеші від 8-го листопада 1943 р.: «не може бути жодної дискусії про територіальні зміни Речі Посполитої» [19, 21].

Як бачимо, до уваги брались лише позиція західних союзників і Совєтського Союзу, прагнення ж українців враховувалися лише з точки зору можливої військового протистояння з ними за «східні землі».

У контексті запланованих повстанчих акцій було розроблено операційний план № 3 від 15-го серпня 1943 р., який стосувався повстання на території Галичини. Його опрацювання відбулося згідно з наказом № 116 ГК АК від 26-го січня 1943 р. про підготовку до повстання [23, 259]. На відміну від попередніх стратегічних планів польського військового підпілля тут передбачалося вже на початковому етапі повстанчих акцій перебрати на себе контроль не лише над самим Львовом, але й над усім «Львівським обшаром». Операцію з метою «прикриття» повстання в інших округах (Тернопільський, Станіславівський) планувалося залишити, згідно з попередніми директивами, без змін [23, 259-263].

Внаслідок швидкого наближення фронту керівництво АК в краї висловлювало занепокоєння відсутністю чіткої позиції в уряду. Так у депеші до К. Соснковського від 13-го жовтня 1943 р. Головний комендант АК Т. Коморовський («Бур») підкреслив, що він не може займати позиції щодо СССР в залежності від політики останнього і «вважати росіян один раз за союзників, а інший - за ворогів». Він зазначив також, що постійні зміни у наказах шкодять діяльності підпілля, а підпорядковані йому підрозділи він може підготувати лише до чіткої позиції і особливо це стосується «східних кресів» [19, 12]. Проте уряд в еміграції не міг надати конкретних директив, їх прийняття залежало, в першу чергу, від позиції союзників, які не хотіли дратувати офіційну Москву, а тому польська сторона вимушена була вичікувати.

Під тиском обставин 23-го жовтня 1943 р. ген. Т. Коморовський надіслав К.Соснковському депешу фактично ультимативного характеру,  в якій підкреслив розуміння того, що «справа Польщі є елементом політичного її розв’язання між західними союзниками і Росією» і що «польська зброя – це слабкий інструмент, який напевно не буде вирішальним чинником у розв’язанні проблеми, а стане тільки демонстрацією» польської присутності в краї. Водночас Т. Коморовський заявив: якщо він не отримає найближчим часом якихось конкретних директив, то вимушений буде діяти самостійно [176, 55-56].

Реакцією уряду на депешу стало скликання наради 25-го жовтня 1943 р., на якій були присутні президент, прем’єр, головнокомандуючий і міністри закордонних справ та національної оборони. Під час проведення наради обговорювалися різні можливі варіанти діяльності АК. Висловлювалися навіть думки про партизанські акції в тилу Червоної армії, коли вона вступить на терени Польщі, проте остаточно було прийнято рішення про необхідність вичікувальної тактики, до того часу поки ситуація як міжнародна, так і на східному фронті не стане сприятливою для повстання [147, 180-182].

В контексті цього рішення було направлено інструкцію[51] для краю, в якій зазначалося, що повстання підняти необхідно, проте «у відповідний момент», тобто тоді, коли польський уряд вирішить його доцільність. У ній стверджувалося, що уряд не має дипломатичних зв’язків з СССР і тому не знає достеменно, якою буде більшовицька політика та які плани виношує офіційна Москва щодо польського підпілля.

«Інструкція для повстанчих дій» передбачала також два можливих варіанти розгортання подій: Совєтський Союз проводитиме військові операції на території Польщі або в порозумінні з екзильним урядом, або без нього. У першому випадку польський уряд вимагав від АК вийти з конспірації і співпрацювати  з Червоною армією, у другому – перейти до самооборони. У разі, якщо СССР досягне домовленості з німцями АК мала перейти у глибоке підпілля [147, 182-185].

Інструкція викликала гостру критику і невдоволення з боку керівництва польського підпілля в краї, оскільки не давала відповіді на ряд питань і проблем, що стояли перед командуванням АК і Делегатурою. Представники руху опору в краї були переконані, що потрібно негайно розпочати повстання, з огляду на те, що внаслідок страху перед нападами українців і можливими майбутніми репресіями з боку совєтської влади відбувалася масова втеча польського населення з «східних кресів», а це, в свою чергу, позбавляло повстання соціальної бази і ставило його під загрозу зриву.

Після дискусії між прихильниками спільних з Червоною армією дій і їх противниками з погодженням позицій сторін ген. Т. Коморовський звернувся до Лондона з депешею від 26 листопада 1943 р. про те, що на підставі інструкції уряду № 5989 [52] він підписав наказ про вихід з підпілля підрозділів АК перед наступаючими совєтськими військами. Слід зазначити, що цей наказ (№ 1300/ІІІ) було затверджено Т. Коморовським ще 20-го листопада 1943 р. Новий оперативний план «посиленої диверсійної акції» отримав назву «Буря» («Burza»).

У телеграмі від 26-го листопада 1943 р. Головний комендант АК підкреслив, що розуміє: наказ іде всупереч інструкціям уряду, проте, згідно з його переконанням, цього вимагала ситуація на «східних кресах». Він також відзначив, що його погляди повністю «поділяє Делегат уряду і Крайова політична репрезентація» [147, 209].

План акції «Буря» передбачав активну участь АК у спільних з совєтськими військами бойових діях проти німців, направлених на визволення всіх без винятку довоєнних польських земель. Планувалося, що під час відступу німецької армії, підрозділи Армії Крайової разом з  совєтськими партизанськими формуваннями візьмуть активну участь у боях з відступаючими німецькими військами не лише на території Галичини, але й усіх «південно-східних земель».

Тим самим командування АК намагалося продемонструвати «стан польської присутності» на довоєнних територіях ІІ Речі Посполитої, а також, що поляки навіть за відсутності дипломатичних відносин з Совєтським Союзом все ж є його союзниками і беруть активну участь у визволенні своїх довоєнних територій, а тому саме існуюче тут політичне представництво польського уряду (Делегатура уряду в краї) та його військові підрозділи (Армія Крайова) є повноважними господарями на цих землях. Головною політичною метою плану акції «Буря» було визнання Москвою польського еміграційного уряду у Лондоні за офіційного представника Польщі на міжнародній арені, при чому без будь-яких поступок з її боку щодо своїх східних кордонів. Крім того, наміри військового і політичного керівництва польського національно-визвольного руху, як і раніше, в значній мірі пов’язувалися з планами союзників і, насамперед, Великої Британії [147, 210-213; 185, 63-64].

В контексті запланованих акцій здійснювалась і діяльність польського підпілля на Волині, зокрема 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової. Наказ про мобілізацію усіх існуючих сил з метою створення великого військового з’єднання (початково передбачалося створити навіть цілий корпус у складі трьох бригад) було віддано командуючим Волинським округом полковником К. Бомбінським («Любонь») 15-го січня 1944 р. Проте мобілізація до лав майбутньої дивізії відбувалась не настільки успішно, як того очікувало керівництво АК. Причиною тому були напади українців на поляків (польські загони з неохотою залишали бази самооборони), а також каральні акції німців і швидкий наступ совєтських військ, що утруднювало прибуття загонів. Тому 28 січня 1944 р. на нараді офіцерів штабу округу було вирішено відмовитися від попередніх планів щодо сформування корпусу і утворити дивізію піхоти [185, 205; 279, 152; 258, 47; 232, 90]. Саме ця дата вважається офіційним днем виникнення 27-ї Волинської піхотної дивізії, проте формування її складу та розбудовування структури тривало протягом лютого-березня 1944 р.

Початково керівником дивізії було призначено полковника К. Бомбінського, але вже 10-го лютого 1944 р. обов’язки керівника Волинського округу і командира дивізії перебрав на себе поручик В. Ківерський («Оліва»).

Серед додаткових завдань, які ставилися перед 27-ю Волинською дивізією було опанування операційного простору і розширення акції «Буря» на якомога більшу за площею територію. Зрозуміло, що її діяльність в рамках цих завдань викликала спротив УПА, яка теж намагалась оволодіти регіоном. Наслідком стали важкі бої загонів Української Повстанської Армії з польськими підрозділами. Частину з них поляки виграли, окремі сутички були для них невдалими і супроводжувалися серйозними втратами особового складу дивізії, проте внаслідок діяльності направленої на витіснення загонів УПА в цілому вдалось убезпечити польське населення в західній частині Волині, проводити мобілізаційні акції з метою поповнення особового складу на підконтрольних територіях і розширити так звану «операційну базу», тобто території на яких можна було здійснювати акції заплановані оперативним планом «Буря».

Вже на початковому етапі діяльності представники від 27-ї Волинської дивізії налагодили контакти з керівництвом регулярних військ Червоної армії. Наслідком переговорів стала домовленість про спільні дії проти німців, яка, підкреслимо ще раз, не заважала полякам воювати і проти українців.

Слід зазначити, що СССР не збирався давати АК якихось широких повноважень. Її підрозділи намагалися використати у боротьбі проти німців, що, зрештою, вдалося, проте вже 14-го липня 1944 р. керівники Першого, Другого і Третього Білоруського фронтів, а також Першого і Другого Українського отримали директиву, підписану Й. Сталіним про роззброєння військових відділів, підпорядкованих польському еміграційному уряду. У ній зазначалося:

«1. У жодні стосунки і порозуміння з тими польськими військовими відділами, якими керує еміграційний уряд, не вступати. Після їх виявлення особовий склад роззброїти і направити на спеціально організовані пункти перевірки.

2. У випадку спротиву зі сторони польських відділів застосувати до них силу.

3. Про перебіг роззброєння польських підрозділів та кількість солдат і офіцерів на пунктах збору звітувати  до Головного Штабу» [232, 90]. 

Згідно з цією директивою відбувалося роззброєння усіх польських військових підрозділів, які вдавалося захопити. В ході запланованих акцій 25-го липня 1944 р. було роззброєно і 27-у Волинську піхотну дивізію.

Після визволення совєтськими військами у липні-серпні 1944 р. Західної України основні сили польського військового підпілля тут були знищені, проте окремі підпільні структури АК діяли до кінця 1945 р.

Слід зазначити, що після початку антипольських акцій на Волині польське підпілля не відмовилось від попередніх планів, проте вимушене було поряд з підготовкою до повстання організовувати самооборону польського населення.

Згідно з наказом про організацію самооборони коменданта округу Волинь «Любоня» (полковника Казиміра Бомбінського), польське підпілля повинно було «силами власних бойових відділів приступити до залучення населення до акції самооборони. Вона мала здійснюватися шляхом утворення відділів самооборони з усього місцевого польського населення, встановлення денного та нічного чергування, озброєння в міру можливості вогнепальною зброєю, «а в разі її недостатньої кількості – сокирами, вилами, палками», евакуації польського населення в ліси, в разі нападу переважаючих сил противника, виділення фінансової допомоги, коштами з пожертв поляків [147, 126] .

На територіях найбільш постраждалих від нападів, в районах Рівного, Луцька та Сарн було наказано приступити до поспішного монтування та організації системи захисту так, «аби в разі потреби можна було залучити бойові відділи до захисту польських родин від насильства» [147, 126].

Внаслідок небезпечної ситуації, що склалась на теренах волинського округу, його командування у червні 1943 р. приступило до реорганізації сил і осередків діяльності. Частина сил округу залишилась надалі у підпіллі, натомість значна частина кадрів – більшість сил зосереджених в сільських місцевостях і частину в містах було скеровано до організації оборони. Передбачалися утворення сильних оборонних баз з великою кількістю населення в них та оборона тих баз місцевими загонами, а також застосування захисних споруд. Крім того, було прийнято рішення про утворення сильних та мобільних партизанських загонів, які будуть співпрацювати з оборонними базами» [147, 126-127].

Паралельно з організацією самооборони здійснювалася активна пропаганда серед українців, направлена на примирення двох сторін. З цією метою 28 липня 1943 р. було видано звернення волинського округового делегата уряду «До спільноти волинської», яке умовно можна розділити на дві частини. Перша – звернення до поляків і друга – до українців.

У першій частині усе польське суспільство закликалося до самооборони, категорично заборонялася співпраця з німцями та вступати до совєтських партизанських загонів, зазначалося, що поляки «шанують незалежницькі прагнення українців й не хочуть і не мають права прагнень тих атакувати і ослаблювати». Підкреслювалася також готовність до тісної та братерської співпраці «з лояльно налаштованими українськими організаціями». Наприкінці першої частини документу говорилося, що поляки виступають проти українців лише з метою «власної самооборони» і тільки тоді, коли «ми з їхньої волі, або внаслідок нашіптувань спільних наших ворогів атаковані» [63, 2].

У другій частині документу польська сторона виклала цілі Польщі. Згідно з відозвою, вони полягали у «непорушності кордонів до 1939 р.», приєднанні до неї «загарбаних німцями історичних польських земель (Шльонська, Помор’я, Гданська та Східної Прусії)», а також  в «організації навколо польської держави спільного союзу з сусідніми народами». Українцям нагадувалося, що «за те що діється зараз на Волині ви і ваші майбутні покоління будете платити страшну ціну» [63, 3а-5].[53]

З метою здійснення заходів направлених на погашення конфлікту на  Бюро інформації і пропаганди, а також на Делегатуру було покладено завдання видати відозву до українського населення пояснюючу, що поляки прагнуть на тих землях обопільного добробуту, проте на кожен акт насильства, здійснюватимуться відплатні акції. Зауважимо, що такого роду акції справді неодноразово відбувалися, проте часто вони були направлені не на винуватців нападів на поляків, а на взагалі непричетних до цього людей, що надавало обопільному конфлікту ще більшої гостроти. Такі акції відбувалися не лише на Волині, але й на теренах Галичини. Згідно з звітом за липень-листопад 1943 р. коменданта Львівського обшару АК, було «підготовлено на усіх ділянках ліквідацію найвідоміших українських діячів на випадок повторення вбивств – як відплата». Крім того, виконано два вироки: «За вбивство лісника-поляка на другий день застрелено лісника українця», а за спалення польського господарства «на другу ніч в тому ж самому селі спалено хату українця» [25, 137].[54]

У серпні 1943 року, керівництвом  підпілля у Варшаві було розроблено тези у справі переговорів з українцями. Зокрема, в документі читаємо:

«1. Польський народ розуміє прагнення українців до незалежності. Якби українцям вдалось здобути незалежність, Польща прагне підтримувати з Україною приязні стосунки (союз, або участь України у федерації Центрально-Східної Европи).

2. Відправним пунктом переговорів є засада утримання кордону 1939 року. Східні землі Речі Посполитої, визнані як національно мішані, мусять залишитись частиною Речі Посполитої, з огляду на визначний культурний та економічний внесок поляків і на тісні економічні зв’язки [цих територій] з рештою Польщі.

3.Українське населення, що залишилось в кордонах Речі Посполитої буде користуватись повним фактичним і правовим рівноправ’ям, повною свободою політичного, культурного і економічного розвитку(рівність української мови, шкільництво усіх ступенів, до університету включно). Гарантією тієї свободи стане територіальне самоуправління, включно з воєводським.

4. Ті гарантії рівності залишаться і в тому випадку, якщо українцям не вдасться здобути незалежність на схід від Збруча» [23, 90].

Як бачимо, позиція поляків була непохитною. Вони і надалі стверджували, що українці мають право на створення незалежної держави за Збручем, обіцяли свою підтримку, забезпечення загальної рівності та справедливості, однакових для усіх обов’язків та прав, проте головне залишалося незмінним – вони не припускали навіть думки про втрату «східних кресів».

Справу порозуміння ускладнювала поява закликів до радикального розв’язання української проблеми. Все частіше використовувалося гасло «Українці за Збруч!». Слушною є думка львівського історика Ю. Сливки про те, що це не було виявом хвилевих емоцій, чи породженням винятково конкретної ситуації 1942-1943 рр. Така система мислення була фактично логічним продовженням міжвоєнної політики польських урядів щодо соціальної та політичної дискримінації українців, їх ополячення, а також поступового витіснення за межі рідного краю [209, 20]. Саме в контексті цієї політики в роки ІІ світової війни певні кола польського підпілля розробили низку проектів, направлених на радикальне розв’язання українського питання. Зокрема, передбачалося більшу частину українців депортувати на території Совєтського Союзу, а тих, що залишаться, розселити в регіонах центральної та західної Польщі. Території, що звільняться, планувалося заселити поляками. Для того щоб раз і назавжди покінчити з українською проблемою, мало здійснюватися повне ополячення українців шляхом полонізації системи освіти, переведення усіх навчальних закладів виключно на польську мову викладання, заборони діяльності українських громадсько-політичних, культурно-освітніх і наукових закладів при одночасній фінансовій підтримці польських організацій такого ж типу, звільнення українців з адміністративних посад, сприяння розвитку малого і середнього польського приватного бізнесу і утруднення умов для  діяльності українських кооперативів, торгових спілок, крамниць, закриття українських періодичних видань, заборони юліанського календаря, тотального контролю за українцями тощо.

Не дивлячись на те, що такі заходи неодноразово критикували польські помірковані політики, в тому числі й еміграційний уряд [158, 286], все таки, за умов загострення двосторонніх відносин у 1943-1944 рр.  значно зросла кількість пропозицій радикального розв’язання української проблеми. Нагадаємо, що розробка проектів, які стосувалися розв’язання українського питання, була прерогативою Східного бюро і Східної комісії при Делегатурі уряду. Слід зазначити, що належність керівників цих підрозділів (Східного бюро О. Звежинського («Токарський») та Східної комісії П. Яроцького («Равицький») до Стронніцтва народового визначила чітку антиукраїнську спрямованість усіх, розроблених цими підрозділами, проектів та рефератів. Їхні автори намагалися здебільшого уникати використання терміну «українець», замінюючи його на образливе для українців окреслення «русин». На жаль, подібні погляди поділяла переважна більшість членів Суспільної ради східних земель, на яку у своїй діяльності спиралось Східне бюро та Східна комісія, а також значна кількість польських мешканців Східної Галичини і Волині [182, 144].

В одному з проектів Східної комісії «Українське питання та проект його вирішення» (початок 1943 р.) українське населення поділялося на три групи.

Перша – це українці, які лояльно ставляться до власного ополячення, бо «себе українцями не вважають». Згідно з проектом, їх нараховувалося близько 1 млн. чоловік. Стосовно них пропонувалося не застосовувати жорстких санкцій, проте визнати повноправними громадянами Польщі лише за умови дотримання ними певних вимог. А саме: повного переходу на польську мову, навчання дітей в польських школах, активної участі у діяльності польських громадсько-патріотичних організацій і т.д.[ 166, 261].

Друга група включала в себе повністю ополячених українців, чисельність яких сягала ½ млн. чоловік. Їх пропонувалося на рівних з поляками правах допустити до участі у громадсько-політичному житті країни та розбудові її майбутнього.

До третьої групи було віднесено переважну більшість українського населення «східних кресів» (понад 3 млн. Чоловік), яке вважало себе українцями і прагнуло досягти етнотериторіальної автономії, що мала б охоплювати 133 тис. кв. км., або ж 33% територій польської держави до 1939 р. Згідно з його вимогами, до складу майбутньої української держави мали увійти також усі українські етнічні території, які знаходилися під окупацією Румунії, Угорщини та СССР. У проекті стверджується що всі вони «діють конспіраційно та революційно», вороже налаштовані до Польщі, а тому «місцевий український елемент не є нічим іншим, як останньою хвилею гайдамаччини, такою ж зрадливою, як за Хмельницького чи Наливайка» [166, 261].

 Стосовно третьої групи українців пропонувалося застосувати депортацію, яка мала здійснюватися шляхом обміну їх на поляків у Совєтському Союзі. Саме в такий спосіб передбачалося «втілити в життя гасло «Україна для українців», виславши туди (до УССР) всіх українців з Польщі (близько 3 млн.) взамін на близько 1 млн. поляків, які ще проживають в Совєтському Союзі» [166, 262].

До того часу, поки такий обмін не відбудеться, планувалося повне виселення українців з прикордонної смуги, територій, прилеглих до залізничних колій, узбережжя судноплавних річок, автострад і інших комунікаційних ліній та з стратегічно, політично і економічно важливих територій [166, 262].

У контексті радикального розв’язання української проблеми було також створено проект «Закону про переселення» [55] (див. Додаток А), який було розроблено референтом Лясотою, [56] проте, на відміну від вже згадуваного «Українського питання та проекту його вирішення», де українці поділяються за ступенем їх лояльності до польської влади, проект Лясоти передбачав у першу чергу виселити громадян, які служили у поліційних і охоронних відділах, їх сім’ї, а також тих, хто скомпрометував себе будь-якою формою співпраці з окупантами. Поставало питання: що ж робити з тими українськими родинами, «нелояльність яких щодо польської держави не можна буде встановити»?  Вирішення пропонувалося просте: «Вони будуть виселені з причин державної необхідності» [28, 20].

Вельми показовим пунктом даного проекту є параграф 3-й, в якому читаємо: « Крім того, підлягатимуть переселенню разом з своїми родинами особи, дії яких мали дратівливий характер, хоч і не призвели до утисків інших мешканців» [28, 2]. Особи цієї категорії, згідно з проектом, одержували лише грошову компенсацію, яка мала сплачуватись раз на рік протягом двадцяти років, починаючи з 1-го листопада наступного після переселення року [28, 15]. Точний рік переселення не вказувався, проте з проекту видно, що воно мало відбуватися відразу після того, як Польща поверне собі території східних земель.

Не відкидалась і можливість матеріальної компенсації, але лише з дозволу комісара Комісії по виселенню. В разі його отримання особи, котрі підлягали виселенню, могли претендувати на 20% відшкодування, «якщо мали дерев’яні забудови», та 50% – «якщо кам’яні і в доброму стані.» Ті громадяни, «які будуть переселені на землі, що звільняться» (так званий польський надійний елемент, який складався б з добровольців – І.Ш.), мали отримати повну компенсацію як грошову, так і матеріальну, а також звільнялися від усіх податків на 10 років [28, 3].

Згідно з проектом закону, виселення мало відбутися з прикордонних територій, причому останні були визначені як «прикордонна смуга, що охоплює усі воєводства, прилеглі до кордонів держави» на відстань 200 км від кордону. Якщо ж ця відстань не сягала 200 км, тоді до даних територій долучалися землі, прилеглі до прикордонних воєводств [28, 17].

Важливим для розуміння бачення способів розв’язання української проблеми окремими представниками польського підпілля є додаток до вищенаведеного проекту «Мотиви до Закону про виселення” [ 28, 18-32] (див. Додаток Б). Саме тут обґрунтовувалася необхідність проведення масової депортації і пояснювалися різні організаційні моменти. Перш за все, висловлювалася точка зору про те, що найбільші втрати польське населення понесло саме на територіях, де більшістю були національні меншини. В документі виділено дві територіальні частини: на заході – німецька і на південному сході – українська. З нього випливає, що по відношенню до німців потрібно застосувати тотальне виселення за межі держави, а стосовно українців пропонувалося розселення на етнічно польські території [28, 18].

Автор проекту був переконаний, що саме після війни створяться ідеальні умови для вирішення української проблеми, яку не вдалось вирішити в міжвоєнний період. На його думку на такий стан речей мало вплинути два чинники: зовнішній – «розуміння міжнародною спільнотою правильності політики польського уряду і та повага до ІІ Речі Посполитої, якою вона буде користуватись на міжнародній арені, як один з фундаментальних гарантів рівноваги у повоєнній Европі», і внутрішній – психологічний. Згідно нього, «українці самі розуміють свою провину перед державою, а тому акція переселення буде потрактована ними як необхідна для гарантій власної безпеки Польщі [28, 19].

Загалом передбачалося виселити 300 тисяч українських сімей з територій площею 1,5 млн. гектарів, а на їхнє місце заселити 250 тисяч малоземельних польських родин, які займали в центральних та південно-західних областях Польщі 750 тисяч гектарів землі [28, 19].

Розмірковуючи над необхідністю та доцільністю проведення масової депортації, автор проекту підкреслював, що українську проблему не вдалося вирішити жодним способом, а українці завжди послуговувалися політикою «удару ножем в спину» і ворожість свою по відношенню до поляків постійно накопичували, а тому, мовляв, залишається єдиний вихід – переселення [28, 18-19].

Ще одним засобом, який мав послужити «зміцненню польськості» на західноукраїнських землях, було усунення українців з усіх посад: адміністративних, при самоуправлінні, суспільних або господарських, що були зайняті перед війною 1939 р. поляками, а також з новоутворених в окупаційний період німцями. Крім того, пропонувалось відібрати в українців усі матеріальні блага (землі, будинки, крамниці, товари, фабрики, верстати і т.д.) або ж культурні (бібліотеки, музеї і т. д.), захоплені під час війни в поляків або польських інституцій чи організацій, або ж відданих українцям окупантами, одночасно з суворим покаранням тих, хто відібрав чи незаконно користувався ними. Наступним кроком такої політики мало стати недопущення утворення жодних українських публічних, державних шкіл чи шкіл при самоуправах та  різного роду україномовних курсів [61, 140-141].

У документах польського підпілля зустрічається намагання довести, чому саме політика по відношенню до українців має бути агресивною. Серед аргументів, що наводилися, були такі: споконвічна ненависть українців до поляків (дідична ненависть) [61, 61а], постійне прагнення українців до незалежності саме на теренах, що належать Польщі, існування «українських банд, які постійно мордують польське населення», стала співпраця з Німеччиною, відсутність серед українців лояльної сили, з якою можна вести переговори [27, 168-169]. Наслідком таких розмірковувань були висновки про те, що українська проблема знаходиться вже на такій стадії, на якій потрібно або винищити українців, або поступитись. Перевага надавалась першому, тому пропонувалося здійснити військове опанування теренів Західної України шляхом посилення місцевих загонів та підтримки їх десантами, а також нагромадження військового потенціалу, накопичення зброї, обов’язкова підтримка поляків на «східних кресах» населенням етнічно польських територій, безжалісне знищення усіляких спроб діяльності українських націоналістів ліквідація греко-католицької церкви, застосування лише однієї засади: «на ґвалт відповідати ґвалтом» [27, 169].

Обговорення української проблеми відбувалось і на засіданнях Польського комітету порозуміння (ПКП), до складу якого входили представники чотирьох найбільших і найвпливовіших партій – Стронніцтва народового, Стронніцтва праці, Соціалістичної партії – ВРН, Стронніцтва людового. Частина членів ПКП виступала за її радикальне розв’язання. Зокрема, ідею примусового виселення українців обстоювали представники Стронніцтва народового. За депортацію проголосувало також Стронніцтво праці. З ними не погоджувалися діячі ВРН і Стронніцтва людового, які в цілому не заперечували проти переселення українців з територій «східних кресів», проте зазначали, що воно має відбуватися виключно на добровільних засадах [27, 122-123]. Загалом для зміцнення польського «стану посядання» планувалося, що поляки мають становити на теренах східних земель не менше, як 75% від загальної кількості населення [27, 122-123].

На середину 1943 р. українсько-польські стосунки настільки загострилися, що це вилилось у пропозиції створити українські гетто у містах [56, 5-5а] (див. Додаток В). Все частіше лунали думки про те, що переговори з українцями не призведуть до позитивного результату, а тому українське питання раз і на завжди потрібно розв’язати радикальними методами [28, 47].

Неабияку увагу українській проблемі та шляхам її вирішення приділяв Комітет східних земель (КСЗ) – підпільна організація у складі польського національно-визвольного руху, яка виникла у 1943 р. з ініціативи діячів Стронніцтва народового [151, 17].

Представники КСЗ тісно співпрацювали з Делегатурою уряду в краї. Зокрема провідний діяч цієї організації С. Зелінський був членом Ради з питань національностей при Східній комісії Делегатури уряду і близько співпрацював з делегатом уряду А. Бенем. Також тісні зв’язки з Делегатурою були налагоджені ще одним членом КСЗ – З. Новосадом. Представник від КСЗ К. Пручнік одночасно працював членом Комісії з питань освіти при Раді національної єдності. Слід зазначити, що кошти на забезпечення діяльності КСЗ отримував переважно від Делегатури уряду [151, 17].

Головні завдання, які ставив перед собою Комітет східних земель, були наступні: збір інформації, розробка для Східної комісії і Східного бюро Делегатури уряду планів, проектів, опрацювань та різного роду документів, що стосувалися ситуації на східних землях,  фінансова підтримка польського населення, яке постраждало внаслідок протистояння з українцями, пропагандстська робота тощо [151, 21].

На позицію КСЗ в українському питанні певною мірою проливає світло «Постулат радикального розв’язання української проблеми», підготовлений діячами зазначеної вище організації. Тут зазначалося, що у ході її вирішення потрібно розрізняти два головних аспекти. Перший – «покарання українських вбивць та політичних зрадників», другий – ліквідація українського «стану власності, незаконно набутого в роки війни».

У документі підкреслювалася важливість виселення українців. Останнє обґрунтовувалось так: «Для того, щоб досягнути більшості на теренах «східних кресів», їх добровільного переселення буде недостатньо, а тому слід провести примусове виселення з Львівського та Тернопільського воєводств» [152, 101-110]. Після проведення цієї акції кількість поляків на територіях цих воєводств мала становити 60%. Для того, щоб досягти таких кількісних показників, пропонувалось виселити 500 тис. чоловік лише з цих двох воєводств. Окрема позиція у «Постулаті...» висловлювалася стосовно Волині. Її суть полягала у тотальному виселенні українців і переселенні замість них одного мільйона поляків, а також колонізацію запустілих в роки війни територій, що дало б полякам перевагу в чисельності 2:3 [152, 103].

Окремо розглядалося і Станіславське воєводство. З огляду на те, що, за підрахунками представників КСЗ, тут проживало близько 1 млн. українців і всього 250 тис поляків, передбачалось виселити лише тих українців, які були «шовіністично налаштовані», аби вони не змогли вести пропаганду серед основної маси населення і не підбурювали мирних українських селян до виступів проти держави. Крім того, пропонувалось зосередити поляків навколо великих населених пунктів, переселити їх з тих гірських територій, де вони є в абсолютній меншості та ізольовані від своїх культурних осередків, а тому наражаються на небезпеку втратити національну самосвідомість. Також зазначалось, що необхідною є підтримка польського осадництва навколо економічних та культурних центрів воєводства [152, 104].

Слід зазначити, що після липневої відозви КРП справа налагодження стосунків зависла у мертвій точці. До переговорів між обома сторонами знову дійшло восени 1943 р. У зв’язку з швидким наближенням східного фронту ОУН-б нав’язала контакти  з командуванням АК обшару Львів. В ході переговорів, українська сторона висловила згоду на ряд поступок. По-перше, підкреслювалося, що українці є об’єктом польсько-совєтського конфлікту в якому вони займають пропольське становище. По-друге, південно-східні воєводства - це інтегральна частина Польської держави, а їх території є національно мішаними. По-третє, у зв’язку з вищезазначеним, Польща має право і обов’язок виступити в обороні тих земель на міжнародній арені [42, 155]. Це створило підґрунтя для початку переговорного процесу. 10-го вересня 1943 р. відбулася нова зустріч представників обох сторін. На жаль, з документу видно лише те, що це була зустріч між представниками Центрального Проводу ОУН-б та АК, а хто конкретно представляв обидві сторони, документ не зазначає [57]. Українська сторона запропонувала розглядати переговори як суто інформаційні. Було задекларовано, що в інтересах обох сторін лежить заспокоєння взаємної ворожнечі і що обидві сторони визнають обов’язковість дійти до порозуміння в площині військової та політичної співпраці, небезпеку для обох сторін з боку Німеччини та СССР, а також дві різних можливих платформи у розв’язанні польсько-української проблеми.

Перший варіант – максимальний, передбачав можливість утворення української держави в разі розпаду СССР, другий – мінімальний, розглядався як вирішення наболілої проблеми в рамках Польщі із збереженням за останньою кордонів до 1939 р. [152, 192].

В ході переговорів українська сторона заявила: «І ми, і ви маємо спільних ворогів, ви без нас і ми без вас не здатні створити сильної держави. Дійсно, ваш імперіалізм протягує руку до наших етнографічних земель, проте складається враження, що це робить лише ваша політична преса, бо в військовій пресі українська проблема трактується об’єктивно» [152, 192].

Обидві сторони визнали, що конфлікт між ними дає привід СССР втручатись в внутрішні справи обох народів і тому потрібно об’єднатись задля досягнення спільної мети [152, 192].

Ще одна така розмова відбулась 18-го вересня 1943 р. У ході обговорення можливих варіантів вирішення наболілої проблеми, на запитання польської сторони про те, як українці бачать собі шлях до порозуміння, відповідь була наступною:

«а) визнання польською стороною прагнення українців до незалежності;

б) відмова Польщі від територіальних претензій до України;

в) на випадок ймовірного розпаду СССР та виникнення незалежної української держави справа встановлення кордонів має бути відкладена на пізніший час» [152, 194-195].

Нагадаємо, що взимку 1943 р. було арештовано коменданта АК С. Ровецького та делегата уряду Я. Пекалкевича, влітку того ж року загинув В. Сікорський, подав у відставку комендант Львівської АК К. Савицький. Нове керівництво польського військового підпілля в особі Т. Коморовського (головний комендант АК) і В. Філіпковського (керівник Львівського обшару АК) були дилетантами в українському питанні, а тому ініціатива у переговорах з українцями поступово перейшла до рук цивільного підпілля. Крім того, змінилася ситуація на міжнародній арені. Західні союзники прийняли рішення про відкриття другого фронту не на Балканах, як того очікували поляки, плануючи звільнення свої територій військами союзників, а у Франції, що в свою чергу змінило розкладку сил у Центральній Европі [254, 164].

12-го жовтня 1943 року Рада з питань національностей (Уряду Польщі – ред.) ухвалила рішення про те, що приналежність східних земель польської держави знаходиться під небезпекою в зв’язку з новою можливою окупацією даних теренів Совєтським Союзом. Також в ухвалі підкреслювалося, що існує загроза не тільки від окупантів, але й від крайніх елементів з середовища меншин [62, 2]. У зв’язку з цим перед підпіллям було поставлено завдання інтенсифікувати польсько-українські переговори з метою отримання від українців офіційної заяви, що населення, яке проживає на теренах «східних кресів», хоче залишитися громадянами Польщі. На початку листопада 1943 року до Львова приїхав представник Делегатури уряду, щоб переконати представника ОУН до окреслення свого становища у вигляді декларації. Проте переговори не відбулися з огляду на так звані  «технічні труднощі» української сторони [235, 343].

Наступна ухвала Ради з питань національностей була прийнята 15-го листопада 1943 року. В ній було визнано, що на розвиток українсько-польських стосунків суттєво впливає розвиток польсько-російських взаємин. У документі підкреслювалося, що ставлення Росії до Польщі є ворожим і незмінним протягом довгого часу, а також, що Росія виявляє претензії до мішаних, з точки зору національного складу, територій [62, 2]. Головною метою діяльності представника уряду в галузі національної політики було визначено «полегшення уряду Польщі утримання в складі польської держави її східних земель» [62, 2]. В зв’язку з поставленою метою завдання, що покладалися на представника уряду формулювалися наступним чином:

«1. В краї повинні енергійно проводитись польсько-литовські та польсько-українські переговори.

2. Метою тих переговорів мусить бути декларація організованих рухів тих народів, яка б засвідчувала що:

а) литовці прагнуть свою долю пов’язати з Польщею, а не з Росією.

б) українці, що мешкають на теренах Речі Посполитої хочуть залишитись громадянами Польщі [62, 2].

 З даного документу випливає, що справа українсько-польського порозуміння та й порозуміння з іншими меншинами мала на меті використання українців у своїй боротьбі за збереження неподільності територій польської держави, а не врахування прагнень народів на самовизначення. Камінь спотикання, який заважав польській стороні знайти компроміс у своїх відносинах з українським народом як в міжвоєнний період, так і в період війни знову відіграв свою негативну роль.

27-го січня 1944 року Рада з питань національностей прийняла ухвалу, що стосувалась безпосередньо українського питання. Зокрема, у першому пункті документу зазначалося, що польський народ, який бореться за свою незалежність мусить розуміти і розуміє прагнення українців до самовизначення, а виникнення незалежної української держави в басейні Дніпра узгоджувалося б з польською рацією стану [62, 3].

В свою чергу вказувалося, що український народ у своїх прагненнях до незалежності повинен розуміти:

1. Для того щоб створити свою власну незалежну державу належить розвивати у власному суспільстві не злочинні елементи і анархію, а державотворчі цінності.

2. Українські прагнення до незалежності не повинні бути скеровані проти Польщі, бо не існує можливості виникнення сильної української держави без існування сильної Польщі.

3. Сильної польської держави не може бути без її південно-східних воєводств (Львівське, Тернопільське, Станіславське, Волинське).

4.  Незалежну державу слід будувати не на теренах, мішаних з точки зору національностей, а на терені етнічному [62, 2].

Далі в документі Рада з питань національностей декларувала, що південно-східні воєводства – це терени національно мішані, на яких протягом віків поряд з поляками живуть і українці, а тому утримання їх у складі польської держави є кардинальним постулатом польської політики [62, 3].

У зв’язку з вищенаведеними аргументами у документі перераховувалися гарантії прав і свобод українців у складі майбутньої Польщі. Зокрема, гарантувалася участь у самоуправлінні на рівні гмін, повітів і воєводств, існування національної початкової та середньої школи, а також українського університету для розвитку української науки в межах польської держави, рівноправ’я української мови в публічній адміністрації та судочинстві, допущення українського населення без обмеження до служби в публічній адміністрації та у війську і економічний розвиток на рівних з поляками і справедлива участь українців у сільськогосподарській реформі [62, 3].

Фактично даний документ не відходив від пунктів, що декларували попередні заяви польського уряду та підпілля, і не вносив нового тону до справи порозуміння між українцями та поляками. Разом з тим, не слід забувати, що він демонстрував готовність до переговорів з українською стороною.

Паралельно з розробкою політики щодо української проблеми Рада з питань національностей продовжувала контакти представників Делегатури уряду та АК з ОУН. Так, 1-го грудня 1943 р. відбулися нові переговори. Початково українці пояснили, чому не відбулася зустріч, запланована на листопад 1943 р. Серед головних причин було названо репресії німців, а також протидію зі сторони УЦК, мельниківців і «бульбівців». В ході переговорів головну провину за розпалювання конфлікту було покладено на німців. Учасники зустрічі також узгодили наступну дату переговорів. Їх було заплановано на 9-те грудня 1943 р. [152, 196-198].

На жаль, ми не маємо інформації про те, чи запланована зустріч відбулася. З огляду на лист від 21-го січня 1944 р., у якому провід ОУН-б пропонував знову розпочати переговорний процес з метою замирення та співпраці обох народів, слід припустити, що зустріч не відбулася, бо ОУН-б пропонувала завершити переговори до 10-го березня 1944 р. [188, 226].

Львівський історик Ю. Киричук стверджував, що переговори розпочалися 8-го березня 1944 р., що не відповідає істині, адже з наявних документів виходить, що розмови між поляками і українцями були фактично продовженням переговорного процесу, розпочатого ще у вересні 1943 р. Нагадаємо, що таких зустрічей відбулося три – 9-го і 18-го вересня, а також 1-го грудня 1943 р. В зв’язку зі вступом на терени Західної України військ Червоної Армії на певний період часу польсько-українські переговори були перервані, проте, як вже зазначалося після звернення проводу ОУН-б їх було відновлено.

8-го лютого 1944 р. відбулася нова зустріч між представниками української і польської сторони. На початку розмови поляки підтвердили, що «лист відправлено до Варшави», проте відповідь ще не надійшла [152, 198],[58]. Розмови знову велися навколо проголошення українцями офіційної декларації, яка б демонструвала їхню відмову від «співпраці з більшовиками» і «визвольною Українською республікою Корнійчука». Українці відповіли, що і так неодноразово займали таку позицію, а тому не бачать необхідності ще раз це підкреслювати, адже «всі і так знають, що нашим ворогом № 1 є більшовики» [152, 198].

В зв’язку з цим поляки запропонували обговорення трьох основних пунктів:

1. чи така декларація взагалі потрібна;

2. чи така декларація повинна бути;

3. чи з точки зору тактичної така декларація є можливою [152, 199].

Навколо вищезазначених питань виникла дискусія, бо українська сторона у відповідь на запитання про те, кого представляє їхня делегація, відповіла, що ОУН-б. На що поляки відповіли, що потрібною є Верховна Рада, яка б представляла весь український народ, а не лише ОУН, яка є уособлює лише найбільш свідомі його елементи [152, 199].

Українська делегація погодилась з даним зауваженням, проте підкреслила, що ще не надійшов момент, щоб деконспірувати членів Ради, оскільки це може викликати хвилю арештів. Основним аргументом проти такого твердження було те, що поляки теж ризикують так само, але свою Раду національної єдності створили [152, 199]. Крім того, польська делегація підкріпила своє переконання аргументами про те, що союзники слідкують за усіма подіями, які відбуваються в краї, зважуючи усі можливі варіанти подальшого розгортання подій, а тому, брак офіційної української заяви є негативним чинником і така заява, як юридичний вираз прагнень українського народу, є просто необхідною [152, 199].

У ході переговорів було навіть окреслено, який характер має носити такий документ:

«…

1. Вираження протесту проти більшовицької пропаганди, яка представляє УССР, як автономну державу, і вираз українських прагнень.

2. Український народ належить до західної культури, прагне зближення з Заходом і відкидає все, що йде від більшовицького Сходу.

3. Український народ хоче мати незалежну державу, зв’язану тривалими відносинами з Польщею. Такий блок усуне будь-яку напругу у майбутньому і забезпечить спокій на сході Европи». [152, 200].

Українці погодилися з таким формулюванням майбутньої відозви. На питання поляків про терміни її появи відповіли, що за п’ять днів такий документ буде розроблено.

Наступна зустріч представників обох сторін відбулася 28-го лютого 1944 р. Її головними завданнями стало два пункти, навколо яких відбувалося обговорення. Перший – аналіз причин українсько-польського протистояння і другий – організація та засади діяльності «Комісії заспокоєння терену», яка мала взяти на себе роботу над примиренням обох сторін [152, 201].

Українці звернули увагу польської сторони на труднощі, які стоять перед ОУН на шляху до заспокоєння населення на західноукраїнських землях. Серед них відзначалася відсутність спільної позиції в суспільстві: частина українських чинників виступала за подальшу співпрацю з німцями. Серед причин, які загострювали ситуацію, називалися також: співпраця окремих поляків з німцями – участь польських поліційних відділів у каральних експедиціях проти українців, співпраця польського населення з совєтськими партизанами, страх українців перед чутками про активне озброєння польських підпільних загонів, які нібито роблять це з метою масового вбивства українського мирного населення тощо [152, 202-203].

Польська сторона висловила розуміння труднощів українців, проте підкреслила, що вихід з цієї ситуації є лише один – «швидка та енергійна діяльність», спрямована на примирення. В зв’язку з цим поляки запропонували наступні пункти спільних дій:

«1. Розпочати обмін інформацією про здійснення вбивств і в разі потреби здійснювати спільне розслідування таких випадків.

2. Надати спільній «Комісії заспокоєння терену» повноваження здійснювати пропаганду з метою заспокоєння населення, а також право на накази про репресії щодо елементів, які продовжуватимуть здійснювати злочинні акції.

3. Здійснювати широку пропаганду, направлену на заспокоєння обох сторін на усьому терені.

4. Військове управління та репресії здійснювати,  перш за все, на теренах вибраних повітів. Українська сторона обирає повіти, де має найбільший вплив (Бережани, Підгайці і т.д.), поляки – сильні польські місцевості (території Тернопільського повіту), а з цих територій акцію, направлену на припинення вбивств, розширити на усі інші терени.»

Українська сторона погодилася з вищенаведеними пропозиціями, пообіцявши розглянути їх найближчим часом і отримати згоду від свого керівництва.

У ході переговорів, ось уже вкотре, поляки підняли питання про оголошення офіційної української декларації, на що отримали відповідь, що такий документ обов’язково буде, проте точна дата ще невідома [152, 203].

8-го березня 1944 р. відбулася остання зустріч з циклу польско-українських переговорів, які мали місце протягом вересня 1943 – березня 1944 рр. У ній брали участь: З. Заленьський (від Делегатури), і Г. Погоський, С. Бездек та М. Кіровський (від АК). Українську сторону представляли І. Гриньох, В. Андрієвський, М. Степаняк та, ймовірно М. Прокоп і Є. Врецьона. В ході розмови знову зверталася увага на необхідність порозуміння та припинення різанини. Польська делегація підкреслила, що «польський народ з радістю привітає виникнення української держави», проте «хотіла б знати, що може принести подальший розвиток подій і якою буде позиція української сторони». Українці відповіли, що в даній ситуації не бачать іншого шляху для досягнення незалежності, окрім співпраці з Польщею та опертя на її підтримку. Один з них заявив, що початково український народ орієнтувався на Німеччину, проте «швидко настало протверезіння», яке наказало «повернути на властивий нам шлях – опертя на Польщу». Зверталася також увага польських колег на те, що така позиція не є легкою, адже залишається низка невирішених проблем, серед яких найбільш фундаментальною є проблема кордонів, проте українська сторона «хоче і може піти на компроміс», тому що «хочемо згоди», адже врегулювання українсько-польських взаємин раз і на завжди поклало б край «будь-яким причинам сварки і самій сварці» [152, 204-205].

Не зважаючи на заяви про взаємну повагу та розуміння необхідності співпраці, в ході розмови не дійшло до прийняття якогось конкретного рішення. На думку одного з учасників переговорів З. Зеленьського, сторони не мали що запропонувати одна одній [276, 166; 254, 166]. Фактично далі визначення свого становища не дійшло. Проте польська сторона запросила українців до продовження переговорів в Варшаві [53, 25-27].

Паралельно Крайова політична репрезентація та офіційний уповноважений уряду Речі Посполитої підписали спільне звернення до уряду, в якому підкреслювали свою повну узгодженість з діями уряду. У зверненні підкреслювалось, що КРП, уповноважений уряду, а в їхній особі й усе польське суспільство, опираючись на свої історичні права, розуміють і поділяють його позицію щодо неподільності польських територій [39, 1].

Тим часом, у ніч з 3-го на 4-те січня 1944 р. совєтські війська перейшли кордон Західної України і почали операцію по звільненню Волині. 5-го січня польський уряд видав відозву про негативне ставлення до даного факту, на що офіційна Москва відповіла, що він не має жодних прав стосовно «східних земель» [254, 334].

Польське підпілля на місцях виступило проти переговорів на тему перегляду східних кордонів. 15-го лютого 1944 року до Англії було направлено депешу, підписану спільно уповноваженим польського уряду та Радою національної єдності. В документі відзначалося, що польська сторона погоджується на запропоновані західні кордони держави, проте відмовляється розглядати їх як компенсацію відібраним східним землям. Підкреслювалося також, що поляки виступають за переговори з СССР при обов’язковій участі у них союзників, однак підуть на переговори лише при умові поваги до суверенності Польщі з боку СССР і категорично виступають проти будь-якого обговорення на тему зміни східного кордону. Поряд з цим підкреслювалося, що Совєтський Союз не цікавить насправді зміна східних кордонів, так само як німців не цікавив Ґданськ: йшлося, перш за все, про суверенність та цілісність Польщі [39, 4].

 Розпочався тиск Великої Британії на польський уряд, аби він погодився з кордоном, що проходитиме по лінії Керзона, проте це нічого не дало: польська сторона продовжувала стояти на своєму. Як наслідок, 22-го лютого 1944 року У. Черчілль оголосив публічну декларацію, в якій заявив, що Велика Британія ніколи не гарантувала Польщі якоїсь конкретної лінії кордону на сході [254, 334].

Поляки намагались апелювати до США, які в свою чергу пообіцяли підтримку у домаганнях польської сторони на Львів та Борислав, пропонуючи тим самим компромісний варіант. Проте, коли С.Миколайчик підняв це питання на засіданні Ради міністрів, проти такого варіанту висловились міністри К. Попель, М. Сейда та Я. Квапіньський, які у справі східних кордонів послуговувалися принципом «все або нічого» [254, 335].

 Згідно з рішенням Ялтинської конференції, Західна Україна була визнана територією СССР і після цього фактично українська проблема для польського уряду на еміграції була знята. Після зайняття совєтськими військами територій Західної України склались нові умови для співпраці між польським та українським підпіллям.

Слід відзначити що у боротьбі проти українського національно визвольного руху совєтська влада намагалась використати поляків. З цією метою було утворено так звані «стрибки» («Истребительние батальони»), до яких, в першу чергу, приймали поляків. Наприклад, начальник НКВС в Комарному Дрогобицького району Рябков наказав приймати до таких відділів виключно поляків [264, 69].

Під кінець 1944 року українським підпіллям було розроблено інструкції, в яких зазначалося: «Поляки опинились в ситуації дуже подібній до нашої...Це примушує нас змінити своє ставлення до них. Виступаємо за ліквідацію конфлікту і за спільну акцію проти окупанта...Напади здійснюємо лише на тих поляків, які співпрацюють з більшовиками проти нас» [264, 69].

У лютому 1945 р. українське підпілля видало відозву, в якій пропонувало польській стороні згоду, порозуміння та співпрацю обох народів у боротьбі проти совєтської влади, а вже на початку березня Р. Шухевич особисто доручив Є. Лопатинському нав’язати контакти з керівництвом АК на Закерзонні з метою переговорів про порозуміння. Перші зустрічі відбулись на початку травня в околицях Любашова. Під час переговорів було досягнуто домовленість про військову співпрацю та розподіл сфер впливу при умові офіційного схвального рішення з боку польського уряду [264, 69]. Проте з об’єктивних причин такого рішення польський уряд на еміграції прийняти не міг.

Отже, українсько-польські стосунки в період совєтсько-німецької війни зазнали значної трансформації внаслідок змін як на міжнародній арені, так і на територіях Західної України. Позиція польського уряду і підпілля щодо українського питання на початковому етапі війни між СССР та Німеччиною ще не викристалізувалася. Водночас не слід забувати, що війна між ними створила нові умови для розробки та реалізації планів польського руху опору стосовно української проблеми.

В зазначений період на бачення польським урядом та підпіллям українського питання значною мірою впливала позиція західних держав та Совєтського Союзу. Головним питанням, на якому зосередив свою увагу уряд у Лондоні, було відновлення Речі Посполитої у довоєнних кордонах, що суперечило прагненням українського національно-визвольного руху.

Польський уряд розумів, що необхідною є офіційна декларація, яка б заспокоїла українців та створила умови для співпраці, проте такого документу не було видано аж до березня 1943 р., з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію.

У період загострення двосторонніх взаємин польський уряд та підпілля почали приділяли особливу увагу українському питанню. Слід зауважити, що проблемою уряду у прийнятті рішення стосовно прагнень українців була неузгодженість поглядів різних політиків, які належали до різних політичних угруповань.

Не дивлячись на те, що польська сторона все ж прийняла ряд офіційних рішень, які стосувались української проблеми, вони по-перше, були прийняті з запізненням, по-друге, не відповідали прагненням українців, по-третє, їх прийняття викликало негативну реакцію не тільки серед українців, але й серед поляків. Ця реакція польського націоналістичного табору полягала у незадоволенні щодо їхньої «лояльності» по відношенню до українців, поміркована ж частина польських політиків бачила, що такі декларації фактично заганяють в глухий кут справу порозуміння між обома народами.

Не дивлячись на це спроби порозуміння мали місце. Українській і польській сторонам вдалось навіть досягти однакових поглядів, на окремі аспекти у взаємовідносинах, хоча не слід забувати про те, що не було прийнято жодної  спільної офіційної ухвали. Переговори між обома сторонами пройшли складний шлях - від просто розмов приватного характеру з метою збирання інформації до офіційних зустрічей представників.

Звернемо увагу на те, що польське військове підпілля дещо розходилося у своїх поглядах з представниками Делегатури уряду, які часто відігравали негативну роль у справі налагодження двосторонніх відносин. Таку ж роль відіграв сам уряд, який, не володіючи докладною інформацією про те, що саме відбувається в регіоні, а також узалежнюючи своє рішення від позиції союзників, зайняв вичікувальну позицію. Коли ж польсько-український конфлікт набрав обертів і став фактично безконтрольним, потрібно було приймати рішення, яке б заспокоїло та примирило сторони, чого польський уряд так і не зробив.

На кінцевому етапі війни спостерігається тенденція до налагодження співпраці. Після того, як землі Західної України були звільнені від німців совєтськими військами і включені до складу СССР на рівні підпілля на місцях було навіть досягнуто домовленості про спільні дії, проте це вже не могло вплинути на загальний перебіг подій.

Список використаних джерел та літератури 

І. Архівні матеріали.

Arhiwum Akt Nowych (AAN) w Warszawie.

Dział –Armia Krajowa (AK). 

19. sygn. 203/І-13.

23. sygn. 203/XV-8.

24. sygn. 203/XV-9.

25. sygn. 203/ XV-12.

27. sygn. 203/XV-45.

28. sygn. 203/XV-46.

Dział – Delegstura Rządu RP na Kraj (DRRP).

39. sygn. 202/I-8.

52. sygn. 202/III-129.

61. sygn. 202/III-203.

62. sygn. 202/XVI-1.

63. sygn. 202/XXIV-2.

ІІІ. Мемуарна література.

134. Літопис Української Повстанської Армії.-Торонто. Волинь і Полісся: Літопис УПА, 1977. - Т. 2. - 256 с.

144. Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942-1944) / Оpr. A. Roliński. - Kraków: Wyd-wo Biblioteki Jagielońskiej s Księgarni Akademickiej, 2001. - 606 s.

147. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. T. 3: kwiecień 1933 – lipiec 1944. - Wrocław; Warszawa; Kraków: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich Wydawnictwo, 1990. - 627 s.

151. Kulińska L. Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943-1947. Kraków: ABRYS, 2002. - T.I. - 547 s.

152. Kulińska L. Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943-1947. Kraków: ABRYS, 2002. - T.II.- 1060 s.

156. Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939-1945 / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: RYTM, 1999. - T. 2 (1943-1944). - 919 s.

158. Protokoły z posiedzeń Rady Ministrów Rzeczypospolitej Polskiej. - Kraków, 1994. - T. I (październik 1939- czerwiec 1940). - 349 s.

176. Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав «Бурю»? Армія Крайова на Тернопіллі 1941-1945 рр. - Тернопіль, 1996. - 157 с.

182. Ільюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни: в світлі польських документів. -  К.: Інститут історії України НАН України, 2000. - 198 с.

185. Ільюшин І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни: на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - 289 с.

188. Киричук Ю. Спроби співробітництва польських та українських національно-патріотичних угруповань у 1939-1945 рр. // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: історичні науки. – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2003. – Вип. 3. – С. 222-229.

193. Мірчук П. Українська повстанська армія (1942-1952). - Репринтне відтворення Мюнхенського видання 1953 р. - Львів: Львівська обласна рада Товариства української мови ім. Т. Шевченка, 1991. - 319 с.

200.    Протоколи узгоджень і розбіжностей, прийняті на міжнародних наукових семінарах «Українсько-польські відносини в роки Другої світової війни» // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. – 2001. - № 11.

204. Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-1980-х років. - К., 1999. - 324 с.

209. Сливка Ю. УПА й українсько-польське протистояння. // У пошуках правди Зб. Матеріалів між. нар. наук. конф. «Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни», Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упоряди. В.К. Баран, М.М. Кучерепа, М.В. Моклиця, В.І. Гребенюк. - Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. - С. 261-282.

212. Трофимович В. Деякі аспекти українсько-польських відносин у роки Другої світової війни // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: історичні науки. – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2003. – Вип. 3. – С. 250-262.

225. Bonusiak Włodzimierz. Kwestia ukraińska w opracowaniach Bura Wschodniego Delegatury Rządu na Kraj / Polacy i Ukraińcy podczas II wojny Światowej / pod red. W. Bonusiaka. - Rzeszów, 2000. - 440 с

232. Iljuszyn I. Geneza i działania bojowe 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej // Materiały III międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej», Łuck, 20-22 maja 1998 r. / Światowy Związek  Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 1998. - T.3. - 146-170.

235. Filar W.Wołyń (1939-1944): Eksterminacja czy Walki  polsko-ukraińskie. - Toruń:Wyd-wo Adam Marszałek, 2003. - 467 s.

247. Motyka G. Postawy wobiec konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1939-1953 w zależności od prynależności etnicznej, państwowej i religijnej. // Tygiel narodów. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej (1939-1953). - Warszawa; Londyn: Drukarnia Wydawnictw Naukowych, 2002. - S. 279-427.

249. Motyka G. Tak było w Bieszczadach: Walki polsko-ukrainskie (1943-1948). - Warszawa, 1997.

254. Partacz Cz., Łada K. Polska wobiec ukraińskich dążeń niepodległościowych w czasie II wojny światowej. - Toruń: CEE, 2004. - 412 s.

258. Piotrowski Cz. Wojskowe i historyczne tradycje 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty AK, 1993.

264.    Polska-Ukraina: trudne pytania // Materiały VI międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej», Warszawa, 3-5 listopada 1999 r. / Światowy Związek  Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 2000. - 348 s.

268. Polska-Ukraina: trudna odpowiedź // Dokumentacja spotkań historyków (1994-2001). Kronika wydarzeń na Wołyniu i w Galicji Wschodniej (1939-1945). - Warszawa: NDAP; KARTA, 2003. - 184 s.

276. Torzecki R. Kontakty Polsko-Ukraińskie na tle problemu ukraińskiego w polityce polskiego Rządu Emigracyjnego i Podziemia (1939-1944) / Dzieje najnowsze. - Warszawa, 1981. - Rocznik XIII

277. Torżecki R. Polacy i ukraińcy. - Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 1993. - 349 s.

279. Turowski J. Pożoga – walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. - Warszawa, 1990.

283. Zaszkilniak L. Problem ukraiński w polityce polskiego rządu emigracyjnego i polskiego podziemia w latach 1939-1945 // Polska-Ukraina: trudne pytania / Materiały IV międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej», Warszawa, 8-10 października 1998 r. / Światowy Związek  Żołnierzy Armii Krajowej; Związek Ukraińców w Polsce. - Warszawa: KARTA, 1999. - T. 4. – S. 129-146.

Примітки:

 [47] Українська поліція була однією з форм конспіративної мережі ОУН-Б. Коли про це дізналися німці, а також у зв’язку з відмовою українських поліцаїв брати участь у облавах на своїх же співвітчизників з метою їх вивезення на примусові роботи, окупанти почали роззброювати українську поліцію, що в свою чергу призвело до втечі більш як 5-ти тис. поліцаїв до лісу.

[48] Згідно з інформацією Східної секції при Делегатурі уряду, ОУН видала наказ про залишення служби і перехід української поліції до лісу 4-го квітня 1943 р. Див.: AAN. - Sprawozdania i informacje Sekcji Wschodniej (1943-1944). - sygn. 202/III/129. - K. 254. В спеціальному звіті командира УШПР (Українського Штабу Партизанського Руху) Строкача міститься інформація про те, що цей наказ було видано 20-го березня 1943 р. Див.: Filar W. «Burza» na Wołyniu: z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej. - Warszawa: Rytm, 1997. - S. 33.

[49] Крайова політична репрезентація (КРП) – дорадчий орган при Делегатурі уряду, який було засновано 21-го березня 1943 р., До цієї інституції входили представники чотирьох найбільших політичних угруповань: Польської Соціалістичної партії (ВРН), Стронніцтва людового («Рох»), Стронніцтва народового і Стронніцтва праці.

[50] Текст документу див.: Nasze Ziemie Wschodnie, 1943, № 5, Sygn. 23462. - S. 2-3; Filar  W. Wołyń 1939-1944: eksterminacja czy walki polsko-ukraińskie. - Toruń: Adam Marszałek, 2003. - S.376-377.

[51] В кореспонденції штабу Головного командування з крайовим керівництвом АК документ зустрічається під назвою «Інструкція від 27-го жовтня», хоча її було затверджено 26-го жовтня 1943 р. Головнокомандуючий ген. К. Соснковський наказав передати її в край 28-го жовтня, що й було зроблено 1-го листопада 1943 р.

[52] Мається на увазі «Інструкція від 27-жовтня».

[53] Текст документу у скороченому варіанті міститься у монографії польського дослідника В. Філяра. На жаль, скорочено було саме ту частину документу, де говорилося про непорушність кордонів Польщі до 1939 р. і українцям нагадувалося про те, що вони і їхні наступні покоління платитимуть страшну ціну. Див.: Filar W. Wołyń (1939-1944): Eksterminacja czy walki polsko-ukraińskie. - Toruń: Adam Marszałek, 2003. - S. 373-374. Повний текст документу див.: AAN. - Delegatura Rządu RP na Kraj. - sygn. 202/XXIV-2. - K. 3a-5.; Фрагмент перекладу однієї з частин див.: ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп. 22. - Спр. 75. - Арк. 108-111; Сергійчук В. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації. - К.: Українська видавнича спілка, 2003. - С. 206-212.

[54] Йдеться про здійснення відплатних акцій у повітах Підгайці та Теребовля.

[55] Документ не датований, проте з тексту видно, що його було написано не пізніше як влітку-восени 1943 р.

[56] На думку В. Грабовського, під псевдонімом «Лясота» діяв один з провідних діячів Комітету східних земель (КСЗ) адвокат С. Новотинський. Див.: Grabowski W. Polska Tajna Administracja Cywilna (1940-1945). Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej, 2003. - S. 442.

[57] У збірнику документів під редакцією Л. Кулінської вміщено матеріали про переговори між українцями та поляками, що проходили протягом вересня 1943-березня 1944 років. З них випливає, що відбулось шість таких зустрічей, проте, з метою конспірації, у звітах про переговори зроблених польським підпіллям не вказуються прізвища, або хоча б псевдоніми представників від обох сторін. Див. Kulińska L. Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich nа tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943-1947. - Kraków: ABRYS, 2001. - T.II. - S. 192-207.

ч
и
с
л
о

74

2013