|
Тарас ВознякВолинь 1943 – слова наступніCurae leves loquuntur, ingentes stupent Малі печалі
волають, великі — мовчать Наближається 70 печальна річниця
українсько-польського етнічного конфлікту на Волині 1943 року. Однак і далі
залишається багато запитань. А ще більше слів не сказано. Коли підходила 60
річниця група польських та українських інтелектуалів знайшла у собі і сили і
моральну відвагу сказати слова перші. Сказати їх було найважче. Для того ми навіть випустили
спеціальне число Журналу «Ї» «Волинь 1943 – боротьба за землю», де чи не вперше
надрукували матеріали про цю трагедію обох народів. І ці матеріали зовсім не
застаріли, хоча за цей час появилися і нові дослідження. І тодішні президенти Леонід Кучма
та Александр Квасьневський їх підхопили. При
відкритті меморіалу у Павлівці/Порицьку на Волині
президент Кучма говорив практично салоганами, які продумали та проговорили саме
ці українські та польські інтелектуали. Пройшло 10 років. Все менше
очевидців трагедії. Але все більше спекулянтів. Може я й помиляюся, однак
процес взаємного примирення і каяття не пішов. У часи Ющенка відбулося кілька
символічних жестів на рівні президентів. Все якось формалізувалося. Однак у суспільствах – і
українському, і польському – зросли «патріотичні» настрої, які почали
розвертати процес осмислення цієї трагедії в інший бік. Так завжди є під час
криз та смут. Українська постпомаранчева катастрофа,
криза ЄС, світова економічна криза. Ба більше – прихильників примирення та
показу правди, яка не така, якою її хочуть бачити обидві «патріотичні» сторони,
почали не те що травити, а просто виштовхувати з суспільного дискурсу. Бити
себе патріотичним копитом (бо від диявола воно) у груди та вбивати клина між
Україною та Польщею стало фірмовим знаком багатьох політиків, громадських,
церковних діячів і навіть цілих політичних сил. На це наклалася
реальна втома від України з її відсутністю позиції у цьому, тай у багатьох
інших питаннях. Вже не те що прихильні до України люди, але й самі українці
масово втомлюються від України. І саме тоді настає час Звіра, який тільки і
жде, щоб її розшматувати чи хоча б урвати від неї черговий шмат.
Хтось не відає, що чинить. А хтось дуже добре знає – бо на службі. Багато хто втомився поза межами
України, не будучи українцем, «рятувати Україну». Вкотре робити за нас ту
роботу, той душевний і моральний труд, який маємо зробити ми. Ми і тільки ми
маємо пройти важкий шлях визнання вини і каяття. Тому проблема Волині 1943 року
це не лише, і перш за все не питання наших стосунків з поляками – це питання
нашої совісті – якщо ми признаємося до української спільноти і є прихильниками тяглості нашої історії. Але хтось дрібничковий і
чіпляється за відмовки – хай «вони», якісь «вони», покаються перші, а потім вже
й ми. Або – «та це була відповідь за те, що...» Що
хтось там у Середньовіччі надщербив меча об наші Золоті ворота чи першим розпочав
етнічні чистки на Холмщині. Або ж, навпаки – вони почали з
тероризму, вбивств міністрів у мирний час і т.д. – це вже польська сторона. Хтось зводить боротьбу з дітьми
та жінками до регулярної війни. Але ж, дорогі мої браття і сестри – і ті, і
другі – з жінками та старцями не воюють. Це не війна. Це різанина. Або ж – якось воно сталося
само-по-собі – ніхто не віддавав ніяких наказів – бо не знайдено папірців. От
принесіть папірці і тоді ми може й вибачимося – хочеться добавити – крізь зуби.
Але чи це каяття у душі своїй – Він же ж бо все бачить. Тай взагалі є ряд запитань, на
які притомної відповіді не даш, якщо не покаєшся. Бо
ж як так стається, що в один і той самий день все починається? Неначе за
помахом невидимого диригента. І якось так ніхто не зупиняє страшних млинів
смерті. Тому наша, українців, справа
пройти свій шлях. Нехай поляки долають чи ні свій – це питання їхнього сумління
та їхніх порахунків з Пантократором. Я не про
політиків, а про людей. Тому різанину за етнічною ознакою
– байдуже була вона відповіддю на чужі злочини, чи ні – треба назвати
різаниною. А у випадку Волині 1943 року воно є саме так. Чи це провокація нацистів, чи це
провокація совєтів, чи тих і інших, чи це відповідь
на різанину на Холмщині, чи це відповідь еміграційному уряду Польщі, який бачив
Польщу виключно у рамках до 1939 року, чи це політична помилка українських
політичних сил – це все одно різанина. Я спеціально не входжу у
політичні чи правничі оцінки (геноцид чи не геноцид, взаємний геноцид чи
геноцид односторонній), які мають давати фахівці – я не суддя і не спеціаліст з
питань геноцидів – але точно це різанина. І ми, українці, які однозначно
вважають, що сьогоднішня Україна не постала б без визвольних змагань
1940-1950-х, мають це чітко і виразно сказати. Тому й кажу – на Волині 1943 року
нами, українцями, була вчинена різанина. І продовжилася вона на Галичині. Розумію, що цю фразу вириватимуть
з контексту як українські, так і польські «патріоти». Вони вдаватимуть, що не
розуміють, що ця фраза імпліцитно говорить і про інше – хтось з поляків так
само має сказати – на Холмщині і на тій самій Волині, у відповідь чи
ні, нами, поляками, була вчинена різанина. А ще є Галичина, а по війні Надсяння, Лемківщина, і знову Холмщина, «Акція Вісла». І не
важливо, яка різанина більша, а яка менша. Тільки мерзотники можуть мірятися
гектолітрами крові. Найбільше вразила якась майже «радісна»
реляція Митрополита Римо-Католицької Церкви в Україні Мечислава Мокшицького про те, що навіть спільної заяви
українських католиків – Римо-католицької Церкви та Греко-Католицької Церкви не
буде – мовляв занадто різні позиції. Але які позиції – політичні чи
історичні? Та ж Церкви не покликані давати політичні оцінки, а закликати до
любові – причому не лише між католиками, а між людьми – чи мусульмани вони,
буддисти – не важливо. Невже краще залишити вірних на самих себе? У 1943 вже
було. Мені здається, що це все ж безвідповідально – пастирі не можуть кидати
свою паству, коли довкола шугають вовки від
політичних спекуляцій та провокацій. Переконаний, що такий «патріотизм» Церкві
не личить. Трохи легше стало, коли появилося
«Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
Української Греко-Католицької Церкви до вірних та всіх людей доброї волі з
приводу 70-х роковин Волинської трагедії» – 17 березня, в неділю, його зачитають
у всіх греко-католицьких церквах світу: «Стоячи на порозі відзначення
70-х роковин українсько-польського конфлікту на Волині, ми, єпископи Української
Греко-Католицької Церкви, прагнемо сьогоднішнім Зверненням висловити нашу
позицію щодо цих трагічних подій. Цього вимагає від нас не лише прагнення
вшанувати невинні жертви та солідаризуватися в скорботі з їхніми родинами, а й
тривога за те, що політично зумовлене маніпулювання обставинами цієї трагедії і
затята непримиренність людських сердець поодиноких осіб або груп можуть лише
роздмухати пригаслий вогонь міжнаціональної ворожнечі... Братовбивство 1942-1943 років на
Волині потребує насамперед християнської оцінки, бо тільки вона може дати
відповіді на моральні дилеми, якими супроводжувався цей конфлікт, і оздоровити пам’ять.
Бог створив нас різними, отож польський та український народи неминуче матимуть
відмінну колективну пам’ять про ці події. Вони різнитимуться в оцінці
історичного контексту, в яких ці події відбувалися, і надаватимуть їм різні назви». Гадаю, що своє пастирське слово
має сказати і Українська Православна Церква Київського Патріархату – бо ж про
Волинь йдеться. Отож не все так погано. Ще рік
тому, коли у Львові відкривалася пам’ятна таблиця на будинку, у якому народився
видатний польський ініціатор польсько-українського примирення Яцек Куронь в Українському
Католицькому Університеті відбулася пропам’ятна конференція і українська та
польська інтелігенція підписала «Декларацію прийняту 7 липня 2012 р. на
урочистостях у зв’язку з відкриттям у Львові меморіальної дошки на честь Яцека Куроня»: «На початку 2003 року Яцек
Куронь писав у листі до Мирослава Мариновича:
«Ми і ви... визнаємо Євангеліє, де Ісус звертається, я переконаний, до кожного
з нас: не шукай скалки в оці ближнього свого, а шукай поліно в оці своєму. Тому
думка, що заповіді Євангелія не стосуються відносин між національними
спільнотами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія. З цієї причини я
звертаюся до вас, і, я переконаний, що не тільки від свого імені: вибачте нам». Мирослав Маринович
відповів: «Друзі-поляки! Побратими у
нелегкій мандрівці шляхами Господнього Провидіння! Простіть нас так, як уміють
прощати християни: до найдальших глибин серця, без оглядання на обставини, не
відмірюючи дози прощення, – простіть із непохитною вірою, що з тими, хто
прощає, перебуває Сам Господь». Ці слова були cказані
напередодні 60-ї річниці антипольської акції Української Повстанської Армії на
Волині... 70-ті роковини антипольської
чистки на Волині, що наближаються, повинні служити справі примирення, а не
поглиблювати упередження між нашими народами... Будьмо свідомі відповідальності,
що лежить на наших плечах, і шансів, що стоять перед нами...». 14 березня 2013 Львів |
ч
|
 |
|