Андрій Зайончковський

Плани війни

РОЗРОБКА ПЛАНІВ ВІЙНИ

Опубліковані за кордоном і у нас військово-історичні праці, присвячені підготовці світової війни, дозволяють встановити процес вироблення генеральними штабами «планів війни» в тому сенсі, який в наш час вкладається в план операцій. План війни в сучасному розумінні є програмою діяльності всієї держави на відомий період років для захисту зі зброєю в руках своїх життєвих інтересів і насамперед своєї незалежності. План війни охоплює всі елементи підготовки до неї, що забезпечують досягнення її цілей шляхом застосування збройних сил, підкріплених всіма благонадійними економічними та політичними заходами. У такому сенсі плану війни не існувало до 1914 в жодній державі. Однак у Франції і особливо в Англії підготовка до війни в широкому державному масштабі розпочиналась з моменту утворення вищих органів оборони країни: у Франції – Вищої ради державної оборони в 1906 р. і в Англії – Імперського комітету оборони в 1911 р. Найкраще розроблений план належав Німеччині і охоплював приблизні дії стосовно її вихідних воєнних операцій. До економічного аспекту майбутньої війни в Німеччині почали готуватись лише в 1913 р.

Початок стратегічної підготовки війни 1914-1918 рр.. можна віднести до 1871. Вже в квітні 1871 фельдмаршал Мольтке у своєму черговому мемуарі писав, що «найнебезпечнішим випробуванням для існування молодої Німецької імперії була б одночасна війна її з Росією і Францією, і якщо можливість такої комбінації не може бути виключена, то слід завчасно розрахувати засоби для оборони в таких умовах». З цього моменту і аж до 1914 р., протягом 44 років, у Великому генеральному штабі в Берліні велася розробка плану війни на два фронти, що врешті чітко встановила основну ідею операції проти Франції та Росії, точний розподіл всіх німецьких сил і характер первісних воєнних дій.

З укладенням у жовтні 1879 союзу з Австро-Угорщиною начальник німецького Генерального штабу визначав роль австро-угорських збройних сил при спільній боротьбі обох союзників проти Франції та Росії. З приєднанням Італії до Центрального союзу в 1882 р. в Берліні враховувалося використання італійських сил для військових цілей Троїстого союзу, але участі італійської армії ніколи не надавалося першочергового значення внаслідок чітко усвідомлюваних у Берліні хитких військово-політичних зв’язків між Італією та Австро-Угорщиною.

Зате економічне поневолення Туреччини, особливо після прибуття в Константинополь німецької місії Лімана фон Зандерса, робило її слухняним знаряддям у руках Німеччини, а ситуація на Балканському півострові робила для німецької дипломатії небезпідставним розрахунок на можливість залучення на свою сторону Румунії та Болгарії та об’єднання, таким чином, в один суцільний фронт всієї середньої Европи від Північного до Середземного моря.

Два докори щодо стратегічної підготовки до війни звичайно висловлюються Союзу центральних держав: відсутність писаної військової конвенції між ними, яка жорстко визначала б взаємні оперативні зобов’язання контрагентів союзу, і замовчування об᾿єднання керівництва союзними силами, особливо зважаючи територіальну нерозділеність держав союзу, що давала право вважати їх територію єдиним театром війни. Проте перший докір почасти відкидається на підставі статті 1 союзного договору між Німеччиною і Австро-Угорщиною, по якій обидві держави зобов’язувалися допомагати одна одній всіма своїми збройними силами при нападі Росії на одну з них. Відсутність більш конкретних оперативних зобов’язань між обома арміями пояснюється політичними причинами. Німецький Генеральний штаб не бажав заздалегідь відкривати своїх карт союзникові, військову цінність якого він розцінював невисоко. Потрібно було звертати увагу і з формальну участь Італії в союзі. Разом з тим Німеччина побоювалася виявитися на буксирі в австрійської дипломатії, політика якої протягом 35-річного існування союзу не раз прагнула спровокувати війну заради сепаратних інтересів клаптикової імперії. Політика заважала також встановленню єдиного верховного командування. Обидва начальника генеральних штабів постійним особистим спілкуванням усували потреби в документі, який міг зашкодити свободі дій обох армій в обстановці дійсної війни. Питання про єдине союзне командуванні, як свідчить досвід усіх коаліційних воєн, у тому числі і світової, не може бути вирішене задовільно, оскільки заторкаються основні права верховної влади кожної держави, що бере участь в союзі. Єдине союзне головнокомандування до кінця світової війни формально було досягнуто на обох сторонах, але по суті воно залишалося тільки делікатним компромісом, що опирався лише на добровільну згоду союзних урядів.

На иншій стороні, у французів і у росіян, справа стосовно плану війни формально йшли краще, але за ясністю керівної ідеї, за сміливістю її втілення в життя і за чіткістю союзної взаємодії їх план значно поступався німецькому. Якщо можна минути більш-менш випадкові епізоди франко-російського зближення в 1875 і в 1878 рр.., то виникнення Союзу Центральних держав можна вважати остаточним поштовхом, що спонукав французький і російський уряди одночасно піти назустріч один одному для укладення, на противагу Центральній спілці, в серпні 1891 союзного договору, а через рік – військової конвенції, підписаної, за уповноваженням урядів, генералами Буадефра і Обручевим, остаточно ратифікованої в січні 1894 р.

Обидва уряди зобов’язувалися у разі нападу на одну з їхніх держав виступити всіма силами проти ворога, причому статтею 3 конвенції визначалося виставляння проти Німеччини з боку Франції 1 300 000 чоловік, а з боку Росії – від 700 000 до 800 000 чоловік з метою змусити Німеччину вести боротьбу одночасно на сході і на заході. За статтею 4 генеральні штаби обох держав повинні були постійно тримати зв᾿язок для практичного здійснення зазначеного вище зобов’язання. Під час останньої наради обох начальників генеральних штабів (1913 р.) Жоффр особливим протоколом змінив у конвенції цифру, виставляючи Францією сил до 1 500 000 осіб, із зазначенням строку їх мобілізації на 10-й день і початку наступу на 11-й день, замість чого Жилінський (начальник російського Генерального штабу) заявив про те, що виставить більшу частину з обіцяних 800 000 чоловік до 15-го дня на німецькому кордоні і про негайний їх наступ на територію Німеччини. На підставі періодично доповнюючих військову конвенцію протоколів нарад французький Генеральний штаб здійснив вагомий вплив на російське залізничне будівництво, причому уряд Франції охоче надавав грошові капітали для розвитку в бажаному для Франції напрямі російської залізничної мережі.

Отже, на одній стороні задовго до війни існувала писана військова конвенція і на додаток до неї періодичні наради начальників генеральних штабів, закріплювалися протоколами. На иншій стороні не було конвенції та зафіксованих на папері стратегічних постанов. Переваги виявилися на останній стороні, бо саме російський план операцій, скований формальними вимогами конвенції, призвів, як буде видно далі, до непоправних помилок у вихідних операціях російської армії.

На додаток до військової конвенції в 1912 р. була укладена в Парижі франко-російська морська конвенція, якою встановлювався розподіл завдань обох союзних флотів і забезпечення ними, з урахуванням також і британського флоту, панування Антанти на европейських морях.

Що стосується Англії, то участь її у військовому виступі держав згоди не була, за принципами британської політики, оформлена попередніми зобов’язаннями і обмежувалася в останні роки перед війною офіціозними нарадами начальників французького, британського і бельгійського генеральних штабів.

Ще недостатньо точно були координовані стратегічні наміри морських сил держав Антанти. Серед них пануючу роль безперечно займав найсильніший флот Англії. У 1912 р. британський і французький уряди підписали, однак, два секретних документа. Один стосувався розподілу морських сил обох держав: французький флот у випадку війни зосереджувався в Середземному морі, а охорона Ла-Маншу й Атлантичного узбережжя Франції покладалася на британський флот. Иншою письмовою угодою обидва уряди зобов’язувалися при неминучості европейської війни підписати військову і морську конвенції, заздалегідь вироблені французькою та англійською генеральними штабами. Простіше кажучи, з наближенням війни автоматично набували чинності зазначені конвенції, як це і сталося насправді в серпні 1914 р. Напередодні самої війни, в травні і червні 1914 р., всі три уряди Антанти мали намір укласти загальну військово-морську конвенцію щодо розподілу союзних флотів і випливаючі з неї оперативні завдання. Зважаючи на існування вже з цього питання угоди між Францією і Англією залишалося те ж питання врегулювати між Англією і Росією. Переговори між обома урядами про укладення морської конвенції були перервані початком війни.

Перш ніж перейти до викладу планів операцій обох сторін у світову війну, необхідно випередити цей виклад короткою оцінкою місцевості тих театрів війни, на яких ці операції розвивалися.

ТЕАТРИ ВІЙНИ

Театрами світової війни, з якими були пов’язані початкові плани сторін, були:

1) На заході Европи – спочатку вся смуга місцевості вздовж кордону Німеччини з Бельгією та Францією, а потім вся північно-східна частина Франції; цей званий в літературі Західноевропейський театр війни надалі викладі будемо називати Французьким.

2) На сході Европи – спочатку, в маневрений період війни, вся смуга місцевості вздовж кордону Росії з Німеччиною і Австро-Угорщиною, а потім переважно вся західна прикордонна смуга Росії; цей званий в літературі Східноевропейський театр війни ми надалі називатимемо Руським.

3) На півдні Европи – спочатку вся смуга місцевості вздовж кордону Австро-Угорщини з Сербією, потім вся територія останньої, а потім і весь Балканський півострів; цей театр війни ми будемо називати Балканським.

ЗАХІДНОЕВРОПЕЙСЬКИЙ (ФРАНЦУЗЬКИЙ) ТЕАТР ВІЙНИ

Західноевропейський театр війни тягнувся між Північним морем і Швейцарією. На цьому шляху в 700 км територія Франції стикалася з Бельгією від моря до Лонгві на 400 км з лишком, а на франко-німецький кордон припадало близько 300 км. В межі театру військових дій увійшли вся Бельгія і північно-східна Франція, до лінії: гирлі р. Сена-Бельфор-Базель.

По рельєфу вся зазначена територія поділялася на два різних райони: північно-західний – рівнинний, що включає в себе Бельгію на захід від р. Маас і північну частину Франції між морем і р. Уаза; вся инша частина театру – південно-східний район – піднесена, почасти навіть гориста.

Північно-західний район за характером місцевості і по великій кількості доріг дозволяє вільне маневрування великих військових мас, крім низинних ділянок по pp.. Шельде, Лис і Самбра з неабияким числом боліт, перерізаних каналами. Ці ділянки були вигідні лише при обороні, коли можна було легко влаштовувати штучні повені.

Південно-східний район включає систему трьох гірських груп уздовж кордонів, що відкидають від себе ряд відрогів в глиб французької території. Північна група – Арденни – заповнює простір по обох берегах р. Маас, між верхів’ями р. Уаза і північною межею Люксембурга. Арденни не уявляють ясно вираженого гірського хребта. Це – група плоских височин, прорізати плином р. Маас. На захід від річки ці височини не перевищують 350 м над рівнем моря, а на схід, поблизу бельгійсько-німецького кордону, досягають вдвічі більшої висоти.

На лінії Ретель-Монмеди Арденни зв’язуються з иншого гірської групою – аргоном, яка у вигляді двох вузьких лісистих паралельних ланцюгів заповнює простір між р. Маас і верхньою течією р. Ена. Обидва ланцюги Аргонн мають різко визначений характер гірських хребтів і представляють значні труднощі для військ на шляхах з Лотарингії до Реймсу. Але висота цих гір лише в околицях Бар-ле-Дюка досягає 400 м.

Третя гірська група – хребет Вогезьких гір уздовж кордону Ельзасу. Це найбільш високий і важко прохідний хребет, що є наче бар’єром для обох сторін на шляхах вторгнення через нього великих мас. Його прорізали тільки дві наскрізні залізничні дороги, і то в його найбільш низькій північній ділянці. Вогези підвищуються з півночі на південь і досягають найбільшої висоти зі свого південного краю, де вищі точки хребта мають висоту до 1500 м.

З водних рубежів театру найбільш значними є: р. Рейн, що обмежує цей театр з північного сходу, з його лівими притоками pp.. Мозель з Мерт і Сааром і Маас з Самбра; р. Сена, що обмежує цей театр з південного заходу, з її правими притоками pp.. Марна (з Великим і Малим Морен і Урком) і Уаза, Ена і Вель, і впадає в море р. Шельда (Еско) з притоками pp.. Лис, Ізер і Сомма. Всі ці річки численні канали, що з’єднують їх ставали важко прохідними перепонами лише на тих ділянках, де вони були посилені укріпленнями або забезпечені спорудами для створення повеней. У всіх же инших місцях вони мали лише значення тактичних рубежів, на яких і розігралися найбільш вагомі операції, що отримали свою назву за назвою цих річок.

Оскільки державний кордон між державами, які брали участь на Західноевропейському театрі не завжди збігався з солідними природними рубежами, обидві сторони приділяли значну увагу зміцненню природних рубежів в найближчому тилу від кордонів. З боку Німеччини таким кордоном був широкий Рейн, на якому споруджені фортеці Страсбур і Кельн, Гермерсгейм, Майнц, Кобленц і Везель. Біля самого кордону на Мозелі були фортеці Мец і Тионвиль (Діденгофен) і укаріплення біля Саарлуї. На кордоні ж з Бельгією для прикриття обхідних шляхів через Бельгію до Нижнього Рейну був укріплений табір у Мальмеді. З боку Франції таким найближчим (у двох переходах) до німецького кордону і найважливішим укріпленим кордоном були верхів’я pp.. Мозеля і Маасу, на яких побудовані чотири фортеці і до 20 більш-менш важливих укріплень, що становили в сумі два укріплених райони: Бельфор, Епіналь – 80 км по фронту, і Туль, Верден – 80 км по фронту. За вказаними укріпленими районами 1-ї лінії знаходилися укріплення 2-ї лінії, що складаються з укріплених позицій біля Діжона і Лангр і укріплених районів – Реймса, Лаона, Ля-Фера. Центральним редюітом всієї цієї укріпленої системи був укріплений табір Парижу. Що ж стосується системи укріплень на ділянці кордону Франції з Бельгією, тобто від Монмеди до моря, то у зв’язку з удосконаленням кріпосної техніки, яка висунула в 80-х рр.. XIX століть бетон і броньовані башти і вимагала величезних витрат, від раніше задуманої великої системи укріплень на цьому кордоні було вирішено відмовитися. Були залишені лише Монмеди і Мобеж, а фортецю Лілль було задумано скасувати. З боку моря цей театр був прикритий фортецями Дюнкерк, Кале, Булонь.

Що стосується Бельгії, то правлячі класи, які цілком усвідомлювали всю ілюзорність «вічного» нейтралітету своєї країни, хоча б і гарантованого европейськими державами, чітко розуміли, що в разі війни між Німеччиною і Францією Бельгія неминуче зазнає вторгнення німецьких армій, тому по задуму відомого бельгійського інженера генерала Бріальмона в 1890-1892 рр.. було зміцнено кордон р. Маас фортецями Намюром і Льєжем, а Антверпен був перетворений на обширну фортецю-табір.

Спорудження французьких східних фортець відображало систему оборони Франції після франко-прусської війни 1870-1871 рр.. проти нового німецького вторгнення. Франція за наміченим в 1874 р. генералом Сере де Рів’єрою планом взялася за зміцнення свого нового кордону для прикриття мобілізації та зосередження армії з метою зупинити противника і зібрати всі сили на боротьбу з його арміями, користуючись лінією фортець.

Керівна ідея зміцнення цієї нової межі полягала в тому, щоб зайняти найважливіші вузли повідомлень сильними фортецями з фортовим обводом і направити вторгнення німецьких армій до вільних проміжків між фортецями, розташувавши ці проміжки або в системі вогню фортець і фортів застав, або на важкодоступній місцевості. Таких відкритих проміжків було залишено два: один шириною в 60 км між фортецями Епіналь і Туль, так званий Шармский прохід, і инший шириною в 35 км між фортецями Верден і Монмеди.

Вся система укріплень на східному кордоні Франції та Бельгії здійснила прямий вплив на вироблення плану первинних операцій обох сторін, який, у свою чергу, виходив з найближчих конкретних цілей війни.

СХІДНОЕВРОПЕЙСЬКИЙ (РОСІЙСКИЙ) ТЕАТР ВІЙНИ

Весь маневрений період світової війни на Російському европейському театрі розігрався переважно на території західної прикордонної смуги колишньої Російської імперії і суміжних провінцій Східної Пруссії, Західної та Східної Галичини.

Стосовно підготовки театру до війни, стратегічного розгортання і первинних планів мав головне значення обрис державного кордону між воюючими країнами; в цьому випадку межа набувала ще особливого значення з огляду на великі відмінності між Росією і Австро-Угорщиною і Німеччиною – особливо щодо шляхів сполучення та інженерної підготовки.

Державний кордон між воюючими країнами була доволі оригінальною. Будучи результатом тих політико-економічних відносин, які склалися до часу Віденського конгресу (1815 р.), він абсолютно не переслідувала стратегічних цілей, а виключно політичні, у вигляді утворення під скіпетром російських монархів Царства Польського з винагородою Австро-Угорщини галицькими областями з більш рідним Росії по крові населенням, ніж Польща, і з залишенням Пруссії її корінної провінції – Східної Пруссії.

Перша особливість прикордонної лінії полягала в тому, що вона ніде не збігалася з природними перешкодами. Річки Німан і Вісла, які могли б бути такими, перетиналися кордоном, потрапляючи гирлами в море Німеччини, а Карпатський хребет був найближчим тилом австрійської прикордонної смуги. Друга особливість полягала в тому, що російський кордон був великим чотирикутником з основою близько 360 км і висотою близько 400 км на територію ворожих Росії країн, що неминуче мало здійснити великий вплив як на підготовку театру війни, так і на початковий хід операції.

Згідно з загальною географічною картиною театр цілком придатний для широких маневрених операцій. Рівнинний, подекуди горбистий, подекуди лісисто-болотистий характер його відіграє тільки тактичну роль, за винятком деяких районів, які мають і стратегічне значення.

До таких належать: 1) озерний район в Східній Пруссії, відомий під назвою Мазурські озера; 2) лісисто-болотиста ділянка в східній частині театру, що охоплює басейн р.. Прип’ять, під назвою Полісся та 3) на півдні театру гірський Карпатський хребет, який був значною природною перешкодою для російського наступу в Угорщину, але, з иншого боку, обмежував маневрування австро-угорської армії. Крім рясних лісисто-болотистих ділянок, театр рясніє річками, поточними в більшості в меридіональному напрямку і що створюють природні перешкоди для дій ворогуючих сторін. Втім, оборонними лініями, які мають стратегічне значення, були тільки pp.. Вісла, почасти Буго-Нарев і Німан від гирла до Гродно, всі ж инші річки мали значення тільки як рубежі і тактичні перепони.

Розглянений театр може бути розділений на 4 райони, які мали різне оперативне значення:

1. Центральний, або Привіслінский, – утворює дугу, що глибоко впирається у Торн, Калиш і Краків в межі Німеччини та Австрії з основою, що йде приблизно по pp.. Бобр і Західний Буг.

2. Північний – між Балтійським морем і північною межею Полісся.

3. Південний – між південним кордоном Полісся та Карпатами.

4. Полісся – у вигляді території, що роз’єднує північний і південний райони.

Розвиток рейкової мережі не тільки на театрі війни, а й на всій території воюючих країн, є такою великою питомою величиною в оперативні роботі армій, що це питання доводиться розглянути більш детально.

Великі території Росії, брак грошових коштів, слабкий економічний розвиток і нестійкість залізничної політики були природними причинами недостатнього і нерівномірного зростання російської рейкової мережі. Росія вражала своєю відсталістю по кількості залізниць, що відсувало її далеко назад стосовно Західної Европи.

Коефіцієнт обслужених мережею був у 18,2 рази менше, ніж Франції, Англії та Німеччині, навіть тільки для Европейської Росії, без великих просторів Архангельської, Вологодської та Олонецької губерній. Російську мережу в зазначених вище межах необхідно було збільшити в 4,5 рази для того, щоб зрівнятися з Німеччиною, і в 3,5 рази, щоб зрівнятися з Австро-Угорщиною.

Подібні умови накладали сильний відбиток не тільки на роль Росії у світовій війні, але і на умови ведення операцій в різні її періоди.

У той час як Німеччина і частково Австро-Угорщина вбачали у своїй широко розвиненій і багато обладнаній мережі залізниць не тільки могутній чинник мобілізації, зосередження і харчування масових армій, але й відносно швидкі перекидання їх як з фронту на фронт, так і в районі однієї операції, – Росія від своєї мало розвиненої і бідно обладнаної мережі отримувала в цьому сенсі далеко не повну підмога.

Вся увага російського Генерального штабу стосовно залізниць була сконцентрована на тому, щоб швидше зосередити і розгорнути армії на початку війни, і частково на тому, щоб при потребі перекидати їх з північного боку Полісся на південь або назад. Для оперативного використання під час ведення операцій рейкова мережа була майже не підготовлена. Певні можливості в цьому плані надавала тільки ділянка між Віслою, Наревом і лінією Івангород-Люблін-Ковель, що мала доволі розвинену мережу для використання її в оперативному сенсі. Иншою такою ділянкою був район Вільни. Російська залізнична мережа абсолютно не була підготовлена ​​до наступальних операцій і не могла одночасно витримати тягар оперативних перевезень і постачання армій; вона була більш розвинена для боротьби на німецькому фронті, ніж на австрійському.

Таким чином, обидві сторони вели маневрений період війни в абсолютно різних умовах допомоги з залізниць, які поставили супротивників у далеко не рівні умови, – в руках німців знаходилися найбагатші засоби інженерної техніки, які перевищували засоби супротивної сторони.

Відносно інженерної підготовки театру доводиться окремо розглядати території кожного з ворогуючих держав.

Росія. Думка про те, що Росія вступила у світову війну майже без інженерної підготовки театру майбутньої боротьби, не буде надто перебільшеною. Так, незадовго до війни зруйнували систему інженерної підготовки, що втілювалась в життя понад 30 років, і не встигли дати нічого нового. Існуюча система фортець виходила з ідеї Мілютіна, розробленої в 1873 р., і перебувала в повній залежності від передбаченого стратегічного розгортання і намічених планів війни.

Ідея стратегічного розгортання протягом понад 30 років зводилася до використання вигідних позицій Привіслінского району та зосередження в ньому по обох берегах р. Вісла головної маси сил, що під прикриттям містилася на західному кордоні більшої частини армії мирного часу і відповідного посилення району розгортання фортецями. Стосовно планів дій існувало певне рішення – спочатку оборонятися проти Німеччини і енергійно наступати проти Австро-Угорщини.

Залежно від цих відправних даних система інженерної підготовки Західного театру зводилася до такого.

У центрі утворився Привіслінський укріплений район.

Основою його служили три фортеці на р. Вісла, а саме: Новогеоргіївськ при злитті pp.. Вісла і Буго-Нарев, Варшава – в центрі і Івангород – при злитті pp.. Вісла і Вепж. Ці фортеці з мостами через р. Вісла і з укріпленою перед ними позицією давали, по-перше, свободу маневрування на обох берегах pp.. Вісла, Буго-Нарев і Вепрж, по-друге, служили хорошим плацдармом для наступальних операцій військ на лівому березі р. Вісла, по-третє, були серйозною перепоною для форсування р. Вісла противником.

Слідом за забезпеченням фронту почали забезпечувати фланги Привіслінського району. Найбільше значення надавалося північному флангу як з огляду на оборонне завдання стосовно Німеччини, так і зважаючи на необхідність забезпечити Петербурго-Варшавську з. д., що проходила близько від німецького кордону. Для цього скористалися оборонною лінією pp.. Бобер і Буго-Нарев. Лівий фланг цієї лінії забезпечувався фортецею Новогеоргієвськ, біля злиття pp.. Буг і Нарев, невеликою фортецею Зегрж і правим флангом на р. Бобер – великою фортецею Осовець. Крім того, згодом для забезпечення переправ через р. Нарев були укріплені Ломжа, Остроленка, Рожан, Пултуськ. Таким чином, водна та болотиста перепона pp.. Бобер, Буг і Нарев ставали для німців важкодоступною перешкодою, не ускладнюючи свободи маневрування по обох її берегах російських військ. На посилення південного флангу Прівіслінського району було зосереджено мало уваги. Заплпноване зміцнення Рівно-Дубенського вузла залишилося за браком коштів у проекті, і тут все обмежилося лише забезпеченням флангів: Івангородом на р. Вісла і фортецею Брест-Литовська на р. Буг. Оборонна лінія р. Неман прикривалася тільки однієї першокласної фортецею Ковно і застарілими укріпленнями поблизу Оліти і не закінченою до 1914 фортецею Гродно.

Крайні фланги Північно-західного фронту забезпечувалися морськими фортецями: на півночі – Лібаво, Усть-Двинському і Кронштадтом і на півдні – Севастополем і Очаковом.

Якщо до цього додати старі тилові фортеці-склади Двинськ і Київ, то цим і обмежувалася вся система укріплень російського Західного театру. Треба зізнатися, що до 1909 майже всі названі фортеці були в архаїчному стані, абсолютно відстали від сучасних вимог щодо як артилерійського озброєння, так і фортифікаційних споруд.

У 1910 р. в Росії одночасно з корінною реорганізацією армії, зміною її дислокації і віднесенням лінії її стратегічного розгортання назад на фронт р. Німан, Брест-Литовська, Рівне та Проскурів було вирішено знищити і всі висунуті на pp.. Вісла і Буго-Нарва фортеці. На Західному театрі залишались тільки Ковно, Осовець і Брест-Литовська і знову споруджувалася фортеця в Гродно.

Але після цього почалися нові коливання, і відповідна ідеї встановленого розгортання армій система 4 фортець скоро була змінена збереженням Новогеоргієвська, самотньо висунутого від лінії розгортання вперед кілометрів на 200, і тимчасовим збереженням укріплень Ломжі. З числа приморських фортець були збережені Усть-Двінська на Балтійському морі і Очаків та Севастополь на Чорному. Від Лібави і навіть Балтійського порту як оперативних баз нашого флоту довелося відмовитися через загибель російського флоту біля Цусіми в 1905 р. і віднести морську оборону на лінію Ревель-Поркаллауд зі Свеаборгом як базою для міноносців і підводних човнів.

Таким чином, з 1910 р. в Росії почали руйнуватися і роззброюватися старі фортеці і повільно складатися проекти для удосконалення залишених і для побудови нових. Наскільки повільно йшла ця робота, можна зрозуміти з того, що тільки влітку 1912 р. були закінчені проекти перебудови Ковенської і Усть-Двінської фортець і споруждення Гродненської фортеці.

Німеччина. За останнє десятиліття перед війною центром ваги інженерної підготовки на російському кордоні була Східна Пруссія. Тут опорою польової армії підчас наступу служили фортеці Торн, Данциг і Кенігсберг і ряд укріплень по р. Вісла, завдяки яким ця річка перестала бути перешкодою для німців і стала вельми важко прохідною перепоною для росіян. Для забезпечення ж спокійного розгортання армій від наступу росіян була споруджена передова оборонна лінія вздовж Мазурських озер, яка в той же час служила хорошим плацдармом для наступів в російські межі як на схід, так і на південь. Найближчі шляхи від Варшави на Берлін прикривалися фортецями на pp.. Одер і Варта, з яких на хід операцій почасти впливали фортеці Бреславль і Познань.

Австро-Угорщина. Ця держава підготувала розгортання своїх армій проти Росії в Галичині попереду Карпат. Для забезпечення району розгортання з заходу і для перегородження прямого шляху на Відень була фортеця Краків. Для опори настанню – головних сил і свободи їх маневрування, а також для прикриття кращих проходів через Карпати існувала фортеця Перемишль з окремими укріпленнями по р. Сан. Нарешті для забезпечення правого флангу розгортання лінія р. Дністер була посилена низкою окремих укріплень (Галич, Миколаїв, Заліщики та ин.). Слід згадати ще про тимчасові укріплення Львова, чим і закінчується кріпосна підготовка Австрії на Російському фронті.

Врешті, інженерна підготовка сильно відрізнялася в трьох суміжних державах. У Росії це питання розглядалось в період перебудови всього плану підготовки. Вона відмовилася від Милютинської системи, яка забезпечувала висунуте вперед стратегічне розгортання, служила хорошою базою при переході армій в наступ і відповідала активному характеру війни. Нова система своїми трьома північними фортецями (Ковно, Гродно і Осовець) фактично посилювала тільки оборонну лінію р. Німан, залишаючи для опору проти Австрійського фронту лише одну фортецю Брест-Литовська. У ряді фортець була хороша база також для наступу в Східну Пруссію з боку р. Німан. На всьому иншому просторі інженерної підготовки фактично не існувало, адже Брест-Литовськ впливав тільки після заняття противником всього Привіслінського району.

У дещо оригінальному становищі опинилася фортеця Новогеоргієвськ, призначена спочатку до знищення, а потім збережена. Висунута від передбачуваної в 1910 р. лінії розгортання армій, вона могла б зіграти плачевну роль Порт-Артура, якби російське стратегічне розгортання в 1914 р. знову не було висунуто вперед.

При такій комбінації Новогеоргіївськ служив опорою лівого флангу фронту по р. Буго-Нарев і єдиною російською фортецею на р. Вісла.

Інженерна підготовка в Австро-Угорщині фактично зводилася до двох фортець, що прикриває карпатські проходи і що перебували в тилу передбачуваного розгортання австрійських армій у Галичині. Роль  цих фортець обмежувалася виключно зменшенням наслідків невдалої для австрійців битви в Галичині та прикриттям внутрішніх їх областей від російського навали.

Що стосується Німеччини, то вона використовувала особливості території Східної Пруссії і пристосувала її не тільки до оборони незначними силами, але і як базу для розвитку наступальних операцій.

ПЛАНИ ОПЕРАЦІЙ НА ЗАХІДНОЕВРОПЕЙСЬКОМУ (ФРАНЦУЗЬКОМУ) ТЕАТРІ

АНТАНТА

Як зазначено вище, основним стрижнем плану війни для Антанти служила військова конвенція між Росією і Францією 1892 р. з подальшими доповненнями, що вносилися на нарадах начальників обох генеральних штабів. Найбільш істотні зміни були зроблені за ініціативою Жоффра в протоколах останніх нарад, що відбувалися в 1912 і 1913 рр..

Ще в 1911 р. попередник Жоффра генерал Дюбайль заявив, що він буде цілком задоволеним, коли російський наступ проти Німеччини буде виконано з такими силами, які прикують від 5 до 6 німецьких корпусів на східному (російському) кордоні. Жоффр на нарадах 1912 і 1913 рр.. висловлювався про бажаність, при зосередженні німців у Східній Пруссії, заняття російськими військами вихідного положення, що допускає розвиток рішучого наступу з півдня на Алленштейн. Якщо ж німці розгорнули б свої сили в районі Торн-Познань, то росіянам слід було б розгорнути свої сили проти Німеччини на лівому березі р. Вісла, в межах Польщі, для наступу по прямому напрямку на Берлін.

Підставою для розробки плану війни вважали найбільш імовірний напрям головного удару Німеччини спочатку на захід – по Франції; рішучі дії проти Росії були наступним актом німців після розгрому французьких сил. Залежність російського уряду від французького капіталу диктувала підпорядкування російського Генерального штабу французькому. Тому Дюбайль і Жоффр дозволяли собі відверто навіювати Жилінському бажаний для них план операцій російських збройних сил. По суті виходило, що на нарадах французи висували свої вимоги, а російський представник з’ясовував можливість і способи їх задоволення. Самі ж французи не відкривали карт щодо свого плану операцій. На нарадах ніколи не ставилося питання про найвигідніший спосіб зустрічі французами німецького удару. Жоффр ревно оберігав від обговорення свою ідею французького контрудару з фронту Бельфор-Лонгві. Цим маневром, як відомо, Жоффр передбачав не тільки парирувати вторгнення німців, але і взяти ініціативу вихідних операцій у свої руки.

Замість цього план російського наступу з початком війни завжди займав центральне місце на нарадах і привертав найбільшу увагу французького Генерального штабу. Французам не подобалася думка про нанесення російськими арміями рішучого удару по австрійцях, що вимагало зосередження головної маси російських сил російському Південно-західному фронті. Французи наполегливо вказували, що перемога над головним супротивником – Німеччиною – відразу ж закінчить боротьбу з Австро-Угорщиною.

У результаті перед війною не існувало конкретного загального плану операцій коаліції, незважаючи на близькі відносини між французьким і російським генеральними штабами. Ці відносини нав’язували серйозні зобов’язання росіянам і спонукали їх стратегічну творчість до упередженості при розробці свого плану операцій. «Військова таємниця», яка повинна була оточувати взаємні військові зобов’язання Франції та Росії, безкарно допускала з боку російського представника поступливість, що виявилася з виникненням війни шкідливою для російських інтересів.

Про військову участь в майбутній війні третього члена Антанти – Великобританії, як уже зазначено вище, не було ніяких письмових документів. Про це свідчить перший том історії війни, видаваний французьким Генеральним штабом. Англія не бажала брати на себе письмових зобов’язань. Коли в березні 1912 Френча призначили начальником англійського Генерального штабу, він здійснив певні кроки до забезпечення в разі війни перевезень англійських експедиційних сил на континент, а його помічник Анрі Вільсон не раз відвідував французький Генеральний штаб і бував у районі майбутнього розгортання союзних армій для вивчення стратегічної обстановки.

Англійський Генеральний штаб розробляв у загальних рисах різні варіанти участі англійських військ на Европейському материку і в зв’язку з цим з висадки на французькому узбережжі – на ділянці Кале-Дюнкерк або на бельгійському березі – в Зеєбрюгу і Остенді; піднімалося навіть питання про висадку в Антверпені. Але всі ці роботи можна вважати тільки чорновими начерками англійського командування, якому бракувало найголовнішого – політичного оформлення зі сторони уряду. Останнє не прив’язувало себе до початку війни ніякими зовнішніми зобов’язаннями.

Франція. План операцій французьких збройних сил, як і німецький, послідовно, протягом 40 з гаком років, розроблявся Генеральним штабом, але, задуманий негайно після розгрому 1870-1871 рр.. Цей план в процесі своєї еволюції не міг звільнитися від впливу німецької переваги і не відрізнявся такою чітко поставленою ціллю, як німецький. За вказаний термін змінилося 17 планів розгортання французької армії. Однак останній план, № 17, не давав чіткого уявлення про те, що зробить французький головнокомандувач після закінчення стратегічного розгортання.

У перші роки після війни 1870-1871 рр.. внаслідок слабкості французької армії її розгортання відбувалося під прикриттям лінії фортець на східному кордоні Франції з метою подальших дій залежно від операцій німецьких військ. Однак і пізніше, коли оборона Франції зміцніла, її військова організація набула стійкості і швидко стала накопичувати живі і матеріальні засоби боротьби, – керівна ідея перших операцій завжди зводилася до їх підпорядкування німецькій ініціативі. Ця ідея хилилася до того, щоб французьке розгортання однаково було придатне для наступальних і оборонних дій. У передостанньому плані – № 16 – прямо вказувалося, що розгортання має відповідати двом умовам: забезпечувати здійснення вихідного маневру армій і мати можливість протидіяти всіляким несподіванкам в ході подій. Це все ж ідея «наступальної оборони», червоною ниткою пронизувала оперативні плани французького Генерального штабу.

План № 17 розроблявся протягом трьох останніх років перед війною оперативним бюро французького Генерального штабу, начальником якого був генерал Жоффр. План був остаточно прийнятий 15 квітня 1914 За особистим висловленням Жоффра, планом операцій є основна ідея, яка виношується в голові головнокомандувача, але не закарбовується письмово. Результатом же цього задуму служить план зосередження збройних сил. Вперше вищий командний склад дізнався про завдання армій з директиви № 1, повідомленої Жоффром командувачам арміями 8 серпня, вже після оголошення війни. Ця директива вказувала на намір головнокомандувача після зосередження всіх сил атакувати німецькі армії, причому атаку розвивати в двох головних напрямках: одну – на схід з району південніше фортеці Туль, між лісистими масивами Вогезов і р. Мозель, иншу – на північний схід з району на північ від лінії Верден-Мец. Обидві ці атаки повинні були бути тісно пов’язані силами, що діють на Маасских висотах і на Ваврскому плато.

Відповідно до цього завдання праве крило у складі 1-ї і 2-ї армій зосереджувалося між Тулем і Бельфором, причому головні сили 1-ї армії – в районі Епіналь, а 2-ї армії – в районі Нансі. Обидві ці армії повинні були спочатку діяти між pp.. Рейн і Мозель південніше Туля і за течією р. Мозель. Ліве крило з 5-ї армії та окремого кавалерійського корпусу зосереджувалася на лінії Вузье-Гершон. Для зв’язку операцій обох крил служила третій армія, головні сили якої зосереджувалися під Верденом. 4-а армія тимчасово розташовувалася в другій лінії, в районі С.-Дізьє-Бар-ле-Дюк, готова вирушити на південь або на північ від 3-ї армії. Ця армія була оперативним резервом для армій першої лінії. На випадок руху німців через південну Бельгію був «варіант до плану № 17», за яким 5-а армія висувалася на лінію р. Маас, на ділянку Музон-Мезьєр, а 4-а армія – до С.-Менеульд на Верхній Ене, на 40 км на захід Вердена, для заповнення проміжку між 5-ю і 3-ю арміями. Цей варіант не передбачав можливості німецького маневру через північну Бельгію. Окрім зазначених армій у розпорядженні головнокомандувача були 2 флангові групи, кожна у складі 3 резервних дивізій: одна – уступом за правим флангом, у Везуль, инша – уступом за лівим флангом, в районі Гершон-Вервен. Крім того, головнокомандувач міг розраховувати на африканські війська по їх прибуттю у Францію (XIX корпус з Алжиру і 1 Ѕ дивізії з Марокко) і на 12 резервних дивізій, що формувалися всередині Франції та частиною призначалися в гарнізони фортець.

Загалом французи розгорталися на фронті в 350 км від швейцарського кордону, біля Монбельяра, до бельгійського кордону, біля Гирсона на р. Уаза. За закладеною в плані ідеєю їх розгортання уявлялося нечітким. Воно передбачало нанесення контрудару в лоб противника на німецько-французькому кордоні і не мав у собі можливості будь-якого маневру. Це був план розгортання, орієнтований, головним чином, на схід, але не на північний схід – проти німецького обходу через всю Бельгію. Виходячи з неправильної передумови, що головна маса німецьких сил буде намагатися вторгнутись у Францію через Люксембург і південну Бельгію, Жоффр до певної міри збирав свої сили для удару правим крилом між Вогези і р. Мозель. Коли до війни йому вказували на ймовірність німецького головного удару через всю Бельгію, північ і на захід р. Маас, він заперечував, що у німців не вистачить для цього сил; він не враховував дублювання ними польових корпусів резервними. А якщо такий глибокий обхід проте був би зроблений німцями, то Жоффр вважав, що це полегшить прорив німецького центру. Великим недоліком французького плану було і невикористання відразу великих резервних формувань, підказане недовірою до їх бойової міцності, внаслідок чого до початку операцій резервні війська, не зведені на корпуси, залишалися на флангах і в тилу – частково для другорядних завдань, а частково для завершення бойової підготовки. Перша операція французів – Прикордонна битва – виявила повну неспроможність плану, розробленого Жоффрем в мирний час, і тільки успіх Марнської операції замаскував слабкість задуму і упередженість плану № 17.

Англія. Участь Англії в коаліції проти Німеччини почала готуватися з моменту виникнення «сердечної згоди» між Англією і Францією в 1904 р.; але завжди дуже обережна у зв’язуванні себе конкретними зобов’язаннями Англія не поспішала з виробленням плану операцій своєї сухопутної армії, яка у великій війні на европейському материку спочатку могла грати тільки підсобну роль. Переговори про операції англійської армії спільно з бельгійською, розпочаті в 1906 р., не привели до конкретних рішень, але пізніше, починаючи з 1911 р., було вироблено умовну угоду між англійським і французьким генеральними штабами про заняття англійською експедиційною армією у Франції району Мобеж-ле-Като-Гершон. Начальник англійської Генерального штабу генерал Вільсон здійснював неодноразові поїздки для вивчення майбутнього театру операцій англійської армії; цю роботу можна назвати скоріше його особистою ініціативою. Не зустрічаючи енергійної підтримки в уряді, англійський Генеральний штаб не міг закріпити загального плану зосередження англійської армії на лівому фланзі французького розгортання точними розрахунками перевезень і термінів їх закінчення на материку. Жоффр включив в план № 17 припущення про прибуття англійської армії під назвою «армійська група W» у зазначений вище район, але за всіма ознаками вирішення питань про спільні дії обох армій не було укладено в точні рамки, і тому тільки з прибуттям англійських військ на лівий фланг французьких армій і після перших бойових невдач англійців почала поступово оформлятися участь англійської армії в операціях на західноевропейському фронті.

Бельгія. Відповідно до системи укріплень, бельгійська польова армія повинна була у випадку війни обороняти лінію р. Маас між голландської кордоном і Намюром, спираючись на зміцнення Льєжа і Намюра і зв’язавшись своїм правим флангом з французькою армією. Але якщо бельгійцям не вдалося б утриматися на р. Маас до приходу до них союзників, то, надавши оборону своїх маасських фортець їх гарнізонам, польові війська повинні були відходити на лінію Діест-Тірлемон-Намюр, прикриваючи шлях до Брюсселю і до Антверпена. В крайньому випадку бельгійська армія повинна була сховатися в Антверпені, звідки загрожувати правому флангу або тилу німецьких військ, які наступали через Бельгію. Бельгійський план операцій був пройнятий навіяною Бріальмоном ідеєю кріпосної оборони Бельгії. Було б набагато доцільніше для бельгійської армії передбачити відступ не до Антверпену, а на приєднання до англо-французьких армій як стратегічного ар’єргарду останніх. Мабуть, політичні міркування бельгійського уряду хилилися до того, щоб заздалегідь не пов᾿язувати остаточно долю країни з Антантою.

ЦЕНТРАЛЬНІ ДЕРЖАВИ

ПЛАН МОЛЬТКЕ СТАРШОГО

План операцій, згідно з вченням Мольтке Старшого, повинен представляти детально розроблене стратегічне розгортання армій в прикордонних районах, що дає вихідний рубіж для намічених первинних дій, за межами яких в плані ставиться лише керівна думку для подальшого ходу війни. Деталі ж останнього є тільки особистими поглядами укладача плану операцій. Той же Мольтке вчив, що на погано складеному плані розгортання армій не можна побудувати переможної кампанії, і цей погляд був твердо засвоєний наступниками Мольтке, які віддавали довгі роки своєї діяльності на поглиблену розробку стратегічного розгортання своїх армій в дусі певної основної ідеї.

Як було вже сказано, розробленого єдиного плану операцій для обох союзних армій не було. Німецький Генеральний штаб завжди скептично ставився до австро-угорської армії і планував використовувати її, головним чином, для затримання російських сил, поки німцям доведеться наносити удар по французах. Австрійська армія розглядалася завжди як «слабший товариш», і цим в союзі визначалося її стратегічне значення. Залежно від змін у розподілі німецьких військ між Західним і Східним фронтами змінювалася і роль австрійських сил. У період дії плану Шліффена на австрійців лягав головний тягар боротьби з російськими арміями до перекидання німецьких сил на схід. Стосовно подробиць оперативних припущень Генеральний штаб Дунайської монархії залишався цілком самостійним.

Не існувало також військової конвенції між Німеччиною та Італією, але усні та письмові переговори про військове співробітництво Італії з Німеччиною та Австро-Угорщиною, на підставі укладеного в 1882 р. договору про Троїстий союз, були розпочаті в 1888 р. і тривали аж до самої війни. Була укладена військово-залізнична конвенція про перевезення через Австро-Угорщину до Південної Німеччини на Верхній Рейн 2 італійських кавалерійських дивізій, перші ешелони яких повинні були розвантажуватися в Страсбурзі на 5-й і 6-й день німецької мобілізації. За ними повинні були слідувати 3 італійські польові корпуси, голови яких перевозилися через італійський кордон на 15-й день для направлення в райони Страсбурга і Фрейбурга. Але 3 серпня 1914 італійський уряд офіційно оголосило про свій нейтралітет, і всі військові зобов’язання Італії стосовно Німеччини та Австро-Угорщини були анульовані.

Німецький план операцій на всьому 44-річному протязі, від моменту свого виникнення і до здійснення, розвивався з погляду ведення війни для Німеччини на два фронти. Ця передумова встановлювала ведення операцій по «внутрішніх операційних лініях». Разом з тим чисельність сил супротивників завжди була не на користь Німеччини. Звідси для неї очевидна була необхідність швидких і рішучих дій проти одного зі своїх супротивників, щоб, впоравшись з ним, кинутися з головною масою сил на иншого.

На цій стратегічній основі для Німеччини було два варіанти головного удару – на захід чи на схід. Багато років у німецькому Генеральному штабі велася паралельна розробка зосередження на обидва випадки, але вона була скасована в 1913 р. у зв’язку з завантаженням залізничних органів великою кількістю мобілізаційних матеріалів, що загрожувало плутаниною при оголошенні війни.

Залежно від напрямку головного удару розробку плану операцій можна розділити на три періоди.

Перший період (1871-1879 рр..). Одразу після війни за об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії був моментом безперечної військової гегемонії Німеччини в Европі, і Мольтке вважав спочатку можливим вести одночасно наступальну війну на обох фронтах. Швидке відновлення Франції та повільність російської мобілізації, яка з’ясувалась у війну 1877 р., спонукали Мольтке до кінця зазначеного періоду схилитися до нанесення головного удару по Франції, щоб швидко покінчити з її міццю, яка почала відроджуватись, а вже потім, розраховуючи на сприяння Австро-Угорщини, кинутися проти Росії. У жовтні 1879 було укладено союзний австро-німецький договір, і це спонукало Мольтке переглянути надумане рішення.

Настав другий період (1879-1892 рр..), коли поступово приймався план нанесення спочатку головного удару проти Росії. Розрахунок на союз з Австро-Угорщиною, в який з 1882 р. увійшла і Італія, наявність в мирний час великих російських сил на обох берегах р.. Вісла та інформація про російський план стрімкого вторгнення в Австро-Угорщину спонукали Мольтке до рішення направити, в разі війни на два фронти, половину німецьких сил разом з австрійськими на схід, щоб одночасним маневром зі Східної Пруссії та Галичини швидко покінчити з російською армією. Инша половина німецьких сил повинна була вести оборонні операції проти Франції на прикордонному фронті в 270 км, між Бельгією та Швейцарією, спираючись на фортеці Мец і Страсбург. Союз з Італією, а також сподівання з 1883 р. на приєднання до союзу Румунії забезпечували для Австро-Угорщини можливість виставити всі свої сили проти Росії, що зміцнювало німецький Генеральний штаб в думці про швидке досягнення остаточного успіху в боротьбі з російською армією.

У цей час Німеччина ще не була цілком промисловою країною; не враховувалася потреба величезних бойових припасів; круппівські заводи в Ессені були далеко від кордону і їм небезпека безпосередньо не загрожувала; перерви в підвезенні сировини з нейтральних держав не чекали, тому що про боротьбу з Англією в той період ще не могло бути й мови. Все це підтверджувало правильність прийнятого Мольтке рішення, яке залишалося в силі і при наступникові Мольтке – Вальдерзеє, який змінив першого в 1888 р., а також в перші роки очолювання німецького Генерального штабу Шліффеном, від 1891 до 1894 р. Однак з 1892 р. у Шлиффена почав закрадатися сумнів про відповідність прийнятого плану операції зі зміненим політичним становищем. Вже Вальдерзеє вважав за необхідне внести поправку в оборону на французькому кордоні, надавши операціями можливо більш активний характер і не упускаючи використання випадків приватного переходу в наступ. Шліффен негайно зреагував на укладення франко-російської конвенції та на військове посилення Росії у зв’язку з будівництвом нових залізниць і зміненими умовами її мобілізації та зосередження. Не сховалося від нього також зростання французької економічної і військової потужності і паралельно посилення почуття реваншу в правлячих групах французької нації.

ПЛАН ШЛІФФЕНА

Настав третій період складання німецького плану операцій, що розпочався в 1892 р. і тривав до самої війни, коли основною ідеєю операцій незмінно проводилося масування можливо великих сил на французькому фронті з метою швидкого знищення французьких армій і виставляння спочатку проти Росії тільки необхідних для спільної участі з австрійцями військ.

У свою чергу протягом зазначених 20 з лишком років зазначена ідея головного удару по французах поступово оформлялася в різні варіанти плану операцій, в яких можна відзначити три послідовні етапи.

Виходячи з численної переваги французів порівняно з тими німецькими силами, які можуть бути виставлені на заході, Шліффен намітив єдиний шлях, щоб уникнути фронтального зіткнення з противником на укріпленому франко-німецькому кордоні, а саме: виконати охоплюючий маневр і замінити відсутність загальної переваги сил численною перевагою на флангах з висуненням слабких сил на фронті. У плані 1894 у Шліффена роздумував про охоплення обома флангами за рахунок ослабленого центру, але сама операція існувала поки у вигляді фронтального удару. Тут була вже закладена ідея битви при Каннах з боязкою поки спробою здійснити її в оперативному масштабі.

Продовжувалося зміцнення французького східного кордону і швидке збільшення, під напором союзу з Францією, російських озброєнь штовхали Шліффена до пошуку більш стрімкого рішення на Західному фронті. У пошуках цього рішення виникає думка про обхід правим крилом північніше Вердену, де закінчується споруджена французами укріплена лінія. Але між Верденом і бельгійським кордоном пролягало всього п’ять доріг, і недостатня ширина смуги змусила Шліффена вибрати напрямок обходу через Люксембург і південну Бельгію, що остаточно було проведено в плані 1898 р. Це був перший етап у плані нанесення головного удару по французах.

Другим етапом того ж плану треба вважати остаточне оформлення Шліффеном ідеї обходу Французького фронту німецьким правим крилом. Воно було виражено в його записці в грудні 1905 р., і ця записка була програмою для подальшого формування німецьких збройних сил і для плану їх мобілізації і розгортання при війні на два фронти аж до 1914 р., так як саме цей шліффенівский план у зміненому пізніше вигляді і був планом операцій для війни 1914.

Останній варіант плану Шліффена для Французького фронту. Споруджена французами укріплена лінія Верден-Туль-Епіналь-Бельфор протягом 200 км змусила Шліффена шукати оперативного вирішення в обході її з півночі через Бельгію.

Головна маса німецьких сил у складі 23 польових і 12 резервних корпусів і 8 кав. дивізій з вихідної лінії розгортання Крефельд-Мец мала вийти на лінію Дюнкерк-Верден. Південніше цієї обхідної маси для забезпечення лівого флангу в Лотарингії, крім гарнізонів Меца і Страсбура, розгорталося 3 польових і 1 резервних корпусу і 3 кав. дивізії. Лівіше (південніше) від них на Верхньому Рейні 3  ландверних бригади і у Верхньому Ельзасі 1 ландверна бригада. Опорним пунктом для прикриття лівого флангу обхідної маневреної маси повинна мала служити фортеця Мец, яка була значно розширена заново спроектованими спорудами, забезпечена великим гарнізоном і великою кількістю важкої артилерії.

Обхідна маса наступала трьома великими групами, з яких найважливішого оперативного значення набувала правофлангова група. Вона складалася з 8 армійських корпусів і 5 кав. дивізій і наступала уступами в напрямку на фронт Брюссель-Намюр. Дев’ятий корпус мусив пізніше пристати до лівого флангу цієї групи після її переходу через р. Маас. Маневр групи мали вести форсованим маршем, щоб пройти між Антверпеном і Намюром раніше зіткнувшись з французькою армією для можливості розгортання всієї маси на «полі битви» з глибини без перешкоди зі сторони названих фортець. За корпусами правої групи уступом праворуч наступали 7 резервних корпусів, які призначалися для облоги Антверпена і для забезпечення взагалі маневру праворуч, з боку англійців і бельгійців. З тією ж метою передбачалося також перекидання ще 2 польових корпусів по залізниці з Лотарингії.

Середня група обхідної маси складалася з 6 польових корпусів і 1 резервної дивізії за правим флангом групи і прямувала на ділянку р. Маас-Намюр-Мезьєр. Південна група з 8 польових корпусів і 2 кав. дивізій – на ділянку р. Маас-Мезьєр-Верден. 5 резервних корпусів, опираючись на фортецю Мец, прикривали лівий фланг німецького маневру зі сторони французів, які могли загрожувати з лінії Туль-Верден. Ззаду, за середньою і південною групами, по обох берегах р. Маас йшли слідом 10 і 6 ландверних бригад.

Як тільки середня група переправиться через р. Маас, на лівому березі загалом розгорнеться 15-17 польових корпусів, які прагнутимуть обійти лівий фланг французького розгортання. Коли німцям вдасться проникнути через лінію бельгійських і північних французьких фортець і подолати Арденни, становище німців, на думку Шліффена, стане більш вигідне, ніж становище французів, якщо останні перейдуть в контрнаступ. Якщо французи, відмовившись від контрудару, будуть шукати вирішення в обороні, то вони займуть розташування позаду р. Сомма або навіть, можливо, позаду р. Уаза, приєднавши правий фланг до Ля-Фер, а лівий вперши в Паризький укріплений табір. У такому випадку німецькі армії будуть атакувати на всьому фронті.

Остаточний удар Шліффен поєднував з обходом Парижа західніше і південніше. «Необхідно обов’язково намагатись ударом в лівий фланг французів відтіснити їх у східному напрямку на їх фортеці на р. Мозель, за гірський хребет Юри, до кордону Швейцарії, де французька армія повинна бути остаточно знищена. Найсуттєвіша умова для досягнення німцями такого результату операцій полягає в утворенні сильного правого крила, за допомогою якого німці мали наносити французам удари і безперервним переслідуванням (тим же потужним крилом) весь час їх добивати».

Шліффен правильно розраховував, що необхідне їм масування головних німецьких сил на правому крилі досягалося тільки завдяки лівому флангу всього німецького розгортання на Французькому фронті. Цьому флангу у складі 3 польових і 1 резервного корпусів і 3 кав. дивізій належало витримати боротьбу з переважаючими силами французів, які потрібно було притягнути на себе за допомогою енергійного наступу на Нансі та з підтримкою з боку фортеці Мец. Завдання лівого німецького крила зводилося до наполегливого прагнення можливо меншими німецькими силами скувати тут можливо найбільші французькі сили. Тільки тоді можна було спокійно розраховувати на успішне виконання правим крилом свого важкого завдання, якщо в рішучій битві там, на лівому березі р. Мозель, візьмуть участь 25 німецьких польових корпусів.

ПЛАН МОЛЬТКЕ МОЛОДШОГО

Шліффен пішов у відставку в 1906 р., за 8 років до початку війни; його наступником став Мольтке Молодший, племінник фельдмаршала Мольтке. Протягом цих років німецький план операцій, зберігши основну ідею плану Шліффена, отримав ряд змін.

Мольтке після російсько-японської війни врахував швидке відновлення російських сил і прискорення їх мобілізації. Тому в Східній Пруссії Мольтке розгортав 3 польових корпуси і 1 резервний. На Французькому фронті, побоюючись наступу французів, він поступово став підсилювати ліве крило німецького розгортання, і до початку 1914 р. воно складалося вже з двох груп: 6-ї армії в складі 4 польових і 1 резервного корпусів і 7-ї армії в складі 2 польових і 1 резервного корпусів, а найбільше – з 8 корпусів.

Головні сили німців, за планом Мольтке напередодні війни, повинні були вторгнутися до Франції через нейтральні Бельгію і Люксембург. Їх наступ мав виконуватися заходженням правим крилом і центром навколо нерухомої осі, яку утворюють Діденгофен-Мец. Рух армій центру і лівого крила повинен був регулюватися так, щоб збережено було зв’язок між сусідніми арміями і не відбулося відриву лівого флангу центру та призахідного крила (головних сил на цьому фронті) від Діденгофена-Меца. Забезпечення лівого флангу мали виконати поряд з фортецями Діденгофен і Мец і війська, що наступали на південний схід від Меца.

ПЛАНИ ОПЕРАЦІЙ НА СХІДНОЕВРОПЕЙСЬКОМУ (РОСІЙСЬКОМУ) ТЕАТРІ

ЦЕНТРАЛЬНІ ДЕРЖАВИ

НІМЕЧЧИНА

На Східному фронті проти Росії з часу прийняття в 1905 р. шліффенівского плану завдання німецьких військ носило характер стратегічної оборони. Зосереджені у Східній Пруссії війська утворили 8-у армію, яка повинна була затримувати вторгнення російських сил і сповільнювати їх наступ до Нижньої Вісли до перекидання головних сил німців із Західного фронту після поразки французів. Початок такого перекидання намічався через 6 тижнів від початку операцій на заході.

До цього часу головний тягар боротьби з росіянами на Східному фронті припадав на австро-угорські сили, причому за угодою 1909 між Мольтке і начальником австро-угорського Генерального штабу генералом Конрадом Гетцендорфом Німеччина виставляла з початку війни проти Росії 12-14 польових і резервних дивізій у Східній Пруссії і окремий ландверний корпус в Сілезії. 8-а німецька армія спершу повинна була здійснити розгортання для прикриття кордону, а потім виконувати забезпечення провінції на розсуд командувача армією, пов’язуючи дії з австро-угорською армією. Ландверний корпус в Сілезії повинен був примкнути до лівого флангу австро-угорської армії і наступати разом з нею, залишаючись у підпорядкуванні командувача 8-й армією.

АВСТРО-УГОРЩИНА

Генеральний штаб Австро-Угорщини з часу укладення союзного договору між Австро-Угорщиною та Німеччиною розробляв плани операцій на ймовірні випадки війни, і відповідно з ними в період останніх 25 років перед війною їм була встановлена ​​ціла система оперативних комбінацій, сутність яких зводилася до такого: розгортання австро-угорських сил загальною чисельністю близько 1100 батальйонів піхоти передбачало 3 «оперативних ешелони». «Ешелон А» включав більше половини армії (7/12) і був призначений проти Росії. Він складався з 28 піх. і 10 кав. дивізій і вимагав для зосередження у Східній Галичині 18 днів. Инший – «ешелон В» – представляв «мінімальну групу Балкан» і був призначений для дій проти Сербії та Чорногорії. Він складався з 8 піх. дивізій, що належали 3 корпусам, розташованим в мирний час уздовж південного кордону Австро-Угорщини. Третій – «ешелон С» – обіймав менше ј всіх сил, тобто 12 піх. і 1 кав. дивізію. Цей ешелон був оперативним резервом на обидва фронти. Якщо у випадку балканського конфлікту Росія залишилася б спокійною, то «ешелон С», посилений ще 2 кав. дивізіями з «ешелону А», перекидався разом з «мінімальної групою Балкан» до кордонів Сербії для нанесення нищівного удару по Сербії. Якщо ж Росія прийняла б збройну участь у балканському конфлікті, то «ешелон С» мав бути спрямований в Галичину вслід за «ешелоном А» після 18-го дня мобілізації.

Конрад у своїх мемуарах пише, що його керівною ідеєю операцій проти Росії був наступ незважаючи на ризик, так як оборона при перших же зіткненнях спричинила б катастрофу для австро-угорської армії. 40 дивізій, зібраних в Галичині (ешелони «А» і «С»), не могли залишатися пасивними в той час, коли чисельно переважаючі російські сили тіснили б союзників у Східній Пруссії та Румунії, а потім після легкої перемоги над ними обрушилися б усіма силами на Австро-Угорщину. Перейшовши Верхню Віслу, поблизу впадіння в неї р. Сан, і скувавши австро-угорські армії в Галичині, росіяни відкрили б вільний шлях на Берлін або Відень. «Перш за все можливо великими силами дати генеральний бій російським військам, зосередженим між pp.. Вісла і Буг, за сприяння з півночі ударів на Седлець більшою частиною зібраних у Східній Пруссії німецьких сил, – така була найближча мета мого плану», – писав Конрад.

У зв’язку зі зміною політичного становища в 1913 і 1914 рр.. Конрад ввів часткові поправки до австрійського план операцій. Сумнів щодо вірності союзу Італії змусило зняти з розрахунку 4 німецькі дивізії, які Мольтке обіцяв зосередити в Сілезії на додачу ландверним корпусам, а число німецьких дивізій у Східній Пруссії було зменшено до 9; важкість російського удару на Сході все більше лягала на австрійців. Ще дошкульніше було відпадання Румунії. На румунську армію покладалася надія, що вона у складі 10 дивізій розгорнеться в Молдавії і притягне на себе російські війська Одеського округу, тобто 7-у і 8-у армії в Бессарабії та на Поділлі.

З виходом Румунії з союзу доводилося осадити назад розгортання правофлангової австро-угорської групи у Східній Галичині, щоб не піддавати її удару з боку 3-ї і 8-ї російських армій. А цей відвід правого крила відобразився і на розгортанні 1-ї і 4-ї австро-угорських армій, що призначалися для вторгнення в Польщу між pp.. Вісла і Буг. Їх розгортання доводилося перенести більше на захід і уперти їх лівий фланг в р. Вісла, щоб ближче примкнути до німецьких військ і зберегти за собою свободу маневру по тому чи иншому березі р. Вісла. У разі невдачі австро-угорські армії швидше можна було б відвести за р. Сан у Західну Галичину і можна було б уникнути відтискування їх на південь – за Карпати.

Припущення про таку зміну австро-угорського розгортання вперше намічені були Конрадом влітку 1913 р. Восени цього року всі австрійські розгортання було осаджено, і фронт його визначався лінією: гирло р. Сан-Рава Руська-Жолкіїв-Золочів-​​Тарнополь-р. Серет. До 1 квітня 1914 це розгортання було остаточно розроблено, але навесні цього року Конрад виробив новий план з метою осадити ще більше австрійський фронт на лінію pp.. Сан і Дністер. Як тільки визначилася ймовірність війни на два фронти, був остаточно затверджений для Російського фронту вироблений взимку план, та Управлінню залізниць були дані вказівки щодо нових станцій вивантаження в районах зосередження. Знадобилася зміна 84 маршрутів, які поспіхом були перероблені протягом липня 1914 р., і вся робота по зміні стратегічного розгортання австрійців у Галичині була закінчена до першого дня приватної мобілізації австрійців 28 липня.

На Сербському фронті план Конрада передбачав розгортання трьох армій: 2-ї армії – за течією pp.. Сава і Дунай, по обидві сторони Белграда; 5-ї армії – по лівому березі р. Дрина, до впадання її в р. Сава, і 6-ї армії – в Боснії, між Сараєво і сербської кордоном. Ці армії повинні були вторгнутися до Сербії з півночі і з заходу і обійти сербську армію з обох флангів.

АНТАНТА

РОСІЯ

Ще в період зосередження армій в Ставці поступово назріває рішення про якнайшвидший перехід в наступ обох фронтів з метою підтримати французів зважаючи головний удар, який німці готували проти них. Початок наступу на Північно-західному фронті підганявся до 14-го дня мобілізації, що цілком відповідало терміну, встановленому військовою конвенцією з Францією, а на Південно-західному фронті – до 18-19 серпня (на 19 -й день мобілізації). Таким чином, важкі зобов’язання, виконувані російським Генеральним штабом, приводили до початку наступальних дій тоді, коли могла бути розгорнута тільки 1/3 російських збройних сил, і при майже повній неготовності тилових установ забезпечити тривалий наступ.

У директивах від 10 і 13 серпня верховний головнокомандувач вказав головнокомандувачам обох фронтів такий план початкових операцій: «Північно-західний фронт повинен перейти 13 серпня в наступ 1-ю армією в Східну Пруссію, який має розвинутися до 17 серпня в загальну операцію 1-ї і 2-ї армій в обхід Мазурських озер з півночі і заходу»; Південно-західному фронту наказувалося «перейти в наступ 3-ю і 8-ю арміями відповідно 19 і 18 серпня, не чекаючи зосередження III кавказького і XXIV корпусів, щоб у зв’язку з наміченим наступом 1-ї і 2-ї армій прикувати до себе вторгненням в Галичину можливо великі сили австрійців і тим самим перешкодити їм розвинути наступальні дії по лівому березі р. Вісла і проти запізнілих у своєму розгортанні 4-ї і 5-ї армій».

Водночас верховне головне командування, знову-таки виконуючи вказівки французів, що найбільш важливим для них як і раніше є російський наступ на операційному напрямі Варшава-Познань, зробивши ряд перегрупувань за рахунок сил обох фронтів (XX корпус з 4-ї армії перераховувався у 1-у армію, I і гвардійський корпус з 1-ї армії в 9-у), готує нову, третю за рахунком, наступальну операцію на Познань і формує для цього 9-у армію під Варшавою, на лівому березі р. Вісла. Для цього з 11 серпня в 9-у армію, крім гвардійського корпусу, направляються XVIII і XXII корпуси, гвардійська стр. і гвардійська козача бригади.

Загалом всі ці заходи становлять основну ідею оперативного плану російського головного командування: переходом в наступ на обох фронтах створити вихідне положення для подальшого наступу в глиб Німеччини. Однак, якщо вибір Південно-західного фронту для головної операції був правильний, враховуючи, що після перемоги в Галичині російські армії могли вийти на кордон Сілезії з її вугіллям і промисловістю, то ведення рішучої наступальної операції проти німців у Східній Пруссії, при підході до Нижньої Віслі з її фортецями, ставило російські армії в невигідне становище для подальших операцій. Крім того, посилення Північно-західного фронту для ведення Східно-Прусської операції фактично йшло за рахунок сил Південно-західного фронту, а нове розгортання 9-ї армії під Варшавою наголошує, що російське головне командування упускає можливість поставити перед собою одну важливу мету – розгромити одного з супротивників (Австро-Угорщину), а прагне досягти декількох оперативних цілей, що було нездійсненно, зважаючи повільності розгортання російських армій, послідовна готовність яких визначалася: 50 % сил на 15-20-й день мобілізації, 75 % на 15-27-й день і 100 % на 36-40-й день.

СЕРБІЯ

Єдиним планом операцій для невеликої сербської армії могла бути наполеглива оборона до моменту одержання рішучої перемоги її могутніми союзниками на головних фронтах війни. Загальне стратегічне положення Сербії перед світовою війною не могло вважатися сприятливим. Розширення її території в результаті Бухарестського договору 25 серпня 1913 спонукало уряд до реорганізації сербської армії. Необхідно було використовувати нові джерела комплектування в областях Нової Сербії, і напередодні війни велика частина кадрової армії була розташована в цих областях, а Стара Сербія була майже позбавлена ​​військ. Ця обставина ускладнила мобілізацію армії. Иншим наслідком недавніх балканських воєн стало крайнє збідніння армії матеріальною частиною, між тим на швидке постачання розраховувати не доводилося.

Розробка плану операцій при війні з Австро-Угорщиною передбачала два варіанти: чи доведеться одній Сербії вступити у двобій зі своєю сусідкою або в союзі з Росією. Мережа австро-угорських залізниць на північ від злиття pp.. Сава і Дунай мала різко виражений згусток ліній, що свідчив про намір австрійського Генерального штабу відразу після оголошення війни захопити Белград і потім скористатися долинами pp.. Морава і Колубара для швидкого проникнення в глиб країни і для захоплення Крагуєваца, де знаходився головний сербський арсенал.

Сербська армія розгорталася з метою оборони до моменту, коли з’ясується загальна політична ситуація. Для цього потрібно було район розгортання прикрити плином pp.. Сава і Дунай з боку головного удару австрійців, що очікувалося з півночі, а потім необхідно було враховувати і другорядні напрямки – західний і північно-західний. Відповідно з цими напрямками сербські збройні сили під верховним начальством регента принца Олександра при начальнику штабу воєводі Путніку були зведені в чотири армії, 1-а армія, генерала Бойовіча, складалася з 4 піх., і 1 кав. дивізій і мала строго оборонне завдання по лінії р. Дунай в районі Паланка, Рача, Топола, по фронту 100 км. 2-а армія, генерала Степановича, була утворена з 4 дивізій першої черги і була маневреною групою в районі Аранджеловац, Лазаревац, Белград. Спеціально район Белграда забезпечувався дунайської дивізією цієї армії. 3-тя армія, генерала Журішіча-Штурм, складалася з 2 дивізій і 2 окремих загонів і представляла також маневрену групу в районі Вальєво. 4-а армія носила назву Ужицької армії, під начальством генерала Бояновяча. Вона складалася з 2 дивізій і мала завдання прикривати долину Верхньої Морави з заходу і забезпечувати зв’язок з чорногорськими військами. Таким чином, із загального числа 12 сербських дивізій 8 утворили маневрену групу, прикриту резервними дивізіями. Як тільки з’ясувалося, що Австро-Угорщині доведеться битися на два фронти, ця група готова була зробити наступальну операцію або в район Срема (Сірмія), або до Боснії. Директивою від 9 серпня командувачу 2-ї армії було наказано негайно розпочати розвідку на лінії р. Сава між Обреновац і Дебріц, щоб армія була готова до форсування цієї ріки. Треба визнати, що при обмежених можливостях сербської армії кращого вихідного положення для неї в майбутній боротьбі за існування держави бути не могло. До осені 1915 р., тобто протягом року з гаком, ізольована невелика сила Сербії захищала країну від австрійців.

ЯПОНІЯ

Об’єкт дій Японії обмежувався виключно районом Тихого океану, та операції її були спрямовані на заволодіння німецькою колонією Циндао. На планах боротьби в Европі значення Японії відбилося у вигляді звільнення російських сибірських корпусів для спрямування їх на Европейський театр і забезпечення з’єднання Росії з її союзниками через Тихий океан.

ВИСНОВКИ

Порівнюючи розробку в обох коаліціях планів війни в тому значенні, в якому вони розумілися в той час, можна зробити такі висновки:

1. Всі учасники готувалися задовго до війни. Вони були глибоко переконані в її швидкоплинності, тому що вважали, що жодна держава не спроможна витримати напруження тривалої війни. Шукали швидкого вирішення, і тому скрізь йшла підготовка до війни наступальної, яка з самого її початку ведеться з повною напругою й стрімко закінчується.

У військовому плані іншим державам задавала тон Німеччина; її економічне становище (можливість блокади і незабезпеченість власними ресурсами, з одного боку, і війна на два фронти – з іншого) вимагало від неї в найкоротший термін домогтися рішучих результатів на війні.

2. Генеральні штаби обох союзних угруповань прагнули створити найбільш вигідне положення для своєї країни. Напружена атмосфера наростаючих з кожним роком непримиренних протиріч давала їм можливість домогтися від своїх урядів посилення армії, з иншого боку, вони прагнули впливати на політику своїх держав для поглиблення вже існуючих і створення нових союзів і угод.

3. Між головними учасниками обох союзів існували взаємні військові зобов’язання, які визначали тільки в загальних рисах сили і керівну ідею їх оперативного використання на початку війни.

Між Росією і Францією існувала письмова конвенція. Поступове уточнення цієї конвенції усе більш ускладнювало свободу дій російських армій. Такою дорогою ціною сплачувала Росія за надані їй Францією великі грошові кошти на розвиток збройних сил і залізниць.

Між Німеччиною і Австро-Угорщиною не було письмових військових зобов’язань, але географічне положення і конкретні кінцеві цілі їхнього союзу більш природно визначали співучасть німецьких і австро-угорських сил на початку боротьби.

4. Німецький план був побудований, на найбільшому використанні військово-навчених людей в державі, і відразу ж поруч з польовими корпусами виставлені були на фронт їх двійники – резервні корпуси. Французьке командування розраховувало перші операції вести тільки польовою армією, а в Росії тільки незначна частина живої сили була заздалегідь врахована організаційними заходами військового відомства.

Що ж стосується боротьби на морі і за колонії, то до початку війни обидва ці питання не отримали ще певного оформлення. Загальний напрямок зводилося до скорочення сфери діяльності німецького флоту і до захоплення німецьких колоній. Більш планомірна колоніальна війна, що вилилася в певну форму захоплень з метою утримати захоплене й після укладення миру, вимальовувалися пізніше.

СТРАТЕГІЧНЕ РОЗГОРТАННЯ І ПЕРШІ ЗАВДАННЯ

НА ЗАХІДНОЕВРОПЕЙСЬКОМУ (ФРАНЦУЗЬКОМУ) ТЕАТРІ

Перед початком війни політична атмосфера Европи була так сконцентрована, що всі держави почали військові приготування і мобілізацію ще під час переговорів, до оголошення один одному війни, наслідуючи приклад Австро-Угорщини, яка першою оголосила спочатку часткову, а потім і загальну мобілізацію.

Майже однакові умови держав, що зіткнулися на Західноевропейському театрі, щодо розмірів території та розвитку рейкової мережі призвели до того, що мобілізація і зосередження були там закінчені майже одночасно при запізненні Франції в порівнянні з Німеччиною всього на 24 год. Тільки зосередження англійських військ і перевезення кількох французьких частин з Північної Африки трохи запізнилися в порівнянні з повним розгортанням німців.

1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня – Франції, а 4 серпня Англія стала на бік Антанти. Між 5 і 17 серпня ворогуючі армії розгорталися згідно завчасно розробленим планам і розрахунками зосередження під захистом виставлених на кордоні військ прикриття і негайно ж почали військові операції.

НІМЕЦЬКА АРМІЯ

Німці розгорнули на франко-бельгійському кордоні 34 корпуси, 10 кав. дивізій, 6 резервних дивізій і 13 ландверних бригад численністю близько 1600 тис. бійців, з’єднаних в 7 армій на фронті від Ахена до Верхнього Рейну, причому більшість сил (26 корпусів) були згруповані на вузькому просторі бельгійського і люксембурзького кордонів від Ахена до Меца (близько 160 км) і тільки ј (8 корпусів) – на південь від Меца, на фронті близько 220 км. Крім того, резервний корпус, залишений для охорони узбережжя, незабаром був перекинутий також на захід.

У кожній з цих груп були утворені особливі сильно насичені ділянки, а саме: в північній групі половина сил (13 корпусів і 1 кав. корпус) була зосереджена на крайньому правому фланзі, від Ахена до Мальмеді, у південній групі більша частина бойових армій – на фронті Моранж-Саарбург-Донон проти найбільш важливої і доступної ділянки французького бар’єру Нансі-Шарм.

Всі армії безпосередньо підпорядковувалися верховному командуванню (німецький імператор Вільгельм II – начальник штабу Мольтке), і тільки 6-а і 7-а були об’єднані командувачем 6-ю армією – принцом Рупрехтом Баварським.

Завдання, поставлене німецьким арміям, виходило з відомого вже нам плану війни.

Для північної групи воно полягала в швидкому русі через Люксембург і Бельгію до північних кордонів Франції та заходженні правим плечем, для чого правий фланг і включав в себе половину військ всієї групи і більшу частину кавалерії і висувався в порівнянні з иншими вперед. В обов’язки цього флангу входив обхід із заходу всіх зустрічних ворожих сил. Віссю заходження служили Мецський укріплений район і примикала до нього з півночі 5-а армія (кронпринца німецького).

Південна група спільно з Мецскім укріпленим районом повинна була забезпечувати марш-маневр північної групи і своїм висуненням вперед на Мерт і Мозель прикувати зосереджені там французькі сили і перешкодити їх перекидання на лівий фланг. У разі наступу французів з більшими силами між Мецом і Вогезахом 6-й і 7-й армії мали спочатку відійти, а потім протидіяти охопленню, яке загрожувало лівому флангу головних німецьких сил.

ВІЙСЬКА АНТАНТИ

З боку Антанти на Західному театрі розгорнулася вся французька і бельгійська армія. До лівого флангу французів після висадки на узбережжі мала бути підвезена експедиційна армія англійців.

Французькі сили під головним командуванням ген. Жоффра, згідно з планом № 17, почали перевозитися в район зосередження 6 серпня під прикриттям передових військ прикордонних корпусів. До 13 серпня в армійських районах на загальному фронті Монбельяр-Гершон протяжністю в 350 км було висаджено 5 армій, причому вже 2 серпня після одержання першої інформації про вступ німців в Люксембург був прийнятий згаданий вище план № 17, за яким район зосередження 4-ї армії був просунутий на північ – до С.-Менеульд, що більш відповідало передбаченому планом № 17 настанню 4-ї армії на північ 3-ї.

В остаточному вигляді французьке розгортання прийняло таку форму.

Праве крило: 1-а армія в складі 5 корпусів, 2 кав. дивізій, групи з 3 резервних дивізій і фортець Бельфора і Епіналь розташувалася головними силами біля Епіналь, а один корпус (VII) з 1 резервної дивізією – біля Бельфора. Група резервних дивізій у другій лінії – біля Везуль. Ця армія мала спільно з 2-ю армією наступати на Саарбург. VII корпус з 8-й кав. дивізією мав наступати через Бельфорску «дірку» в Ельзас, утримувати там німецькі війська і сприяти повстанню місцевого населення. 2-а армія в складі 5 корпусів, 2 кав. дивізій, групи з 3 резервних дивізій і фортеці Туля розташувалася в районі Туль-Невшато. Ця армія мала забезпечити володіння тет-де-поном у Нансі і наступати на Саарбрюкен.

Ліве крило: 5-а армія в складі 5 корпусів, 1 кав. дивізії і 2 резервних дивізій розташувалася в районі Гершон, і Ретель, маючи за своїм лівим флангом, у Вервен, групу з 3 резервних дивізій, а перед фронтом, на лінії Мезьєр-Седан, 1 кав. корпус ген. Сордо з 3 дивізій. Завдання 5-й армії було поставлене ​​двоїсто: якщо нейтралітет Бельгії не буде порушений німцями, то наступати на Тіонвіль (Діденгофен) і заволодіти ним, в иншому випадку – атакувати противника між Музоном і Мезьєром. 4-а армія в складі 3 корпусів і 1 кав. дивізії, як сказано, повинна була замість другої лінії примкнути до правого флангу 5-ї армії. 3-тя армія в складі 3 корпусів, 1 кав. дивізії, групи з 3 резервних дивізій і фортеці Верден розташувалася біля Вердена, служачи зв’язком між обома крилами. Армія повинна була бути готова відкинути ворожі сили, наступаючі з боку Меца і Тіонвіля, і підготувати облогу фортеці Мец. Разом з тим ця армія – повинна була бути готова підтримати наступ 2-ї і 5-ї армій.

Всього французи розгорнули 21 корпус (43 піх. Дивізії), 10 кав. дивізій, 28 резервних та 4 територіальні дивізії. До зазначених 75 піх. дивізіям потрібно додати 4 дивізії XIX (алжирського) корпусу, які прибули на фронт дещо пізніше. Всього 79 піх. дивізій. Загальна чисельність військ на фронті до моменту закінчення розгортання досягала 1400 тис. бійців. Довжина фронту розгортання Гершон-Бельфор була протяжністю 345 км, що давало оперативну щільність: 1 піх. дивізія на 4,3 км, або на 1 км припадало 4060 бійців.

Бельгійська армія була захоплена війною в період своєї реорганізації, яка мала на меті значне її посилення. До початку війни численність польової армії досягала 117 тис. бійців при 312 гарматах. Армія складалася з 6 піх. і 1 кав. дивізій під верховним командуванням короля Альберта. Головні сили армії до 6 серпня зосередилися в районі Брюссель-Льєж-Намюр. В ролі авангардів були висунуті частини 2 дивізій до Льєжу і Намюр.

Англійська армія, призначена для операцій на Західноевропейському театрі, складалася з 4 піх. дивізій, бо 4-а і 6-а дивізії були спочатку залишені на островах. До 21 серпня 2 дводивізійні корпуси і 1 кав. дивізія під начальством фельдмаршала Френча на транспортних суднах прибули через Гавр, Руан і Булонь за двома залізницями в район Мобеж-Ландресі. Всього англійців у цей момент було перевезено до Франції близько 70 тис. бійців. 4-а дивізія була посаджена на судна в Англії лише 23 серпня і приєдналася до армії через Гавр вже після битви біля Монса. Френч не був підпорядкований Жоффру. В інструкції англійського військового міністра Кітченера було вказівка, що Френч цілком самостійний і ні в жодному разі не буде підпорядкований ніякому союзному генералу. Співпраця союзних армій відбувалося за добровільною згодою обох головнокомандувачів, і оперативна діяльність англійської армії набагато більш рахувалась з думками англійського уряду, ніж з бажаннями французького головнокомандувача.

Порівнюючи розгортання і найближчі завдання обох сторін, доводиться відзначити особливо вигідне становище німецької армії в порівнянні з військами Антанти. Німці вже своїм розгортанням виграли доволі важливий фланг супротивника, простір і свободу для маневру. Вони зуміли зосередити 26 корпусів на одному напрямку, проти яких насилу, і то після перегрупувань, могло діяти лише близько 13 корпусів французьких і бельгійських військ, розділених до того ж на дві групи. Перед своїм фронтом на початку маневру німці мали тільки 6 бельгійських дивізій, прикритих, щоправда, двома фортецями, які могли змусити виділити проти них частину військ. На другорядній ділянці на південь від Меца німці виявилися майже в рівних силах з французами.

Антанта починала тут війну в невигідних для себе умовах, змушена парирувати удар і надовго втратити ініціативу. Свобода дій їй залишалася тільки на південь від укріпленого району Меца, чим вона і скористалася, у вигляді слабких і розрізнених спроб, які не могли мати успіху, зустрівши однакові і направлені за строго визначеним планом сили німців.

НА СХІДНОЕВРОПЕЙСЬКОМУ (РОСІЙСЬКОМУ) ТЕАТРІ

На сході відбувалися зіткнення Росії із другорядними силами Німеччини і з головними силами Австро-Угорщини. Ці зіткнення, згідно з попередніми планами війни, повинні були розігратися в Східній Пруссії, з одного боку, і на великій відстані австро-російського кордону від р. Вісла до р. Дністер – з иншого. Якщо на заході умови мобілізації, зосередження і навіть зміцнення кордонів були однакові, то на сході всі ці умови були на користь Центральних держав. І в мобілізації, і в зосередженні, і в багатстві рейковими шляхами російська армія набагато відставала від своїх ворогів, що переносило боротьбу обох сторін в абсолютно різні площини.

Східна Пруссія (театр майбутньої боротьби з Німеччиною) була перетворена німцями на добре укріплений плацдарм для війни з Росією. На правому фланзі цей плацдарм закріплювався системою Летценских укріплень, які спільно з пересіченою місцевістю не тільки давали всі переваги обороні дрібних загонів, а й роз᾿єднували дії армій, вторгалися в Пруссію з сходу і з півдня. Лівий фланг зазначеного плацдарму прикривався фортецею Кенігсберг.

На російською-австро-угорському фронті місцеві умови Південної Польщі, Східної та Західної Галичини загалом були однакові для обох сторін. Військового значення на цьому театрі надавали річкам (Вісла, Сан, Дністер з притоками): вони були зручними рубежами для оборони.

Німецька армія. Згідно з планами війни, Німеччина в перший період кампанії, до розгрому Франції, поставила перед собою завдання на Східному театрі утримувати активною обороною Східну Пруссію і, по можливості, сприяти австрійській армії наступом в Наревскому напрямку. З цією метою тут розгорнулася 8-а німецька армія в складі: I, XVII і XX армійських і I резервного корпусів, 3-ї і 35-ї резервних дивізій, 1-ї кав. дивізії, 1-ї ландверної дивізії, 3 ландверних бригад, 2 кріпосних ерзацбригад, 9 Ѕ ​​ерзацландверних батальйонів, 2 ландверних батарей і 2 ландверних ескадронів; всього – 14 Ѕ піх. і 1 кав. дивізія – 178 батальйонів і 24 ескадрони, в числі 173 тис. бійців і 794 гармат.

Командувач 8-ю армією (фон Прітвіц), спираючись на Летценский укріплений район, розгорнув один корпус фронтом до Нареву, приблизно від Млаві до Віленберга, инший - фронтом до р. Німан, приблизно між Гольдапом – Гумбіненом, а инші частини залишив у резерві в районі Ангербург – Алленштейн – Марієнбург, застосувавши їх розташування по вузлових станціях залізниць для швидкого перекидання в різних напрямках.

Австро-угорська армія. З 17 корпусів австрійці спочатку направили на Російський фронт 12 корпусів, кілька окремих дивізій і 11 кав. дивізій, розділених на 3 армії і окрему групу Кевеса. Решта 3 армії залишини на сербському кордоні.

Але слідом за початком військових дій австрійці почали перекидати на Російський фронт 2-у армію з сербського фронту, а німці направили їм на допомогу ландверний корпус Войрша з силезского кордону; всі ці підкріплення взяли участь у першій же операції.

Австро-угорські армії розгорнулися на Російському фронті таким чином: ударна група – 1-а і 4-а армії, 7 корпусів і 4 кав. дивізії – розгорнулася від р. Вісла по р. Сан і далі на схід від Перемишля, маючи на меті наступати між pp. Вісла і Західний Буг, заходячи лівим плечем і відкидаючи російські армії від р. Вісла на схід. Група, що прикривала операцію зі сходу, – 3-а армія і група Кевеса, згодом включена в 2-у армію, всього 4, згодом 6 корпусів і 6 кав. дивізій, – розгорнулася фронтом на схід в районах Львова та Станіславова. Лівий фланг прикривався по лівому березі р. Вісла арм. групою Куммера, що наступала з Кракова, і німецьким корпусом Войрша, спрямованим до силезського кордону на Івангород. Всього до 20 серпня австро-угорці спочатку розгорнули 35 піх. і 10 кав. дивізій і 7 ландверних бригад чисельністю до 787 тис. бійців і чекали прибуття ще 7 піх. і 1 кав. дивізії загальною численністю до 264 тис. бійців.

Таким чином, для головного удару, беручи до уваги можливість участі в ньому групи Куммера і корпусу Войрша, тобто в кращих умовах, було зосереджено менше 2/3 всіх розгорнутих сил і для забезпечення його – понад 1/3, важливе політичне значення Львова і близькість розгортання східної групи до шляхів відступу ударної групи змушували армію забезпечення зробити досить сильною.

Верховним головнокомандувачем австро-угорської армії був ерцгерцог Фрідріх при начальнику штабу генералові Конраді фон Гетцендорфу. Загальне командування німецькими і австро-угорськими військами на Східному фронті не було об᾿єднано в одних руках.

Російська армія. Верховним головно-командувачем російськими арміями був дядько царя Микола Миколайович при начальнику штабу генералові Янушкевичу. Армії, призначені діяти проти Німеччини та Австро-Угорщини, були об᾿єднані в групи (фронти), якими командували: Північно-західним (проти Німеччини) – генерал Жилінський і Південно-західним (проти Австро-Угорщини) – генерал Іванов.

На Північно-західному фронті розгорнулися дві армії: 1-а (генерал Ренненкампф) у складі 3 Ѕ корпусів з 7 другочерговими дивізіями, 1 стрілецької бригади і 5 кав. дивізій по р. Німан, на фронті Ковно-Оліта-Мереч з висунутими вперед прикриваючими частинами і кавалерією; 2-а (генерал Самсонов) у складі 5 корпусів, 4 другочергових дивізій і 3 кав. дивізії, на фронті Августов-Остроленка-Новогеоргіївськ, маючи кавалерію перед фронтом і на флангах.

1 армійський корпус з бойового розкладу був призначений до складу 1-ї армії, але 10 серпня цей корпус був направлений до Варшаві для включення до складу знов формованої 9-ї армії. 23 серпня II армійський корпус був переключений зі складу 2-ї армії в 1-у армію, і взамін II корпусу до складу 2-ї армії був призначений I армійський корпус.

Обидві армії розгорнулися без стратегічних резервів, з відкритим проміжком близько 45 км, що припадали проти Летценського укріпленого району Мазурських озер; обидві вони були, враховуючи другочергову дивізію 1-ї армії, майже однакової сили, але Німанська армія була більш зосереджена – на фронті близько 85 км, а Наревська розкидана на фронті близько 220 км.

Вони охоплювали Східну Пруссію зі сходу і з півдня, і хоча до початку операцій (17-19 серпня) зазначена вище численність їх не доходила до 75 % повного складу, російські армії мали значну перевагу над німецькими силами.

Початкове завдання армій Північно-західного фронту полягало в швидкому наступі їх в західному і північно-західному напрямках з метою обійти противника з обох флангів, розбити і відрізати його від Кенігсбергу, захопивши шляхи його відступу до р. Вісла. При цьому в основу плану була закладена швидкість, з метою відвернути німецькі сили з Французького фронту, на шкоду готовності операції, що передбачалася з цілком зосередженими і правильно розгорнутими корпусами.

На Південно-західному фронті розгорталися 4 армії (3, 4, 5 і 8-а) Південно-західного фронту в трьох окремих групах. Західна група від р. Вісла до р. Західний Буг з 4-ю і 5-ю арміями (генерала Зальца, заміненого Евертом, і Плеве, 7 Ѕ корпусів і 8 кав. дивізій на фронті Люблін-Ковель (близько 130 км). Рівненська група в напрямку на Львів – 3-я армія (генерал Рузський) з 4 корпусів і 4 кав. дивізій на фронті Луцьк-Кременець. Проскурівська група в напрямку між Львовом і р. Дністер - 8-а армія (генерал Брусилов) з 4 1/2корпусов і 3 кав. дивізій. Таким чином, Південно-західний фронт розвернувся по дузі понад 400 км, маючи меншу частину своїх зосереджених сил на правому фланзі, а решта відкинутими уступом назад на Рівненському і Проскурівському напрямках.

Початкове завдання фронту зводилося до завдання поразки австро-угорським військам, маючи на увазі перешкодити відходу з Галичини значних сил противника на південь за р. Дністер і на захід на Краків.

Виконання цього завдання мало вилитися в концентричний рух усіх армій з метою охопити противника з обох флангів, причому через помилкові пропозиції російського Генерального штабу про перенесення австрійцями свого розгортання більш на схід, ніж це було насправді, наступ правофлангової 4-ї армії було вказано на Перемишль, тобто на фронт австрійського розташування, а лівофлангової 8-ї армії – між Львовом і р. Дністер, тобто проти фронту перевезеної сюди з Сербії 2-ї австрійської армії.

Виникнення Варшавської групи. Виступ на боці Антанти Англії та Японії давав можливість зменшити число військ, призначених для забезпечення Балтійського узбережжя, і зняти війська, залишені на Далекому Сході. Це надавало у розпорядження верховного головнокомандувача зайвих 4-6 корпусів, якими він вирішив скористатися для кращого виконання франко-російської конвенції і, зосередивши їх на лівому березі Вісли в районі Варшави, утворити 9-у армію для наступу з ними в глиб Німеччини через Познань або Бреславль. Відповідні розпорядження були зроблені під час зосередження військ, але до початку операції до Варшави прибули тільки 2 корпуси. Згодом хід першої операції змусив тимчасово відмовитися від ідеї наступу від Варшави на Берлін і направити 9-у армію на Південно-західний фронт.

Порівнюючи становище сторін на Східному театрі, можна відзначити:

1. Центральні держави могли почати кампанію, зосередивши всі призначені для неї сили і навіть виправивши первісні помилки в розгортанні (перекидання 2-ї австрійської армії на Сербський фронт, а потім в Галичину в район Ходорова призвела до запізнювання розгортання «ешелону А» на 5 діб, а «ешелону В» – на 7-10 діб). Росія повинна була почати операцію, зосередивши не більше 75 % призначених сил і не встигнувши зайняти правильне вихідне положення, особливо на Південно-західному фронті, де Рівненська і особливо Проскурівська групи були сильно відтягнуті назад.

2. Незважаючи на це, на німецькому фронті численна перевага російських армій давала повну надію на успіх операції з подвійним охопленням за умови правильно комбінованих і правильності ведення обома арміями операцій.

На Австрійському фронті кількісна перевага на початку операції на стороні росіян було дуже незначна, а розкидане і уступне їх становище з сильно витягнутим назад лівим флангом давало австрійцям можливість, при розвитку енергії у наступі та майстерному управлінні, завдати окрему поразку сильно висунутому вперед правому флангу російської армії. У міру зближення російських армій всі вигоди переходили на їхній бік і приводили до оточення австрійців.

3. Австрійське розгортання, пристосоване до відходу правого російського флангу, цілком відповідало через розташуванням лівого флангу армій цій умові, бо фланг вигравався самим розгортанням; тут не було тільки виконана умова зосередження переваги в силах.

4. Розгортання російських армій і напрямок початкового удару були засновані на упередженому припущенні про розгортання австрійських сил набагато східніше, тому і удар їх був націлений не в обхід флангів, а на фронт.

5. Розгортання та план операції німецької 8-ї армії цілком відповідали обстановці, що складається, характеру театру і можливості оперативного використання багатої рейкової мережі.

6. Російське командування, маючи в своєму розпорядженні великі стратегічні резерви, які прибували з далеких окраїн (близько 22 дивізій), зосереджувало в своїх руках значні засоби для підгодовування операцій на обох фронтах, у чому йому поступалися його противники.

(див. Табл.1)

Розгортання збройних сил на Сербському фронті Балканського театру

(див. Табл.2)

Розгортання збройних сил на Східноевропейському (Російському) театрі світової війни за планами німецького, австро-угорського і російського генеральних штабів зі змінами, внесеними в плани командуванням обох сторін на початку операції 

(див. Табл.3)

На Балканському Театрі

Серби з невеликою армією могли чекати нападу на свій північний кордон з боку pp.. Дунай і Сава і на західний – з боку р. Дрини. Тому вони, прикривши обидва кордони, зосередили головні сили своїх військ в гористому районі на схід від Вальєво, майже в однаковій відстані від обох можливих театрів операцій. На чолі армії стояв воєвода Путник.

Австрійці, перекинувши на самому початку операції 2-у армію на Російський фронт, розгорнули 5-у армію по р. Сава і 6-у після р.  Дрина для широкого наступу проти сербів у охопленні обох флангів їх розташування. У цьому відношенні ситуація на Сербському театрі була схожа з ситуацією в Східній Пруссії: та ж активна оборона, з одного боку, і охоплючий стан того, хто наступає в переважаючих силах – з иншого, і та ж якісна перевага більш слабкої сторони. Але в положенні обох театрів помічається і велика різниця: німці будували свою оборону на системі укріплень і підготовленій мережі залізниць, серби ж діяли у гірській країні з доволі слабко розвиненою мережею навіть ґрунтових шляхів.

Переклала Іванка Подольська

ч
и
с
л
о

75

2014