|
Леонід ЗашкільнякВолинь, Галичина:суперечки довкола українсько-польських стосунків у роки ІІ світової війниУкраїнсько-польський
конфлікт на землях колишньої Польської Республіки (західноукраїнських) в роки
Другої світової війни сьогодні відображений у численній науковій,
публіцистичній і мемуарній літературі, написаній багатьма науковцями,
учасниками й свідками тих подій. Спеціалістам ця література добре відома (1).
Відомі також й поважні розбіжності у трактуванні та інтерпретації цього
конфлікту українськими та польськими істориками й громадськістю. Чи не найбільш
«гарячою точкою» розбіжностей, які існують між українською і польською
стороною, є питання українсько-польських стосунків на Волині у 1943 і,
частково, 1944 р., де вони набули особливо кровопролитного характеру і
супроводжувалися численними жертвами серед цивільного населення. В полі зору
громадськості, передусім польської, зокрема після падіння тоталітарних режимів
і утворення незалежних посткомуністичних держав, опинилися суворо цензуровані в
попередній час питання українсько-польських відносин та «антипольської акції» українського
національно-визвольного руху під проводом Організації українських націоналістів
C. Бандери (ОУН-б) і Української повстанської армії (УПА) на Волині і в
Галичині в 1943–1944 рр. До 1991 р. в Україні і, частково
народній Польщі, мало хто знав про українсько-польський конфлікт в роки ІІ
світової війни, окрім тих, хто був його свідком або жертвою і залишився живим.
Це була тема табу як в Україні, так і в ПНР. Хоча в Польщі вже у 60 – 70-х
роках минулого століття з’явились численні спогади про боротьбу з ОУН і УПА, де
ці останні були «ворогами народів», «фашистськими прихвоснями і посіпаками» тощо.
1973 р. спробу наукового аналізу діяльності ОУН і УПА на території Польщі зробили
польські воєнні історики А. Щесьняк і В. Шота в книзі «Дорога в
нікуди» (2). Хоча ідеологічні штампи тяжіли над авторами, але з їх опису
випливало, що ОУН і УПА були потужною організованою воєнною і політичною силою,
з якою було важко вести боротьбу навіть військовим формаціям тодішньої Польщі. Праці
іншого польського історика Е. Пруса, які вийшли друком приблизно в той
самий час, були витримані в зовсім протилежному дусі: у них слідом за совєтською
пропагандою ОУН, УПА і загалом усі «українські буржуазні націоналісти» разом з
Греко-католицькою церквою звинувачувались у всіх смертних гріхах,
співробітництва з нацистами тощо. Водночас у 1980-х роках вийшли друком праці ще
одного польського історика Ришарда Тожецького, в яких об’єктивно, з врахуванням
намірів та інтересів обох сторін розглядалися обставини українсько-польського
протистояння напередодні і під час Другої світової війни. Але була одна важлива
обставина, яка й сьогодні заслуговує на увагу: цей дослідник трактував
український національно-визвольний рух як рівноправного суб’єкта міжнародних
відносин, який на той час був в сутності єдиним виразником національних
політичних, соціально-економічних та культурних інтересів українського народу
(3). Після
початку демократичних перетворень у Польщі наприкінці 80-х років, ліквідації
цензури і виникнення багатьох т.зв. кресових товариств і організацій, в
середовищі яких поширювались і почасти продовжують поширюватись ностальгійно-агресивні
настрої, сум за втраченою малою батьківщиною (такою собі «втраченою Аркадією» за
метафорою українського історика Б. Гудя, де споконвіку тривало щасливе
життя і співжиття українців і поляків (4)), а головне – пошук «відповідального»
за їхню недолю – депортацію з батьківських земель під час і після Другої
світової війни. З наукової літератури добре відомо, хто і за яких обставин був
ініціатором та виконавцем депортацій і поляків і українців із земель
українсько-польського пограниччя в 1944 – 1946 і в наступні роки. Проте,
звинувачення сталінського режиму і західних союзників у цих переселеннях (або
як це звучало в документах – «евакуації населення»!) було би голосом в
порожнечу, то з’явилась примара дійсного і цілком «близького» за емоційними
спогадами «єдиного і жорстокого» ворога – українських націоналістів, які з «незрозумілих»
для пересічних польських мешканців Волині, Галичини, Холмщини, Надсяння та
деяких інших теренів українсько-польського пограниччя «раптом» і «неочікувано» в
1943 р. приступили до «вирізування» мирного цивільного польського населення. А
відтак, головним ворогом всіх поляків і «всього цивілізованого людства» повинні
вважатися не нацисти, котрі чогось «заблукали» на названі терени, ні більшовики
і РСЧА, що прагнули поневолити не тільки українців і поляків, а й багато інших европейських
народів, а насамперед і найбільшою мірою – сусіди-українці (!). Приблизно з
таких міркувань, як мені видається, почалася справа «пригадування» подій Другої
світової війни та її розгортання на «кривавих землях», як назвав ці терени в
своїй голосній монографії американський історик Тимоті Снайдер (5). Від того
часу певні кола в Польщі намагаються всіляко «роздмухати» українофобію,
звинуватити українців у всіх негараздах польського народу у ХХ столітті. Переломовою в ескалації напруження з
цієї тематики, як видається, стала монографія не істориків, а професорів-правників
і учасників польського руху опору Юзефа Туровського і Владислава Сємашко (обидва
належали до Товариства вояків 27 волинської дивізії АК (Армії Крайової –
збройної сили, підпорядкованої польському еміграційному уряду в Лондоні)) «Злочини
українських націоналістів щодо польського населення Волині в 1939–1945 рр.», що
з’явилась друком 1990 р.(6). З того часу це середовище комбатантів робило
постійні акції активізації суспільної думки з метою засудження українського
національного руху перед польською і світової громадськістю, видаючи багато
літератури, переважно публіцистичної. Прагнучи відновити «історичну
справедливість» щодо загиблих під час цієї акції поляків, частина польської
громадськості та істориків, бажаючи чи не бажаючи того, компрометували
українські визвольні прагнення і змагання за їх реалізацію під час останньої
війни. Потрібно було звернутись до документів, проаналізувати складні і
неоднозначні оцінки, що лунали не тільки в Польщі та Україні, а й сусідніх
країнах. На науковій конференції, присвяченій українсько-польським стосункам в
роки Другої світової війни, що відбулась у Подкові-Лєсней під Варшавою 1994 р.,
було вирішено організувати польсько-українські семінари фахових істориків під
патронатом Союзу вояків АК і Об’єднання українців в Польщі при патронаті
Академії національної оборони Польщі і Волинського державного університету ім.
Л. Українки. Такі семінари з 1997 р. у Варшаві і Луцьку відбувались і
закінчились у 2002 р. на десятому; потім за ініціативою польської сторони вони
були продовжені вже у Торуні і Львові; всього пройшло 13 семінарів, вийшло 11
томів видань, унікальних книжок, що містять багатий матеріал для тих, хто хоче
познайомитись з лабораторією історичного дослідження і нагромадженим
документальним матеріалом з теми. Спроби фахових істориків України і
Польщі впродовж понад десяти років розібратися зі складним вузлом
українсько-польського протиборства під час Другої світової війни не принесли
очікуваних «остаточних правд», хоча й значно збагатили сучасну історіографію
(7). Однак мали один позитивний наслідок: і українські і польські історики
прийшли до переконання і підтвердили його в спеціальних «протоколах узгоджень і
розбіжностей», які приймалися на кожному семінарі, а саме – що ОУН і УПА були
українськими національно-визвольними формаціями, а не «бандами» і «колаборантами»,
а також, що в 1943 р. мала місце «антипольська акція ОУН і УПА» на Волині, а
потім і в Галичині, внаслідок якої були значні жертви серед цивільного
польського та українського населення. Вже тоді у багатьох учасників семінарів
склалось враження про «українсько-польський конфлікт» 1944 – 1944 рр. на «східних
землях колишньої Речі Посполитої» або західноукраїнських в українській
інтерпретації. Зрештою, названий термін був найбільш поширеним і в
публіцистиці, хоча до нього додавали й про «трагедію цивільного населення під
час цього конфлікту», про жертви, яких могло би й не бути. Тоді ж прозвучало й
визначення «збройного конфлікту» як «українсько-польської війни» з додатком «міжетнічної»,
«міжнаціональної», «громадянської». Не всі історики поділяли такі визначення,
але все ж таки головним підсумком 13-ти семінарів став образ політичного і
воєнного зіткнення двох рівноправних сторін – польського руху опору і
українського національно-визвольного руху. Натомість частина польської
публіцистики, зокрема, часопис «На рубєжи» – орган «Товариства пам’яті жертв
злочинів українських націоналістів» – поширювала односторонню візію
українсько-польського протистояння під час війни, називаючи українських
повстанців «фашистами», «злочинцями», а їхні дії щодо поляків неодмінно
називали «геноцидом», «народовбивством». На переконання дописувачів часопису,
1943 був роком «посилення масового винищення польського населення Східних
Кресів Другої Речіпосполитої, здійснюваного бандами ОУН-УПА», а ОУН-УПА стали
для поляків синонімом «геноциду, грабунку і великої пожежі» (8). У 2000 р. у Варшаві
вийшла двотомна книга Владислава і Еви Сємашків під назвою «Геноцид польського
населення Волині здійснений українськими націоналістами у 1939–1945 рр.» (9). У
ній автори зібрали усні свідчення поляків, що втекли або були депортовані з
Волині, згідно яких від рук українців загинуло понад 60 тис. поляків. З того
часу постійно в полі зору дослідників і публіцистів число загиблих поляків «на
кресах» зростало до 100 і навіть 500 тисяч, включаючи й інші пограничні землі. Водночас
спроби порахувати докладне число жертв польського та українського населення від
рук ОУН і УПА або польського руху опору на Волині були марними, оскільки на той
час мали місце численні жертви серед поляків та українців, спричинені також
діяльністю окупаційної влади, совєтських партизан та кримінальних угруповань
тощо. Українські історик С. Макарчук переконливо показав, що внаслідок
всіх воєнних катаклізмів втрати польського населення Волині склали до 50 тис.
осіб (10). Але справа не в кількості жертв польської та української сторони в
роки Другої світової війни, а в тому, що відбувалося на теренах
українсько-польського пограниччя. Для того, щоб розібратися в ситуації,
яка склалась на окупованих спочатку совєтським режимом, а тоді гітлерівцями
теренах нинішніх західноукраїнських земель в роки Другої світової війни, треба
було би зробити розлогий екскурс у різні сфери історичного розвитку регіону
Центрально-Східної Европи в «екстремальному» (за визначенням знаного
британського історика Еріка Гобсбаума) ХХ столітті. Зробити це в короткому
нарисі не вдасться. Можна тільки коротко констатувати, що в цьому столітті
національні і державотворчі процеси народів цієї частини континенту завершились
успіхом одних і поразкою інших. Українці опинились серед тих, які зазнали
поразки і в своїх прагненнях до самовизначення і в будівництві незалежної
державності. Друга світова війна зродила надію на український «реванш», або
відбудову національної держави у воєнній завірюсі через поразки і послаблення
головних ворогів української незалежності – совєтської Росії (СССР) та
великодержавної Польщі. Український незалежницький рух, представлений у той час
майже виключно радикальними націоналістами з ОУН і близьких до них формацій (не
рахуючи сильно послаблених еміграційних структур УНР і гетьманців) зробив
ставку на підготовку і піднесення національного повстання в період загального
послаблення двох імперій – сталінської і гітлерівської – і створення незалежної
Української держави. Проте, на перешкоді стало небажання польських політичних
сил як в еміграції, так і в окупованій країні визнати можливість відриву від
відбудованої Польщі т.зв. «кресів». Це спричинило конфлікт українських і
польських інтересів, який переріс у збройне протистояння з усіма елементами
воєнних дій, де безперечно антигуманна «антипольська акція» на Волині і в
Галичині була спробою усунути (витіснити, змусити до виїзду, депортувати)
польське населення на, як говорилося, «етнічні польські землі» (11). Прагнучи
не допустити реалізації планів українських повстанців, польські політичні
чинники і збройні сили намагалися будь-що не допустити утворення Української
державності на колишніх «східних кресах», творили загони АК та інші збройні
формування, бази самооборони і чинили запеклий опір, не рахуючись з цивільним
українським населенням (мали місце т.зв. «акції відплати», коли винищувались
цілі українські села). Фактично, за визначенням польських,
українських, німецьких і совєтських спостерігачів, що відображено у відповідних
опублікованих документах, у 1939 – 1947 рр. на землях українсько-польського
пограниччя розгорнулася справжня війна, яка набувала жорстоких рис. Почалася ця
війна не 1943 р., а у вересні 1939 р. Так, в одній з недавніх публікацій
польська дослідниця Ева Сємашко звертає увагу на те, що до «різного роду актів
терору і вбивств доходило на Волині (а також і в Галичині – Л.З.) вже у 1939 р., майже
безпосередньо після вибуху Другої світової війни» (12). Водночас український
історик В. Сергійчук у недавно опублікованій книзі пише про криваві події
в наддністрянському селі Устє 15-17 вересня 1939 р., де польські вояки
вчинили розправу над мирним українським населенням – «кинули гранати в школу, де
сховалися жінки з дітьми» (13). У вересні 1939 р.
підготовлені ОУН бойові загони на теренах південно-східних воєводств
Речіпосполитої розпочали збройні виступи проти польської адміністрації, поліції
та армії, прагнучи на той час реалізувати свої плани створення Української
державності при підтримці німців. Загалом відбулися
виступи у 20-ти повітах та 183-х місцевостях, внаслідок яких втрати ОУН
становили 160 осіб вбитим і 53 пораненими, польської сторони – 795 вбитими і 37
пораненими (14).
Конфлікт набув цілком виразних рис повстання і воєнних дій, продовжувався весь
час окупації та у післявоєнні роки. Зрештою, розмова про українсько-польську війну
вимагала би більш розлогого обґрунтування (15). Напередодні 60-ї річниці «Волинської
трагедії 1943 р.», що її польська сторона пов’язувала з масовим нападом загонів
УПА (та інших збройних формувань, не тільки українських) на польські села і
бази самооборони на Волині в ніч на 11 липня 1943 р., 50 польських
суспільно-політичних організацій створили «Загальнопольський громадський
комітет відзначення 60 річниці народовбивства, доконаного ОУН-УПА щодо
польського населення в 1939 – 1947 рр.» (2002 р.). Цей комітет звернувся до
Президента, Сенату і Уряду Польщі із Закликом, в якому вимагав від польських
властей не допустити визнання вояків УПА ветеранами Другої світової війни в
Україні, обґрунтовуючи це тим, що ОУН і УПА співпрацювали з німцями, винищили
багато населення, не тільки польського, що вони були фашистськими і
терористичними організаціями і т.п. Автори заклику вимагали однозначного
засудження ОУН і УПА як «народовбивчих» організацій і виступу польської влади з
гострим протестом проти дій української влади в напрямі їх «героїзації». Як не
дивно, але такий випад цілком співпадав з совєтсько-комуністичними інвективами
в бік українського національно-визвольного руху в цілому і т.зв.
націоналістичного зокрема. Як відомо, сигнали з боку польських
урядових чинників щодо певного «невдоволення» поширенням в Україні «ідеалізації»
ОУН і УПА надходили офіційно на адресу українських владних структур в 2002 і
2003 рр. Українські правлячі кола тоді обрали компромісний варіант задоволення
емоційних переживань і українців і поляків: у липні 2003 р. в містечку Павлівка
(колишній Порицьк) відбулось урочисте вшанування жертв українсько-польського
конфлікту на засаді «пробачаємо і просимо пробачення», здійсненого на найвищому
державному рівні президентами обох країн і відображеному в спільному документі
«Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині» (16). Здавалося, що надалі
ситуація буде розвиватися переважно в науковому річищі. Тим більше, що в «Спільній
заяві Президентів України і Республіки Польщі «До порозуміння і єднання»,
схваленій вищими урядовцями сусідніх країн 21 травня 1997 р. містилась взаємна
згода про те, що «інтерпретацією нашої спільної історії, її непростих періодів
мають займатися фахівці, які у атмосфері відкритості ретельно вивчать події
минулого й дадуть їм об’єктивні оцінки»(17). Однак емоційне напруження навколо цієї
історичної проблеми не спадало, а часом і підвищувалося, як це можна було
спостерігати у 2008 р. під час
відзначення в Польщі 65-ої річниці Волинської трагедії. Було продовжено
українсько-польські семінари, відбулось ще три, але поступово вони затухали,
тому що наміром організаторів було передусім домогтися визнання ОУН і УПА
злочинними організаціями і заборони навіть згадувати про них в Україні. Натомість відбулась активізація польських
комбатантських і кресових організацій, які готувались до збудження суспільної
думки напередодні відзначення 65 річниці Волинських подій. Апогеєм відзначення
сумних подій минулого стала наукова конференція у Варшаві за участі найбільш
антиукраїнські налаштованих діячів польських комбатантських і кресових
громадських організацій, відкриття меморіалу жертвам Волині у Варшаві і видання
трьох великих збірників документів (а власне реляцій), щодо народовбивства поляків
у Львівській, Станіславівській і Тернопільській областях (воєводствах). У
центрі подій була т.зв. наукова конференція «Волинь 1943 – розрахунок». Спроби
розмовляти з присутніми спокійною мовою науки виявились безрезультатними.
Навіть виступи урядовців високого рангу не допомогли знизити хвилю українофобії
на цій конференції, де задавали тон ксьондз Тадеуш Ісакович-Залєський, професор
Ришард Шавловський, Щепан Сєкєрка (голова Товариства вшанування жертв злочинів
українських націоналістів) та деякі інші. Нагнітання напруження досягло апогею,
коли у своїй доповіді «Правова кваліфікація т.зв. антипольської акції» професор-правник
Ришард Шавловський кваліфікував антипольську акцію ОУН і УПА як «геноцид-atrox», тобто особливо жорстокий геноцид, який за всіма
показниками перевищував гітлерівський і сталінський (18). Разом з тим напередодні і після 2008 р.
в польській публіцистиці, але також і в науковій літературі відбулося
виокремлення і абсолютизація «антипольської акції» зі всього змісту
українсько-польських відносин в роки війни. А головне – стався певний відкат – небажання
визнати український національно-визвольний рух рівноправним суб’єктом тогочасних
відносин, а значить і перенесення українсько-польського конфлікту в рамки
внутрішьопольської або внутрішньосовєтської справи (тоді українські повстанці і
рух в цілому можна розглядати як «бунт» внутрішніх сепаратистських елементів,
які співпрацювали з гітлерівцями). Тим не менше, після бурхливих подій 2008 р.
наступного 2009 р. восени в Києві на зустрічі представників двох інститутів
національної пам’яті (України і Польщі) за участі істориків було досягнуто
певного компромісу, було констатовано, що погляди сторін можуть різнитися. І це
нормально для наукових оцінок, а також і в розрізі нормальних стосунків двох
сусідніх народів. Незважаючи на спільні зусилля
української і польської влади, громадських організацій в липні 2003 р. з
увічнення пам’яті загиблих поляків та українців зняти емоційне напруження в
суспільній свідомості багатьох поляків не вдалось. Подальші дослідження
польських дослідників тривали в напрямі вивчення майже виключно польських жертв
українсько-польського протистояння. Нагромаджено великий матеріал. Зі свого
боку українські історики почали проводити свої дослідження
українсько-польського конфлікту на Волині і в Галичині. В Інституті
українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Україні створено архів щодо
українських опитувань свідків подій, подібні матеріали нагромаджено також у
Східноевропейському (колишньому Волинському) національному університеті ім.
Л. Українки. Науковці-ентузіасти Ярослав Царук, Іван Пусько, Михайло Горний.
Іван Ольховський та інші зібрали масові матеріали опитувань ще живих свідків
подій того часу, опрацювали можливі архівні матеріали. Вони показали, що дані
жертв поляків, які подають польські історики є явно завищені, а щодо українців
– занижені (19). Але це все не безпосередні дані, а суб’єктивні міркування,
цінність яких в науковому плані завжди залишатиметься відносною. Зрештою, як і
польських, котрі теж засновані переважно на спогадах і реляціях. І після 2008 р. серед польської
громадськості, а також деяких науковців залишається поширеним однобічний погляд
на волинсько-галицькі конфлікти між українцями і поляками, а «антипольська
акція» ОУН і УПА свідомо або неусвідомлено вилучається із загального ланцюга
українсько-польських відносин, котрі і до і під час війни були далеко не
мирними, й абсолютизується. Українські історики розглядають весь комплекс
українсько-польських відносин у ХХ столітті і зокрема в роки Другої світової війни,
вбачаючи в них боротьбу двох суб’єктів міжнаціонального конфлікту –
українського визвольного руху і польських великодержавних сил. З погляду
загальної картини невідворотно напрошується висновок про українсько-польську
війну, як продовження збройного конфлікту, що розпочався ще 1918 р. і з
перервами тривав аж до 1947 р. Антипольська акція була лише одним з
епізодів війни, яка розгорнулась під покровом «великої війни» між українськими
та польськими політичними і мілітарними силами на західноукраїнських землях в 1939
р. за зміну політичної карти цієї частини Европи, яка передбачала виникнення
незалежної Української держави. У цій збройній боротьбі (а як можна назвати
збройну боротьбу?) лилася кров і гинуло цивільне населення по обидві сторони
конфлікту. Зрозуміло, що не може бути виправдання навіть однієї жертви, але це
були жертви двосторонні, а не односторонні. Немає сенсу віднаходити головних
винуватців цієї війни – вони серед політичних керівників руху, які не змогли і
не зуміли домовитись на компромісній основі про спільну боротьбу проти
німецьких і совєтських окупантів. Або, говорячи словами польського історика
Ришарда Тожецького – винуватцями були польський та український націоналізми,
які набули найбільш радикальних форм. Останнім часом з’явилися нові
документальні публікації, які засвідчують обопільний характер ворожих дій
поляків проти українців. Йдеться про двотомну публікацію документів ОУН і УПА
про польсько-українські стосунки в роки Другої світової війни та післявоєнний
період, підготовлену українським істориком В. В’ятровичем (20).
Опубліковані в ньому численні документи яскраво свідчать, що
українсько-польський конфлікт досить рано, бо вже з 1941 р., переріс в
справжню малу війну. В одному з документів кінця 1941 р. говорилося: «З
обсервації і виступів виникає, що польське підпілля спрямовує свою боротьбу
проти німців і проти українців (…) Є очевидним, що поляки поставили на опанування
повним можливих місць (…) і треба признати, що мають в тій боротьбі досить
великі успіхи» (21). У 1942–1944 рр. донесення референтів ОУН з усіх земель, де
проживали українці, нагадують донесення з театру воєнних дій. В. В’ятрович
опублікував також монографію, яку назвав «Друга польсько-українська війна
1942–1947», в якій докладно обґрунтував вжиту ним термінологію до розуміння і
оцінки складних українсько-польських стосунків в роки великої війни. Наведені
ним аргументи в сукупності з двотомником документів дають серйозні наукові
підстави серйозно розглядати запропоновану версію (22). Не доводиться
дивуватися, що і збірка документів і монографія українського історика викликала
критичну реакцію польських істориків, звинувачення в однобічності висвітлення теми,
політичну заангажованість і упередженість. Ці елементи безперечно присутні в
монографії В. В’ятровича, який і не приховує своєї проукраїнської позиції.
Але опубліковані ним документи значною мірою співпадають з такими ж німецькими,
польськими, совєтськими і це значно розширює базу розгляду подій в цілому за
рахунок бачення української сторони, яке до цього не було представлене в
історіографії. На жаль, донині напруження навколо
питань українсько-польського конфлікту не вщухає. Насамперед через активність
комбатанських і кресових організацій. Їхні публікації постійно закликають до
огульного засудження українського національно-визвольного руху як «фашистського».
Ніхто не прислухається до голосів істориків, котрі закликають залишити проблеми
минулого науковцям. Вони все ще є елементом політичної боротьби, в тому числі і
в Україні. У липні 2009 р. Сейм Польської
Республіки одноголосно прийняв закон «В справі трагічної долі поляків на
Східних кресах», в якому йдеться про проведення силами ОУН і УПА масових
вбивств поляків на Волині і в Галичині («Східній Малопольщі»), які мали
характер «етнічної чистки», і цей факт повинен послужити «історичній пам’яті
поляків» і «справі порозуміння між народами» – українцями і поляками. Здавалось
би справа вичерпана. Однак у 2010 р. розпочалась нова хвиля звернень до вищих
влад Польщі з вимогою продовження увіковічення жертв «геноциду», вчиненого щодо
поляків українськими націоналістами. Була ідея встановити пам’ятник у Варшаві
(правда не вдалась), лунають вимоги засудити ОУН і УПА на міжнародному рівні,
низка воєводських сеймиків прийняли ухвали, які засуджують геноцид поляків на
кресах і т.д. Ці польські організації активно готуються відзначити 70 річницю
Волинської трагедії і в рукаві у них є чимало «заготовок». За всіма науковими дискусіями
проглядається прагнення певних сил у Польщі за будь-яку ціну дискредитувати
ідею України і українців як такі. Після 2003 р. і фактичного примирення
українських і польських громадсько-політичних чинників продовжується хвиля
нагнітання напруженості і постійного повернення до справи «людобуйства» (фактично
«геноциду») поляків на Волині у 1943 – 1944 рр. Не останню роль у цьому
відіграють і певні польські медіа; завдяки ним та певним громадським
організаціям «Волинська справа» постійно повертається на перші шпальти. Про
штучне роздмухування цієї справи свідчить наймасштабніше соціологічне вивчення колективної
пам’яті поляків, проведене у 2009 р. польським Музеєм Другої світової війни
спільно із дослідницьким центром Pentor Research International. Згідно з опитуванням,
серед трьох ворогів під час війни – німців, росіян та
українців, на першому місці, якщо йдеться про родинні спогади, знаходяться
українці, і тільки за ними – німці. Хоча польські жертви німецької окупації не
йдуть у жодне порівняння з жертвами поляків від українців в часи
українсько-польського міжетнічного конфлікту на Волині, в Галичині і
польсько-українському пограниччі в 1942-1945 рр. Тільки три з багатьох народів,
з якими контактували поляки під час війни, визнано ворожими, і серед них на
першому місці виявились українці – так вважають 63,8% респондентів, далі йдуть німці
– 62,6 % і росіяни – 57%. Проте варто звернути увагу на той факт, що про
контакти з українцями згадують тільки 14 % опитаних, а більшість з тих
14 % на питання про те чи зазнали вони чи їх родини в роки війни якоїсь
кривди від українців, позитивну відповідь дали тільки 10,7 % респондентів,
а 74,2 % відповіли, що жодних кривд з боку українців їх старші родичі не
зазнавали (!). Тоді виникає питання – звідки такий високий процент ворожості до
українців? Звичайно, коли йдеться про спогади, які стосуються українців,
більшість поляків має на увазі польсько-український конфлікт 1943 – 1944 років.
Утім, на сьогодні пам’ять про ті трагічні події є радше пам’яттю, надбаною
через медіа та старших родичів. Про це свідчать відповідні показники. Згідно
них, «українсько-польский конфлікт» у рейтингу ТОР-22 знакових подій польської
історії часів Другої світової війни опинився у хвості – тільки на 17-му місці
(!). Коментуючи це
дослідження, відомий польський історик Марцін Куля відзначав, що польська
версія пам’яті про Другу світову війну дуже полоноцентрична: у вже згаданому
рейтингу найважливіших подій цієї війни тільки п’ять мають «закордонну» прописку
і безпосередньо не пов’язані з діяльністю польських військових з’єднань. «У світлі результатів дослідження мислення
респондентів має виразно полоноцентричний характер (про европоцентризм уже не
йдеться!)» – пише він. І дійсно, на запитання щодо того, які народи зазнали найбільших
страждань і жертв, більшість респондентів на першому місці назвали поляків, на
другому – євреїв, на третьому – росіян. Потім народи слідують у наступному
порядку: німці, цигани, японці. І тільки на сьомому місці респонденти називають
українців. Очевидно, що це той випадок, коли пам’ять про минуле дуже різниться
від реальних фактів історії, враховуючи, що протягом Другої світової війни
загинуло щонайменше 9 мільйонів мешканців України (втрати Польщі – 5 мільйонів
600 тисяч). Тому не можна не
погодитись із висновком експертів цього дослідження, що поляки у незмінний і
дуже типовий спосіб боронять образ національної спільноти, прагнучи зберегти
переконання, що належать до нації шляхетних жертв і героїв, у якій злочин був
здатний скоїти тільки зрадник. «Колективна
пам’ять Другої світової війни у багатьох вимірах то є «пам’ять скалічена», а
навіть «пам’ять хвора» – пише знаний польський соціолог Лех М.
Ніяковський (23). Але за всім цим проглядається прагнення (добре відоме
психологам) певною мірою знайти «компенсацію» за поразки і жертви поляків в
роки Другої світової війни. Треба
підкреслити, що Европа в цілому і, зокрема, її центрально-східна частина багата
на різноманітні конфлікти між сусідніми народами і державами в останні
століття. Частина цих конфліктів є постійним елементом історичної пам’яті,
особливо, якщо за ними стоять тривалі суперечності або травматичні події, як от
війни, депортації, етнічні чистки тощо. Українсько-польське сусідство з давніх
давен не було винятком в цьому ряду. Проте з крахом тоталітарних режимів і
активним творенням сучасної европейської спільноти інтелектуальні середовища европейських
народів намагаються знайти шляхи і засоби примирення історичної пам’яті, але,
що важливо, без втрат для наукової історії. На жаль, історія, як вся
багатоманітність і невичерпність історичних фактів, завжди залишає можливість
її інструментального використання у вузьких групових інтересах. Один зі знаних европейських
дослідників історичної пам’яті Жорж Мінк нещодавно підкреслив: «Европу наскрізь
пронизують сліди давніх міждержавних і міжнаціональних конфліктів. Досвід
показує, що їхня реактивація завжди можлива, попри різні форми їхнього
розв’язання в минулому. Історія переносить себе у теперішність, відбувається
мобілізація різних дієвців (акторів – Л.З.),
постраждалих груп населення або інших знедолених груп, про яких забули в
післяконфліктних угодах або змусили мовчати. Виходячи з цієї реалії, різні
зацікавлені групи, політичні партії чи держави створюють собі пам’ятеві ресурси
і залучають до свого репертуару дій історизуальні стратегії для того, щоб «повернути
в ужиток» образи «болісних» минувшин у своїх поточних політичних іграх» (24).
Тому дуже важливо, щоб здобутки фахових істориків у дослідженні конфліктних
явищ не давали підстав для таких політичних інтерпретацій. У не так давно
прочитаній лекції «Історія як захист проти політики» на міжнародній конференції
«Зустріч з історією» в Блуа в жовтні 2011 р. блискучий фахівець в галузі
історичної пам’яті французький історик П’єр Нора наголошував:
«…Історія і політика – антиподи в сучасному світі, слово «політика» поєднує в
собі пам’ять і ідеологію. Ця пара антонімів замінила інші, що одна за одною
займали чільне місце в історичній дисципліні: ерудиція проти філософії, наука
проти літератури, структура проти події, проблема проти оповіді. Тим не менше
антагонізм історія-політика набагато випереджає своїх попередників, адже
торкається не лише способу творення історії, а й місця і ролі історії в житті
міста» (25). Як видається, історикам українським і польським
не можна стояти осторонь спроб нав’язати в своїх країнах і на міжнародній арені
односторонню версію українсько-польських стосунків в роки Другої світової війни.
Ця версія повинна бути зрівноваженою поглядом з «іншого боку». І українського
погляду не може забракнути, інакше, як і раніше, «біографію» і справу України
будуть розглядати і вирішувати треті держави і то без українців. Ми повинні
поважати як прагнення поляків відбудувати свою державу, так і прагнення
українців мати свою незалежну державу. Польська державність вже давно
відбудована і зміцнена, а українська ще залишає багато питань для роздумів.
Прагнення скомпрометувати український національний рух, повісити на нього «злочини
проти людства і людяності» жодним чином не провадять до примирення і
взаєморозуміння двох сусідніх народів. 1. У цьому нарисі
назвемо лише останні монографічні праці з цієї тематики, в яких зацікавлені
можуть знайти ширшу бібліографічну інформацію: Żupański A. Droga do prawdy o wydarzeniach na Wołyniu. – Toruń, 2006. –
368 s.; Filar W. Wydarzenia wołyńskie 1939-1944. W
poszukiwaniu odpowiedzi na trudne pytania. – Toruń, 2008. – 510 s.; Iljuszyn I. UPA i AK: konflikt w
Zachodniej Ukrainie (1939-1945). – Warszawa, 2009. –
192 s.; Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія
Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). – Київ, 2009. –
399 с.; Motyka G. Od rzezi wołyńskiej do akcji «Wisła».
Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947. – Kraków, 2011. – 520 s. 2. Szcześniak A., Szota W. Droga donikąd. – Warszawa, 1973. 3. Див., зокрема: Torzecki R. Polacy I Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie
II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1993, 350 c. 4. Див.: Гудь Б. Загибель Аркадії: етносоціальні аспекти
українсько-польських конфліктів ХІХ – першої половини ХХ століття. – Львів,
2006, 448 с. 5. Снайдер Т. Криваві землі (Европа між Гітлером і Сталіним). – Київ, 2011, 448 с. Цей
автор добре показав, що впродовж 30 – 40-х років ХХ ст. в регіоні
Центрально-Східної Европи два людиноненависницькі режими – комуністичний і
нацистський – винищили без війни понад 14 млн. цивільного населення різних
національностей. 6. Turowski J., Siemaszko W. Zbrodnie
nacjonalistów ukraińskich dokonane na ludności polskiej na
Wołyniu 1939-1945 / Środowisko Żołnierzy 27 Wołyńskiej
Dywizji Armii Krajowej w Warszawie. – Warszawa,
1990. 7. Про хід і результати регулярних
семінарів українських і польських істориків, що відбувалися в 1997–2008 роках,
див.: Polska–Ukraina: trudne pytania. – Warszawa, 1997-2009, Tt. 1-11 (Українська версія матеріалів семінарів: Україна–Польща: важкі питання,
тт. 1-10, Варшава; Луцьк 1998-2006). Підсумовуючи пророблену роботу,
польські історики видали окремий том: Polska–Ukraina: trudna odpowiedź. Dokumentacja spotkań historyków
(1994-2001). Kronika wydarzeń na Wołyniu i w Galicji Wschodniej
(1939-1945).
– Warszawa, 2003. З’явилися друком
також і перші обговорення українсько-польських наукових семінарів – Гаврилюк О. Українсько-польський діалог 1990-х років стосовно подолання взаємних національних стереотипів: здобутки і нереалізовані можливості
// Stereotypy narodowościowe na pograniczu / Pod red.
W. Bonusiaka.
– Rzeszów, 2002. – С. 63-71. 8. Selwa J. Wokół
postaci Andrzeja Szeptyckiego // Na Rubieży. – 1994. – № 2. – S. 9. 9. Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów
ukraińskich na ludności polskiej Wołynia. 1939 – 1945.. –
Warszawa, 2000. – Tom 1-2. 1439 s. 10. Makarczuk S. Straty
ludności na Wołyniu w latach 1941-1947 // Polska–Ukraina: trudne pytania. – Warszawa, 1999. – T. 5. –
S. 323. 11. Докладніше див.: Zaszkilniak L. Ukraiński ruch narodowy i sprawa Polski w latach
drugiej wojny światowej // Przegląd Wschodni. – Warszawa, 2004. –
T. IX. – Zeszyt 1 (33). – S. 63-94. 12. Siemaszko E. Ludobójcze akcje OUN-UPA w lipcu 1943 roku na Wołyniu // Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944: Fakty i interpretacji. – Warszawa, 2002. –
S. 59.
13. Сергійчук
В. Трагедія Волині: Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в
роки Другої світової війни. – Київ, 2003. – С. 8.
14. Руккас
А. Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р. // Дрогобицький
краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич, 2002. –
С. 385-393. 15. Наша концепція українсько-польських
відносин під час Другої світової війни як “українсько-польської війни”
докладніше обґрунтована в: Зашкільняк Л.
Українсько-польські стосунки на Волині та у Східній Галичині в 1939–1944 роках:
невідома війна // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Том 251::
Праці Історично-філософської секції. – Львів, 2006. – С. 325-367; Його ж. Невідома війна:
українсько-польські стосунки на Волині та у Східній Галичині в 1939–1944 роках
// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність.
Випуск 16: Ювілейний збірник на пошану Івана Патера / НАН України,
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2008. –
С. 486-491; Його ж.
Українсько-польські стосунки на Волині і в Галичині в 1939–1944 роках:
міжнаціональний конфлікт чи неоголошена війна? // Україна–Европа–Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л. М. Алексієвець. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка,
2011. – Вип. 5. – Ч. 16. Голос України. – 2003. – 15 липня (№ 129). 17. Урядовий кур’єр. – Київ, 1997. –
№ 90-91 (24 травня). 18. Достатньо познайомитись з
матеріалами наукової конференції “У
65-ту річницю винищення польського населення українськими націоналістами на
Східних Кресах”, щоб переконатись у збереженні емоційного напруження і
однобічності в тлумаченні тогочасних подій деякими польськими істориками і
публіцистами (Див.: Wołyń
1943 – rozliczenie. Materiały
przeglądowej konferencji naukowej „W 65. Rocznicę eksterminacji
ludności polskiej na Kresach Wschodnich dokonanej przez
nacjonalistów ukraińskich”, Warszawa 10 lipca 2008. – Warszawa,
Instytut Pamięci narodowej. Komisja Ścigania Zbrodni Przeciwko
Narodowi Polskiemu, 2010. – 152 s.). 19. Пущук.
І. Трагедія
українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Ківерцівський
район. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2008; Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські і
польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. Львів,
2003; Ольховський І. Кривава Волинь.
Книга перша. Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського та
Шацького районів у 1939-1945 роках. Київ, 2008 та інші. 20. Польсько-українські стосунки в
1942–1947 роках у документах ОУН та УПА / Відповідальний редактор та упорядник
В. В’ятрович. – Львів, 2011. – Т.“1-2. 1366 с. 21. Там само. – Т. 1. –
С. 149. 22. В’ятрович В. Друга
польсько-українська війна 1942–1947. – Київ, 2011 (друге видання – 2012 р., 366
с. 23. Докладніше див.: Зінченко О. Що поляки насправді думають про українців у Другій світовій війні. Режим
доступу: http://www.istpravda.com.ua/reviews/2012/01/13/66369/ 24. Мінк
Ж. Вступ. Европа та її «болісні» минувшини: стратегії історизування та їх
використання в Европі // Европа та її болісні минувшини / автори упорядники
Жорж Мінк і Лора Неймайєр у співпраці з Паскалем Боннаром. – Київ 2009. –
С. 37. 25.
Нора П. Історія як захист від
політики. Режим доступу:
http://www.historians.in.ua/index.php/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/117-pier-nora-istoriia-iak-zakhyst-vid-polityky |
ч
|
 |
|