Марцін Войцеховскі

Польща-Україна: Приречені на примирення

Примирення – то наче їзда на велосипеді. Якщо не крутиш педалі, будь-якої миті можеш впасти, – каже колишній шеф американської дипломатії Мадлен Олбрайт [Madeleine Albright]. Однаковою мірою це стосується і польсько-українських стосунків

Скільки разів можна відзначати роковини Волинської трагедії чи операції «Вісла»? – не раз чув я від приятелів з обох боків кордону. Чи ми приречені залишатися заручниками історії? Молодих це вже зовсім не обходить. Час вирішить усі проблеми. Важливе майбутнє, а не минуле.

Хоча я не відкидаю, ані не легковажу голоси тих, котрі стверджують, що історія не конче мусить бути єдиним фільтром, крізь який ми дивимося на польсько-українські стосунки, проте не згоден із ними. Не вивчена, не осмислена, не освоєна і не засвоєна історія повертається в найнесподіваніших моментах, і найчастіше отруює, а не розраджує. Біблійне гасло «Правда вас вільними зробить» [Ів. 8, 32], яким полюбляють вимахувати прихильники історичних порахунків, у цьому випадку зводить на манівці, бо в історичному контексті кожен має свою правду, а об’єктивні історичні дослідження дуже важко відокремити від особистого чи колективного досвіду або поточної політики.

Польща та Україна простують шляхом примирення від межі 80-90-х років ХХ ст. Раніше це було неможливо, адже не існувало ні суверенної Польщі, ні незалежної України. Проте упродовж понад 20 років ми можемо формувати наші стосунки, як нам заманеться, і ніхто не зробить цього замість нас, так само, як негоже звинувачувати когось ззовні, що в них щось не так. Польське прислів’я каже: «Як постелиш, так і спатимеш», і воно винятково влучне.

10 років тому вперше за участі Польщі та України були вшановані на міждержавному рівні роковини Волинської трагедії. Приїхали обидва президенти, відбулася церемонія в Павлівці (колишньому Порицьку), зустрілися родичі убитих колись поляків і українські свідки тих часів, багато з яких, мабуть, бачили на власні очі, як виглядала політика довоєнної Польщі супроти українців. Обидві сторони залишилися не до решти задоволені тими урочистостями. Для польських «патріотів» вони були замало польськими й патріотичними. Українські «патріоти» вважали їх надміру пропольськими та однобічними, адже, прецінь, нема за що розкаюватися, а порахунки кривд між нашими націями рівні, якщо не з більшою шкодою для української сторони.

Достоту дивовижно, наскільки схожі навзаєм «патріоти» усіх країн. Можна б сказати, що вони далебі зліплені з однієї глини, але не хочуть на це пристати, і за всяку ціну переконують, буцім кожен із них кращий.

Після урочистостей на Волині в 2003 році трапилася подія, яка надзвичайно зблизила наші нації – Помаранчева Революція. Здавалося, що вона вирішить усі історичні суперечки й конфлікти між нашими націями. Прецінь, ніхто так не підтримав українського повстання, як поляки, до чого у Львові та Києві ставилися з радістю, але й із недовірою. Відтак відбулося відкриття Цвинтаря Орлят у Львові та урочистості в Павлокомі, де поляки вимордували українців наприкінці Другої світової війни. Але відлуння конфліктів віджило між нами в 2008 році у 65-і роковини Волинської трагедії. Українська сторона не відважилася на наступні міждержавні урочистості на Волині, які б стали ще одним кроком на шляху до примирення. А в Польщі гучно залунали голоси представників радикальних угруповань кресових середовищ, які нав’язали власний порядок денний, власну мову і власний спосіб розважання про Волинь, однобічний і неприйнятний для іншої сторони. Дуже хутко слідом за ними, а може й паралельно, адже «патріотів» не бракує скрізь, далися взнаки аналогічні українські середовища, котрі, скажімо, забажали організувати український велопробіг шляхами Степана Бандери, який замість заспокоїти настрої, тільки підлив олії в вогонь. Отож літо 2008 року минуло в атмосфері взаємних звинувачень, недовіри й закидів. Упродовж кількох місяців позитивний набуток польсько-українських стосунків, який ретельно примножувався до того роками, був не те що знівельований, а радше усунутий на маргінес. Прецінь крикуни страх енергійні, вони хутко проривають до ЗМІ, найчастіше брешуть і перебільшують, але зате дуже виразні, що напрочуд важливо для медіального світу, який дедалі більше уподібнює реальність до кліпу або коміксу.

Відтоді минуло п’ять років, і попереду 70-і роковини Волинської трагедії. Якими вони будуть? Не знаю. Хотілося б, щоб вони були іншими, ніж п’ять років тому. Чи це можливо? Значною мірою залежить від нас. Мадлен Олбрайт сказала свою знамениту фразу про примирення в контексті воєн у колишній Югославії, після підписання Дейтонської мирної угоди. Кожен, хто бодай раз у житті їздив на велосипеді, знає, що коли не крутити педалі, легко можна впасти. А якщо дорога під гору, то крутити педалі слід іще завзятіше. Зважаючи на досвід п’ятирічної давності, слід констатувати, що примирення між поляками та українцями саме собою не настане, що воно є процесом, який не має виразного завершення, так само, як і утвердження демократії в наших країнах, яку не досить одного разу проголосити, але слід про неї дбати, піклуватися, плекати, доглядати і хухати, бо вона дуже легко перетворюється на авторитаризм або на власну пародію.

Перекладено за виданням: Wojciechowski M. Polska-Ukraina: Skazani na pojednanie

Переклав Андрій Павлишин

ч
и
с
л
о

74

2013