Павел Смоленскi &Яцек Куронь Не можна змушувати до покути Інтервю з Яцеком Куронем

Павел Смоленскi

Інтервю з Яцеком Куронем:
Не можна змушувати до покути

Павел Смоленскі: Що для Вас означає річниця Волинської трагедії?

Яцек Куронь: Розглядати лише один фрагмент польсько-українських стосунків, навіть якщо його значення надзвичайно істотне, це все одно, що взути чоботи, які охоче взувають націоналісти з обох сторін. Для українських націоналістів історія розпочинається у той момент, коли до їхнього села увійшли поляки і повбивали Богу душу винних мешканців, а для польських – коли убивцями були українці. Що було раніше, нікого не цікавить, контекст подій не має значення. Тому розмова про пацифікації польських сіл на Волині не має сенсу, якщо не ставити питання про стереотипи, про образ обох націй у поточній свідомості. А оскільки наша спільна історія є довгою і драматичною, то й взаємне сприйняття просякло кривдою і кров’ю.

Павел Смоленскі: Чому Ви намагаєтесь шукати прапричин трагедії на Волині в давньому минулому?

Яцек Куронь: Бо інакше надто багато чого годі зрозуміти. Польська та українська державність виникали більш-менш в один і той сам час, перебуваючи між собою в конфлікті. Нам більше пощастило, Київська Русь не встояла. Національна свідомість польського народу формувалася на зламі XVIII і XIX ст. Аналогічні процеси діялися і в Україні, хоча там не було держави, зокрема, й з вини Польщі. Так само із тих часів походять найбільш примітивні стереотипи.

Польську свідомість облаштував Генрик Сенкевич у «Вогнем і мечем». Це страшна книжка, фальшива, може й велика література, але передусім – це політичний пасквіль на українців. Ми засвоїли сенкевичівське бачення: українець – це кат, зарізяка. Варто зазначити, що коли Сенкевич публікував наступні уривки «Вогнем і мечем», їх супроводжувала атмосфера національного, народного свята, люди збиралися, найвправніші читали в світлиці іншим.

Проте думка інтелігенції була зовсім іншою, книжка зазнала гострих атак. Ба більше – Сенкевич узяв то собі близько до серця, що, на жаль, залишилося непоміченим у поточній свідомості. На мою думку – вірного читача «Трилогії», – «Потоп» є спробою спокутувати за «Вогнем і мечем». Доказ? У пана Володийовського на постої перебуває римо-католицький священик, котрий згадує своє лицарське минуле, розповідає, як брав участь у війні проти Хмельниччини. Спіймали вони невеликий гурт різунів, повсаджували їх взірцево на палі, прочитали молитви біля придорожнього хреста й пішли спати. Але священикові-лицареві одна річ не давала спокою. Йому здавалося, що вони упіймали дванадцятьох, а паль було одинадцять. Уночі йому приснилося, що Ісус зійшов із придорожнього хреста і сказав: ти не помилився, то я був тим дванадцятим. Та історія настільки сильна й однозначна, що для мене цілком очевидно, що Сенкевич хотів щось виправити. Втім, про Ісуса – насадженого на палю зарізяку – ніхто з поляків не пам’ятає. Це, зрештою, не єдиний подібний уривок у «Трилогії». На жаль, послання «Вогнем і мечем» перемогло.

Зрештою, називання війни Речі Посполитої з Хмельницьким польсько-українською війною, як у історичному вимірі, так і міфологічному, є неприйнятним. Адже Ярема Вишневецький був полонізованим русином, його батько молився у православній церкві. Княжна Гелена Курцевич із «Вогнем і мечем» навіть не розмовляє польською. Пан Володийовський теж мені схожий на русина. Бо те, що русином був Заґлоба, то напевно; бо як інакше він би вижив серед козаків і збунтованого селянства, вдаючи старця-лірника, якби руська не була його рідною мовою? То просто була пансько-селянська війна, війна за землю, чимось подібна до того, що діялося на Волині. Звідси також і її жорстокість. Зрештою, для чого аж так далеко мандрувати. Досить приглянутися до заколоту Якуба Шелі.

Українські еліти полонізувалися, селянство боролося за землю, до того ж тривала гостра релігійна суперечка між православ’ям і католицизмом, а наш великий письменник змальовує все це в прекрасній, хоч і пасквілянтській книжці. Словом – атмосфера просто омріяна, щоб у ній виросла ненависть.

Селянин із Великопольщі не мав поняття, що взагалі існує Україна. Український селянин добре знав, що Польща існує, бо то Польща перла на Схід, з Польщею, яка підтримувала полонізовану українську шляхту він чубився за землю. І така свідомість збереглася: поляки завжди пхалися в Україну, захоплювали її силою, нищили, позбавляли віри, а взамін приносили смерть, голод і заразу. Українцям важко угледіти значний культурний вплив Польської Корони, зауважити, що сьогодні східні кордони етнічної України пролягають так, як кілька століть тому проходив кордон І Речі Посполитої. Втім, годі цьому дивуватися, оскільки це б означало, що ми не розуміємо, чому окуповані не вихваляють окупантів.

Таким чином, маємо справу з двома стереотипами – український зарізяка, начебто від природи здатний на найбільші злочини і жорстокість, стоїть навпроти загарбника, котрий краде землю і поневолює людей.

Павел Смоленскі: З таким уявленням ми входимо в сучасність.

У Львові, який втішався національним плюралізмом імперії Габсбургів, польська та українська національна свідомість розвивалися як сестри-близнючки. Поляки творять товариство «Sokół», українці – «Сокіл», з польського боку виникають дружини «стшельцув», і з українського – «стрільців», існують польський університет і українське Товариство імені Шевченка, дублюються кооперативи, читальні, громадські та політичні організації, парламентські фракції. Польська культура є сильнішою, більш експансивною. Українці – що й самі визнають – вчаться від нас, але водночас мають обґрунтоване почуття загрози, що сила польської культури не дозволить їм прорости.

Порівняймо це з поведінкою поляків під прусською займанщиною. Ми боїмося онімечення, боремося з усіх сил за виживання, віз Джимали та оборона землі Шлімаком – це приклади польської рішучості. Відносини між прусаками і поляками були приблизно такими ж, як між поляками й українцями. Якщо ми це зрозуміємо, зникне привід вважати, що український страх перед полонізацією і рішучий захист національної ідентичності були чимось лихим.

Павел Смоленскі: Крім того, обидва народи мають ідентичні політичні прагнення. Але однієї Галичини та одного Львова замало для двох незалежностей.

Яцек Куронь: Українці неспроможні переварити численних поляків, полякам муляє, що в «їхньому» Львові розквітає Україна. Боротьба в Габсбурзькому парламенті поміж обома націями просто вражає. Піднімається на трибуну поляк – українці влаштовують йому обструкцію, піднімається українець – галасують поляки, промовці звертаються не до залу, а до протоколу. Так народжувалося усвідомлення, що українська і польська незалежності касують одна одну, хоча – на мою думку – зовсім не обов’язково. У відсутності уяви я звинувачую обидві сторони, хоча значно більше поляків, врешті-решт, сильнішу сторону, від якої можна більше вимагати, очікувати, що вона зрозуміє складність світу.

Діється це в часи, коли Європою прокотилося гасло про самовизначення націй. Гасло гарне і захопливе, але важке для реалізації, бо відразу постає питання: хто, де і від кого має самовизначатися. Як можна комусь віддати у неподільне посідання землю зі змішаним населенням? Голосування і плебісцити – то лиш технологія, але тоді в Галичині не було навіть таких помислів.

Тож залишилося тільки одне рішення – насильство. Польща перегородила Україні шлях до незалежності. А у Версальському договорі було записано, що той, хто має власну державність, захистить меншини спеціальними правами.

Павел Смоленскі: З тим у міжвоєнному двадцятилітті бувало по-різному.

Яцек Куронь: Українці увійшли в II РП з почуттям невтілених мрій про незалежність. Але правдою є також те, що – так само, як поляки за кілька десятиліть до того під прусською займанщиною, вони мали чимало слушних ідей у справі національної ідентичності. І відразу ж наштовхнулися на опір. А з іншого боку кордону вже була совєтська Росія, яка дуже послідовно провадила антиукраїнську, а точніше – антилюдську політику.

Українці опинилися в пастці. І хоча в міжвоєнній Польщі були – поряд із крайніми націоналістами і полонізаторами – впливові сили, які хотіли порозумітися з українцями, та однак то були сили польські, горизонт у яких визначало благо багатонаціональної, але, однак, польської держави. Польська держава не могла бути горизонтом для українських прагнень. Таким чином, конфлікт не встиг іще добре пригаснути, а вже спалахнув наново.

Зважмо на ту одну дрібну деталь. Хоч би як ми зводили баланс взаємних провин – числом убитих, літрами пролитої крові, – лише один баланс не залишає жодних сумнівів. То не українці позбавляли нас незалежності, а ми – українців, лише в XX ст. двічі, а може й тричі, допомагаючи совєтам операцією «Вісла» та дещо раднішими депортаціями польських українців на Схід. З такими фундаментальними фактами годі сперечатися.

Павел Смоленскі: Пасткою, в якій опинилися українці, були не лише наслідки І світової війни, більшовицької революції та міжнародних угод, а й крайній націоналізм. Коли нація із самостійницькими прагненнями не має власної держави, така постава, може, й не є морально виправданою, але політично вона зрозуміла.

Яцек Куронь: Саме II РП підштовхнула українців до крайнього, може навіть фашизоїдного націоналізму. Правда, українські кооперативи, культурні та громадські організації були у міжвоєнний період дуже сильними, та однак екстремісти мали значну перевагу, – вони пропонували прості й зрозумілі рецепти, їхні вчинки могли імпонувати власне завдяки радикалізмові. Сьогодні ми вже точно знаємо, що тероризм – а чим іще були вбивства, наприклад, прихильного до польсько-українського порозуміння депутата Тадеуша Голувка чи відповідального за пацифікації українських сіл міністра Броніслава П’єрацького? – не потребує особливих зусиль. Терористові вистачить переконаності у слушності обраного шляху і жменьки зовнішніх приводів, що їх легко можна інтерпретувати задля власних потреб.

Тимчасом, не маймо ілюзій, – політика, яку провадили щодо українців у II РП, була політикою асиміляції та колонізації. Польські колоністи їхали на православну Волинь, а не українці – на Мазовше. Поляків призначали не лише на найважливіші, але й на цілком третьорядні посади. Шляхи для кар’єри польській молоді на так званих «кресах» були широко відкриті, ширше ніж деінде. Все це було недоступним для українців.

Ми знову можемо сперечатися про причини, але терор Організації українських націоналістів зчепився з терором польської держави. Поліція пацифікує галицькі села, нищить добро, палить українські книжки, чоловіків б’є, а найбільш галасливим жінкам робить так звані «тюльпани», тобто підвішує за ноги, щоб спадаюча спідниця накривала голову. А крім того, на Волині руйнують православні церкви. Звичайно – не вбивали, хоч в запалі траплялися і випадкові смертельні жертви. Але принижували, позбавляли гідності.

Павел Смоленскі: Чи може стати відповіддю на позбавлення гідності етнічна чистка, якої Волинь зазнала влітку 1943 р.?

Яцек Куронь: Те, що до війни над українцями знущалися, – то правда. Те, що на Волині ми маємо справу з етнічною чисткою, – це також правда. Існує взаємний рахунок кривд. Але як їх виміряти, як порівняти, де та вага, котра покаже справедливий результат? Реакцією на кривду є помста: за «тюльпани» – етнічна чистка, за етнічну чистку – різанина у помсту. На Волині загинуло більше поляків, ніж українців, але там, де українці становили меншість – на Замостівщині, Холмщині та Перемищині, співвідношення жертв було достоту протилежним (1).

Погляньмо на Завадку Мороховську, де було влаштовано різню точно за волинськими мірками. Те, що убивцями були солдати Народного польського війська зі сформованого на Волині підрозділу, має для мене капітальне значення. Існують в історії такі моменти, коли не залишається шансів, щоб земля увібрала кров; з кривди, з помсти, з ненависті народжуються жахливі речі, які неможливо заперечити.

Я переконаний, що в роковини волинських подій нам покажуть по телебаченню і в газетах фото поляків, убитих Українською Повстанською Армією і селянськими ватагами. Ці фото – це правда, незаперечний доказ у справі. Але нам не покажуть убитих українців із Павлокоми, Завадки – теж правди і теж доказів.

Я не маю найменшого сумніву, що жертвам крайнього етноцентризму належиться пам’ять і шана. З цієї точки зору я прекрасно розумію відзначення 60-ї річниці Волині. Але ставлю собі запитання – не знаю, насправді не знаю, – чи у зв’язку з цим незабаром ми матимемо відзначення роковин убивств у Павлокомі чи Завадці. Цього не вільно забувати, слід говорити правду і висловити повагу до убитих. От лишень, правда і будь-які, бодай навіть найбільш слушні урочистості в жодному разі не можуть бути односторонніми, бо будуть вирвані з контексту.

Ми більш-менш знаємо, яким є баланс труп – труп. В усьому волинському конфлікті поляків загинуло уп’ятеро більше. Але яким є баланс зневага – зневага? Яким: приниження – приниження? Тут у нас значно гірші показники. Усе це, від початку і до кінця, ми мусимо визнати своїм спадком. Адже ми є нацією, яка пишається тим, що своїм корінням сягає до легенд та історії кресових рицарів, тобто – до підкорення України. Там пролита тоді кров увесь час може зберігатися в колективній пам’яті. Шлейф кривди, по суті, тягнеться безперервно.

Павел Смоленскі: Ви розповідаєте про загальне бачення історії. Але насправді історія є досвідом особистим, індивідуальним: я знаю, хто добрий, а хто лихий, я знаю, що лихий мене скривдив, я знаю, якого потребую відшкодування, про чужу кривду я нічого не чув, моя болить більше.

Яцек Куронь: Звичайно. Польське відчуття кривди народжувалося в селах, які вимордували українці. Я це розумію.

За часів першої «Солідарності» я познайомився з чоловіком, котрий був одним із лідерів профспілки в люблінській «Міді». Його родина походила з Волині. Він розповідав, як батьки вийшли на жнива, а він залишився у тітки, до села прийшли українці. Він сховався під столом, накритим скатертиною, і тому вижив. Він був не з цієї сім’ї, тому ніхто його там не шукав. Українці пішли з села, а він побіг у поле до батьків; у чому були, вони поїхали на Грубешівщину, звідки була родом його мати. Вони розповіли, свідками чого їм довелося стати, тож місцевий підрозділ АК негайно вирушило на українське село і вчинило там те саме, що трапилося на Волині.

Досвід у того чоловіка був наче амбівалентний, суперечливий. Він пам’ятав, як різали українці, але теж пам’ятав, як різали поляки. Чи такого досвіду можна позбутися? Ні, бо людей не можна позбавити пам’яті. Чи ці різні досвіди можна протиставити один одному? Можна, і це навіть робиться. Але з того нічого не випливає.

Бо що сьогодні означає протиставлення таких досвідів? В Україні є доволі чимало пристойних польських цвинтарів, і цивільних, і АК-івських. У Польщі затягують навіть ремонти цвинтарів солдатів і офіцерів Української Галицької Армії [точніше, Армії УНР. – А.П.] – як би там не було, наших союзників у польсько-більшовицькій війні. За кожну окрему могилу партизана з УПА, але й за братські могили українських селян доводилося боротися з локальними громадами, змушувати їх, часто безрезультатно, бодай встановити хреста. Лунали навіть помисли, щоб українські останки перенести в Україну, а у відповідь – польські перенести до Польщі. Люди, які міркують таким чином, не усвідомлюють, що кожний перенесений цвинтар відразу стане пам’ятником ненависті.

Павел Смоленскі: Індивідуально пережита історія завжди вимагає відшкодування. Така вимога є справою найважливішою. Коли вона виникає, жодні інші аргументи не мають значення. Багато поляків очікують моменту, коли українці знімуть шапки, стануть на коліна і скажуть: «Перепрошуємо, вибачте нас».

Яцек Куронь: Я це розумію, було б гарно, якби так сталося. Але не можна ні від кого вимагати упокорення й вибачення, оскільки той, хто вимагатиме, негайно почує: то ти скорися і перепроси. До того ж, індивідуально й історично матиме рацію. Формула повинна бути іншою. Польські єпископи здобулися на ту особливу відвагу сказати німцям: «Вибачаємо і просимо вибачення». А це ж бо ми були слабкішою стороною, і ніхто не заперечує, що в балансі кривд потерпіли значно більше. Пам’ятаймо все ж, що німці вчинили неймовірні злочини, і тому їхня покута розпочалася значно раніше, вона була наслідком гігантського шоку. Ані ми, ані українці не зазнали такого шоку. Нам, полякам, особливо важко зрозуміти власну провину. Але я переконався, що українцям іще важче.

Павел Смоленскі: Чи не відлунює в цьому своєрідний патерналізм, погляд зверху, бо українці щойно кільканадцять років мають власну державу, бо не вміють звести рахунків із історією через тисячу інших причин, тимчасом поляки краще чи гірше, але всі ці уроки вже відпрацювали?

Яцек Куронь: Ні, бо ситуацію Польщі та України не можна порівняти. Я ще раз нагадаю про лист Польського Єпископату від 1965 року. То єпископи піднялися до висот, а не уся нація, котра, втім, опинилася у подвійно важкій ситуації, бо яким дивом поляки в комуністичні часи могли відмовити послуху ієрархам Церкви? Проте я добре пам’ятаю тодішню атмосферу осуду, громадський спротив був дуже сильним, хоч й не висловлюваним відверто. Зрештою, ще сьогодні ми знайдемо чимало людей, котрі не розуміють тієї формули поєднання. Український випадок є ще складнішим. Україну перетинає Збруч, на Заході зароджувалася ідея незалежності, Схід потрапив під совєтів, зазнав жахливого промивання мізків і терору. Ті, із Заходу, служили в УПА, ті, зі Сходу, – в Червоній Армії, яка поборювала УПА. На цьому тлі поділ української свідомості є дуже виразним. Поляки роблять собі ведмежу послугу, апелюючи до Києва у конфлікті зі Львовом. Київ того не розуміє, це його абсолютно не цікавить і, в певному сенсі, не мусить.

Ба більше – якщо Україна хоче бути незалежною, то вона не може зректися пам’яті про УПА. УПА була повстанською армією, яка воювала за незалежність. Гарно про це написав один із упівських героїв Євген Стахів: війну УПА проти жінок і дітей вибачити не можна, але за те, що боролася за незалежність проти польського підпілля чи війська, так само, зрештою, як проти німців чи совєтів, вона заслуговує на повагу. Ми стояли з різних боків барикади, поляки були для українців смертельною загрозою. Багато з нас жахнеться, але з української перспективи ця суперечка повинна була саме так виглядати. Вам відомий фільм Аґнєшки Арнольд «Герой» ( 2), надзвичайно мудрий і делікатний? Він розповідає про партизана з віленської АК, котрий пізніше служив у Лупашки (3), а відтак в антикомуністичному націоналістичному підпіллі. Його останній підрозділ відповідальний за напади на кілька білоруських сіл. Для мене найважливішим є початок фільму, коли з уст аківського командира лунають слова: будьте обережні, хлопці, бо між партизаном і бандитом є лише один крок, слід дуже вважати, щоб не зробити того кроку. У фільмі Аґнєшки ми бачимо, як цей крок робиться.

Перехід на бік бандитизму є страшною спокусою для будь-якого партизанського руху. Полковник Юзеф Рибіцький (4), командир варшавського Кедиву, розповідав мені: після війни ми мусили створити ВіН, хоча б для того, щоб вивести з лісу партизанів, бо цілі підрозділи перетворювалися на банди. А то був фанатик чистоти Армії Крайової, тому я маю право йому вірити. Тож, якщо ми віддаємо належну шану Армії Крайовій, не зважаючи на різні темні сторінки, трудно дивуватися українцям, що вони чинять те саме щодо УПА, не помічаючи темних сторінок, замовчуючи, приховуючи їх. Євген Стахів, котрий є людиною шляхетною і мужньою, теж довго мовчав про Волинь, хоч особисто не мав з цим нічого спільного, у 1943 році він боровся на Донбасі. До того, щоб казати правду, щоб шкодувати за гріхами, слід дозріти. І Україна до цього дозріває. Ви ж друкували в «Gazecie wyborczej» кілька текстів українських авторів, котрі однозначно засуджували злочини. Є українці, котрі кажуть: то наша історія, ми самі повинні з нею розібратися.

Павел Смоленскі: Ви остерігаєтеся відлуння урочистостей з нагоди річниці Волині?

Яцек Куронь: Мені здається, що може вийти як у анекдоті: начальник станції переплутав розклад поїздів, два потяги мчать назустріч один одному тією ж колією, нічого вже не можна змінити, тож начальник станції виносить на перон стільця, кличе малолітнього синочка, ставить його на стільця і каже: дивися, зараз буде фантастична катастрофа.

Що трапилося на Волині в 1943 році, ми знаємо, і цього знання не змінять висмоктані з пальця оцінки екстремістів, і польських, і українських. Але в цьому місці в принципі закінчується згода. Бо історичне знання – це одне, а зовсім іншим є очікування, як із історією впоратися. Поляки, особливо ті, що походять із тих місць, очікують на задоволення їхніх вимог і на прохання про вибачення. Вони мають на це право і моральну підставу. Але не мають права виривати Волині з контексту, вони повинні зрозуміти, що щось було раніше, щось було пізніше, і те щось є принциповим для українців. Вони бачать свої спалені села, своїх убитих, ніщо інше їх не цікавить; пам’ять є важливішою, ніж тактовність, правда і здоровий глузд. Тому вони вимагають від українців посипати голови попелом, а ще краще, щоб це було видовищним, театралізованим. Українці не можуть погодитися на такі вимоги.

Є, мабуть, і такі, хто вимагають від українців вибачень, але й так жодним вибаченням не повірять, покутне биття в груди ніколи не буде для них достатньо гучним. Але вистачить погляду й тих менш радикальних, щоб зі спільного відзначення річниці Волині вийшов пшик. Нікого не вільно змушувати до покути, нікому не можна наказати покаятись. Вимога: впадіть навколішки перед нами, а ми вибачимо, принесе зворотний ефект. Особливо, коли подивимося на історію, – поміж поляками та українцями немає простого для визначення і описання зв’язку між катами й жертвами, надто часто і надто охоче ми мінялися ролями. По-друге, в минулі часи надто багато разів українець був змушений ставати навколішки перед поляком, тож така вимога лише розбудить стереотипи на іншому боці.

Я також боюся окремого відзначення, бо відчуваю, що з окремим відзначенням болісних річниць є точно так само, як із переносом кладовищ, – урочистості, які були задумані піднесеними та рефлективними, легко можуть перетворитися в націоналістичні спектаклі, Я закликаю до доброї волі та спроби відчути страждання й кривду іншої сторони. Не йдеться про те, щоб зважувати кривди, а щоб їх відчути. Бо інакше роки праці над польсько-українським примиренням і взаєморозумінням можуть піти намарно.

1. Досі відсутні точні дані щодо втрат, яких українці зазнали під час Другої світової війни та після її закінчення. На згаданих теренах вони перевищують польські втрати. За різними даними, кількість жертв коливається від десяти до кільканадцяти тисяч убитих (йдеться про втрати серед цивільного населення). Досі частина польських дослідників недооцінюють цю проблему, відносячи вбивства українського цивільного населення до дуже ємної категорії усунення «колабораціоністів» або винятково жертв т.зв. відплатних операцій (наприклад, в Павлокомі, Сагрині). Інші дослідники, коли йдеться про українські цивільні жертви, часто вдавалися і вдаються до осуду вчинків винятково політичних опонентів, як от наголошування в період ПНР злочину НЗС у Верховинах чи постаківських загонів у Павлокомі, при цілковитому замовчуванні злочинів у Завадці Мороховській, Терці, Новому Люблінці . Ця проблема має також сучасний аспект – небажання визнати провину постаківського підпілля на Грубешівщині чи оприлюднення масштабів терору проти українського населення в 1944–1946 рр. і з боку формувань польського підпілля, і з боку комуністичного репресивного апарату.

2. «Герой» [«Bohater»], режисер Аґнєшка Арнольд, I програма TVP, 2002 рік; Ромуальд Райс (1913–1950), псевдонім «Бурий» – вояк АК, воював у загонах Віленської бригади АК. Відповідальний за брутальну пацифікацію села і вбивство принаймні 79 невинних осіб. Фільм Аґнєшки Арнольд представляє заплутану й трагічну історію східних польських земель одразу після визволення і суперечливу постать Ромуальда Райса–«Бурого». У фільмі приточені шокуючі розповіді про масові вбивства православного населення, страти, спалення сіл, стріляння в жінок і дітей, а також ексгумаціях понівечених трупів і намагання родичів убитих увічнити мученицьку смерть близьких.

3. Зиґмунт Шендзеляж (1910–1951), псевдонім «Лупашко» – майор кавалерії польської армії та АК, командир загонів збройного підпілля після 1945 р., в т.ч. у Центральному Помор’ї, страчений у мокотовській в’язниці у Варшаві.

4. Юзеф Рибіцький (1901–1989) – командир диверсійного підрозділу (кедив) Варшавського округу АК, учасник Варшавського Повстання, член ВіН, політв’язень у 1947–1954 рр., один зі співзасновників Комітету оборони робітників у 1976 р.

Переклав Володимир Павлів