|
Владислав ГриневичЄвреї в австро-угорській та російській армії
Єврейська емансипація в Австро-Угорщині у другій половині ХІХ ст.
та загалом високий освітній рівень
відкрили єврейському населенню
широкий шлях до офіцерського корпусу. Напередодні Першої світової війни євреї, складаючи лише 4,4% населення країни,
становили 17% (до 2 тис. осіб) серед офіцерів резерву, і це був найвищий
показник в Європі. Щоправда, серед кадрових офіцерів євреїв було лише 0,6%, а
серед рядових 3%. Однак і це було чимало, скажімо, у порівнянні з
українцями-русинами: попри те, що ці останні у загальній масі австро-угорського
населення складали 8%, серед кадрових офіцерів їх було лише 0,2% серед офіцерів резерву – 0,3%. З початком Першої світової війни асимільована єврейська
еліта Габсбургської імперії
активно підтримала дії уряду – почасти тому,
що ворогом Австро-Угорщини була Росія, в якій прокотилася низка погромів, а частково
і через те, що активна позиція у війні позірно обіцяла єврейській громаді повне
та остаточне визнання. Єврейські письменники і журналісти, разом з іншими,
виступаючи у ролі військових пропагандистів, палко закликали уряд до ведення
переможної війни, тисячі резервістів-євреїв охоче
пішли в армію. В одній лише Галичині у перші дні війни було мобілізовано до
армії 300 офіцерів-євреїв. Загалом форму
Австро-угорської армії в роки війни одягли близько 300 тис. євреїв. Чимало з
них відзначилися у боях і за звитягу отримали нагороди, у тому числі вищі: 76
осіб – Золоту медаль за хоробрість, 22 –
орден Залізної корони ІІІ класу. Близько 25 тис. євреїв стали під час війни офіцерами, а 25 осіб дослужилися до
генеральських зірок. Слід зазначити, що євреї-генерали з’явилися в Австро-Угорщині ще до війни. Приблизно біля двадцяти осіб отримали це звання в австро-угорській армії до 1911 р.
– 11 медиків, 1 військовий чиновник, 6 бойових офіцерів, 1 офіцер флоту. У переважній більшості генерали і
полковники єврейського походження приймали християнство під
час або перед виходом у відставку з метою отримання державної пенсії. Проте
прийняття християнства не було обов’язковою умовою для військової кар’єри
генерала. Приміром, Едуард Рітер фон Швайтцер – єврей,
який досяг чину фельдмаршала-лейтенанта, – ніколи не зрікався юдаїзму. Він
командував піхотною дивізією в 1904 р., у званні
генерал-майора, отримав рицарське звання «рітер» і вийшов у відставку
двозірковим генералом. Ходили легенди, що старий генерал регулярно відвідував
синаґоґу в Будапешті й дотримувався кошеру навіть під
час обідів у імператора. Ще один єврей-генерал Олександр Рітер
фон Айс став у похилому віці прихильником сіонізму і з’являвся на зборах
сіоністів у генеральській формі. Згідно з законом від 1867 р.
суходільна армія Австро-Угорщини складалася з трьох частин:
загальноімперської (спільної) армії, австрійського Ландверу та угорського Гонведу.
Останній перебував на території Угорщини, послуговувався угорською мовою як командною (офіційною мовою команд в імперській армії була німецька), використовував угорські національні прапори й уніформу. Створені спочатку
як переважно резервні формації, і Ландвер, і Гонвед із початком війни стали
використовуватися в якості самостійних армій,
що мали власні штаби й артилерію. Найуспішнішу офіцерську кар’єру євреї робили
саме в Угорській національній армії – Гонведі (буквально з угорської – захисник
батьківщини), де в силу різних причин, панували
філосемітські настрої. Частково це було викликане нестачею кваліфікованих
національних офіцерських кадрів, а частково випливало з прагнення угорців
асимілювати євреїв в угорську націю. І справді, у середовищі угорської
єврейської еліти було чимало найпалкіших патріотів Угорщини. Красномовний
приклад у цьому відношенні являв собою барон Самуель
Газаї (Кон). Він походив з родини багатого промисловця, служив у Гонведі, тоді ж і вихрестився. Досягнувши звання
полковника, Газаї продовжив навчання у військовій школі генерального штабу і в
Угорській військовій академії, став генералом і в
період між 1910-1917 рр. обіймав посаду угорського міністра оборони. До речі,
він був не єдиним євреєм в угорському кабінеті міністрів.
Міністр юстиції тут теж був євреєм, не змінивши своєї релігійної конфесії. В
1917 р. імператор-король Карл підвищив Газаї до чину генерал-оберста і
призначив начальником мобілізації і
постачання. Відтак Газаї став другим за значенням після начальника генерального штабу
офіцером Австро-Угорських збройних сил. Служили євреї і в елітарних частинах імперії, як от приміром у першому Кайзерівському охоронному
полку австрійської національної гвардії, знаменитих альпійських частинах тощо. Приміром, Пауль Кон – перший лейтенант, який воював у складі цих частин в Карпатських горах і в Альпах,
його було двічі поранено, і він закінчив війну на посаді командира роти
штурмових військ. Надалі, через те, що цей заслужений офіцер встиг покинути Австрію у 1923 році, він уникнув долі двох своїх братів,
також бойових, прикрашених орденами заслужених офіцерів, які загинули в
нацистських таборах. Хоча євреї становили в імперії одну
з найлояльніших до влади національних меншин, їхнє представництво в збройних силах і особливо
на фронтах Першої світової війни лишалося нижчим за
загальну кількість євреїв серед населення імперії. Натомість відсоток тих, хто
отримав часткове чи повне звільнення від військової служби, був вищим, а частка
загиблих під час війни значно меншою, ніж серед інших
народів імперії. Це мало своє пояснення. По-перше, євреї майже не служили в піхоті, яка складалася переважно з фізично сильніших і
витриваліших селян і несла під час бойових дій найбільш важкі втрати.
Здебільшого німецькомовні і освічені євреї служили у безпечніших родах військ –
у медичних частинах, військовій адміністрації,
артилерії тощо. До того ж, значна кількість єврейського населення, особливо
Галичини та Карпат, унаслідок наступу російських військ, уже в перші місяці
війни чи потрапила під російську окупацію, чи стала
біженцями і відтак уникла австрійської мобілізації. Слід також урахувати, що,
на відміну від віденських чи будапештських «войовничих» майстрів пера, пересічні провінційні
євреї – представники мирних професій, сповідували пацифістські релігійні традиції, які були глибоко чужі мілітаризмові.
Між тим, мірою того, як ситуація на фронті погіршувалася, права преса, попри
цензуру, яка забороняла розпалювання міжетнічних чвар, посилювала атаки на
євреїв, мусуючи старі звинувачення щодо їхньої уявного
боягузтва, зрадництва, нагрівання рук на війні тощо. Отож, уперше в історії
Австро-Угорської монархії сталося так, що особиста звитяга єврейських солдатів не спромоглася захистити суспільство від забруднення його
антисемітизмом. Звістка про початок війни викликала патріотичне піднесення
і серед євреїв Російської імперії. Русифікована й асимільована частина
російського єврейства гаряче підтримала свій уряд. Численна російськомовна
єврейська преса активно висловлювала ура-патріотичні почуття. «Наша люба
країна, велика Росія, – писала на початку війни газета
«Новый восход», – була втягнута у жахливу і криваву бійню. Це нещадна боротьба
за цілісність і велич Росії. Усі вірні сини Росії піднялися
як одна людина, щоб грудьми закрити батьківщину від ворожої атаки. По всій
російській імперії євреї, наші брати по релігії,
сповнені рішучості виконати свій обов’язок...» У синаґоґах проводилися
богослужіння про дарування перемоги російській зброї.
Приміром, в одеській синаґозі кантор і хор виконали гімн «Боже, царя бережи» і
«Слався», а потім з дозволу влади пройшли з маніфестацією вулицями міста. Війну
підтримало і багато російських євреїв, які знаходилися
у різних справах за кордоном. Євреї-студенти, які навчалися в західних
університетах, поверталися додому і записувалися добровольцями до російської армії.
Домагалося зачислення до армії і чимало євреїв-ветеранів і героїв
російсько-японської війни. На початку війни в країні стали виходити єврейські
російськомовні журнали «Війна й євреї», та «Євреї на війні», що обстоювали суто
патріотичні позиції. Намагаючись засвідчити лояльність російських євреїв до
влади і піднести їхній бойовий дух, ці видання
друкували матеріали про подвиги і героїзм євреїв на фронтах війни. Приміром, в
одному з чисел розповідалося про вільнонайманого єврея Каца, який за відзнаку в
бою під Гумбіненом був підвищений до чину
підпрапорщика та нагороджений Георгіївським хрестом. Відзнаку вручив Кацу
особисто командуючий армією. Однак патріотичність єврейської преси доволі швидко
почала загасати, зіткнувшись з такими явищами
як свавілля російського армійського
командування щодо мирного єврейського
населення на західноукраїнських землях та відверта демонстрація воєнною
цензурою своєї крайньої антисемітської позиції. Хоча офіційно пропаганда
антисемітизму була заборонена в Росії, цензура байдуже
дивилася на численні її прояви як у цивільній, так і військовій пресі. Ба більш
за те, вона фактично не звертала уваги на появу нових «військових» суто
антисемітських видань. Скажімо, у 1915 р. Одеський союз російських людей в
особі Н.Н. Родзевича одержав свідоцтво на право видання щотижневика «Иудеи и война». Не
зустрічали протидії цензури й статті та кореспонденції, в яких євреї
зображувалися як «вороги роду людського» та «вороги Росії».
Приміром, газета «Новое время» писала: «Коли повернеться російська переможна
армія, вона голосно скаже, що на театрі війни євреї були її ворогами». Особливо
слід наголосити на тому, що не лише в цивільній пресі, але й у військовій
періодиці різних армій («Разведчик», «Наш вестник», «Известия») журналісти дозволяли собі відверто погромницьку агітацію. Приміром, розтлумачуючи масам висловлювання гр. А.А. Бобринського щодо найважливіших досягнень російської армії після взяття Галичини, «Разведчик» зазначав, що тепер там встановлено «російський добрий закон», унаслідок чого «бити жидів можна
вільно й без остраху». А «Армейский вестник» наводив
розповідь із натури про те, як звитяжний козак зніс шашкою голову «маленькому верткому жидку-лабазнику». Широко
розповсюджувалися, й не лише «бездротовим солдатським телеграфом», а й
пресою, антисемітські чутки про те, що євреї вітають німецькі війська,
постачають їм провіант та, використовуючи близькість
їдишу до німецької мови, шпигують на користь ворога.
Все це наповнювало атмосферу російського суспільства отрутою ксенофобії
та антисемітизму. Хоча в Думі періодично поставало «єврейське питання», передусім його висувала ліберальна кадетська партія, з боку уряду не
лише не робилося жодних кроків до його вирішення, а й
навпаки, не було знято жодних «несправедливих,
найбільш застарілих і шкідливих для всієї держави обмежень відносно
євреїв». Скажімо, не було знято обмеження щодо проживання євреїв у смузі
осілості, через що виникало безліч проблем із
біженцями з зони воєнних дій, яких не випускали за межі цієї смуги. Спостерігалися всілякі утиски щодо євреїв-фронтовиків.
Так, подаючи списки нагороджених Георгієвськими хрестами солдатів, газети поряд
із російськими прізвищами друкували лише ініціали
єврейських. Навіть портрети євреїв-героїв подекуди не пропускалися цензурою. Наприклад, для «Петроградського
курьера» не було пропущено три фотопортрети євреїв – Георгієвських
кавалерів, в тому числі й героя, який втратив у бою обидві руки.
Російська військова цензура назагал забороняла будь-які повідомлення про
героїчну поведінку євреїв на полях баталій.
Заборонялося навіть повідомляти про те, що після
загибелі офіцера єврей-рядовий узяв на себе керівництво взводом. У Київській військовій окрузі 26
травня 1915 р. було заборонено продаж на її території часописів «Война и евреи», та «Евреи на войне». Натомість вільно продавалися журнали
на кшталт «Русское знамя». У самій армії, передовсім на найвищих щаблях влади, безроздільно панував дух антисемітизму. Так Головне управління Генерального штабу влітку
1915 р. розповсюджувало у військах документ з доволі красномовною назвою – «Перелік питань про ставлення євреїв до сучасної війни». Необхідність
цієї акції військове командування пояснювало тим, що після
закінчення війни «доведеться найсерйознішим чином обговорити питання про
можливість подальшого залишення євреїв у лавах, чи принаймні про скорочення
їхньої кількості у військових частинах». З цією метою, на підставі відгуків і
свідчень учасників війни з військових частин, які
«зазнали на собі всю шкідливість перебування євреїв у їхньому середовищі», збирали
відповідний матеріал. До Переліку входили 24 розлогих запитання, що були
розбиті по 4-х групах: моральні, бойові,
фізичні якості солдата-єврея та ставлення
місцевого єврейського населення до теперішньої війни. Уже самі ці, просякнуті
духом ворожості та упередженості, питання мали формували відповідний характер
відповідей. Скажімо, серед питань були такі: «Випадки недоброзичного ставлення
євреїв до наших солдатів не-євреїв і назагал до наших
частин»; «Випадки шкідливого впливу негативних моральних якостей
солдатів-євреїв на інших солдатів частини»; «Характерні випадки кволості та
меншої витривалості, виявлені під час бойових дій»; «Випадки участі місцевого
єврейського населення у шпигунстві» і т. ін. Назагал, національна політика в російській армії, особливо щодо євреїв, значно відрізнялася від австро-угорського зразка, і її можна
визначити як комбінацію асиміляційних та ізоляціоністських методів. У цілому,
євреїв, враховуючи віру і традиції, розглядали як потенційно нелояльних до
російської імперії і всіляко утискали. До війни вони не мали доступу до
офіцерського середовища аж до «третього коліна». До
того ж служба у російському офіцерському корпусі була
можливою лише за умови переходу у православне віросповідання. Потреба у свіжому «гарматному м’ясі» сприяла певним поступкам, проте
лише Тимчасовий уряд дозволив євреям вступ до офіцерського корпусу. Водночас,
якщо одні народи просто усувалися від військової служби, як приміром фіни,
сепаратистські настрої яких дедалі більше зростали, то інші, навпаки, призивалися
в значно більшому відсотковому відношенні, ніж навіть
великороси. Це стосувалося і євреїв. Так, у 1915р. на тисячу осіб кожної
національності в російській армії перебувало:
великоросів – 4, білорусів – 5, українців – 8, німців –10, євреїв –11, поляків
–12. Частково це було викликане й тим, що у західних
районах, які перебували в прифронтовій смузі, намагалися повніше використати
людський ресурс, щоб ним не скористався супротивник. Загалом з початком війни до Російської армії було
мобілізовано близько 400 тис. євреїв,
і вони в цілому гідно несли свою службу. Про це, зокрема, свідчить
створення єврейського «Союзу Георгієвських кавалерів», членами якого до початку
1918 р. стали 2500 осіб. Однак, як і в Австро-Угорщині, євреї опинилися у ролі
пасербків своєї батьківщини. Ба більше, війна не без допомоги політики та
пропаганди російського уряду, значно посилила антисемітські настрої як в самій
армії, так і в імперії назагал, що далося взнаки під
час громадянської війни. |
ч
|
 |
|