|
Сергій ГрабовськийНація і зброя: український вимір І світової війни
На початку ХХ століття
у невідворотність близького унезалежнення
України вірило буквально кілька
десятків інтелектуалів. Щоправда, вони звалися Юліан Бачинський, Левко Мацієвич, Микола Міхновський, Іван
Франко... Та незрівнянно більше число інтелігенції обмежувало
свої мрії автономією українських земель у складі конституційної монархії чи то
Романових, чи то Габсбургів. Власне, й той «простолюд», який відчував свою
українськість (а це був, мабуть, лише кожен десятий чи навіть двадцятий селянин
і робітник на Наддніпрянщині, натомість — майже вся сільська людність
Східної Галичини), не прагнув більшого, ніж освіти і преси рідною
мовою та певних політичних прав — свободи слова, свободи віросповідання,
свободи зборів, виборності місцевої та регіональної влади. Тож не дивно, що
згодом численні спостерігачі дивувалися: а звідки постала та Україна? Хто її придумав? Тим часом на все наклала свій
відбиток, шалено прискоривши національно-політичні процеси, Перша світова
війна. ВЕЛИКА ІСТОРІЯ: ПИТАННЯ ПИТАНЬ Кілька засадничих проблем на початку ХХ століття псували
картину загалом прогресивного розвитку тодішнього світу. Про що йдеться? По-перше, про колоніальне
питання. Майже вся Африка, Океанія, більша частина Азії (якщо враховувати
російські колонії), ряд територій Америки і, нарешті, частина Европи, включно з
українськими землями, перебували у стані колоніальної залежності (прямої,
зафіксованої міжнародно-правовими документами, неявної, коли йшлося про европейські володіння імперії Романових чи
опосередкованої, якщо йшлося про Туву чи Хіву, що перебували під
контролем тих же Романових, або про Єгипет, де господарювали британці). І як
національно-визвольні рухи у ряді колоній та залежних країн, так і прагнення
імперських держав до переділу колоній були незаперечними фактами, що об’єктивно
підривали чинний стан справ. По-друге, про проблему соціальної
держави (детальніше див. мою статтю «У пошуках свободи й справедливості»,
«День» №202, 7 листопада 2009). Попри те, що ця проблема вже почала було
розв’язуватися у передових країнах, більшість учасників обох блоків тільки підступала або ще й
не підступала до неї. Це мало безпосереднім наслідком стрімку
люмпен-революціонізацію населення в останній групі країн, причому йшлося не
тільки про комуністично-більшовицький тип революційності; в Італії на початку
20-х з ним змагався і переміг фашизм, у Німеччині, де здобутки соціальної держави були зруйновані, змагалися комунізм, анархізм, нацизм й ультранаціоналізм. У Болгарії відбувалося
щось схоже, в Угорщині спершу до влади прийшли місцеві більшовики, потім
встановилася військова диктатура Але так чи інакше внутрішнє,
приховане «бурління» у державах, де соціальні проблеми були далекі від
елементарного розв’язання, підштовхувало еліти до спроб відволікти загал від
проблем «маленькою переможною війною». По-третє, навіть у Европі, не кажучи вже про інші частини
світу, домінували держави з архаїчними формами правління, а нерідко — із
недемократичними політичними режимами (як-от у Російській
чи Оттоманській імперіях). Це не давало змогу владним елітам як раціонально
прогнозувати майбутнє та розраховувати свою діяльність, так і знаходити
оптимальні відповіді на виклики ситуації, а водночас породжувало своєрідний масовий патерналізм, сподівання на те, що «найясніший
цісар усе знає і про все дбає». Тим більш тяжким стало «соціальне
похмілля», коли виявилося, що все не так просто... Звичайно, ці проблеми можна було б розв’язати еволюційним шляхом, хоч це зайняло
б більше часу, проте сталося так, як сталося. НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ Україна була одним із головних театрів воєнних дій Першої
світової війни. Спершу у сферу війни були залучені
Волинь, Галичина і Закарпаття, потім до них додалися Буковина та Поділля. У 1914 — 1915 роках російська армія окупувала
Галичину і встановила там жорсткий окупаційний режим — із примусовою русифікацією, забороною греко-католицької Церкви
та українських партій, масовими стратами
неблагонадійних, депортацією десятків тисяч людей углиб Російської імперії й, звичайно ж, масштабними єврейськими погромами та забороною всіх єврейських громадських
організацій. Після повернення собі галицьких земель
після наступу влітку 1915 року австрійська влада, в свою чергу, «зачистила»
всіх, кого бодай теоретично можна було запідозрити у русофільстві, а разом із
ними — і чимало щирих українських патріотів. Саме на українських теренах 1916
року був здійснений один із двох успішних у тій війні проривів ешелонованого
фронту на стратегічну глибину. Якщо на Західному
фронті такий прорив був здійснений 1918 року за допомогою тисяч танків, то тут
була використана розроблена генералом Сергієм
Дельвігом (у майбутньому — начальником артилерії УНР) стратегія артилерійського
наступу й отруйні гази — тодішня найефективніша зброя масового знищення. Цей
прорив, названий за прізвищем командувача Південно-Західним
фронтом «Брусиловським», утім, не завершився повним крахом австрійської армії —
не вистачило боєприпасів, щоб прокладати вогнем шлях піхоті та резервів, щоб
розвинути наступ. Тому війська з обох боків зупинилися, знову нарили сотні
кілометрів траншей, натягнули перед ними колючій дріт
і зазимували на нових позиціях — фронт проходив через Буковину, Східну Галичину
та Волинь... А вся територія вглиб — до Києва по один
бік фронту і до Кракова й Братислави — по інший — перетворилася на
оперативний тил. А що це означало? Скупчення військ, неможливість нормального господарчого життя, реквізиції, тиф та холеру,
розгули офіцерів-відпускників, використання значної частини освітніх та
культурних установ для потреб війни тощо. Утім, поза фронтовим тилом життя теж
не було медом. Перед 1917 роком до російського війська було мобілізовано понад
3,5 мільйони солдатів-українців, до австро-угорського
— понад 250 тисяч. Після стрімкого злету промисловість
на українських теренах переживала не кращі часи. Ні, військових замовлень
вистачало, але основні фонди, тобто обладнання, комунікації та приміщення, з
1914 року не змінювалися і не вдосконалювалися. Кваліфікованої робочої сили не
вистачало (тільки за перші дні війни було мобілізовано понад 30% робітників
Донбасу), тому в українські губернії масово завозили некваліфікованих
працівників з російської глибинки. І все одно було мало: лише у
Катеринославській губернії станом на 1916 рік не
вистачало 104 тисячі робітників. Але якщо промисловість усе ж набирала обертів,
хоч і працювала з останніх сил, то з сільським господарством було сутужно.
Обсяги виробництва товарної продукції там скорочувалися. Не дуже допомогло
залучення до роботи військовополонених і біженців — їхня праця виявилася
непродуктивною. На початок 1917 року в Україні залишилося 40% довоєнної
кількості працездатних чоловіків у сільському господарстві; для потреб війська
було конфісковано майже 3 мільйони коней, що істотно підірвало
дрібні й середні селянські господарства. Одночасно з цим помітного
прискорення набрали
процеси трансформації українського етносу в націю. Західний дослідник
Марк фон Гаген стверджує, що війна піднесла українське питання до
безпрецедентного рівня і привела до сильного піднесення національного руху.
Якщо творення сучасних націй було результатом модернізаційних процесів, то,
власне, ця війна була найбільшим вторгненням
модерного світу у традиційне життя селян, які
становили абсолютну більшість у соціальному складі всіх етнічних груп у цьому
регіоні. Адже наприкінці XIX
століття українські селяни могли вибирати між тим, чи йти працювати на сусідні
шахти, фабрики та заводи, а чи продовжувати займатися сільським господарством,
перебираючись у далекі Сибір, Казахстан чи на Далекий
Схід. Однак навіть міграція вела до продовження традиційного стилю життя, що
ледве чи був позначений модернізаційними впливами. А от масова мобілізація
українських селян в армію позбавляла їх вибору між традиційним і модерним світом. Вони
були змушені йти на війну. Позитивним результатом було те, що вони
навчилися поводитися з воєнною технікою (на ті часи
наймодернішою), пройшли сувору школу військової муштри, яка давала їм
уявлення про переваги організації й дисципліни. Не випадково саме солдати,
«люди з рушницями», користувалися найбільшою повагою в українському селі під час революції і забезпечували готовий провід для
селянських рухів. А ще Перша світова
війна прискорила процес
трансформації «із селян у націю» в інший
спосіб. Більшість мобілізованих на фронт селян чітко не уявляли собі, що
ж є тією батьківщиною, за яку вони мали покласти своє життя. Найчастіше вони
ідентифікували себе не з певною нацією, а з тим регіоном, в якому жили до війни. Їх мобілізували в імперські армії, які були поліетнічними за своїм складом. Щоденні зустрічі в
окопах і в тиловому побуті з представниками інших етносів допомагали їм
усвідомити свою самобутність, особливо коли вони ставали жертвою насмішок,
упередження чи ворожості на національному ѓрунті (а такі випадки були звичайною
справою в австрійській та російській арміях). З іншого боку, армії «їхніх» імперій завоювали чужі
території з населенням, яке розмовляло тією ж мовою, співало ті ж пісні, мало
такі ж традиції й звичаї, що й вони самі (як це було у разі, скажімо,
завоювання російською армією, в якій служило багато українців-наддніпрянців,
австрійської Галичини). Такі безпосередні контакти між українцями з обох сторін
фронту прискорювали кристалізацію національної ідентичності, зазначає Марк фон
Гаген. І це справді так.
Скажімо, драматург Микола Куліш (цивільний фах
— агроном, військовий — артилерист) пізніше
зазначав, що вперше усвідомив себе українцем у Галичині, перебуваючи там із російським військом. Іще приклад: січові стрільці
після того, як підросійська Західна Волинь 1915 року була зайнята
австро-німецьким військом, відкривали там українські школи та відтворювали у
селах «Просвіти» (заборонені царським урядом перед початком Першої світової війни). До того ж саме під
час війни вперше за тривалий
час з’явилися українські національні частини. Спершу в складі австрійського
війська (згадані вже січові стрільці), потім — з літа 1917 року — й у складі
російської армії. Австро-Угорщина та
Німеччина використовували фінських,
польських, українських та інших військовополонених
для формування національних легіонів, які мали боротися за національне
визволення своїх народів від Російської імперії. З іншого боку, Антанта проголосила, що, серед іншого, вона
веде війну за реалізацію права націй на самовизначення. Українці, зрозуміло, не
могли скористатися з цього принципу через специфічно негативне ставлення
Петрограда до українського руху. Але формування, скажімо,
польських і чеських легіонів у складі російської армії створило прецеденти, з
яких 1917 року скористалася Центральна Рада, вимагаючи дозволу (і домігшись
його) на створення українських національних військових формувань як гаранта
національної автономії та національних прав. Після поразок 1915 року влада Російської
імперії змушена була піти на певні поступки суспільству,
залучивши до організації тилу громадськість, передусім земства. У тилу Південно-Західного фронту практично всі
земські організації в 1917-му були явочним
порядком українізовані; скажімо, на відповідальній посаді в земстві
служив Симон Петлюра. Що ж до Австро-Угорщини, то на її території були сформовані певні представницькі структури: Головна
українська рада на чолі з Костем Левицьким, створена лідерами західноукраїнської політичної еліти, із депутатами різних рівнів включно, та
Союз визволення України, заснований групою політемігрантів зі Східної України — Володимиром Дорошенком, Дмитром Донцовим, Андрієм Жуком, Миколою Залізняком та іншими. У травні 1915 року на базі цих двох структур у Відні виникає Загальна
українська рада, яка стає єдиним представницьким органом усього українського
народу в Австро-Угорщині. Майбутнє України уявлялося членам Загальної
української ради у вигляді незалежної держави, союзної Австрії
та Німеччини; у межах цієї держави мали бути об’єднані
всі етнічні українські землі, а політичним ладом мала стати конституційна
монархія з парламентським правлінням. Та ці ідеї не знайшли підтримки
ні з боку австрійських, ані німецьких, ані польських кіл — що, до речі, зайвий
раз засвідчує абсурдність і фальшивість тези ряду російських авторів минулого і
сучасності про Україну як «німецьку вигадку». Нарешті, кілька сотень тисяч вояків-східняків потрапило до австрійського та німецького полону, а кілька тисяч галичан — до полону російського; чимало
цивільного галицького люду було депортовано углиб імперії Романових. Це теж
сприяло усвідомленню загальноукраїнської єдності, а крім
того, ставило просте і логічне запитання: якою є власна мета українців у цій
війні? За що вони гинуть і страждають? Задля того, щоб
Романови приєднали до своєї імперії Константинополь чи щоб
Габсбурги мали володіння в Африці? «НІМЕЦЬКА ІНТРИГА» ЧИ НАСЛІДОК САМОВИЗНАЧЕННЯ
МАС? України у геополітичних планах провідних
світових держав у перші роки війни не було. Були політики і генерали, які
розуміли вагу українського питання, причому в обох таборах — Антанти і
Центральних держав. Скажімо, знаний історик Арнольд Дж. Тойнбі ще 1915 року
зазначав: «Малоросійський елемент становить майже
третину всієї раси, і якщо він буде відірваний від основної маси і
створить власну орбіту тяжіння, це в критичній мірі послабить всю систему», що
матиме наслідком розпад чи, щонайменше, параліч Російської імперії. Але ж у
складі австрійського війська був створений лише один батальйон Січових стрільців, тоді як
добровольців вистачало на цілу дивізію. Якщо ж додати до добровольців
мобілізованих, то вийшло би два-три армійські корпуси, які б
воювали не за примарні імперіалістичні цілі,
а за возз’єднання Батьківщини. Але для Габсбургів (крім одного —
лейтенанта Вільгельма, який став Василем Вишиваним)
українці та Україна були чимось ефемерним. Так само, як і для німецького
Генштабу, який щедро виділяв кошти на підривну роботу в Російській
імперії, а відтак одразу ж поклав око на більшовиків та особисто Леніна. «Без
нашої постійної підтримки більшовицький рух ніколи не
зміг би досягнути такого розмаху і впливу, який він зараз має, — зазначав
статс-секретар закордонних справ Німеччини
Ріхард фон Кюльман. — Лише тоді, коли більшовики стали отримувати від
нас постійний приток фондів через різні канали і під
різними вивісками, вони стали у змозі поставити на ноги свій головний орган
«Правду», вести енергійну пропаганду і значно розширити вузький на початку
базис своєї партії». Певні кошти були вкладені й у підтримку,
як писали самі німецькі офіційні діячі, «сепаратистських рухів» на території
Російської імперії. У зв’язку з цим деякі історики (і не тільки сучасні
російські, а й українські) ведуть мову про те, що, мовляв, українська державність у ХХ столітті — це результат діяльності німецьких спецслужб, і взагалі Україну
як таку вигадали німці, це не більше ніж німецька
інтрига. Справді, такі гроші виділялися, і відомі прізвища
тих українських політиків, які співпрацювали з німецьким і австро-угорським Генеральними штабами: Володимир
Дорошенко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Андрій Жук, Микола Залізняк,
Мар’ян Меленевський. Та ці політики відомі сьогодні переважно історикам. А
максимум, на що вони здобулися у часи Української революції, це
на членство у Центральній Раді чи на керування губерніями. Революція в
Україні була очолена зовсім іншими людьми. Тим часом, як Ленін, Луначарський,
Коллонтай, Воровський, Антонов-Овсієнко, Радек, Зинов’єв — ті, кого пов’язують
із німецькими грошима у
російській революції — це
більшовицькі політики першого ряду. А водночас і більшовики з Леніним на чолі до 1917 року навіть автономію українських земель
усерйоз не розглядали; ними за весь час боротьби з царатом була надрукована одна-єдина листівка українською мовою. Та й після
проголошення незалежності України позиція ленінців тривалий час практично не
змінювалася. Наприклад, у резолюції I з’їзду КП(б)У, що відбувся влітку 1918 року,
ставилося завдання «боротися за революційне об’єднання України з Росією на
засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної
Республіки». Це й не дивно: КП(б)У було створено на правах обласної організації
РКП(б). А у програмі останньої, ухваленої 1919 року, зазначалося: «Як одну з
перехідних форм на шляху до повної єдності партія
виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за радянським
типом». Ось так насправді дивився Ленін до кінця 1922 року на самостійність
України. І як би ми зараз не ставилися до Лева Троцького, саме він від імені
«червоної» Росії без узгодження з ЦК РСДРП(б) визнав
28 грудня 1917 року право Української Народної Республіки самостійно діяти на
міжнародній арені... ...Одне слово, визрівання
національного духу, передусім
на Наддніпрянщині, йшло швидко, набувши особливо радикальних темпів після скинення династії Романових у Петрограді (в чому, до речі,
найактивнішу участь узяв лейб-гвардії Волинський полк). Як зауважив пізніше знаний науковець Дмитро Чижевський, Україна «проходила
прискорений курс розвитку». У цьому були й свої мінуси, — адже новонабута українська
ідентичність не могла стали стійкою одразу у всіх десятків
мільйонів неофітів, в тому числі й у мільйона українських вояків, що проголосили
підтримку УНР; національні інтереси неспроможні були одразу відсунути на другий
план почуття єдності з «братами по класу» чи «православним людом» колишньої Російської
імперії. Але за всіх обставин із українським самовизначенням великих мас селянства,
козацтва, міщанства, робітництва й різночинної інтелігенції Наддніпрянщини, Слобожанщини, Таврії, Волині, Галичини, Буковини й
Закарпаття віднині довелося рахуватися всім тим, хто не помічав існування України
або вважав, що її можна «прикупити» задешево. І проголошена під
час війни незалежність України теж стала фактом Великої Історії, які б трансформації
з цією незалежністю надалі не відбувалися. |
ч
|
 |
|