Ришард Тожецкi Де Січ, де Вісла

Ришард Тожецкi

Де та Січ, а де Вісла...

** Проф. Ришард Тожецкi – був істориком найновішої історії, автором багатьох праць про польсько-українсько-німецькі стосунки, зокр. «Українське питання в політиці ІІІ Рейху», «Українське питання в Польщі 1923–1929». Найбільш відомою його книжкою є «Поляки і українці. Справа українська у час ІІ світової війни на теренах ІІ Речі Посполитої». Помер у 2003 р.

Польсько-український конфлікт сягає своїм корінням давніх часів. Вільні з вільними, рівні з рівними – у правах і обов’язках, без різниць віросповідання. Так згідно з постановами Люблінської унії мали жити суспільства Коронного краю (з приєднаними руськими воєводствами, що охоплювали нинішню Україну і частково Білорусь) і Литви. Вони спільно мали вирішувати долю держави.

Однак у І Речі Посполитій було далеко до релігійної толерантності і рівності у правах в тодішньому шляхетсько-аристократичному суспільстві. Принципи гармонійного співіснування були порушені у XVII-XVIII століттях. Звідти почався кривавий неспокій.

Після поділів країни поляки й українці опинилися під російською окупацією, у кліщах царської адміністрації. Вона ліквідувала Запорізьку Січ, Гетьманат і унію, а також впровадила заборону друкованих видань по-українськи, усунула українську мову з публічного життя. Поляки втрачали позиції і власність (конфіскації внаслідок повстань), часом у непристойний спосіб їх позбавляли громадянських прав (особливо зубожіла шляхта, так звані «однодворці»). Після лютневої і жовтневої революцій 1917 р. польські землевласники і значна частина інтелігенції полишили Україну. Решту польської громади було вивезено після 1936 р. у Сибір і в Казахстан.

У квадратурі кола

Кінець І світової війни започаткував боротьбу поляків з українцями за спадщину від поділів І Речі Посполитої. До травня 1919 р. тривала війна з військом Української Народної Республіки (УНР), а до липня 1919 р. – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) за західну Волинь і східну Галичину.

Досягнення польсько-української згоди у ІІ Речі Посполитій було рівним вирішенню квадратури кола. Було дві причини для такого стану. Перша – фіаско угоди поміж намісником Галичини Казимиром Бадені і представником українців Юліаном Романчуком. Ця умова, що її звали Нова Ера (1890–1895), стосувалася політичних прав (мандатів до галицького сейму і віденського парламенту) і культурних (освіта). Однак поляки не дотримались домовленостей Нової Ери. Друга причина – це польсько-українська війна (1918–1919), котра допровадила до повалення Західноукраїнської Народної Республіки.

Переговори з Антантою затяглися до березня 1923 р.: Конференція Ради Послів погодилася на включення східної Галичини до польської держави, за умови надання їй Сеймом окремого юридичного статусу та утворення вищого навчального закладу для українців. Польща не виконала також і цих зобов’язань. Польське й українське суспільства, що мешкали на східних територіях ІІ Речі Посполитої, боронили свої батьківщини і їхню приналежність до Польщі чи до України. Єврейське і німецьке населення з тих теренів прихилялися то до однієї, то другої зі сторін, що взаємно поборювалися. У міжвоєнний період хвилі українських заворушень поборювано силою. Німеччина і СРСР охоче підливали оливи до вогню, намагаючись прихилити на свою сторону українців. З одного боку, Абвер плів мережу своїх співробітників, з іншого – Комуністична Партія Західної України (КПЗУ) вела деструктивну діяльність, підтримувала антипольських партизанів (розбитих остаточно у 1925 р.). КПЗУ була партією малочисельною, але мала значний вплив у східній Галичині до 30-х років. Радянофільство (підтримка радянського ладу; від слова – рада), яке спочатку було популярним на східних теренах, завалилося внаслідок колективізації і трагічного голоду (1932-1933) з того боку радянського кордону. Русофільство ж, яке мало глибоке коріння у східній Галичині і збереглося до ІІ світової війни, не означало, однак, прорадянськості. У другій половині 20-х років значну роль у пропаганді на користь СРСР відіграв радянський консул у Львові Юрій Лапчинський, а з місцевих українців проф. Кирило Студинський, голова Українського Наукового Товариства ім. Шевченка. Обидва вони перебували під наглядом польської контррозвідки.

Пацифікації та асиміляції

Активність утвореної в лютому 1929 р. Організації Українських Націоналістів (ОУН) швидко зростала. Наслідком був прискіпливіший нагляд ІІ Відділу Головного Штабу за діяльністю ОУН і її зв’язками з агентами Німеччини, особливо з армією (в тім числі і з Абвером), а також з гітлерівськими організаціями. Польська розвідка намагалась контролювати передусім зв’язкові ланки з експозитурами ОУН у Сопоті і Ґданську (де відбувався вишкіл), в Ковно, в Чехословаччині (у Празі, Ліберецу і Подебродах), а також протидіяти інспіраціям, що напливали з консультаційних осередків Абверу, котрі ОУН охоче використовувала.

В Європі, котра все більше радикалізувалася, з’являвся терор. У 1930 р. Організація Українських Націоналістів застосувала цей засіб боротьби проти польських мешканців у львівському, станіславівському та тернопільському воєводствах – повалювали комунікаційні стовпи, підпалювали копиці, двори, траплялися і смертні випадки. За наказом Пілсудського відповіддю стала пацифікаційна акція. Жандармерія з допомогою війська зайняла територію – були побиття, а також кілька смертельних жертв серед українців. Епілог конфлікту залагоджували у Лізі Народів. Вона засудила польську акцію, хоч і визнала, що це була відповідь на українську провокацію. Надання справі розголосу не принесло українцям очікуваної користі.

Наступні терористичні акції вони скерували проти знаних службовців державної адміністрації; жертвами стали, зокрема, антиукраїнськи налаштований львівський куратор Собанський, віцепрезидент BBWR Тадеуш Голувко, міністр МВС Броніслав Пєрацький. Уряд відповів арештом активу ОУН (1934 р.). Молоді українські діячі просиділи за в’язничними брамами практично до вибуху війни. Вони мали там час на роздуми. У в’язниці визрівало наступне рішення про поділ ОУН (1940 р.) на радикальних бандерівців і більш поміркованих мельниківців (від прізвищ лідерів Степана Бандери і Андрія Мельника). Перемога польської влади була лише позірною.

До травневого перевороту (1926 р.) праві сили, разом з їх консервативно-поміщицьким крилом, так звані «подоляки», намагалися впроваджувати поміж українців і білорусів національну асиміляцію. Але ця політика не знайшла підтримки у польському суспільстві.

Соціалісти і деякі консерватори (Олександр Скжинський, прем’єр у 1925-1926 рр.), а також світліші військові політики (генерали Владислав Сікорський і Станіслав Шептицький) пропагували асиміляцію державну. Її прихильниками були також «народники», а передусім «пілсудчики». Однак вже не вдалося виправити зла, котре принесли закони про освіту і мову у публічному житті, так званий Lex Ґрабського. Вони ліквідовували українські школи, впроваджуючи на їх місце двомовні, і витіснили з публічного життя українську мову.Після смерті Маршалка новий уряд, заприязнений з Національно-Радикальним Табором (ONR), пробував ввести у життя асиміляцію національно-державну. У роках 1936-1938 посилено польську колонізацію на Східних Кресах. Військо провадило так звані «координаційні акції» – спрямовані на зміцнення польськості і католицизму на сході. Військові підрозділи брали у них участь за наказом міністра військових справ ген. Тадеуша Каспшицького і Верховного Головнокомандувача Едуарда Ридза-Сьміґлого. Ці акції викликали серйозний опір українців і протести частини польського суспільства.

Ми дивились з розпачем

З трибуни Сейму звучали застереження щодо таких дій (розголосу набув виступ депутатки Ванди Пелчинської). В знак протесту подав у відставку (квітень 1938 р.) волинський воєвода Генрик Юзевський, звернувшись до президента Мосьціцького і маршала Ридза-Сьміґлого з меморіалом. У ньому він твердив, що наслідком діяльності війська є ненависть до всього, що польське. «Ви відійшли від лінії Маршалка», – дорікав він.

Проти такої політики були «пілсудчики» з кола Валерія Славка і Януша Єнджеєвіча. Другий з них через кілька років написав: «Час йшов, а Польща чекала, б’ючи євреїв, спалюючи православні церкви і навертаючи капральськими методами заблукалі через схизматиків душі католиків на шляхи спасіння, якими зубожіла шляхта мала повертатися до втраченої віри своїх предків. Ми зі Славком дивилися з розпачем, як швидко після смерті Коменданта знизився рівень публічного життя Польщі».

Застосування армії в політиці щодо слов’янських меншин, в основному українців, зробило антагоністами і так вже пересварені суспільства східних окраїн. Це було небезпечним і поганим знаком для майбутнього. Відповідальність Ридза-Сьміґлого за ту політику (а не за війну) є очевидною.Парадоксально, але це заслуга Гітлера (який домовлявся із СРСР і давав згоду на анексію Закарпатської України Угорщиною), що під час вересневої кампанії не сталося повстання українських націоналістів (проти повстання були митрополит Андрій Шептицький і керівництво Українського Народно-Демократичного Об’єднання (УНДО), а також його колишній шеф Дмитро Левицький). Відбулися лише локальні напади на розбиті польські підрозділи і захоплення зброї та військової техніки.

Внаслідок агресії обох окупантів Польща опинилася у важкій ситуації. Українці розпочали боротьбу за реституцію держави, втраченої після І світової війни. Поляки розуміли, що визначення східних кордонів буде залежати від ставлення СРСР до Польщі. Українці, незважаючи на спротив німців, через день після їхнього вступу у Львів проголосили 30 червня 1941 р. незалежну Україну.

Вже на зламі 1942-1943 років було відомо, що відбудеться польсько-українська боротьба за батьківщини і їхню державну приналежність.

Кресання іскор з обох боків

У квітні 1940 р. ще до агресії Німеччини проти СРСР, шеф штабу Верховного Головнокомандувача писав до ген. Сікорського: «через українське питання ми опинилися у вихідному пункті з 1918 р.». Треба додати, що ситуація була значно складнішою: поляки були більш непідготованими, а противники грізнішими і багатшими на досвід 20-літнього співіснування у польській державі. Українці не порівнювали своєї долі з тією, якої зазнали їхні браття в СРСР. Готувалися до боротьби за реституцію своєї державності.

Керівництво польського підпілля намагалось їх прихилити на свій бік або нейтралізувати. У 1940–1942 роках розпочалися зондувальні розмови з різними представниками української громади, зокрема, з головою Українського Центрального Комітету (УЦК був прототипом уряду) Володимиром Кубійовичем. Митрополит Андрій Шептицький найшвидше зорієнтувався у загрозах з боку Союзу. Лист до Папи (від серпня 1942 р.) підтверджує, що він розумів небезпеку внутрішнього протиборства, українсько-польського. За його ініціативою комендант АК ген. Ґрот-Ровецький за відома делегата уряду звернувся до ген. Сікорського за інструкціями і повноваженнями для проведення переговорів з ОУН-Б (Бандери) у справі співіснування.

Ці переговори відбувалися з перервами від весни 1943 р. до березня 1944 р. Домовитися не вдалось.

Обидві сторони не мали, що запропонувати одна одній. Пізніші контакти (1944–1945) мали локальний і тактичний характер. Плк. Мар’ян Ґолембьовський, командир АК на Люблінщині, а згодом місцевий командувач WiN, намагався відновити розмови на центральному рівні. Ці намагання були доволі значними, але тодішній комендант WiN плк. Ян Жепецький не дав згоди. Отже, надалі мали діяти постанови Декларації Ради Національної Єдності від 15 березня 1944 р.: збереження довоєнних східних кордонів.

Безпосереднім приводом до українсько-польського протиборства було зіткнення двох концепцій: польського «status quo ante bellum» (довоєнного стану справ; зі збереженням колишніх кордонів) з українськими спробами реституції держави. Документи Абверу, доповідні німецької розвідки зі східного фронту звертають увагу на старий польсько-український антагонізм, зокрема з періоду 1918-1939 років, а також на окупаційну політику, котра допровадила до інтенсивної партизанської боротьби. Українці із занепокоєнням спостерігали за приготуваннями польського підпілля до повстання, яке мало охопити ту територію, з обуренням оцінювали зріст націоналістичних настроїв, що легко було помітити у конспіративній пресі. Самі також підбурювали антипольські настрої. Вистачило іскри, щоб стався вибух. Політика і практика окупантів, радянських і гітлерівських, вказували, як позбутися незручних для себе людей.

Вода на млин Сталіна

Так розпочалася кривава боротьба. Ми не володіємо жодними українськими документами, котрі б свідчили, що українці планомірно прагнули провести етнічну чистку. Вони закликали польське населення – в листівках, у розповсюджуваних усно повідомленнях – покинути Східні Креси, погрожуючи, що в іншому випадку усунуть їх силою. Вони враховували можливість плебісциту – у випадку союзницького наступу з боку Балканів. Коли ці спекуляції не виправдались, ОУН опинилася у пастці: у 1943 р., коли Червона Армія почала напирати на захід, вона змушена була оборонятися, показати, що на тій землі існує українська сила, з якою світ повинен рахуватися. На міжнародній арені – це була вода на млин Сталіна. Не було враховано ні вимог українських, ані польських, хоч поляки билися на усіх фронтах на стороні союзників. Поляки, як і українці, у міжнародних переговорах, починаючи від Тегерану, не були їх суб’єктом, а об’єктом. Одним й іншим довелося дорого заплатити за відсутність політичного реалізму. Одні загинули з честю, інші були розбиті і не могли отямитися упродовж півстоліття. Одні й другі боролися за свої батьківщини і їхню державну приналежність. Червоні ночі залишилися у свідомості обох сторін на довгий час. Сталін розправився з тими, хто вижив. Взаємна ненависть збереглася, а слова звинувачень ми надалі чуємо з обох боків.

Жодна зі сторін не може представити незаперечних числових даних про людські і матеріальні втрати. Всесвітнє Обє’днання Ветеранів АК заявило, що на Волині від рук українців у 1942–1944 роках загинуло близько 50 тис. поляків. Згідно з моїми підрахунками втрати у східній Галичині, включно з частинами люблінського та жешівського воєводств, не були більшими. Загалом польські втрати, зазнані у боротьбі з українцями, коливаються таким чином у межах 80–100 тис. осіб. Ці дані в принципі перегукуються з підрахунками ветеранів 27 Волинської Дивізії АК. Цифри, що їх наводять інші автори, які представляються істориками, коливаються від 300 до 500 тис. Такі дані не мають жодного обґрунтування. Люди, що їх наводять, найчастіше самі були потерпілими, втратили близьких, знайомих.

Бої за батьківщину завжди пов’язані з великими емоціями. Могили жертв заступають раціональну оцінку втрат. Це стосується обох сторін. Часто ми чуємо про вбивства і знищення, які були жахливими, і обтяжують, хоч і у значно меншій мірі, також польський рахунок. Менше говориться про боротьбу, але ж втрати охоплюють і тих людей, що загинули в боях, так само, як і жертв убивств, індивідуальних та групових. Їх причини дуже важко визначити (прислів’я говорить: «Хлоп живому не дарує»). Керівництво польського підпілля АК забороняло помсту. У житті ж бувало по-різному. Сумлінна історіографія називає й такі трагічні події.

Дивна схожість подій

Українці вже довший час звинувачують Польщу і поляків за концепцію, підготовку і проведення Акції Оперативної Групи «Вісла». При цьому посилаються на ухвалу Політичного Бюро ЦК ПРП від березня 1947 р., вслід за якою прийшли військові рішення.

Тим часом характер цієї акції і обставини, що її випереджували, чітко вказують, що від початку до кінця це була робота, виконана польськими руками за радянською ініціативою, на радянський манір і під радянським наглядом.

У 1944 р. німецька контррозвідка на сході перехопила наказ керівника головного управління військ НКВС ген.-майора Шередега та інструкції НКВС щодо пацифікації тилу фронту. Обидва документи з’явилися у 1942 р. і переглядалися в міру просування фронту на захід. У 1945 р. рекомендувалося орієнтуватися на безкомпромісну боротьбу, котру НКВС продемонстрував на трасі Сарни-Ковель, де одночасно розправилися з АК і УПА.

Видно, що цього було недостатньо, оскільки у жовтні 1944 р. Сталін наказав Бєруту (під загрозою усунення) посилити боротьбу з «контрреволюцією», тобто з кожним, хто чинив активний чи пасивний спротив новій владі. В той же час шеф радянської безпеки Берія і його заступник Меркулов 9 жовтня 1944 р. видали наказ про посилення боротьби з підпіллям (передусім з ОУН-УПА і рештками АК на території західної України і західної Білорусі).

У західній Україні «совєти» до кінця 1945 р. убили близько 100 тис. українців, стільки ж було заарештовано. Неповних 50 тис. здалися (і додаймо: зникли), понад 200 тис. українців було виселено вглиб Росії чи у Сибір. До кінця 1946 р. з України до Польщі переселили 790 тис. поляків, а з Польщі в Україну – 490 тис. українців.

Польсько-українські бої тривали й надалі обабіч Бугу. Відбувалися також сутички з «радянцями». В СРСР у лютому 1947 р. утверджено план, згідно з яким міністр безпеки Української Соціалістичної Республіки ген.-майор Савченко повинен був у 1947 р. ліквідувати підпілля ОУН-УПА. Значною мірою цей план було виконано: командир УПА ген. Тарас Чупринка-Шухевич через втрати був змушений у 1949 р. видати наказ про зупинення польових боїв.

Дивна ж схожість подій того 1947-го р.!

Покоління відійшли, ненависть залишилася

Хоч у Польщі акцією «Вісла» командував ген. Стефан Моссор, але участь у ній брали – починаючи з її планування, аж до закінчення – всі знані офіцери Міністерства Публічної Безпеки, тісно пов’язані з НКВС. Закид українців, що поляки виконали наміри «ендеків», є дивним: «ендеки» від 1945–1946 р. сиділи в таборах або у в’язницях. Сталін, натомість, добре знав, як надійно поділити поляків і українців. Знав про це і старий лис НКВС ген. Іван Сєров, котрий хоч і покинув Польщу у 1946 р., надалі мав вплив на те, що тут відбувалося. У квітні 1947 р. було розроблено план військової операції згідно із вказівками, переданими мін. МПБ Станіславом Радкевичем. У підготовці дій Оперативної Групи «Вісла» брав участь ген. Стеца, українець (лемко?), котрого важко запідозрити у схваленні акції, підготованої тільки поляками. Як комуніст він повинен був знати про роль, що її відіграла Москва. Смерть Сьвєрчевського під Балігродом (28 березня 1947 р.) була претекстом для початку акції «Вісла».

Вирвані з Батьківщини

В рамках акції «Вісла» з південно-східних рубежів Польщі було виселено близько 150 тис. українців на так звані Приєднані Землі. Ген. Зарако-Зараковський, радянський офіцер у польському мундирі, командувач Люблінського Військового Округу, виселив ще 20 тис. з Люблінщини. Близько 2,8 тис. осіб, підозрюваних у приналежності до ОУН і УПА чи у сприянні тим організаціям, потрапили в концтабір у Явожно. Серед них були часом родини з дітьми.

Вирваних з батьківщини людей переселяли до багатьох місць, у розпорошенні (діаспорі). Це ускладнювало підтримування господарських і культурних зв’язків. Українську молодь на довгі роки відлучено від навчання рідною мовою. Це був додатковий удар. Українці відчули його болісно. Акцію проводили із застосуванням сили, під наглядом безпеки і армії. Типово по-радянськи.

З міліарної точки зору, акція «Вісла» була покликана не лише знищити УПА, а й брутально перервати взаємну боротьбу і уникнути подальших жертв, покласти край «червоним ночам», сповненим вогню, крові. Спогад про них і ненависть залишились, не зникли разом з відходом поколінь, які перейшли через те пекло.

Серед українців зберігся міф боротьби за незалежність на теренах, що їх залишили за Польщею, з чим і понині багато хто не хоче змиритися. Вони забувають, що після Потсдаму за згодою союзників

здійснено чимало болісних змін на мапах Центрально-Східної Європи, а переселення охопили мільйони людей – суспільства вигнанців.

Не можна за все звинувачувати Польщу і поляків, навіть тих, котрі вдавано чи по-справжньому були комуністами. Мова йде про історичні факти, а не про яке-небудь виправдовування людей. Брутальність акції залежала від окремих людей, котрі її проводили – і тут теж не можна узагальнювати.

Джерело: «Gazeta Wyborcza» nr 218, 19/09/1995