|
Марек ВільчинскіНе описана бійняПро Волинську різанину польська
література мовчить. Не описав її ні Зиґмунд Ян Румель [Zygmunt Jan Rumel], вихований у Кремінці мешканець садиби
Словацьких, офіцер Селянських Батальйонів і поет, убитий СБ
ОУН уночі напередодні скоординованої атаки УПА на польські села 11 липня 1943,
ні Зиґмунд Гаупт [Zygmunt Haupt], котрий
перебував уже тоді в далекій Англії, а відтак у еміграції в Сполучених Штатах
писав про Жовкву й Карпати, ні Леопольд Бучковський [Leopold Buczkowski], що народився в Накваші на Поділлі (1), і мешкав до й під час війни в Підкамені неподалік Золочева, а після війни
став одним із найцікавіших авторів польської експериментальної прози. Хоча,
власне він, вільно володіючи українською та вплітаючи до своєї «живої прози»
довгі уривки «руською мовою» в транскрипції латинкою, міг би чимало оповісти,
позаяк пережив напад УПА на монастир у Підкамені, де
ховалася місцева польська людність. Під час того
нападу загинули два його брати, але сам він зафіксував оті події лише в не
надто об’ємному «Воєнному щоденнику» [Dziennik wojenny], опублікованому
допіру через 12 років після смерті
письменника, в 2001 році. Нічого не написали про Волинську різню й
польські євреї з Галичини Юліан Стрийковський [Julian Stryjkowski] та Іда Фінк [Ida Fink]. Але, по-перше,
у них були власні дуже поважні теми, а по-друге,
Галичина – то все ж не Волинь, хоча ми якось занадто часто забуваємо, що й там
1943-1944 роки були, м’яко кажучи, бурхливими. Отож, етнічні чистки на Волині
залишаються поза межами канонічного красного письменства, belles lettres,
хоча, звісно, існують чимало записаних спогадів, які
часто не позбавлені певних літературних принад. Жертвами й вцілілими, зрештою,
були переважно селяни, рідше місцева інтелігенція, що
мешкала в безпечніших містах, або священики. За винятком Бучковського, котрий,
чи то з особистих мотивів, чи то цензурних, волів мовчати, серед них не
знайшлося жодного майбутнього письменника, здатного мистецьки висловити
волинську колективну травму. Тому вона залишилася неописаною, до певної міри так само, як
Громадянська війна в США, кривава й руйнівна, а проте дивним чином майже
цілком проігнорована американською літературою. Й лишень Вільям
Фолкнер [William Faulkner] аж через два покоління спробував виснувати з неї
літературну субстанцію, як з’ясувалося, гідну Нобелівської премії. Прізвище Фолкнера з’являється тут у,
здавалося б, дуже віддаленому галицько-волинсько-подільському контексті, аж
ніяк не випадково і не довільно. По суті, єдиним польським письменником, котрий
наважився позмагатися з проблематикою українського-польського конфлікту в південно-східних воєводствах II Республіки, є
Влодзімеж Одоєвський [Włodzimierz Odojewski], автор, зокрема, т.зв. «подільського циклу»: збірки оповідань
«Сутінки світу» (Zmierzch świata, 1962) й романів «Острів порятунку»
(Wyspa ocalenia, 1964) і «Засипле усе, задме…» (Zasypie wszystko,
zawieje…, 1974), доповненого виданими значно пізніше,
вже у вільній Польщі, збірками оповідань «Їдьмо, повертаймося…» (Jedźmy,
wracajmy, 1993, 2008), «Без угаву» (Bez tchu, 2002), «...і
понесли коні» (…i poniosły konie, 2006), «В степу, в чортополоху й
бур’яні» (W stepie, ostach i burzanie, 2009), які включають дедалі
більший корпус текстів, багато з яких апелюють до топографії й часів близького польсько-українського сусідства
на захід від Збруча. Польська літературна критика, зокрема
Збіґнєв Беньковський [Zbigniew Bieńkowski], хутко провела паралелі між
подільськими творами Одоєвського й творчістю Фолкнера і з точки зору
авторського послання, і коли йдеться про оповідну структуру й мову, забуваючи,
однак, про одну вельми істотну відмінність між обома письменниками. З літературної точки зору ця різниця, може, й не має
великого значення, проте здається мені знаменною. Фолкнер був південцем, уродженцем штату Міссісіпі, там він і помер. Одоєвський
народився в 1930 році в Познані, виріс у Великопольщі, а відтак його зв’язок із
Поділлям, де він прожив усього лиш кілька місяців після
нападу Німеччини на СССР, чи Галичиною, є суто уявним, позбавленим особистого
коріння, глибокого знання краєвиду, культури різних етнічних груп, мелодії
мови, зрештою, широких родинних стосунків. Цим зумовлена важливість натхнення
Фолкнером, яке надало «подільському циклові» цілісності й певної елементарної
вірогідності, заснованої, до всього, на вивченні реалій епохи. У романі Фолкнера
«Авесаломе, Авесаломе!» (Absalom, Absalom!, 1936), який він сам уважав своїм найбільшим осягненням, є сцена, немов
живцем запозичена із психічної реальності Східної Європи в мить зустрічі зі
стороннім спостерігачем. Квентін Компсон, останній
гідний спадкоємець родинної традиції, втягнутий у спробу розв’язати
таємницю долі полковника Сатпена і його нащадків, розповідає про свої пошуки
університетському колезі з Канади, котрому дуже важко втямити хитросплетіння
історії південців. Певної миті канадець не витримує і
висловлює розгубленість, перемішану з дедалі більшим роздратуванням: «Ми не живемо
серед переможених дідів і звільнених рабів [...],
серед куль, застряглих у обідньому столі, серед того усього, що мусить нам
завше нагадувати, що цього не вільно забути. Чого? отого чогось, чим ви живете
й дихаєте, мов повітрям? різновиду порожнечі,
наповненої примарним і неприборканим гнівом, гонором і славою, врешті, подіями,
які почалися й завершилися п’ятдесят років тому? різновиду переказуваного від
батька до сина, і далі від батька до сина святого обов’язку ніколи не простити
генералові Шерману, і так на віки вічні, доки діти ваших дітей народжуватимуть
своїх дітей, ви залишатиметеся тільки лиш нащадками тривалої лінії полковників,
убитих під час атаки Пікета під Манасасом? – Ґетісберґом, –
сказав Квентін. – Тобі цього не зрозуміти. Щоб це збагнути, слід там
народитися. – То я би
збагнув? – Квентін промовчав. – А ти це розумієш? – Не знаю, –
мовив Квентін. – Так, звісно, я це розумію. – Вони
голосно дихали в темряві. За мить Квентін сказав: – Не знаю (2)». Здається, вистачить замінити тут США на Волинь чи Поділля, прізвище «Шерман» – на «Клячківський» чи «Шухевич», а битву
під Ґетісберґом – на дії загонів УПА «Північ» і польських сільських самооборон,
аби відтак отримати сцени волинської
чистки, незрозумілої до решти тим, хто сам її не пережив, або чиї родичі
не спочили навіки в могилах у околицях Луцька й Рівного.
В такому укладі Одоєвський, залишаючись, ясна річ,
вправним майстром літературної прози, є, водночас, радше «канадцем», ніж
«південцем», стороннім, котрий потребує для опису подільської сцени
українсько-польської трагедії фолкнерівського ключа, який привносить у
зашифровану локальну історію зовнішні сенси, корисні для її інтерпретації. Вочевидь, немає жодної гарантії, що
цей ключ допоможе. Зрештою, Квентін також визнає, що
не знає, чи розуміє південські хитросплетіння, попри те, що звідти походить і
мимохіть емоційно залучений у щось, чого не годен повною мірою омовити. Одоєвський, ідучи за прикладом Фолкнера, творця вигаданої округи
Йокнапатофа з докладно прописаною топографією і мешканцями, витворив неіснуючий
закуток Поділля з повітовим містом Крижополем,
містечками Никоричі та Сточок, садибами в селах Чуприна і Ґлеби, родинами Черественських,
спольщених поміщиків російського походження, та посвоячених із ними Войновичів,
українськими, польськими, чи просто «тутешніми» селянами, вермахтом,
совєтськими та польськими партизанами, а також УПА двох фракцій: мельниківців і
бандерівців. Сильний підрозділ УПА, який тероризує
польські поселення, очолює Семен Ґаврилюк, незаконнонароджений нащадок роду
Черественських, зведений брат одного з головних героїв циклу Пйотра. Іншим
героєм є Павел Войнович, старший від Пйотра на кілька років кузен, закоханий у
братову Катажину, дружину офіцера Польського Війська, котрий пропав під час вересневої кампанії 1939 року, а відтак знайшовся у
братській могилі в Катині. (З огляду на виразно прописаний катинський сюжет,
роман «Засипле усе, задме» не міг з’явитися в ПНР, отож його врешті-решт
опублікував Єжи Ґедройць [Jerzy Giedroyc] в паризькому
Літературному Інституті після того, як автор
емігрував, що зумовило відсутність цензурних втручань.) Ґаврилюк (далекий
аватар фолкнерівського Чарльза Бона, сина полковника Сатпена і жінки з домішкою
муринської крови) не лише втілює як солдат УПА націоналістичну політичну
програму ОУН, але й мститься за зневагу з боку Черественських, які, щоправда,
платили за його науку, проте не бажали ставитися до нього, як до повноправного
члена сім’ї. Пйотр (відповідник Генрі Сатпена з «Авесаломе, Авесаломе!»,
білого, отож привілейованого полковничого сина) шукає його повсюди в околиці й нарешті потрапляє йому
до рук, але Семен не кривдить родича і практично дає йому змогу втекти. Відтоді
брати воюють навзаєм, відповідно, у
польських й українських збройних формуваннях, спустошуючи навколишні
села, які підтримують харчами «своїх». Якась озброєна група спалює садибу Черественських у Чуприні та
вбиває патріарха роду Миколая Федоровича, проте Ґаврилюк заперечує свою участь
у нападі. Точиться bellum omnium contra omnes, хаотична війна всіх проти
всіх у очікуванні на неминучий прихід совєтів, який завершить усі конфлікти,
незалежно від того, як довго вони тривали, і якими було їх історичне чи
приватне підложжя. Павел Войнович, котрий верхи манджає «подільськими» теренами –
самотою або в складі нечисленного загону АК полковника Лауданського –
намагається, оглядаючи спустошений краєвид, осмислити чинний апокаліпсис: «У безкраїх, порожніх манівцях було щось невблаганно суворе,
позбавлене милосердя та жадливе смерті. Наче закарбувалися на них довіку всі
навіжені людські пристрасті, вибухи непогамовної ненависті, ірраціональних
устремлінь і неминучої, невідворотної кривди. Він думав про численні тут колись
села, де мешкали наймити-рільники, українці чи рутенізовані осадники з інших
сторін [Польської] Республіки, чимало з яких підняли
це нікчемне повстання, послухавши намови спершу совітів, а потім німців і
власних галасливих провідників, котрі шляхетні національні прагнення цього люду
топлять у вбивствах і ґвалтах, каляють грабунками й пожежами, ганьблять їх
навіки. Він міркував про те, як ота сліпа, примітивна
стихія, зрушена зі свого ложа спершу баламутними класовими гаслами, а потім
національними й расовими, в яких одне було спільним – ненависть, розлилася
околицею. Як люди ці квапливо заходилися нищити всіх тих, хто бодай чимось
володів. Як кинулися
вирізувати єврейські поселення. Як відтак рушили на поміщицькі маєтки, садиби орендарів, багатші хутори, а коли й цих не стало, заходилися
грабувати й нищити посполиті селянські обійстя, й не лише ті, де говорилося
по-польськи, але й своїх співвітчизників і одновірців,
аж зрештою почали вбивати одні одних, бо нерозумна стихія подібна до хвиль,
які, коли не розіб’ються до берега, самі себе
заливають. [...] Вдивляючись в безкраю пустку, він заразом відчував яловість
своїх думок. Було в цій пустці щось жадливе смерті, неначе смерть могла би
стати для неї порятунком. Властиво, може та пустка й містила вже в собі оту смерть...» Діагноз, поставлений Одоєвським, простий: то стихія вийшла з
берегів і затоплює світ, який тривав століттями. Але, чи не надто спрощений цей діагноз? Адже в ньому помітна тінь
сумніву, коли Войнович відчуває «яловість своїх думок», він здогадується, що
його реакція на насильство не сягає, по суті справи,
углиб проблеми. Література не має чітко визначених обов’язків – важко вимагати
від письменника проникливості історика й докладності соціолога,
уважного зосередження на статистиці й джерелах, стовідсоткового слідування
фактам. Проте іноді саме літературі вдається збагнути більше, ніж дослідникові, збагнути по-іншому. Це вдалося Фолкнерові, а
водночас Музілеві, Ротові, Додерерові, Ґреґорові фон Реццорі – згадаю тут довгу
низку чудових аналітиків агонії Австро-Угорської імперії, в тому числі Галичини
й частини Поділля, хоча вже не Волині. «Канадець»
Одоєвський воліє зостатися в рамках конвенції мелодрами, зосередитися на
стосунках між Пйотром, Павлом і Катажиною з Катинню і Ґаврилюком, які загрозливо
мріють у тлі. Він навіть дозволяє Войновичу
повторити слідом за Сенкевичем «чернь», наче це слово з «Вогнем і мечем», метафора повсталого в XVII столітті
селянства, мала в середині ХХ століття якийсь сенс і бодай щось пояснювала,
коли йдеться про суперечливі устремління українських і польських політиків
напередодні ухвалення ялтинських рішень. Замість пояснити, воно блокує
розуміння походження й механізмів етнічних чисток на польсько-українському прикордонні, заступаючи їх зручною для фабули
схемою. Повторюю ще раз, література не мусить пояснювати реального світу, та коли вже вона намагається це чинити, її
зобов’язують вимоги бодай мінімальної хронікерської ретельності. А тим часом Одоєвський – щоправда, вдаючись до блискучої,
гіпнотичної для читача польської мови, – повторює сенкевичівську екзегезу. В його романі не раз усе діється так,
наче й не було «перших совєтів» із хвилею арештів і депортацій, а маєтки
(їх залишки) з садибами або спольщеними поміщиками остаточно загинули допіру внаслідок нападів роззухваленої в атмосфері війни
«черні», яка шукає запізнілої нагоди помститися феодальним володарям. У
«Засипле усе, задме...» кульмінацією того процесу стає
напад майже всіх мешканців села на маєток у Ґлебах, який боронить тільки
жменька обслуги. Зловмисники вбивають стареньку Павлову матір,
а все впорядження садиби – меблі, килими, люстри, образи, книги – дощенту
нищать. Павел, наче самотній лицар на кшталт пана Володийовського, прибуває
додому, мститься найактивнішим винуватцям убивства та забирає вморожене у блок льоду тіло матері, щоб гідно його поховати. Прах у
брилі льоду (селяни вкинули труп до гноївки) набуває таким чином у романі
символічного значення: вбивство крижаніє в підсвідомості
покоління синів у травматичний спогад, супроти якого незмога виконати жалобного
труду. Допіру «відлига» в індивідуальній і колективній
пам’яті – вони обидві фігурують у національних травмах – зумовить перелом, який
відкриє шлях до прощення та примирення. В «Засипле все, замете…» збагнути ситуацію, в якій вони опинилися,
намагаються різні персонажі. Анонімний сілезець, який оселився на Подільській
землі двадцять років тому в нагороду за службу в Легіонах, не знає, що для
більшості сусідів він залишився чужинцем-”мазуром», з
яким вони вкрай неохоче вітаються, але й у нього є власна теорія кінця
навколишнього світу: «Забагато своїх сновигають ночами, палять і вбивають, ось що. Я не
проти, коли один ворог, німці. Тоді відомо, куди стріляти.
Але ж тут людина у власній матері засумнівається і
застрелить. Тільки тому, що по-іншому святим знаменням
хреститься, чи трохи по-іншому балакає. Я не вникаю в те, хто кому більше сала
за шкуру залив. Святе Письмо каже нам: не судіть, і не судимі
будете. Але на одній землі живемо століттями, і кров маємо однакову, думаю, у жилах. Лишень одні змінили віросповідання та мову, а інші
при ній залишилися. А зрештою, яке значення має мова? Вона тут так перемішалася, що важко зрозуміти, хто як гомонить. Іноді розмовляють однією, а
думають іншою. Про яку мову йдеться? Може, про мову
достатку і мову злиднів? А може, та
мова є лише пожадою землі й чужого добра? Не на мою кебету збагнути, звідки
тієї ненависті стільки береться. Пролігши
через села, обійстя, сім’ї, вона відділяє брата від брата. Піднялася
перед нами, як диявольський дракон, що стоїть перед жоною, що мала народити, і
тільки-но вродить, пожере дитя її. Є вже такі серед нас, які кажуть, що не
оратимуть більше плугом тієї землі, все одно, хоч убийте, не оратимуть. Через неї доводиться стріляти
в своїх. Проклята Богом, кажуть». Сілезець-колоніст – узагалі-то, нечаста
з’ява на Поділлі, позаяк військових осадників у міжвоєнний період скеровували
переважно на Волинь, – переконаний, що за свої заслуги перед польською державою
має право оселитися на Сході. Він не розуміє, що автохтони, втім, не визнають
за ним такого права, тож врешті-решт пропонує далебі апокаліптичну
інтерпретацію, засновану на Об’явленні святого Івана
та ідеї божественного прокляття. Хтось такий, як він, може думати саме так, – і
справді «не на його кебету» етнічна війна,
хоча він слушно відчуває, що деякі з відповідей
на поставлені ним запитання стосуються
різниці між «злиднями» й «достатком». В розмові з дідичем Каньовським
наприкінці книги Павел Войнович, котрий, попри все,
хоче залишитися на батьківщині, покликається на анахронічну концепцію
Республіки як antemurale Christianitatis: «Не вперше нашому краєві
заступити дорогу Сходові, який вирушив підкоряти
Захід». Каньовський, усвідомлюючи наслідки ялтинських угод, тверезо йому
відповідає: «Великі слова!
Але цього разу не заступить. Усі його покинули напризволяще». На це Павлові
забракло спростувань, і не залишилося нічого більше,
як скоритися долі та повернутися в уяві до ілюзорного відчуття безпеки в
надвечір’я Різдва, коли щорічний ритуал дозволяє на
мить виринути з жахіття людської історії: «І тоді він відчув, як прошиває його
гострий, зимний вітер, водночас ґвалтовний і сумирний, позаяк то був вітер усвідомлення власного призначення. Він відлітав від
нього, наче тільки чадом були усілякі відчай і безнадія, а також всі ті, сповнені
страху й трагічних витворів уяви думки про ті
прийдешні дні. А ще він відчув, як вітер той повертає його до тієї обнадійливої
миті, коли він сидів у сяйві свічок і слухав спів
колядок». Це водночас і дуже багато, і вкрай мало. Мабуть, Одоєвський обмежується
рівнем метафізичної експлікації – він нездатний
погодитися, або ж відмовляться погодитися з більш приземленою перспективою,
орієнтованою на аналіз причин і наслідків у політичних чи соціальних
категоріях. Натомість, він обирає ґатунок притчі
про розпад світу, продиктований логікою вписаної
в нього неминучості, так, наче його кінець мав неодмінно настати, без огляду на
постави й учинки людей, які в ньому
живуть, байдуже, поляків, чи українців. В 1940 році, коли вже на повну силу палахкотіла Друга світова війна, крок за кроком втілювався пакт
Молотова-Ріббентропа, а вермахт готувався до вторгнення в Бельгію, Нідерланди
та Францію, Вальтер Беньямін [Walter Benjamin] написав у Парижі
свої славетні згодом тези «Про поняття історії», серед яких була й пророча IX, натхненна аквареллю Пауля Клеє «Angelus Novus»: «Його очі широко розплющені, вуста розкриті, і крила розпростерті
для злету. Ангел історії мусить виглядати саме так. Його лик звернений у бік минулого. Де перед нашим поглядом вервицею минають
життєві події, там він бачить суцільну катастрофу, що невгамовно
громадить руїну до руїни, скидаючи їх йому до ніг. Він
радо залишився б тут, щоб розбудити мертвих та зібрати воєдино уламки. Але з
раю дме сильний буревій, він борсається у крилах ангела, напинає їх так, що
тому вже не під силу їх скласти. Буревій безупинно
несе його в майбутнє, до якого ангел повернений
спиною, а тим часом купа уламків здіймається перед ним до самого неба. Те, що
ми називаємо проґресом, і є оцим буревієм(3)». Беньямінівський буревій проґресу – до речі, в ті часи потрібна
була справді глибока, далебі месіанська віра, щоб
міркувати про поступ – віє майже в той сам час, що й зимний вітер долі, який
відчуває в собі Павел Войнович. Обидва – Angelus і персонаж
Одоєвського – бачать лише «руїни до руїн» і «суцільну
катастрофу». В рамках цього катастрофічного бачення зустрічаються в «Засипле
всі, задме…» Сенкевич і Фолкнер, який, до речі, польського письменника читав і
цінував його до такої міри, що запозичив формулу літератури як засобу «підбадьорення сердець» [«pokrzepienia serc»], запропоновану
Сенкевичем у Нобелівській лекції. Результатом цієї зустрічі став сугестивний,
фантасмагоричний роман про суперництво, нерозділене кохання, втрату, ненависть
і всюдисущу смерть на Поділлі, себто... ніде. Чуприна,
Ґлеби і Нікоричі існують в околицях
Йокнапатофи, а Підкамінь і Кустичі, де загинув Румель, – оце справжня
Волинь; Коростятин біля Монастириськ, сучасна Криниця, – ось західна околиця Поділля; Воля Висоцька, В’язова, Липина і Замочок – це села
в Галичині, в колишньому Жовківському повіті, атаковані навесні 1944 року УПА.
Алегорична емблема, яка, мабуть, сподобалася б Беньямінові, авторові дослідження про барокову німецьку Trauerspiel як сповнене меланхолії відлуння Тридцятилітньої війни, може
послужити символом, що включає в себе всі ці місця разом із їх мешканцями.
Залишається, однак, бажання занотувати кожну подію й кожне ім’я
зокрема – тих, хто загинув, і тих, хто вбивав, тих, хто давав притулок сусідам,
але й тих, хто виказував їх убивцям, тих, кого це все якось тішило, і тих, хто
не міг змиритися з жахіттям, байдуже, в які однострої вони були вбрані, як
чинили хресне знамення, і якої мови вживали на щодень. Можливо, від літератури не слід вимагати аж так багато. Однак, від неї
слід вимагати, щоб, описуючи, вона не заслоняла більше, ніж водночас оприявнює, щоб опиралася спокусі естетизації того, що міститься на
грані вислову. Тому волинська та галицька бійня досі залишаються неописаними. 1.Село Накваша розташоване в Бродівському районі Львівської
області, належить до історичної Галичини, а від Поділля
відокремлене Тернопільською областю. Селище Підкамінь
розташоване у тому ж районі, на відстані бл. 2 км від Накваші – Прим. пер. 2.«We dont live among defeated
grandfathers and freed slaves […] and bullets in the dining room table and
such, to be always reminding us to never forget. What is it? something
you live and breathe in like air? a kind of vacuum
filled with wraithlike and indomitable anger and pride and glory at and in
happenings that occurred and ceased fifty years ago? a kind of entailed
birthright father and son and father and son of never forgiving General
Sherman, so that forever more as long as your children produce children you
wont be anything but a descendant of a long line of colonels killed in
Pickett’s charge at Manassas?» «Gettysburg,»
Quentin said. «You cant understand it. You would have
to be born there.» «Would I then?»
Quentin did not answer. «Do you understand it?» «I dont know,»
Quentin said. «Yes, of course I understand it.» They
breathed in the darkness. After a moment Quentin said: «I dont know». 3.Пер.
Ю. Рибачука, цит. за виданням: Беньямін В. Про поняття історії // Його ж.
Вибране. – Львів: Літопис, 2011. – С. 43-44; в
німецькому оригіналі текст зветься «Ьber den Begriff der Geschichte». Назва оригіналу: Nienapisana masakra Переклав Андрій Павлишин |
ч
|
 |
|