|
Ярослав ШимовБісмарк проти Меттерніха, Путін проти Европи
«Французький посол звернувся до Його Величності в Емсі з
проханням дозволити йому телеграфувати в Париж, що Його Величність
зобов’язується раз і назавжди не давати своєї згоди, якщо Гогенцоллерни знову
виставлять свою кандидатуру. Тоді Його Величність відмовився прийняти
французького посла і наказав передати, що більше не має нічого повідомити йому
»[1]. Цей зовні безневинний текст, який увійшов в історію як «Емська депеша», став причиною франко-пруської війни
1870-71 років, падіння французької Другої імперії і непримиренної ворожнечі між
Францією і Німеччиною. Останнє в кінцевому підсумку послужило однією з причин
Першої світової війни у 1914 році. Абсолютно неважливі подробиці дипломатичного конфлікту
навколо кандидатури на трон Іспанії, які привели до побачення французького
посла Бенедетті з прусським
королем Вільгельмом I на курорті в Емсі. Суттєво те, що прусський канцлер
Бісмарк відредагував первинний текст телеграми і передав його для публікації в
газети, прекрасно знаючи, що в такому вигляді ця інформація викличе бурю
обурення у Франції, яка відчує себе
ображеною і оголосить Пруссії війну. А саме цього і домагався Бісмарк,
вважаючи війну з Францією необхідним завершенням розпочатого ним раніше
формування єдиної Німеччини з Пруссією в якості її лідера і ядра. Як відомо, протягом декількох
місяців Бісмарк
домігся своєї мети. «Бісмарківський» тип
міжнародних відносин здобув одну з найяскравіших своїх перемог. У рамках
цього типу зовнішньої політики вирішальну роль грали два поняття - сила і
честь. Перша, як в її прямій, військової, так і в політичній формі, служила
головним засобом досягнення поставлених державою цілей. Друга була засобом
допоміжним, але істотним. По відношенню до власного суспільству міфологізовані
уявлення про честь нації і держави були способом мобілізації громадської думки
та згуртування громадян навколо уряду. По відношенню до супротивника уявлення
про честь і її образу могли стати засобом провокації, що й продемонстрував
Бісмарк в історії з так званого Емською депешою. Те й інше вкладалося в рамки
підходу, сформульованого прусським канцлером в знаменитій промові в парламенті
30 вересня 1862: «Найбільш нагальне питання дня буде вирішене не промовами і не
більшістю голосів ... а залізом і кров’ю» [2]. Це була справжня революція в міжнародних відносинах, що заперечувала дипломатичну практику
попередніх десятиліть. Ця практика, закладена
Віденським конгресом 1814-15 років і
підтримувана передусім зусиллями багаторічного канцлера Австрійської
імперії князя Меттерніха, базувалася на зовсім іншому фундаменті. На відміну
від «бісмарківської» політики, «меттерніхівська» відштовхувалася не стільки від
співвідношення сил різних держав, скільки від певних принципів - ідей
загального блага і абсолютного зла для всіх політичних акторів. Благом в рамках
цієї системи вважалося рівновагу сил, що
дозволяло уберегтися від великих воєн між великими державами. (Таких
війн не було з 1815 року, коли був остаточно розгромлений Наполеон I, аж до
Кримської війни в середині 1850-х.) Роль абсолютного зла була відведена
революції - звідси система міжнародних угод, яка булла не зовсім точно названа
«Священним союзом», і реалізовані в рамках цієї системи інтервенції щодо тих чи
інших держав чи проти революційних рухів або ж урядів (Австрія в Неаполі, 1820;
Франція в Іспанії, 1823; Росія в Угорщині, 1849). Система працювала не ідеально. Вона не змогла, наприклад,
протистояти революціям у Франції та Бельгії (1830) і була фактично зметена
революційною хвилею 1848 року. Тим не менш, вона забезпечила Европі дуже
тривалий період миру і в якомусь сенсі зробила европейську політику дійсно
міжнародною. Адже найважливіші актори
виявилися пов’язаними між собою не
тільки низкою формальних договорів, а й певним набором принципів, з якими вони значною мірою узгоджували
свої дії. Одним з них був принцип легітимізму,
згідно з яким консервативні системи влади, які встановилися в
европейських країнах, вважалися легітимними і перед лицем революційної загрози їх належало солідарно захищати. Саме тому, наприклад, великі держави,
включаючи і православну Росію, в 1820-х роках довго відмовлялися підтримати
грецький національно-визвольний рух проти Османської імперії. Принцип «заліза і крові» Бісмарка з усім цим покінчив.
Центр ваги в міжнародних справах було перенесено з політики балансу інтересів, яка характерна для системи Меттерніха, на
політику сили, при якій категоричним імперативом для кожної держави стає
реалізація того, що ця держава вважає своїми законними політичними інтересами.
«Концерт держав» перетворився на набір солістів. Втім, сталося це не відразу.
Бісмарк, який набирався дипломатичного досвіду в роки, коли система Меттерніха
ще не була остаточно розгромлена, розумів, що різко відступати від принципу
рівноваги сил в Европі небезпечно. Звідси ряд його важливих дипломатичних
кроків: вкрай лагідні умови миру для переможеної Австрії (1866); зміцнення
«союзу трьох імператорів» (Німеччина, Росія,
Австро-Угорщина), знищеного лише після його відставки; роль «чесного
маклера» при проведенні Берлінського конгресу (1878). Наступники Бісмарка, і не тільки в
Німеччині, покінчили із залишками европейської рівноваги. Коаліції, які склалися в Европі на рубежі ХIХ-ХХ
століть, і врешті-решт зіткнулися в І світовій війні, базувалися на суто
прагматичних і егоїстичних міркуваннях їх учасників. Звідси - союз куди більш
сильного партнера з помітно більш слабким (Німеччина + Австро-Угорщина) або коаліція політично різнорідних держав (Франція + Росія). Як зазначає британський
історик Крістофер Кларк у своїй недавній блискучій роботі «Сновиди. Як Европа в
1914 році вступила у війну»[3], аж до самого початку війни в рамках обох блоків
панувало взаємна недовіра, що примушувало їх учасників вдаватися до
відчайдушних і часом ірраціональних кроків для того, щоб утримати союзників. До
числа таких кроків відноситься і відомий «карт-бланш», наданий Німеччиною
Австро-Угорщині під час липневої кризи 1914 року, і однозначна підтримка Росією
Сербії після вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда, і заохочення керівництвом Франції «партії війни» в російському уряді. Все
це були наслідки перемоги Бісмарка над Меттерніхом, національних
інтересів - над міжнародними принципами, силової політики - над рівновагою сил
в ім’я миру. ХХ століття, при всіх його геополітичних перипетіях, мало
що змінило у боротьбі цих двох тенденцій. Версальська система, що регулювала
взаємини держав Европи в період між двома світовими війнами, була втіленням
«бісмаркіанства», але «бісмаркіанства» не доведеного до кінця: у переможеної
Німеччини залишили достатньо сил і ресурсів для реваншу, домогтися якого вона і
спробувала при Гітлері. І навпаки, в системі міжнародних відносин часів
Холодної війни можна знайти «меттерніхівські» елементи. Так, в наявності були і
абсолютне зло, якого учасники геополітичної гри прагнули уникнути, -
повномасштабна ядерна війна, і схильність до дотримання принципу рівноваги сил,
що знайшло вираження у ряді формальних і неформальних угод - від розв’язання
Карибської кризи до Гельсінського договору 1975 року. В останні 25 років, коли хитка рівновага Холодної війни
пішла в минуле, жодній з двох тенденцій не вдалося взяти гору. З одного боку,
провідні світові держави, в першу чергу США, не раз діяли «у стилі Бісмарка», в
односторонньому порядку застосовуючи силу, там і тоді, де і коли вони вважали
це за потрібне. (Не цуралася цього і Росія: можна згадати хоча б її участь в
абхазькому і придністровському конфліктах.) З іншого боку, успадкована від попередньої епохи система геополітичної рівноваги з
її інститутами, такими як Рада Безпеки ООН або ОБСЄ, остаточно зламана
була. Більш того, зроблена спроба визначити нове
абсолютне зло, що є, як революції при Меттерніха,
приводом для міжнародного втручання. Роль такого зла на сей раз
відведена масовим порушенням прав людини: саме вони послужили виправданням
західних операцій проти Югославії (1999) або Лівії (2011). Росія
використовувала ту ж правозахисну риторику для пояснення своїх дій у Криму
(2014). Однак в іншому приєднання Криму і вся ситуація навколо
України виглядає як спроба Москви остаточно
змінити систему міжнародних відносин на «бісмарківський» копил. По-перше, застосовано прийом, який, незважаючи
на всі пертурбації останніх десятиліть, в міжнародній політиці вважається забороненим, - анексія території сусідньої держави.
(У 1991 році анексія Кувейту Іраком стала причиною першої війни проти режиму
Саддама Хусейна.) По-друге, легітимістські пафос російських заяв в
лютому-березні, коли всю провину за
загострення ситуації Москва поклала на революційний київський Майдан,
швидко зійшов нанівець після того, як сама Москва відмовилася від використання
легітимістські засобів боротьби на користь революційних. Янукович пішов у
історичне небуття, розчинившись в затишному вигнанні, а ставка була зроблена на проросійську партизанщину на південному
сході України. Путін зрадив своєму іміджу
консерватора, ставши, принаймні на певний час, революціонером. Точно
так само колись Бісмарк,
придавлюючи революційні настрої у своїй країні, здійснював в Европі
геополітичну революцію. Правда, у революції Бісмарка був і куди більший
масштаб, і більша продуманість. У поведінці
Кремля проглядається і все посилюється певна невпевненість - мабуть
після того як на південному сході України не відбулося очікуваного Москвою
дійсно масового народного повстання проти київської влади. Одночасно Росія форсує формування Евразійського союзу,
намагаючись міцніше прив’язати до себе
союзників, що ще залишилися на
постсовєтському просторі. З іншого
боку, пробуджений Кримом, оживає союз НАТО, який до того перебував в
анабіозі. Формується новий поділ Европи на основі двох блоків, що протистоять
один одному, але при цьому ці блоки є неспівмірними. Це відрізняє нинішню
ситуацію від періоду Холодної війни, але зближує її з епохою 120-річної
давності, коли в результаті змін, здійснених у Европі Бісмарком, йшло
формування двох ворогуючих коаліцій. На думку деяких аналітиків, українські події - частина
геополітичного наступу «держав-ревізіоністів», які намагаються переглянути всю
систему міжнародних відносин, що базується на глобальному домінуванні Заходу.
Уолтер Расселл Мід у статті «Повернення геополітики» в одному з останніх
номерів Foreign Affairs відносить до таких держава Китай, Росію та Іран, які
«дуже різними способами намагаються змінити статус-кво» [4]. Мід вважає
українську кризу разом з посиленням активності Китаю у Південно-Східній Азії та
Ірану на Близькому Сході однією з головних
загроз існуючому світовому порядку,
причому масштаб цієї загрози зростає через внутрішню слабкість самого Заходу, керованого політиками-менеджерами, «які досить компетентні в управлінні такими ж постісторичними [5] людьми, але їм дуже важко розуміти мотиви і протистояти стратегіям старомодних політиків
сили (power politicians). На відміну від своїх ... суперників, постісторичниі
люди не схильні приносити жертв, вони звикли мислити лише в короткостроковій
перспективі, легко відволікаються і не мають достатньої мужності»[6]. Расселлу Міду на сторінках того ж видання опонує інший
аналітик - Джон Айкенберрі. На його думку, немає достатніх підстав для того,
щоб говорити про прагнення Росії чи Китаю до серйозного перегляду світового
порядку. Обидві держави є частиною цього порядку, і обидві отримали і отримують чимало вигод від участі в ньому:
«... Ревізіоністські устремління - безглуздя. Насправді і Китай, і Росія знають
це. У них немає альтернативних проектів світового устрою. Для них міжнародні
відносини - це насамперед пошук ринків і ресурсів, захист свого суверенітету і,
де це можливо, регіональне домінування. Вони до цих пір не виявили
зацікавленості в будівництві власних моделей світопорядку або готовності взяти на
себе відповідальність за нинішній світопорядок, так само як не запропонували
альтернативних уявлень (visions) щодо глобального економічного чи політичномого
розвитку. Це критичний недолік, оскільки моделі міжнародного устрою виникають і
зникають не просто в залежності від сили або
слабкості держави-лідера; їх успіх також нерозривно пов’язаний з тим, наскільки
ці моделі приймаються як легітимні і наскільки їх функціонування веде до
розв’язання проблем, які важливі як для сильних, так і для слабких держав. У
цьому сенсі в боротьбі за світовий порядок Китай і Росія (не кажучи вже про
Іран) просто знаходяться поза грою»[7]. Незважаючи на психологічну точність деяких спостережень Расселла Міда, аргументи
його опонента здаються більш переконливими. Поведінка керівництва Росії в ході
української кризи це підтверджує. Приблизно з
другої половини березня до середини травня, після анексії Криму і
початку збройних виступів в Донбасі, в момент найбільшої розгубленості
київських властей, у Москви був шанс різко підвищити ставки, здійснивши -
швидше за все, шляхом прямого військового втручання - проект «Новоросія». Це,
безумовно, привело б до куди більш гострої міжнародної кризи, ніж той, який ми
спостерігаємо зараз, і реальної ізоляції Росії. Однак «мляві» західні санкції,
над якими стільки сміялися ЗМІ, насправді якраз і виходили з бмонтованості
російської верхівки в глобальну економіку і продемонстрували Москві, що
бізнес-інтереси осіб з оточення Путіна можуть бути ущемлені дуже сильно і дуже
швидко. Сигнал, судячи з усього, зрозуміли. Росія (як, можливо, і Китай, який
то «розігріває», то гасить свої уповільнені конфлікти з Японією, В’єтнамом,
Тайванем, Філіппінами) готова робити в геополітичній партії окремі ходи «у
стилі бісмарка», але не відважується, як колись Прусія, зажадати повної
перездачі карт - і забезпечити таку перездачу ефективними
силовими діями. Зрештою, у взаємопов’язаному світі початку XXI століття
зробити це куди важче, ніж у Европі середини XIX століття, а перетворювати свою
країну в «єдиний військовий табір» за зразком Північної Кореї в Москві явно не
мають наміру. З іншого боку, у США та їхніх европейських союзників теж немає ясного і стрункого уявлення про шляхи подальшого світового розвитку. Політика Заходу в останні роки будується
виключно на тактиці - на шкоду якій-небудь розумній стратегії. Найкраща
ілюстрація - реакція на «арабську весну»: дії Заходу щодо Єгипту, Лівії та
Сирії не мали і досі не мають ніякої єдиної логіки. Зміщення акцентів у
світовій політиці в силовий, «бісмарківський» бік сталося задовго до вторгнення
в Крим, і Захід сильно доклав руку до цього процесу. При цьому не будемо
забувати, що політика Бісмарка не була брутальною агресією в чистому вигляді:
за нею стояло доволі струнке політико-ідеологічне обґрунтування - прагнення до створення
сильної національної держави німців, що в
епоху підйому націоналізму сприймалося
як цілком легітимна мета. Але сьогодні подібних підстав, позбавлені як
«бісмарківський», так і «меттерніхівський» елементи світової політики. Наприклад, міжнародний правозахисний
консенсус, згідно з яким геноцид, етнічні
чистки та інші масові порушення прав людини з боку влади держави N можуть
служити причиною для силового втручання світової спільноти, насправді є чисто формальним і часто експлуатується в
політичних цілях. (Рівень недовіри до
риторики такого роду демонструє
відомий жарт: «Кажуть, в Антарктиді
знайшли нафту. Ну все, тепер кривавому режиму пінгвінів минути лиха!»)
Те ж після відомої історії з фіктивним іракським хімічним арсеналом, що
послужило приводом для початку другої війни в Іраку (2003), те саме можна
сказати і про інший категоричний імператив - нерозповсюдження зброї масового
ураження. Іншими словами, хоча дії Росії в
ході української кризи і
не є повноцінною спробою геополітичного ревізіонізму, вони довели до логічного
завершення ерозію тієї системи міжнародних відносин, яка існувала з моменту
розпаду соціалістичного табору та СССР. В умовах, коли ті елементи цієї
системи, які були успадковані від попередньої епохи, неефективні (ООН багато
років піддається справедливій критиці), нового міжнародного консенсусу немає, зате є прагнення окремих держав
до силової реалізації своїх інтересів при
вигідних обставин, найважливішим інструментом підтримки відносної
глобальної стабільності залишається тільки економічна взаємозалежність основних світових геополітичних гравців. Але це занадто ненадійний, занадто крихкий і недостатньо інституціоналізований
інструмент. Здається, світ прийшов до стану, коли впору скликати
новий Віденський конгрес, щоб визначити правила гри. Проблема лише в тому, що
якщо на сучасній політичній арені в наявності є «недобісмарки», то навіть
«напівметтерніхів» на ній поки не спостерігається. 1. Детальніше див.,
напр.: http://www2.uncp.edu/home/rwb/Ems%20Telegram.htm 2. Цит. по: Палмер А. Бисмарк. Смоленск, 1997. С. 145. 3. Clark C. The Sleepwalkers.
How Europe Went to War in 1914. L., 2011. 4. Mead W.R. The Return of
Geopolitics. The Revenge of the Revisionist Powers // Foreign Affairs. May-June
2014. Vol. 93. No. 3. P. 74. 5. Йдеться про теорію «кінця історії» Френсіса Фукуями, до якої Мід не раз звертається у своєму тексті. 6. Mead. P. 78–79. 7. Ikenberry G.J. The Illusion
of Geopolitics. The Enduring Power of the Liberal Order // Foreign Affairs. May-June 2014. Vol. 93. No. 3. P. 90. Переклад Христини Рябухи |
ч
|
 |
|