|
Олег ПавлишинКалендарні реформи в церковному житті українців під час та після І світової війни
Серед модернізаційних змін, які зазнали
народи Европи внаслідок Першої світової війни були нововведення в системі
вимірювання часу та календарні реформи. Необхідність
надзвичайної мобілізації продуктивних сил спонукала країни учасниці війни до
удосконалення економіки, соціальних відносин та відліку часу. У квітні 1916 р. з економічних
міркувань, з метою більш ефективного використання світлового
дня Франція запровадила літній час. Тоді ж таке нововведення здійснили й інші
країни. Австрійський уряд розпорядився ввести літній
час на території монархії, а також на окупованих територіях Росії та Балкан
21 квітня 1916 р. Зі свого боку єпархіальні власті
греко-католицької церкви наказали кліру оголосити нововведення вірним та
запровадити його в життя. У роки війни ряд европейських країн, що досі
послуговувались в державному житті юліанським календарем, перейшли на н. ст. Зокрема, 1916 р. було
запроваджено григоріанський календар у Болгарії – після
31 березня наступило вже 14 квітня. Так само поступили
в Сербії. Туреччина
запровадила григоріанський («сонячний») календар замість колишнього
«місячного». У підавстрійській
Галичині зміст календарного
питання був диференційованим зі
станово-соціальних позицій. Українська духовна
та світська інтелігенція розглядала його в контексті міжконфесійних
відносин, культурної та політичної орієнтації. У середині ХІХ ст.
юліанський календар став також одним із стрижневих елементів у конструюванні
національної ідентичності галицьких українців. Для місцевих селян, з їх
традиційним укладом життя, церковний календар був універсальним часовим
орієнтиром. Спроби впровадження н. ст. вони спрощено розуміли як замах на
свята східного обряду. На початку ХХ ст. у ставленні
українців до
календарної реформи відбулися зміни у пов’язані з модернізаційними
чинниками. Святкування за ст. ст. утруднювало адаптацію українців
у містах, спричиняло їх асиміляцію у польське
середовище. Прикметним є той факт, що з цього часу ідея заміни церковного
календаря здобувала все більше прихильників серед національної духовної та світської інтеліґенції. Для Австро-Угорської монархії календарне питання у роки
війни було актуальне з різних причин. По-перше, у багатонаціональній армії календарний дуалізм ускладнював задоволення релігійних потреб вояків різних конфесій. По-друге, дотримання греко-католиками ст. ст.,
який тоді використовував у державному і церковному житті головний ворог австрійської монархії – Росія, розглядалося в контексті
політичної орієнтації галицьких та закарпатських українців. Перехід
греко-католиків на григоріанський календар міг би стати виразною демонстрацією
їх відданості монархії у скрутний для неї час. У 1915 р. австрійський
уряд звернувся до Загальної Української Ради
(ЗУР) з метою вияснення її ставлення до можливості впровадження н. ст. у Галицькій митрополії. Головна політична інституція галицьких українців
у відповідь зауважила, що вважає це питання як передусім церковне, і відтак
воно може бути вирішеним лише після поверенення митрополита з російського
заслання, а також за відповідною постановою синоду, яка може бути винесена після розтлумачення населенню похибки ст. ст. За наполяганням угорської влади
1916 р. григоріанський календар прийняли до церковного вжитку українці Закарпаття
(греко-католицькі дієцезії Мукачева, Пряшева і Гайду Дорог). Впроваджуючи
н. ст., уряд наказав священикам доглядати, щоб у
свята за новим календарем ніхто не працював. Одночасно у навчальний процес
народних шкіл двох перших єпархій було введено латинську абетку замість кирилиці (рішення
угорського Міністерства освіти від 1 вересня 1916 р.). Невдоволення закарпатських селян ноовведеннями письменник Володимир Бірчак описав так: «На заведення латинки в церковних
книжках населення мовчало, не вміючи в більшості
читати, але проти святкування разом з латинниками – мадярами поставилися
вороже. Річеві арґументи, що григоріянський калєндар
ліпший, точніший – тут не входили в гру. Хтось пустив між
народом вістку, що григоріянський калєндар, це мадярський, кальвінський та веде
до пекла. Правда тут і давня традиція та російська аґітація робили своє, досить, що селяни станули проти реформи калєндаря. Саме
зближалися великодні латинські свята, люди невдоволені, але в селі були
жандарми, погрожували, що буде біда, як люди не винесуть пасок посвятити. І
люди винесли, але не великі паски, а звичайні малі хлібці, не варене мясо, а
сире, яйця теж неварені. В кожному коші грудка дріжджів.
А коли прийшли наші свята, напекли селянки на свячених дріжджах нові великі, паски, зварили вже свячене мясо та тайком
святкували…». Однак Цісар оцінив здійснені
реформи на Закарпатті, як вияв лояльності та патріотизму. Згідно
з повідомленням газети «Діло», він надіслав угорському кардиналу-примасу листа
«з признанєм», а єпископам Антонові Паппу (Мукачів), Стефанові Новаку (Пряшів)
та Стефанові Мікльошому (Гайду Дорог) «висловив найвисше признанє ізза успішної
дїяльности в названих дієцезіях». У 1916 р. н. ст. був
впроваджений в станиславівській
дієцезії. Необхідно відзначити, що дана календарна реформа була здійснена на
тлі серйозних соціальних та суспільно-політичних
потрясінь, яких зазнала українська спільнота Східної Галичини у період Першої
світової війни. Від самого початку війни галицько-українській політичний провід відкрито підтримав Австро-Угорщину. Та очевидний вияв лояльності не був гідно оцінений
імперською владою. Відступаючи перед російськими військами, що ввійшли до Галичини австро-угорське командування звинуватило
у своїх військових невдачах українців – ті мовляв, москвофіли й зрадили
монархію. Австрійська влада розпочала переслідування українців
запідозрених у москвофільстві. Краєва адміністрація, більшість якої були
поляки, скористалася нагодою для розправи зі своїми політичними противниками.
Місцеві урядовці подавали австрійській військовій
владі списки українських діячів як москвофілів. Почалися масові репресії
українців без огляду на їх партійну приналежність. Український рух постраждав і під
час російської окупації. Російська влада закрила українські
культурно-просвітницькі установи, інтернувала ряд національних діячів. Однак
царські війська, на відміну від австро-угорського командування, намагались
налагодити добрі стосунки з сільським населенням. Солдати й офіцери російської
армії, частина з яких були українського
походження, заприязнилися з галицькими селянами Як наслідок, у деяких місцевостях краю відроджувалися москвофільські симпатії. Політичні лідери галицьких
українців перебули російську окупацію у Відні. Вони зосередили свої зусилля на
домаганнях від австрійського уряду поділу краю за
етнографічним принципом. Вищі урядовці та двірцеві
кола включно до весни 1916 р. запевнювали українців у своїй підтримці. У воєнні роки зазнала втрат й греко-католицька
церква. Окупаційна влада вивезла до Росії 59 осіб
духовного стану – як закладників, серед них – митрополита А. Шептицького.
28 квітня 1915 р. помер
перемиський єпископ Костянтин Чехович. До осені 1917 р.
станиславівський єпископ Григорій Хомишин, був єдиним присутнім в митрополії
владикою. Серед віруючих він мав репутацію прихильника суворого дотримання
канону в обрядових справах. Саме Г. Хомишин здійснив календарну реформу у Станиславівській єпархії у 1916 р. Генезу цієї акції
частково виясняє публікований нижче
документи – звернення повітового комітету
ЗУР до централі цієї організації у Відні, а також тогочасна галицька
періодика. Про намір впровадити
н. ст. у підпорядкованій йому дієцезії єпископ оголосив у вузькому колі
станиславівської консисторії наприкінці 1915 р. Це питання було доведено
до відома львівської та перемиської
консисторії. Митрополича консисторія у відповідь наголосила, що питання
не можна розглядати до поверенення А. Шептицького та скликання синоду.
Г. Хомишин представляв духовенству й віруючим
ідею календарної реформи як власну ініціативу. Хоча О. Барвінський пізніше у своїх спогадах стверджував, що єпископ здійснив її
«з понуки генерала-намісника Колярда». З 24 грудня 1915 р. календарне питання
регулярно обоворювалося на засіданнях станиславівської консисторії. З огляду на
обов’язок членів капітули не розголошувати рішення нарад, про це рішення
своєчасно не дізнався ширший загал українських діячів Станиславівщини. Ідею
реформи підтримали ряд втаємничених осіб з поміж місцевого духовенства й світської інтелігенції. Місцеві політичні кола дізналися про
наміри владики на засіданні повітового комітету ЗУР 26 лютого 1916 р.
Комітет одноголосно вирішив повідомити владику про негативні наслідки, які
загрожували українцям в разі здійснення календарної реформи. Наступного дня
делегація осередку ЗУР (адвокат Лев Бачинський, нотар Лев Гузар, залізничний
урядник Іван Мирон та директор гімназії Микола Сабат)
вручила єпископу офіційного листа з вимогою відкласти реформу. Головні мотиви їхнього протесту були викладені у листі до централі ЗУР: здійснення календарної
реформи є невчасне з тих міркувань, що різний календар
є одним із аргументів на користь поділу Галичини; дане питання не належить до
компетенції єпископа, його мав право вирішувати лише провінційний синод;
проведення реформи тільки в одній з трьох єпархій могло б викликати хаос, тим
більше що територіальний поділ митрополії не
збігався з адміністративною судовою структурою;
календарна реформа може стати на заваді поширенню уніатства на Схід. Г. Хомишин
заявив делегатам, що дане питання грунтовно обміркував й не бачить у ньому жодної небезпеки для
української справи. За словами єпископа, він повідомив про свої наміри урядові,
з представником якого, намісником Галичини, мав окрему розмову. Однак пообіцяв
ще подумати й дати остаточну відповідь. Врешті-решт
Г. Хомишин не змінив свого рішення, й послання вийшло друком. У першій
частині цього документу єпископ вказав, що у важкі роки війни віруючим
греко-католикам необхідно прагнути до тіснішого зв’язку з Католицькою Церквою. Далі, відзначивши особливу
відданість галицьких українців австрійському цісарю,
наголосив на необхідності гідного вшанування вищої духовної власті – Римського
папи й гостро полемізував з догматами православної віри. Звинувативши східну
церкву у «шизмі» (схизмі), єпископ зауважив, що термін «православний» у даний
час втратив своє первісне значення, а вживається
тільки як ознака віруючого східної християнської церкви. На думку
Г. Хомишина, у такому формулюванні його було
недоцільно використовувати у богослуженнях. Основна ж частина послання присвячена потребі зміни
церковного календаря. З приводу цього єпископ наголосив, що для греко-католиків
є неприпустимим відзначати празник св. Духа одночасно з тією церквою, яка
не визнає догми про святу Трійцю або свято Непорочного Зачаття Діви Марії, разом з тими, хто не визнає цього факту.
Владика звернув увагу й на соціальний аспект
календарного питання. Окремо йшлося про легітимність
календарної реформи. За його словами, 14 лютого 1916 р. станиславівська
капітула одностайно підтримала ідею реформи. Щодо
необхідності затвердження цього питання на Синоді, то на думку Г. Хомишина,
скликання такого форуму вимагало б великої підготовчої
роботи, а його очікування означало би занедбання справи реформи. Конкретні заходи по впровадженню у церковну практику
основних положень послання були викладені у спеціальному розпорядженню станиславівського
єпископа від 15 лютого
1916 р. (Ч. 25/орд). В ньому, зокрема, говорилося: 1)У всіх молитвах за пануючого монарха та світську владу, а також у відповідних місцях текстів
Богослужень необхідно замінити слово «цар» словом «імператор»; В «Ектенії (*)
мирній», у вступі святої Літургії, а також у всіх
Богослуженнях, де ця Ектенія присутня, а також у всіх молитвах, тропарах та
кондаках Богослужень належало згадувати Римського папу. 2)Усунути з церковної відправи святкування пам’яті
сьомого Вселенського собору (в неділю після 11 жовтня)
та перших шести вселенських Соборів (в неділю після 16 липня). 3)Слова «православний» (ортодокс) та «православіє»
(ортодоксія) всюди, де вони присутні в богослужебних текстах, належало замінити словами: «правовірний» та
«правовіріє». Про здійснення календарної реформи йшлося у 4-7 пунктах розпорядження. Тут було вказано, що григоріанський
календар впроваджується 25 березня 1916 р. У цей день єпископ наказував
відзначати празник Благовіщення Пречистої Діви Марії,
який за юліанським календарем випадало святкувати 7 квітня. Таким чином, у
календарному літургійному циклі греко-католицької церкви 1916 р.
ліквідовувалась різниця у 13 днів між н. с. та
ст. с. Повсякденні свята, які припадали у пропущені дні, того року
єпископ своїм рішенням відмінив. Після свята
Благовіщення (25 березня) мали б слідувати такі повсякденні свята: Собор св.
Архистратига Гавриїла (26 березня), св. Матрони
(27 березня) і т. д. Церковний порядок великопістних тижнів, субот
та неділь однак залишався без змін, тому що Великодні свята у 1916 р. у
східному обряді співпадали зі святами Римо-католицької церкви. Г. Хомишин впровадив також окремі зміни в
літургійному циклі, що виходили поза рамки арифметичного зрівняння календарних стилів. Зокрема, празник св. Михаїла для співпадіння з
католицькою традицією належало перенести на 29 вересня. На 1 листопада
був перенесений празник
св. великомученика Димитрія. 12 листопада
єпископ заповів урочисто відзначати
день великомученика Йосафата (**), а також відмінив практику перенесення
на неділю святкування Найсвятійшої Євхаристії. Не на 13 днів (згідно з різницею
календарних стилів), а на 14 було перенесено празник Непорочного Зачаття
Пречистої Діви Марії. Починаючи з 1916 р.,
віруючі Станиславівської дієцезії мали його відзначати
8 грудня. Щодо рухомих свят греко-католицької церкви (Великдень,
Вознесеніє, Сошествіє св. Духа (Зелені свята) і
т. д.), то їх співпадіння 1916 р. з римо-католицькими святами за
н. с. мало залишатися й у наступні роки. Наприкінці розпорядження
Г. Хомишин підкреслив,
що після впровадження у річний церковний цикл григоріанського календаря обряд
та Богослуження залишаються без змін. Одночасно з єпископським посланням серед
вірних станиславівської дієцезії було розповсюджено церковний календар плакатного
формату, в якому всі свята греко-католиків були відповідно впорядковані згідно
н. ст. Здійснена в Станиславівській єпархії
календарна реформа була
надзвичайно резонансною
у політичних та культурних осередках галицьких українців. Правда, майже місяць після публікації послання Г. Хомишина національні
інституції та преса утримувались від публічної оцінки його новацій. Як видно з
поданих нижче фактів, українські лідери намагались
насамперед дізнатися про ставлення до цього питання офіційних кіл
Австро-Угорської монархії. В умовах неясних політичних перспектив щодо поділу
Галичини національний провід побоювався відкрито конфліктувати з Віднем. Коли б виявилось, що ініціатором реформи був австрійський уряд, такий конфлікт став би став неминучий.
Однак вже на початку квітня 1916 р. широкого розголосу набули відомості
про негативне ставлення до заходів Г. Хомишина провідних
українських інституцій краю. За повідомленням часопису «Нива», проти реформи –
«під сю пору і таким способом» – виступили всі
українські політичні репрезентації преса й Ставропігія. 6 квітня 1916 р. календарне питання обговорили на
спільній нараді Народний Комітет Української національно-демократичної партії
(далі – УНДП), провідні діячіі української громади Львова, перебуваючі у місті парламентарні
посли, а також представники від соціал-демократичної та радикальної партій.
Лідер УНДП Кость Левицький заявив, що на підставі його
консультацій з головою уряду Карлом Штірком, міністром освіти Максом Гусареком,
з головнокомандуючим австро-угорської армії ерцгерцогом Фрідріхом та з рядом
військових чинів, він дійшов висновку, що ні уряд, ні військове керівництво не
були наперед повідомлені про заплановану календарну реформу й вважали її
впровадження у Станиславівській єпархії «не на часі». Такої ж думки, за словами К. Левицького
дотримувались віденський кардинал д-р Піфль
і угорський примас кардинал д-р Іван Чернох.
Порівняльний аналіз публікованих нижче документів свідчить,
що на засіданні К. Левицький повторив аргументи, викладені в листі
станиславівського осередку ЗУР. Рада Ставропігійського інституту у Львові на своєму
засіданні одноголосно прийняла рішення виступити проти
зміни церковного календаря та скликати у цій справі загальні збори. Незважаючи на перешкоди місцевої влади
у проведенні такого зібрання, загальні збори
Ставропігії також негативно оцінили календарну реформу. Інша авторитетна українська інституція Галичини,
Товариство св. Апостола Павла після довгих нарад
ухвалило вислати, за посередництвом митрополичої консисторії, меморіал до нунціатури
у Відні й до австрійського уряду. Цей документ перелічив цілий ряд папських булл, які під
загрозою анафеми забороняли зміни в
греко-католицькому обряді, визнаючи
це право тільки провінційному синодові, наголосив на невідповідому часі
для такої зміни, засвідчував невдоволення календарною реформою загалу
українців, поставив питання про пошанування прав відсутнього митрополита
А. Шептицького, якому обидва перемиський та станиславівський владики підлягали як єпископи-суфрагани Календарні нововведення у
Станиславівській єпархії спричинили низку дотичних публікацій. Зокрема, Олександр Коренець, розглянувши конституції, енцикліки та синодальні тексти Римо-католицької церкви, доводив, що Апостольська столиця не мала
наміру змінювати чи скасовувати давні українські
обряди й церковні постанови, їй йшлося тільки про
існування догматичної унії. Характерним був той факт, що ніхто
не дискутував з приводу відповідності григоріанського календаря
астрономічному часові
чи правосильності його функціонування в релігійному житті греко-католицької церкви. Більшість
опонентів говорили про невідповідний час для реформи, нелеґітимний спосіб її
здійснення та про необхідність серйозної підготовчої
роботи. Зокрема, Федь Федорців на шпальтах молодіжного
часопису зауважив: «Щоб релїгійні упередження в масї
українського народа ослабити, до того належало би ужити авторітету церкви, яким
єдино може бути тільки провінціональний синод
у звязи з Римом. До ослаблення національних упереджень може причинити ся
тільки українська преса». З чільних українських діячів на захист
календарної реформи відкрито виступив лише історик Степан Томашівський. На
сторінках «Діла» він,
зокрема, зауважив: «В дїйсности широкі маси вже давно інстинктовно
відчували тягар свойого історичного
калєндаря, як упослїдженє церковне, національне, соціяльне
й економічне; тому нема найменшого страху, щоб сї маси,
особливо в околицях не чисто грекокатолицьких, самі зривали ся до опозиції.
Вони се можуть зробити, одначе лише тодї, коли інтелїґентні демаґоґи, для яких
святочний день здебільшого справа зовсїм байдужна, візьмуть ся енерґічно за
дїло […] Одначе і в сїм разї одна дві популярні, добре написані брошури,
в короткім часї допоможуть здоровому розумови до
перемоги над слїпою пристрастю. Консерватизм на пункті калєндаря істнує у нас,
одначе не в масах працюючого люду, а серед «поступової» і «вільнодумної»
інтелїґенції». На думку С. Томашівського, юліанський календар був однією
з основних причин того, що прибулі в українські етнічні землі Галичини чужинці
не асимілювалися в українську спільноту. Позицію С. Томашівського, як одного з
діячів УНДП, негативно оцінило керівництво цієї партії. Народний Комітет на
зборах 20 травня 1916 р. вирішив оголосити, що ставлення С. Томашівського
до календарної реформи, як і мотиви, наведені в його публікаціях,
«противорічать становищу, які в калєндарськім питаню заняли всї наші властиві громадянські чинники і є випливом тільки
його особистих поглядів». На цьому ж засіданні редактор «Діла» Василь Панейко
прилюдно визнав, що зробив тактичну помилку, надрукувавши статтю
С. Томашівського. Журналіст запевнив присутніх у
тому, що більше не буде публікувати на сторінках газети матеріалів з позитивною
оцінкою календарної реформи. У відповідь на закиди опонентів станиславівський єпископ
опублікував нове послання,
адресоване вже не до загалу вірних, а до
духовенства й інтелігенції. У посланні Г. Хомишин заперечив тезу
про консерватизм українських селян і їх прив’язаність до існуючого порядку свят: «Шкода, що
єще не піднесено в тім замітї, що треба числити ся
також з всякими забобонами, які злучені суть з обходженєм сьвят в декотрих
околицях, а головно на Гуцульщинї. Калєндар отже господарский наших селян,
сьвята ярмаркові, а навіть всякі звичаї забобонні мають мати більшу вагу, чим
справа віри і релїґії?!». Єпископ також поставив запитання – чи мав би місце
подібний опір впровадженню календаря, якби його прийняла Росія?
У новому посланні виявляємо й певні сумніви автора реформи в успішному її
здійсненню: «Навіть єслиби не було на тепер успіхів (у справі впровадження н. с. – О. П.), або єслиби
деякі відпали і то не тілько поодинокі особи але і парохії, чого однак не
припускаю, то і тогди не лякаймо ся. Не на великім числї і
масї спочиває царство Боже, але на інтензивній силї духа. Се лиш покаже
нам, кілько у нас є правдивих вірних». Центральні австрійські власті
ухилялися від формулювання своєї позиції щодо нововведень станиславівського владики. Відомо лише, що
галицький намісник Герман Колард у приватному листі до Г. Хомишина
відзначив, що зініційовану єпископом реформу прихильно сприйняли у Відні.
Австрійські міністерські кола висловлювали побажання, щоб подібні заходи вчинили також Львівська архієпархія та Перемиська
єпархія. Краєва влада у цьому питанні діяла більш рішуче.
Галицьке намісництво своїм рескриптом
від 6 березня 1916 р. наказало, що громади, які належали до
Станиславівської дієцезії повинні святкували «руські» свята за григоріанським календарем згідно з пастирським листом Г. Хомишина. Косівська Окружна шкільна рада розіслала по
школах повіту підписаний
повітовим старостою обіжник, яким
вчительству було наказано впливати на населення, абт воно відмовилося
«перестарілих і непотрібних упереджень», а керівництву шкіл – дотримувалось
свят за н. ст. Невдовзі відповідне послання розіслала й Краєва шкільна рада. Дирекція поліції у Львові
14 березня 1916 р. прийняла рішення заборонити проведення загальних зборів
Ставропігійського інституту намічені на 16 березня. Позитивне
ставлення краєвої влади до нововедень єпископа Г. Хомишина відомо й з
того, що цензура викидала з української преси всі фрагменти, з різкою критикою календарної реформи. Схвально оцінила реформу Г. Хомишина польська
спільнота. За версією газети «Wiek Nowy», головною метою
календарної реформи було поборювання
«москвофільства й схильності до схизми», яке поширилось серед українців
Східної Галичини у період російської інвазії. Професор Станіслав Смолька
позитивно відгукнувся про дії станиславівського єпископа в монографії про
українське питання в Галичині. Російська сторона, що була безумовно проінформована
про настрої українського населення Галичини, однозначно трактувала календарну реформу в Станиславівській єпархії
як австро-ватикано-польську інтригу. Російські часописи використали питання про
календарну реформу в цілях антиукраїнської пропаганди. Г. Хомишин стверджував, що
населення позитивно
ставилося до нововведень: «В цїлій дієцезиї зістав впроваджений новий калєндар зовсїм спокійно. З многих
місцевостий доходять до мене
справозданя, що вірні охотно примінились до нового порядку сьвят, а
навіть присилають менї подяку, а головно з Буковини, де як самі вірні кажуть,
давно вже треба було сю реформу перепровадити». Ярослав Олесницький пізніше пригадував, що в одному з найбільших й найсвідоміших
українських сіл Бучаччини – Переволоці, де парохом у той час був його батько,
селяни радо прийняли зміну календаря і навіть одне Різдво святкували за н. ст.
У тогочасній галицько-українській пресі не знаходимо відомостей про масовий
опір календарній реформі зі сторони селян. Зрозуміло, якщо такі випадки були б,
їх не оминули б увагою відверто налаштовані проти реформи часописи. Суттєва
інформація присутня на сторінках російської газети. Описуючи тогочасну ситуацію
в Станиславові, її кореспондент зокрема відзначив: «Введений в 1916 р. австрійським єпископом календар нового стилю подовжує існувати. Свято св. Йосафата, проклятого в Росії, яке ввів
австро- український єпископ у тому ж році пройшло дуже урочисто. Видно Австрія не пошкодувала ні грошей, ні часу для того щоб
підготувати народні маси гідно зустріти росіян. Іншим й мені самому
неодноразово доводилось чути, як селянки стверджували, що новий календар
встановив св. Папа римський, для того, щоб ми були заодно з поляками». 24 травня 1916 р.
Станиславівський ординаріат
визнав, що віруючі деяких парохій вимагали відправи богослужень відповідно свят
за ст. ст. Однак ординаріат заборонив духовенству відправляти у ці дні урочисті богослуження. Священикам дозволялося
відчитати (але не співати) св. Літургію між 6-ою та 7-ою годинами ранку, після чого церква мала бути замкнена протягом цілого дня. 11 квітня 1916 р.
Г. Хомишин заявив у спеціальному розпорядженні, що він навіть не допускає думки
про непослух підпорядкованого
йому духовенства у здійсненні календарної реформи. На думку владики, негативне
ставлення парохіян до нового порядку свят могло свідчити
лише про нерадивість їх душпастиря. Єпископ застеріг, що такий священослужитель
неодмінно буде притягнений до суворої відповідальності – аж до позбавлення
душпастирської посади. Це ж стосувалося й катехитів. Очевидно, що відкрито виступити проти єдиного на той час
діючого єпископа в Галичині мало хто
наважився. Про існуючу пасивну опозицію
календарній реформі засвідчила публікація наступного послання
Г. Хомишина датованого 21 квітня 1916 р. У цьому документі, де йшлося про
канонічне підпорядкування та вірність священиків
своєму єпископові, зокрема, говорилося: «В деяких парохіях вірні відмовляють в послуху своїм парохам виконуючим
розпоряженя свого Епископа лишень з тої простої причини, що сусїдні парохи
зовсїм не оголошують сих розпоряжень Епископа, або до них не примінюють ся». У травні 1916 р. Єпископ доручив керівництву деканатів
розповсюдити послання «О послусі канонічнім»
серед усіх підпорядкованих їм священиків і
катехитів. Від духовенства вимагалося
беззастережне канонічного послушання,
а також виконання усіх розпоряджень виданих разом з Посланієм «О
післанництві україньского народа в Католицкій Церкві», як було сказано: «без
огляду на «психічний» настрій деяких «вірних». Негативне сприйняття календарної реформи дещо
послаблювалося тим, що у 1915 -1916 рр. святкування Великодня у католиків та церквах східного обряду збігалися. ПЕвною ж
перепоною для функціонування н. ст. в греко-католицьких парохіях
Станиславівщини були повторні російські окупації цього терену: 4 липня
1916 р. російські війська під командуванням
генерала Олексія Брусилова розпочали наступ, який тривав до 13 серпня ;
1 липня 1917 р. російській армії знову ненадовго вдалося підійти аж до району Калуша. Варто зауважити, що календарна справа 1916 р.
спричинила низку чуток. Одна з них стосувалася можливого очолення
Г. Хомишиним Перемиського епископства. Інша мала такий зміст:“Обі другі дієцезії чекають на поворот митрополита, котрий
правдоподібно скличе в тій справі собор». Подальша доля функціонування н. ст. у
станиславівській дієцезії чи у цілій Галицькій митрополії залежала від ставлення до календарної реформи А. Шептицького,
який 10 вересня 1917 р. повернувся до Львова зі заслання. Митрополит, за спогадами його сестри,
обговорював це питання ще до Першої світової війни, коли поширювались чутки про
можливу заміну юліанського календаря Російською православною церквою. А. Шептицький
тоді підкреслив, що для зміни календаря греко-католицькою церквою конче необхідною є згода
Апостольської столиці. Беручи до уваги наведені вище слова митрополита на Просвітньо-економічному конгресі 1909 р., можна
стверджувати, що він не був принциповим противником календарної реформи. Однак,
у період Першої світової війни така реформа ставала на
перешкоді втіленню його уніатської концепції поширення католицизму на Схід, яка
передбачала збереження східного, грецького обряду. Практичні
заходи по реалізації цієї концепції А. Шептицький розпочав вже в
1917 р. Прикметними у даномі відношенні були постанови єпархіального
собору греко-католицької церкви Росії, який відбувся за участю
А. Шептицького 29-31 травня 1917 р. у Петербурзі. Цей документ, між
іншим, заборонив вносити будь-які зміни в обрядову практику греко-католиків. Нам не вдалося віднайти документальних матеріалів, які б засвідчили безпосереднє ставлення митрополита до
календарної реформи 1916 р. в станиславівській дієцезії.
Вірогідно, що воно було негативним. Українська преса пізніше
писала, що н. ст. не прийнявся в Галичині внаслідок опору інших дієцезій,
особливо львівської митрополії. Про факт тиску зверху пізніше зауважив
Г. Хомишин: «Під прапором формального насильства
той калєндар мусів бути завішений». Фактично григоріанський календар діяв у станиславівській
єпархії два роки. Чинність н. ст. у церковній практиці підпорядкованої
йому дієцезії Г. Хомишин відмінив розпорядженням від 22 березня
1918 р. У ньому, зокрема, йшлося про розсилання «Вістників» і «Посланій»,
виданих у період Першої світової війни, тим парохіям, що перебували під
російською окупацією й не змогли своєчасно отримати друків єпископату.
«Посланія» належало повністю прочитати вірним з амвону замість проповіді під час богослужінь. Заповідалось також дотримуватись всіх відповідних розпоряджень, опублікованих
у «Вістниках». Стосовно «Посланія […] о післанництві
україньского народа в католицкій Церкві» у розпорядженні говорилося, що його
«належить перечитати на разї від початку аж до стор 16 до слова
«правовірні» включно (Тобто до тієї частини єпископського послання, де йшлося
про календарну реформу. – О. П.). Все проче аж до
кінця не відчитувати прилюдно. Що до розпоряджень уміщених при
кінци сего Посланія з д. 15. Лютого 1916 Ч. 25 /орд., обовязують лишень уміщені
під 1) 2) і 3) і сї належить оголосити вірним. Всї
прочі розпорядженя видані в тогдашних Вістниках на
разї не обовязують». Невдача у здійсненні
календарної реформи
не змінила поглядів Г. Хомишина на календарну справу. Владика відмінив
відповідні розпорядження, однак особисто дотримувався н. ст. до кінця своїх днів. Чи спробували здійснити
календарну реформу
в православному світі? Московський собор 1917 р.
визнав необхідність змінити календар «по узгодженому рішенню всіх патріархів”.
Однак, після того як календарну реформу здійснили
більшовики (24 січня 1918 р.),
Російська Православна церква, скориставшись
положеннями Декрету про відділення
церкви від держави, не впровадила
н. ст. 12 лютого 1918 р. «Закон про запровадження
нового стилю» ухвалила Українська Центральна Рада, увівши одночасно в Україні
середньо-европейський час. Про введення календаря в релігійне
життя мова не йшла. Актуалізувати календарне питання православну Церкву спонукали геополітичні зміни та модернізаційні чинники яких зазнав
европейський континент внаслідок Першої світової війни. 10 травня
1923 р. за ініціативою Вселенського патріарха Мелетія ІV у Константинополі
відбувся загально-православний
конгрес, за участю делегатів від грецької, російської, румунської та сербської
церкви. Від участі у конгресі відмовилися антіохійський,
александрійський та єрусалимський партріархати. Конгрес ухвалив рішення, що для загальних потреб православних необхідно
узгодити церковний календар з запровадженим у їхніх державах н. с.,
скасувавши різницю у 13 днів. День для об’єднання календарів було визначено 1
жовтня 1923 р. Щоб не приймати григоріанський календар, було вирішено
запровадити т. зв. новоюліанський календар. Восени того ж року календарну
реформу благословив російський Патріарх Тихон. На території Радянської України григоріанський календар намагалась запровадити т. зв. жива (обновленська) церква, що її підтримували
більшовики. Ще 5 травня 1923 р.
Собор обновленців постановив
перейти на н. с. 12 червня того ж року. В Україні відправляти
богослуження згідно н. с. священників
примушували органи ГПУ. Результати примусу були мізерні – за виключенням
обновленців більшість священиків продовжували
дотримуватись ст. с. Під впливом цивільної влади календарну реформу досить оперативно здійснили православні
церкви Фінляндії, Латвії та Литви. Однак, загалом впровадження григоріанського календаря у життя православного світу
виявилось досить проблематичним. Бурхлива полеміка
розгорнулася у грецьких церковних колах – проти нововведення виступили атонські
ченці. Зауважимо, що в окремих парафіях Греції літургічний цикл досі базується
на юліанському календарі. 1 жовтня
1924 р. н. с. було впроваджено в Румунії й і його були
змушені вживати українці Буковини, які назагал були проти новації. При чому
тоді мова йшла тільки про нерухомі свята. Рішення
святкувати Великдень по н. ст. Синод
румунської православної церкви прийняв щойно 1929 р. Собор єпископів Православної Митрополії в Польщі 12
квітня 1924 р. постановив запровадити у церковний вжиток н. с. з
неділі Всіх святих. Поєднання у церковній практиці двох календарних стилів серйозно ускладнило релігійне життя православних
українців Польщі, парафії яких становили 70% від загального числа всіх
православних громад. Віруючі не прийняли реформи і не
приходили до церкви коли правилося за н. с. Відмова православного
населення Польщі визнати новий порядок свят змусили церковне керівництво шукати
вихід з непростої ситуації. 16 серпня 1924 р. Собор Єпископів у Почаївській Успенській Лаврі, благословив
святкування за ст. с. «великих і місцево-шанованих свят» у тих
місцевостях, де цього домагалися віруючі, не відміняючи
н. с. для тих хто святкував з обов’язку
службового становища (урядовців, робітників, учнів, військових та ін.). Ухвала
Собору Єпископів не вирішувала проблеми у цілому – в межах митрополії вже в
іншій формі залишалися дві практики: церковні ієрархи святкували по
григоріанському календарю, а всі віруючі й нижче духовенство по юліанському.
Будучи освідомленим щодо проблем впровадження н. с.
вселенський патріархат повідомив Митрополита ст. ст., і врешті-решт відклав цю справу очікуючи результатів підготовки
календарної реформи Лігою Націй. На початку 20-х рр. ХХ ст. критики з боку
вчених, політиків, та бізнесменів Заходу зазнав вже
григоріанський календар. Нерівномірна довгота місяців, кварталів та півріч й
кількість робочих днів є перешкодою у нарахуванні платні, відсотків від прибутків податків тощо. Неузгодженість дат рухомих свят
ускладнювала розробку навчальних програм та канікул у освіті, планування
театральних сезонів, річних графіків у торгівлі,
перевезенні вантажів тощо. У 1922 р. при Лізі Націй було утворено спеціальну комісію, яка мала вирішити питання уніфікації
календаря. Комісія, за участю представників від Константинопольського патріарха, Римського папи та єпископа Кентерберійського розглянула ряд проектів нового календаря. Найбільше
прихильників здобув проект англійського вченого
Котсворта, який запропонував поділити рік на 13 місяців по 28 днів, з одним
доповняючим днем Нового Року. Однак неузгодженість між церковними чинниками та
державними інституціями й врешті Друга світова війна
перешкодили реалізації проекту універсального календаря. У міжвоєнний період н. ст.
в церковне життя частково впровадили українці діаспори. У США та Канаді було дозволено святкувати церковні свята за
н. ст. тим парохіям, що вибрали його на підставі голосування, яке
підтвердив греко-католицький єпископ. До кінця 30-х на
н. с. перейшли цілий ряд українських парафії у
мегаполісах США, його також впровадили греко-католицькі парохії Італії та
Бразилії. Чи можна говорити про перспективи календарної реформи в
церковному житті українців тепер? З огляду на
сучасний стан
міжконфесійних взаємин в Україні та їх
внутрішньо- й зовнішньополітичну детермінованість,
досить сумнівно, що найближчим часом про календарну реформу заговорять
ієрархи церков. Хоча за певних умов григоріанський календар у церковному житті
міг би посилити українську ідентичність на пострадянському просторі. Опитування
львів’ян з цього приводу свідчать, що жителі міста
назагал психологічно готові до переходу на н. ст. у релігійному житті,
однак навряд чи його охоче б сприйняли більшість мешканців краю, а також всієї
України. Втім ставлення віруючих східного обряду до календарного
питання буде змінюватись в міру активізації процесів глобалізації і посилення
впливів Заходу, де святкування Різдва, зокрема, є
елементом не лише релігійного життя, але й масової культури. В Україні
впровадження н. с. у церковне життя українців лежить насамперед в соціальній та психологічній площині і пов’язане зі
співвідношенням традиційного сільського суспільства та змодернізоваого міського.
Основною ж теоретичною проблемою для здійснення календарної реформи залишається
питання узгодження н. с. з літургічним циклом та уставом Київської
Церкви(1). *Ектенія (гр.) – стародавня форма молитов у
християнській церкві східного обряду. Складається з коротких
прохань священика. Після кожного з них вірні співають
«Господи помилуй» або «Подай господи». ** Йосафат – церковне ім’я
Івана Кунцевича (1580–1623), полоцького архиєпископа (1618-1623). Загинув у Вітебську від рук противників унії. Визнаний
великомучеником. Детальніше про історичний аспект календарного питання в Київській
Церкві див.: Павлишин Олег. З історії
впровадження григоріанського календаря у церковне життя українців: календарна
реформа єпископа Григорія Хомишина // Україна модерна / Інститут історичних
досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка; відп.
ред. Я. Грицак, М. Крикун. Київ–Львів: Критика, 2002. Ч. 7.
С. 7–68; Павлышин О. И. Календарный вопрос в контексте
революционных преобразований в Восточной Европе в первой четверти ХХ в.
// Вспомагательные исторические дисциплины в современном научном знании. Материалы ХХV Международной
научной конференции.
Москва, 31 января – 2 февраля 2013 г. : В 2 ч. / редкол. : Ю. Э.
Шустова (отв. ред.) и др.; Рос. гос.
гуманитар. ун-т, Ист.-арх. ин-т, Высшая школа источниковедения, спец. и
вспомогат. ист. дисциплин. Ч. ІІ. Москва: РГГУ, 2013. С. 462–466;
Pavlyshyn Oleh. The Calendar Questions in the Ukrainian
Greek Catholic Church, 1900–1930 // Journal of Ukrainian Studies. Vol. 37 (2012). Special Issue: Religion, Nation, and
Secularization in Ukraine / Gest Editors: Martin Schulze Wessel and Frank E.
Sysyn. Edmonton,
2014. P. 113–130; Pawłyszyn Ołeh. Wprowadzenie kalendarza
gregoriańskiego do praktyki liturgicznej Kościola prawosławnego
w Polsce w 1924 r. // Biuletyn Ukrainoznawczy. Przemyśl,
2002. Nr. 8. S. 105–113. |
ч
|
 |
|