|
Петро ТимаВолинська проблема – дилеми українців у ПольщіПро польсько-український конфлікт на Волині, його масштаб,
причини та вплив на взаємні стосунки поляків і українців, можна писати дуже по-різному.
Стилістику опису можуть зумовлювати багато чинників, у т.ч. походження, власний
досвід, прочитані книжки, сформована завдяки ЗМІ індивідуальна вражливість або ж
особисті контакти із мешканцями колишніх південно-східних воєводств ІІ Республіки.
Цей опис також може визначуватися заздалегідь виробленим усвідомленням місця та
ролі історичних проблем у державній політиці чи в діяльності громадських організацій. В середині 80-х років в українському середовищі обговорювали
роман Генрика Цибульського
«Червоні ночі» (до 1990 року з’явилося п’ять накладів твору) [1], у якому описана історія оборони волинського села Пшебража [2]. Книга ця зацікавила нас, позаяк, із одного боку, в ній фігурує тема Української
Повстанської Армії, а з іншого, – її згадували як аргумент у польсько-українських
дискусіях про ІІ світову війну. Те саме траплялося зі статтями на цю тему, які публікував
тижневик «Przegląd Tygodniowy».
В обох джерелах домінував сильно деформований образ польсько-українських стосунків.
Акценти зазвичай були розставлені наступним чином: українці – «спраглі крові», нерідко
«одурманені гітлерівські колабораціоністи», «жорстокі садисти», а з іншого боку
– беззахисне польське населення, совєтські партизани й
поляки, які бороняться від нападів і убивств, чинених «націоналістами» (звісно,
українськими, адже назвисько націоналістів було переважно зарезервоване
винятково для цієї нації). Наприкінці 80-х років значний вплив на формування образу конфлікту
справили публікації Едварда Пруса «Святоюрський владика»
та «Герої з-під знаку тризуба» [3]. В українському
середовищі в Польщі навколо
них точилися палкі дискусії – з тієї ж причини, що й навколо книжки Цибульського. Зацікавлені власною історією українці були ревними
читачами не лише такої літератури, але й навіть суто пропагандистських публікацій
із серії «Жовтий тигр», або книжок Артура Бата [4]. Ними
вони тамували інформаційний голод у царині «забороненої історії» (книга «Шлях у
нікуди» Антонія Б. Щесняка і Веслава
З. Шоти [5] потрапила лише до обмеженого
кола читачів). Залишається без відповіді запитання, як впливали подібні публікації
на решту суспільства, зокрема, мешканців Кресів і їхніх нащадків? На ставлення до т. зв. «Волинського
питання» представників української меншини вплинули також події 1990-х років: поява
в ЗМІ та в польській публіцистиці інформації про 300, а навіть 500 тисяч польських
жертв УПА. Додаткове сум’яття зродила інформація про слідства Головної Комісії з
Розслідування Злочинів проти Польської Нації в справі «злочинів українських націоналістів
проти поляків на Східних Кресах», застосування в підході до жертв ІІ світової війни
етнічного критерію (в інформаціях не йшлося про злочини проти громадян II Республіки інших національностей, скажімо, численніших на
Волині українців, чи про злочини проти українського населення на інших теренах).
Ця установа часто виказувала пасивність супроти злочинів проти польських громадян
української національності, які мешкають у межах сучасної Польщі, що зумовило появу
в українському середовищі дисонансу в оцінці форм польсько-українського діалогу
про важке минуле. Також непокоїло відродження кресової тематики, ідеалізація періоду
ІІ Республіки, поява в ЗМІ т.зв. головного нурту спрощених описів причин і перебігу
польсько-українського конфлікту. Починаючи з другої половини 90-х років, версія подій у
зображенні частини кресових середовищ з року в рік ставала дедалі більш панівною
в польських ЗМІ. Вона почала фігурувати в пресі, зокрема у виданні «Słowo. Dziennik katolicki» [6]. Подібний дискурс з’явився в газеті «Nasz Dziennik» [7], а відтак
навіть у часописі «Rzeczpospolita» [8],
який чинить значний вплив на формування громадської думки. Односторонність у висвітленні
проблематики часто гостювала на телебаченні, а в 2007–2010 роках стала нормою. У такий спосіб конфлікт пам’яті (не чужий громадянам
Польщі українського походження) із доби ПНР перенісся в часи ІІІ Республіки. Така
ситуація спонукала представників української громади до постійного пошуку нових
варіантів і форм діалогу з поляками. Одначе, цей процес не означав уникання часто
незручних запитань про факти, пов’язані з діяльністю й відповідальністю польської
сторони і в 1944–1947 роках на прикордонні [Польської Республіки / ПНР], і в 1942–1944 роках на Волині та в Галичині. Сумніви. Запитання. Рефлексії з перспективи 2012 року Міркуючи із перспективи часу про питання, що сталося на Волині,
особа, яка керується особистими критеріями, – називати зло злом, з повагою
ставитися до пам’яті усіх мирних жертв кривавого конфлікту, – часто опиняється в
незручній ситуації. Йдеться про панівний нині польський дискурс подій, дуже
виразно помітний і відчутний, зокрема у середовищі української меншини, яку деякі
угруповання позиціонують у ролі своєрідного заручника. Сумніви може породжувати вже сам рівень публічної історичної
дискусії про Волинь, міра об’єктивності та висвітлення різних аспектів польсько-українського
конфлікту під час ІІ світової війни. Іноді постає враження, що від кінця 90-х років
чимало польських політиків й істориків, а також чимало ЗМІ некритично погодилися
зі схемою бачення причин кривавого конфлікту на Кресах, частково розроблений у добу
ПНР (хоча й модифікований, підкріплений фаховими науковими опрацюваннями та значною
кількістю польських свідчень і спогадів). Праці ретельних дослідників зазвичай
не виходять поза межі вузького кола читачів. Внаслідок цього, а також через
суперечності в баченні проблематики ІІ світової війни в Україні, і серед
українців, і серед поляків, ми й далі маємо справу з показним списком табуйованих тем. Перша проблема полягає в тому, що в багатьох публікаціях
про причини виникнення конфлікту та значну кількість жертв серед польського
населення мало не єдиним винуватцем називають ідеологію Організації Українських
Націоналістів, яку втілювала супроти польського населення в 1942–1945 роках УПА.
В цій схемі зазвичай відсутній глибший аналіз, показ ролі інших чинників (німецького,
совєтського, ворожнечі на соціальному підґрунті, міри
деморалізації, зумовленої війною, та криміналізації суспільства), чи, скажімо, всебічне
представлення проблеми українських жертв конфлікту. В усталеному в Польщі дискурсі,
якщо вже згадується про українські жертви, то щонайбільше т.зв
відплатних акцій (причому, зазвичай відсутнє чітке означення цього поняття;
бракує конкретизації, які операції зараховують до відплатних). В результаті кожна подія, в якій
фігурують українські жертви, характеризується саме таким чином. Іншим прикладом
«приховування» проблеми за допомогою термінології є – у випадку операції «Вісла»
– поява поняття «оборонна операція «Вісла», або наведення аргументу про
національні інтереси польської держави та потребу боронити територіальну цілісність
держави. Сумніви породжує й той факт, що досі відсутній всебічний науковий
аналіз причин кривавого конфлікту, окрім ідеологічних (з українського боку). Інший
тип сумніву породжує відмова від широкомасштабного дослідження важких питань, як
от проблеми колаборації поляків із німцями, в тому
числі, злочинів, скоєні на Волині німецькими поліційними батальйонами, які складалися
з поляків (наприклад Schutzmannschaft Bataillon 202, Schutzmannschaft Bataillon 107) та вплив цього
чинника на динаміку конфлікту й ріст взаємної ненависті. За винятком статті Ґжеґожа Мотики, опублікованої колись у щомісячнику «Karta» [9], в Польщі годі знайти серйозні дослідження на цю тему. Також відсутні
спроби оцінки того факту, що частина поліцейських дещо пізніше перейшла до 27 Волинської
дивізії Армії Крайової та інших партизанських угруповань (наприклад, совєтських). Те ж саме стосується антиукраїнської діяльності
польських загонів, які тісно співпрацювали з совєтськими
партизанами (наприклад, загонів Роберта Сатановського
чи Юзефа Собесяка [10]). У випадку комуністичних формувань
і надалі підкреслюється, що вони захищали польське населення від УПА, а про їхні
вчинки супроти українського населення ми й досі знаємо небагато. Докладні описи звірств українців, які фігурують у багатьох
свідченнях, цитують у наукових і науково-популярних публікаціях (включно з ославленим
фальшивим фото «віночка» [11]), в документальних фільмах і інформаційних
матеріалах, які публікують та передають в ефір з нагоди чергових річниць, тож частина
населення сприймає їх як достатню підставу, щоб виключити будь-які сумніви чи питання,
що можуть виникнути бодай після ознайомлення з працями проф. Ришарда Тожецького [12] чи з українськими свідченнями та спогадами з Волині. Питань і сумнівів може бути багато, наприклад, чи всі польські
операції справді мали характер «відплати». Як, скажімо, трактувати голоси частини
дослідників, які заявляють про факти, що підтверджують, зокрема, розстріли
польськими загонами (в певній фазі конфлікту на Волині) усіх схоплених чоловіків-українців
віком від 16 до 60 років? Я вважаю, що без оцінки подібних фактів і з’ясування їхніх
масштабів, полякам і українцям важко буде говорити про справжній діалог і вимагати
цілковитого засудження нелюдяної діяльності українського підпілля. Після польських дискусій про Єдвабне, нових публікацій проф.
Яна Ґрабовського про долю євреїв під час війни в польському
селі та праць Барбари Енґелькінґ-Боні
[13] складно також некритично ставитися гамузом до ідеалізації поляків з Кресів
(мешканців волинських чи галицьких містечок і сіл). Слід було би радше дослідити,
яким чином постійні загрози воєнного часу – зміни режимів, терор окупантів, убивство
200 тис. волинських євреїв, екстремальні умови існування – негативно вплинули на
українців і... поляків. Адже важко погодитися з твердженням Єви Семашко [14] (яке прозвучало в інтерв’ю для газети «Rzeczpospolita»), що: «Ми мали справу з культурою, в яку вкорінене насильство»
(йшлося, звісно, про українську культуру).Так само
важко погодитися з вживанням евфемізму «болісна помста», яким Єва Семашко послуговується на позначення жертв серед
українського цивільного населення, скажімо, в селі Сагринь
[15]. Такі слова на адресу сотень убитих не формують простору для діалогу. Інша проблема, яка занадто рідко постає під час публічних
дебатів, – це питання про дійсну, науково обґрунтовану кількість польських і українських
жертв (і на Волині, і в Східній Галичині). Розбіжності в цифрах, які називають вчені
та публіцисти занадто великі, а диспропорція в сфері досліджень цього питання, а
також потенціал історичного середовища з польського та українського боку
залишаються величезними. В контексті суперечок щодо кількості жертв бракує також
відвертих дискусій про джерела та способи їх усталення (нагадаю, що цілісний проект
підрахунку жертв з польської та української сторони був занедбаний). Навіть у наукових
публікаціях фігурують різні дані. Дуже серйозною залишається проблема масштабу кількості
жертв з українського боку. Чи справді той факт, що вона менша – на Волині польські
історики називають цифру 2–3 тисячі (а загалом українські втрати оцінюють у 16 тис.)
– повністю вичерпує питання про смерть все-таки чималої кількості українців? Чи
масштаби польських жертв (бл. 60 тисяч на Волині), переконаність
у цілковитій відповідальності за них українського підпілля, указ президента Віктора
Ющенка про присвоєння звання «Героя України» Степану Бандері чи бачення історії
України партією «Свобода» повністю вичерпують цю проблематику? Мені здається, що
аж ніяк – зважаючи на потребу справжнього діалогу та повного примирення. В 2003 році Веслав Романовський, тоді журналіст Польського Телебачення, й Едуард
Лозовий із найбільш популярного на той період українського телеканалу «1+1» зняли
документальний фільм «П’ята заповідь», показаний у Польщі та в Україні. Крім інтерв’ю
істориків із обох країн і розповідей свідків подій (в тому числі поляків із села
Воля Oстровецька та українців із села Малинівка, мешканці
яких стали жертвами конфлікту), було показано шокуючу історію польської дівчинки
Терези Ґуж із колонії Небридів.
Її батька вбили українські партизани, а врятувала дівчинку бездітна українка, яка
взяла Терезу дитину на виховання і ставилася, як до власної дитини. Дещо
пізніше українку вбили польські партизани, а дівчинку поранили. Її врятувала
інша українська сім’я. Фільм, окрім показу епізодів драми громадянської війни
на Волині, долі жертв серед польського та українського мирного населення, переказував
важливе гуманістичне послання – він показував приклади людяності, які
підносяться понад національні критерії. Цей фільм, приклад нечастої співпраці польського
та українського телебачення, на мій погляд, занадто рідко згадують під час польсько-українських
дискусій про минуле. Гадаю, що міркуючи про діалог, слід звернути увагу на той
факт, що у ЗМІ від кінця 90-х років, коли згадується про українців, жертв на Волині,
зазвичай йдеться винятково про тих, які загинули від рук ОУН та УПА (за допомогу,
надану полякам, або ж через підозри у ворожому ставленні до українського підпілля).
Таким мав бути зміст, зокрема, меморіальної дошки на пам’ятнику жертвам на
Кресах, який мав постати в Варшаві. Зазвичай, написи на меморіальних дошках
таких пам’ятників стосуються винятково «польських, єврейських, вірменських, російських,
українських жертв УПА», або ж «праведних українців». Ті, хто стали жертвами
польських формувань чи поляків, які перебували на службі в німецьких чи совєтських підрозділах, не мають права на пам’ять. Відсутні
пропозиції віддати шану, скажімо, мешканцям сіл Ремель,
Підлужне, Ялопольц і багатьох
інших в Україні, або мешканцям чеської колонії Малин на Волині, яких знищила польська
поліція або загони АК. Публічно заявлені польські вимоги добросовісно й ретельно
вивчити ті випадки, коли гинуло українське мирне населення, можна порахувати на
пальцях однієї руки. На мій погляд, такий підхід розмиває цілісний образ
минулого. Його аж ніяк не роз’яснює постійне нагадування провини в питанні
порахунків українського суспільства із минулим, причому, коли говорять про неї,
йдеться винятково про польські жертви, а не, скажімо, про українські втрати,
завдані совєтами, німцями, поляками чи угорцями. Так само цей процес деформує чинний на сьогодні спосіб втілення
ідеї опису вчинків «праведників» (прикладом є видана в 2007 році книга Ромуальда Недзелька «Кресова книга
праведників 1939–1945 рр. Про українців, які рятували поляків, котрих винищувало
ОУН і УПА» [16]). Прецінь і досі не вивчається комплексно феномен «праведників»
серед поляків і українців (зокрема, волинських поляків, які допомагали цивільним
українцям, котрим загрожувала смерть від рук польських формувань). В тому, що такі
були, можемо переконатися, читаючи, зокрема, українські спогади. Дискусія про Волинь, про польсько-український конфлікт (широко
розпочата в 2003 році), про польські жертви зумовила появу в Україні упродовж останніх
кількох років, окрім негативних тенденцій, про які кажуть багато польських
дослідників (йдеться про публікації та інші засоби уславлення командирів УПА, відповідальних
за антипольську акцію, скажімо, «Клима Савура»), триває
повільний і в кількісному, і в якісному вимірі процес українських досліджень теми
втрат українського населення на Волині. Частину з них можна назвати аматорськими,
частина стосується занадто вузького терену (всього лиш кілька повітів на Волині).
Проте, без відповіді залишається запитання, чи факти та кількісні дані щодо польських
та українських жертв, наведені бодай у двотомному збірнику Івана Ольховського «Кривава
Волинь» (Київ, 2008) можна відкинути без належної перевірки? Усі ці рефлексії не мають на меті релятивізацію чи
змагання в кількості жертв. Йдеться радше про окреслення чітких і чесних критеріїв
польсько-українського діалогу, щоб окрім польських, були зауважені й українські
травми, сумніви, запитання. Йдеться також про осмислення того, що ж насправді трапилося
на Волині в 1943 році, які чинники, крім ідеології, суперечки за територію, політичних
помилок, зіграли свою роль на різних етапах конфлікту. Щоб бути у цьому діалозі
цілком чесним, слід дискутувати не лише про масштаби акції на Волині в липні
1943 року, але й про скоординовану операцію польського підпілля в березні 1944 року,
яка призвела до знищення багатьох українських сіл на Холмщині та смерті багатьох
цивільних українців. Подібного підходу слід дотриматися і в випадку загибелі представників
духовенства. Під час конфлікту, окрім кількадесят римо-католицьких священиків, загинули
також православні та греко-католицькі священики. В проекті «Незакінчені меси на
Волині» згадані лише римо-католицькі чи православні священики, які виступили проти
УПА, за що й були вбиті. А що з рештою? 2012 року українець із Польщі може мати великі проблеми з
Волинню (зокрема, враховуючи перспективу наближення 70-их роковин). З одного боку,
він мусить якось узгодити родинні перекази про події на Холмщині в 1942–1944 роках,
переселення до СССР у 1944–1946 роках, операцію «Вісла» та концентраційний табір
у Явожно (підсилені польськими та зарубіжними публікаціями
на цю тему), з іншого боку, мусить погодитися, що з фактами не посперечаєшся. Коли
йдеться про потребу діалогу, українці в Польщі мусять погодитися: на Волині українці
вбили багатьох, часто безневинних поляків. Українське суспільство допіру тепер відкриває
цю частину власної історії й на разі не в змозі виступити в кожному аспекті повноправним
партнером польської сторони. Тому на українцях у Польщі, попри усвідомлення обмежених
можливостей, тяжіє певний обов’язок постійного продовження діалогу. Стратегії супроти окресленої тут дилеми можуть бути різними
– частина представників української громади в Польщі намагається, усвідомлюючи потребу
діалогу та подолання конфліктів минулого, рахуватися з фактами та польськими
раціями. Відтак постають чимало ініціатив, як от «Послання до Польського Народу»
від 6 квітня 1997 року, прийняте І Конгресом українців у Польщі, де сказано: «Маючи
важкий історичний досвід, українці Польщі добре розуміють біль і страждання невинних
жертв останньої війни й післявоєнного періоду. Ми глибоко відчуваємо біль поляків,
які постраждали від рук українців. Ми шануємо пам’ять загиблих, а родинам тих, хто
пережив несправедливість, висловлюємо глибоке співчуття та людську солідарність.
Ми приєднуємося до українських голосів, які говорять: «Ми прощаємо і просимо прощення»». Об’єднання українців у Польщі разом із середовищем вояків
27 Волинської дивізії Армії Крайової ініціювало цикл семінарів «Польща – Україна.
Важкі питання» [17]
та опублікувало польською мовою книгу Ігоря Ільюшина, одного з найкращих українських експертів із цього
питання [18]. В 2003 р. тодішній голова ОУП Мирон Keртичак
узяв участь у заходах, організованих з нагоди 60-х роковин антипольської акції УПА
в Порицьку-Павлівці. Було ще багато інших скерованих
на діалог починань – простягнута до порозуміння рука, публічні заяви щодо польських
жертв конфлікту. Були і символічні жести, і практичні ініціативи. На жаль, частину
з них проігнорували, частина не мала шансів на втілення (наприклад, слова міністра
культури й туризму України Василя Вовкуна, які пролунали зі сцени в під час XIX фестивалю в Сопоті в липні 2008 року). Досвід Волині – особистий багаж Ще підлітком я почав цікавитися польсько-українськими
стосунками часів ІІ світової війни, шукав публікації на цю тему. Спершу мені
хотілося порівняти шкільні знання, здобуті
на уроках історії, та вичитані в книжках, скажімо, в «Слідах рисячих
кігтів» Ванди Жулкевської [19] чи оповіданнях про генерала,
«котрий кулям не кланявся» [20], із розповідями батьків та їхніх знайомих українців.
У той період розповіді про українських мирних жителів, які стали жертвами польсько-українського
конфлікту під час ІІ світової війни та після її завершенню, я чув переважно від
матері (зокрема, про обставини смерті 27 березня 1945 р. маминого дядька Михайла
Лихача з села Молодич Ярославського повіту). Вбивство
українських мешканців села, вчинене за національним критерієм, як гадали самі його
мешканці, скоїли вояки з загону Юзефа Задзерського «Волиняка»
[21], а польський історик із Підкарпаття Ян Куца [22]
стверджує, що то була «польська банда з околиць Червоної Волі та передмість Ярослава,
яка вдавала з себе загін АК». У моїй пам’яті залишилися розповіді матері про жахи
війни та про пацифікацію в селі Молодич, вчинену солдатами
Народного Польського Війська. Вони були сповнені страху цивільної людності перед
військом і озброєними цивільними, описів паніки й утеч; образ моєї на той час
10-тилітньої матері, яка бачила солдата, котрий стріляв у діда, який виносив із
палаючої хати (в перині) двох маленьких братів. Я досі пам’ятаю покручені ревматизмом
пальці діда Василя Лихача (теслі за фахом). Ревматизму він набув у 1944–1947 роках,
коли всі дорослі мешканці (українці) села Молодич були
змушені ховатися в землянках у лісі, бо до кожного чоловіка ставилися, як до
вояка УПА – його чекали тортури і нерідко смерть. Ні дід Василь, ні бабуся Текля
не належали до ОУН, не були ні вояками, ні помічниками УПА, чи будь-якої іншої української
організації, вони були простими селянами. Інша родинна історія – це розповідь про смерть українців із
села Терки в липні 1946 року. Останки замордованих солдатами 36-ї комендатури Прикордонних
Військ у Вовковиї українців (частину з них, переважно
жінок, дітей і старих, застрелили; частина згоріли в підпаленій солдатами хаті)
перевозив із місця трагедії до місця поховання в братській могилі на сільському
цвинтарі дядько з боку батька Ярослав Копчак,
уродженець села Завіз Ліського повіту, розташованого
за кілька кілометрів від Терки. Пам’ять про вбивць і обставини вбивства, а також
пов’язаний із цим страх він ховав у собі аж до смерті в 2003 році, в чому мені
довелося переконатися особисто. Вперше про Волинь я почув наприкінці 70-х років від свого
батька, який народився в селі Завіз. Це було тоді, коли в моїй свідомості існувала
дихотомія «шкільного» образу польсько-українських стосунків і «домашніх» оповідей.
Батько (в 1947–1955 роках він був в’язнем совєтських таборів)
розповідав, як у таборі (Інта, Комі АРСР) відбував термін
разом із вояками УПА з Волині. В’язні з Волині описували своїм землякам епізоди
боротьби з поляками, кажучи, що на Волині «провчили» поляків. Батько мені казав,
що вони не приховували того факту, що вбивали всіх, в тому числі цивільних. Ця розповідь
довго не давала мені спокою. В роки навчання в середній школі та виші дихотомія
стала ще глибшою. Розповіді українців із Польщі про вбивства, пацифікації, перебіг
переселення до СССР та операцію «Вісла» суперечили книжкам, газетним статтям, дискусіям
із колегами, частина з яких мали львівське або волинське коріння. Тогочасний медіальний і повсякденний образ УПА, «бульбівців» (як писали в спогадах) і українців загалом був однозначно
негативним. Така гостра опозиція, функціонування чорно-білого образу воєнного конфлікту
підштовхнули до пошуків відповідей на запитання про те, що ж трапилося насправді,
як сімейні перекази про долю українців, які жили в кордонах сучасної Польщі, співвідносяться
із польським баченням подій і в південно-східній Польщі, і на Волині? Позаяк тема
волинської різанини від початку 80-х років набувала дедалі більшого поширення –
і в офіційних виданнях, і підпільних – у мені почався процес вироблення двох пам’ятей
– польської та української. Чи успішний? Важко сказати. Примітки
редактора [1]
Белетризовані спогади «Червоні ночі» («Czerwone noce») Генрика Цибульського (Henryk Cybulski, 1910-1971) у
літературній обробці Генрика Пайонка
(Henryk Pająk, нар. 1937) вперше побачили світ у видавництві
міністерства оборони Польщі в 1967 році, друге видання (1969) було розширене завдяки
описові протистояння з УПА, видання 1974, 1977 і 1990 рр. повторювали друге. Генрик Цибульський народився в Пшебражі на Волині, до війни працював лісником, був знаним
бігуном-стаєром; переконаний кресовий шовініст і українофоб; ув’язнений у
сталінських концтаборах, утік із Сибіру й повернувся додому, в 1943-1944 рр. за
дорученням уряду підпільної Польщі керував самообороною рідного села та
нападами на сусідні українські села, співпрацював зі сталінськими червоними
партизанами та окупаційною німецькою адміністрацією. Після приходу совєтів самооборона Пшебража була
розпущена, а Цибульський спершу переховувався, а
пізніше вступив до комуністичної польської партизанської бригади «Ґрюнвальд», проте зазнав переслідувань комуністичної служби
безпеки. Публікація наприкінці 1960-х років спогадів Цибульського
та низки інших діячів, пов’язаних із сталіністським
партизанським рухом, була зумовлена політичними іграми в керівництві ПНР, де
одну з чільних ролей відігравало угруповання колишніх «партизанів», які розв’язали
в 1968 році масову антиінтелігентську та
антисемітську кампанію. «Червоні ночі» дають широкий образ
польсько-українського протистояння на Волині, є свідченням військової
вправності учасників польських самооборон і
категорично суперечать панівній у сучасній польській історіографії парадигмі
винятково цивільного характеру польських мешканців Волині. [2] Пшебраже (тепер Гайове) – одна з польських колоній громади
Тростянець сучасного Ківерцівського району Волинської області. В березні 1943
р. тут постав польський загін самооборони, який у квітні очолив підстаршина польського війська Генрик Цибульський. Загін
поступово збільшився до бл. 500 осіб, під його
захистом перебувало в окремі періоди до 20 тис. цивільних поляків із околиць,
усі атаки УПА були ним успішно відбиті. В Пшебражу
часто гостювали червоні партизани, зокрема совєтський
шпигун-терорист М. Кузнєцов. Наприкінці січня 1944 р. Пшебраже
опинилося під контролем армії СРСР, учасники самооборони були змушені
переховуватися чи вступити в комуністичні партизанські загони, в 1945 р.
польські мешканці були змушені переселитися до Польщі в рамках взаємних
польсько-українських переселень, а більшість навколишніх хуторів і колоній
припинили існування. [3]
«Władyka Świętojurski» (1985) i «Herosi spod znaku tryzuba: Konowale – Bandera – Szuchewycz» (1985) – науково-популярні публіцистичні твори польського
комуністичного контрпропагандиста, пов’язаного зі
спецслужбами, Едварда Пруса (Edward Prus, 1931-2007). Уродженець Волині, підлітком він брав
участь у діяльності польської самооборони, до 1946 р. служив у «істрєбітельному батальйоні», підпорядкованому НКВД, після
війни написав і видав низку антиукраїнських памфлетів, які лягли в основу
сучасного «кресового» антиукраїнського дискурсу. Діяч руху «Ґрюнвальд»,
а відтак групи світських католиків, які підтримали запровадження в Польщі
військового стану, в незалежній Польщі був активістом руху проти вступу Польщі
до ЕС та НАТО, співпрацював із радіо «Марія», входив до Світового форуму слов’янських
інтелектуалів із центром у Смоленську та низки «кресових» організацій. [4]
«Biblioteka Żółtego Tygrysa» –
белетристична серія Видавництва міністерства оборони ПНР, в якій упродовж
1957-1989 рр. публікували томики невеликого формату та з характерним видавничим
знаком; містила твори про період ІІ світової війни, насичені елементами
комуністичної пропаганди; тематиці боротьби проти українських повстанців
присвячені, зокрема, повісті: Kazimierz Sławiński «Chryszczata» (1966), R. Zagórecki «Atak nastąpi o północy» (1966), Ryszard Zgórecki «150 wzywa pomocy» (1968), W. Jarnicki «W pogoni za Burłakiem» (1969), T. Dalecki «Kurs bojowy Bieszczady» (1971,
1988), «Hasło na dzisiejszą noc» (1988) тощо. Артур Бата (Artur Bata, нар. 1940) –
польський історик, археолог і журналіст; уродженець Підкарпаття,
пов’язаний із теренами Лемківщини; попри цілком успішну та вагому кар’єру
археолога й музейника, цікавився проблемами новітньої історії, написав близько
20 книжок, частина яких присвячена боротьбі комуністичних сил безпеки проти
підпілля ОУН-УПА в Польщі: «Бещади – шляхом боїв з
бандами УПА» («Bieszczady – Szlakiem walk z bandami UPA», Варшава, 1984), «Бещади в
вогні» («Bieszczady w ogniu», Ряшів, 1987), «Яблонки. Місце загибелі генерала Кароля Шверчевського»
(«Jabłonki. Miejsce śmierci generała Karola Świerczewskiego», Варшава, 1987). [5]
«Droga do nikąd. Działalność organizacji ukraińskich nacjonalistów i jej likwidacja w Polsce» – фахова монографія
співробітників Інституту військової історії Антонія Б. Щесняка
(Antoni B. Szcześniak) i Веслава З. Шоти (Wiesław Z. Szota), опублікована в 1973 р. в Видавництві міністерства
оборони; перший у польській історіографії всебічний і заснований на розлогій
джерельній базі твір про ОУН і УПА та їх протистояння з комуністичними армією
та польськими спецслужбами. Попри марксистську методологію та офіційні оцінки
українського націоналістичного руху, на вимогу совєтських
дипломатів і польського МВС значна частина і без того невеликого накладу (3836
прим.) була вилучена з книгарень і бібліотек, відтак хутко стала бібліографічною
рідкістю. До 1989 р. залишалася неперевершеним за обсягом і документальною
базою образом українського партизанського руху в Польщі; книга перевидана в
Польщі 2012 р. видавництвом «Bellona». [6]
«Słowo. Dziennik katolicki» – щоденна
газета світських католиків Польщі, об’єднаних навколо товариства «Пакс», яка виходила в 1993-1997 рр., відтак
трансформувалася в тижневик. [7]
«Nasz Dziennik» – польська щоденна газета, заснована в Варшаві 1998 р.
з ініціативи о. Т. Ридзика, творця радіо «Марія»
і телебачення «Трвам» – ЗМІ, орієнтованих на споживача
з католицькими та націоналістичними переконаннями. [8]
«Rzeczpospolita» – одна з найвпливовіших польських щоденних газет,
заснована в 1920 р., від 1991 р. незалежне видання, до 2006 р. половина акцій її
належала державі, решта – французьким і норвезьким інвесторам; після 2006 р. її
активи поступово перейшли до приватних осіб, проте водночас різко змінився
політичний профіль, і видання стало експлуатувати консервативні й
націоналістичні парадигми. [9]
Motyka G., Wierzbicki M. Polski policjant na Wołyniu // «Karta» nr. 24, 1998); український переклад «Повідомлення
поліцейського», який супроводжує цей текст, опублікований у ч. 28 Незалежного
культурологічного часопису «Ї» за 2003 р. (http://www.ji.lviv.ua/n28texts/policija.htm). [10]
Роберт Сатановський (Robert Satanowski, 1918-1997) – польський комуністичний партизанський
командир і військовий діяч, диригент і посол до Сейму від ПОРП; у 1942/1943 рр.
організував підконтрольний НКВД польський партизанський загін «Jeszcze Polska nie zginęła», який
згуртував на Волині бл. 1000 осіб, котрі переважно
воювали з УПА; служив у Народному Польському Війську, флоті, військову кар’єру
закінчив бригадним генералом; після війни закінчив консерваторію, був учнем фон
Караяна, керував філармонічними оркестрами в
Ґданську, Познані, Кракові, Варшаві, оперними оркестрами Великого Театру в
Варшаві та Опери в Цюриху. Юзеф Собесяк
(Józef Sobisiak, 1914-1971) – польський комуністичний діяч, організатор совєтського партизанського руху на Волині та Поліссі, після
війни бригадний генерал Народного Польського Війська, контр-адмірал, заступник
коменданта Військової політичної академії ім. Дзержинського в Варшаві. [11] Йдеться про
гучний скандал, своєрідний символ фальшування
кресовими середовищами матеріалів, які стосуються польсько-українського
конфлікту в роки ІІ світової війни. В грудні 1923 р. психічно хвора убога ромка
Маріанна Долінська (Marianna Dolińska, 1891-1928)
із села Антонювка на Радомщині
убила чотирьох своїх малолітніх дітей і повісила навколо дерева у формі
своєрідного «віночка». Фото, зроблені кримінальними експертами, до війни
публікували фахові журнали та підручники судової медицини. В 1993 р. світлини
нещасних дітей опублікував вроцлавський кресовий журнал «Na Rubieży» (ч. 3) з
підписом «Польські діти, замучені та помордовані загоном Української
Повстанської Армії в околицях села Козова в Тернопільському вой.
восени 1943 р. (з колекції др. Станіслава Кшаклевського)».
В опублікованій у 2002 р. у Вроцлаві книжці Александра
Кормана (Aleksander Korman, 1926-2004) «Ставлення
УПА до поляків на південно-східних землях II Республіки» («Stosunek UPA do Polaków na ziemiach południowo-wschodnich II Rzeczypospolitej») фото дітей
М.Долінської було уміщене на обкладинку, автор писав,
що практика таких «віночків» начебто повсюдно уживалася українськими
націоналістами. Відтак світлину репродукували десятки разів (із різними
описами), тема стала головним мотивом відкритого в липні 2003 р. в Перемишлі
пам’ятника жертвам УПА, а в 2007 р. мала послужити символічним осердям
аналогічного пам’ятника в Варшаві. 18 травня 2007 р. газета «Rzeczpospolita» викрила
містифікацію, що зумовило демонтаж пам’ятника в Перемишлі та відмову від
проекту М. Конечного в Варшаві. Проте представники кресових організацій
наполягають на тому, що саме це фото є для них символічним втіленням
злочинності українців, попри його фактичний зміст. [12] Ришард Тожецький (Ryszard Torzecki, 1925-2003) – видатний
польський історик, засновник українознавства в Польщі; був науковим
співробітником і доцентом Інституту польської історії ПАН; студіював матеріали
усіх найважливіших українських архівів світу, за винятком території СРСР, де,
на відміну від націоналістичних істориків на кшталт Е.Пруса, йому було заборонено
працювати; в обширному науковому доробку Р. Тожецького книги «Українське питання в політиці III Райху» («Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy (1933-1945)», Варшава,
1972), «Українське питання в Польщі в 1923-1929 роках» («Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923-1929», Краків,
1989), «Поляки та українці. Українське питання під час II Світової війни
на території II Республіки» («Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej», Варшава,
1993), численні статті про митрополита Андрея
Шептицького, Греко-католицьку Церкву в ХХ ст., Голодомор, угоду між Пілсудським і Петлюрою тощо. [13]
Єдвабне – містечко на Підляшші, де 10 липня 1941 р. місцеві поляки влаштували
масовий погром і вбивство понад 300 своїх сусідів-євреїв, тема ця потрапила у
фокус суспільної уваги після публікації в 2000 р. книжки американського
історика Яна Томаша Ґроса (Jan Tomasz Gross, нар. 1947) «Сусіди»
(«Sąsiedzi»), котра хутко стала своєрідним символом зміни дискурсу
польської громадськості у питанні ставлення до євреїв і ролі поляків у часи Шоа. Доктор Ян Ґрабовський (Jan Grabowski, нар. 1963) є
з 1994 року професором історичного факультету Оттавського університету,
спеціалізується в історії Шоа у Польщі, зокрема видав
книжки ««Я того жида знаю!» Шантажування євреїв у
Варшаві 1939-1943» («Ja tego Żyda znam! Szantażowanie Żydów w Warszawie, 1939-1943», Варшава, 2004), ««Жидів,
які порушують закон, слід страчувати!». Єврейська «злочинність» у Варшаві в
1939-1942» («Żydów
łamiących prawo należy karać
śmiercią! «Przestępczość»
Żydów w Warszawie,
1939-1942», Варшава, 2010), «Абрис краєвиду. Ставлення польського
села до винищення євреїв, 1942-1945» («Zarys krajobrazu. Wieś
polska wobec zagłady
Żydów
1942-1945», Варшава, 2011), «Полювання на євреїв, 1942-1945.
Студія історії одного повіту» («Polowanie na
Żydów
1942-1945. Studium dziejów pewnego powiatu», Варшава,
2011) та багатьох інших. Упродовж кількох минулих років готує свої книжки в
співпраці з професором Барбарою Енґелькінґ-Боні
(Barbara Engelking-Boni, нар. 1962) – польським психологом і соціологом,
фахівцем з історії Варшавського ґета, керівником
Центру вивчення Шоа євреїв Інституту філософії та
соціології Польської АН, авторки, зокрема, «Шоа і пам’ять»
(«Zagłada i pamięć», Варшава, 2001), «Варшавське ґето. Путівник по неіснуючому місті» («Getto warszawskie. Przewodnik po nieistniejącym mieście», Варшава,
2001), «Шановний пане ґістапо. Доноси німецькій владі
в Варшаві та околицях у 1940-1941 рр» («Szanowny panie gistapo. Donosy
do władz niemieckich w Warszawie i okolicach w latach 1940-1941», Варшава,
2003), «Провінція ночі. Життя і загибель євреїв Варшавського дистрикту» («Prowincja noc. Życie i zagłada Żydów w dystrykcie warszawskim», Варшава,
2007). [14]
Єва Семашко (Ewa Siemaszko) – провідна
діячка кресових середовищ, публіцистка антиукраїнського спрямування; за освітою
інженер-технолог; дочка ветерана 27 Волинської піхотної дивізії АК Владислава Семашка (Władysław Siemaszko, нар. 1919), разом з батьком від 1990 р. збирає та
опрацьовує свідчення й спогади польських учасників Волинської трагедії, від
2002 р. провадить мережевий портал «Волинь наших предків»; opus magnum родини Семашків – видана в 2000
р. за кошти канцелярії Президента Польщі книга «Геноцид польського населення
Волині 1939-1945, вчинений українськими націоналістами» («Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945»),
обсягом 1433 с. альбомного формату, яка містить заснований на джерелах
особового походження календар міжетнічного конфлікту в регіоні. Саме завдяки
цьому дослідженню, яке було покликане довести геноцидальний
характер діяльності українського руху опору на Волині в роки війни, сучасні
польські історики завдячують хронологію кількох хвиль нападів, у т.ч. лише це
джерело фіксує пік атак у липні 1943 р. Єва Семашко
часто виступає у ЗМІ, у своїх інтерв’ю вона, зокрема, схвалює операцію «Вісла» та
інші комуністичні злочини проти українців. [15]
10 березня 1944 р. в с. Сагринь (Грубешівський
повіт Люблінського воєводства) загони АК і Селянських батальйонів замордували
від бл. 200-300 (дані Інституту національної пам’яті)
до 800 (дані незалежних польських і українських дослідників) українських
мешканців і дощенту спалили село. [16]
Книга «Kresowa księga sprawiedliwych 1939-1945. O Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA» була видана
Інститутом національної пам’яті Польщі та містить інформацію про 882 випадки
допомоги, наданої 1341 українцем, яка дозволила врятувати 2527 поляків. Укладач
книги, працівник відділення ІНП в Варшаві Ромуальд Недзелько (Romuald Niedzielko), який тісно співпрацює з кресовими організаціями, взорувався при укладенні книги на моделі «праведників серед
народів світу» Інституту Яд Вашем
в Єрусалимі. [17]
Цикл із 12 семінарів за участі польських і українських учених тривав у 1997-2006
роках, відтак була опублікована двома мовами 11-томна серія «Polska-Ukraina. Trudne pytania», яка містить
реферати доповідей і т.зв. «протоколи узгоджень», тобто підсумкові документи, в
яких учені обох країн зазначили збіжність і розбіжність у інтерпретацій різних
історичних проблем. [18] Йдеться про
видану ОУП у 2009 р. у Варшаві книгу українського ученого, професора І.Ільюшина (нар. 1961) «UPA i AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie (1939-1945)». Це
авторизований переклад його праці «Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки ІІ світової
війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні» (Київ, 2001). [19]
Книга для дітей «Ślady rysich pazurów» польської письменниці Ванди Жулкевської
(Wanda Żółkiewska, 1912-1989) вперше
була опублікована в 1965 р., відтак багато разів перевидавалася, є своєрідним «бойовим
фентезі» про боротьбу добрих і злих сил –
комуністичної армії та польських служб безпеки проти УПА в Бещадах. [20]
Йдеться про біографію генерала Кароля Шверчевського-«Вальтера»
(Karol Świerczewski, «Walter», 1897-1947) «Про людину, яка не вклонялася кулям» («O człowieku, który się kulom nie kłaniał») Яніни
Броневської (Janina Broniewska, 1904-1981).
Книга була опублікована невдовзі після загибелі харизматичного комуністичного
лідера, ветерана війни в Іспанії та заступника міністра оборони сталінської
Польщі, котрий через необережність потрапив у принагідну засідку УПА неподалік Яблонок; його загибель призвела до етнічної чистки польсько-українського
прикордоння (операція «Вісла», квітень 1947). [21]
Юзеф Задзерський (Józef Zadzierski, псевдо «Wołyniak», «Zawisza», 1923-1946)
– польський націоналіст з Костополя, у роки війни
запекло нищив українські формування на Волині, співпрацював із совєтськими партизанськими загонами Вершигори, після війни
арештований НКВД, утік з ув’язнення та організував загін польських
антикомуністичних партизанів-націоналістів, який влаштував низку військових
злочинів проти українського цивільного населення на польсько-українському
прикордонні (в т.ч. в Пискоровичах). [22] Ян Куца (Jan Kuca) – історик,
директор неповної середньої школи в Молодичу
Ярославського повіту, автор книг про історію ярославського Засяння. Переклала Віра Романишин,
редакція і примітки Андрія Павлишина Перекладено
за виданням: Tyma P. Wołyński problem – dylematy
Ukraińców z Polski // Pojednanie przez trudną
pamięć. Wołyń 1943 / Pomysł, wybór, redakcja
Aleksandry Zińczuk. – Lublin: Stowarzyszenie «Panorama Kultur», 2012. – S.
32-38. |
ч
|
 |
|