|
Стефан ЦвейгПовернення до Австрії після війни
З погляду логіки,
найнерозважливішим з того, що я міг зробити після того, як німецько-австрійську
міць було подолано, – це повернутися до Австрії, яка тепер проглядалась на мапі
Европи жалюгідною, блідою
тінню Австро-Угорської імперії. Чехи, поляки, італійці, словаки
вийшли з її складу, зостався тільки спотворений скелет. З шести чи семи
мільйонів, яких змусили тепер називати себе «німецькими австріяками» тільки
одна столиця вміщувала два мільйони зголоднілих і замерзлих людей; заводи які
раніше поповнювали казну, зостались на чужій, тепер, території; від залізниць
залишились жалюгідні рештки; з національного
банку забрали золото, зоставивши
натомість неймовірну суму військового займу. Кордони були ще не
визначені, позаяк мирна конференція тільки-но розпочалася; зобов’язання не
встановлені: не було ні борошна, ні хліба, ні вугілля, ні пального; здавалась
невідворотною революція, або якась інша катастрофа. За всіма прогнозами, ця держава, штучно
створена державами-переможцями, не могла існувати незалежною і навіть (всі
партії: соціалістична, клерикальна, національна –
одностайно запевняли про це) не хотіла самостійності. Вперше, наскільки мені
відомо, за всю історію стався такий парадокс, щоб до самостійності змушували
країну, яка рішуче цьому противилася. Австрія прагнула
об’єднатися або з колишніми сусідами, або зі спорідненою Німеччиною, але в
жодному разі не бажала такого принизливого і жалюгідного існування. Сусідні
держави навпаки, не бажали залишатися з такою Австрією
в економічному союзі, почасти тому, що вважали її убогою, а почасти тому, що боялися повернення Габсбурґів;
з іншого боку, об’єднання її з переможеною Німеччиною не могли допустити
союзники, бо це б сильно зміцнило останню. Врешті вирішили: німецька республіка
Австрія повинна існувати далі. Державі, яка не хотіла
цього – явище унікальне в історії – було наказано: «Існувати!». [...] За рік до того, опинившись на
швайцарській прикордонній станції в Буксі, я пережив зворушливу ситуацію.
Тепер, при поверненні, я мав пережити не менше пам’ятну мить на австрійській, у
Фельдкірсі. Тільки-но я вийшов з вагона і зауважив незвичну метушню
прикордонників та поліції. Вони майже не звертали на нас уваги і проводили
догляд для годиться: очевидно їхню увагу привертало щось набагато важливіше.
[...] Повільно – радше, велично – підійшов
незвичний на вигляд поїзд, не обшарпані з потьоками від дощів звичайні
пасажирські вагони, а чорні, широкі: салон-вагони. Паротяг зупинився. Помітне
хвилювання прокотилось рядами очікуючих. Я все ще не знав – до чого це. І тут у
дзеркальній вагонній рамі я побачив майже в повний зріст
імператора Карла, останнього імператора Австрії і його одягнену в чорне
дружину, королеву Циту. Я здригнувся: останній імператор Австрії,
наслідник габсбурзької династії, що правила країною 700 років, залишає свою
імперію! Хоч він відмовився від формального відречення, республіка влаштувала
йому проводи з усіма почестями чи, швидше, змусила його прийняти їх. І ось
високий засмучений чоловік стоїть біля вікна і востаннє дивиться на гори, будинки і мешканців своєї країни. Це була історична
хвилина – тим паче для того, хто виріс у старій імперії, для кого першою піснею в школі була пісня про імператора, хто потім, на
військовій службі присягав тому чоловікові, який тут, у цивільній одежі, сумно
вдивлявся в обличчя тих, які присягали на «послух на суші, на воді і в
повітрі». Скільки разів я бачив старого імператора в костюмі
для великих торжеств, який давно вже став леґендарним, я бачив його на парадних
сходах в Шьонбрунні, оточеного сім’єю та ґенералами в блискучих мундирах, коли
його прославляли вісімдесят тисяч віденських школярів, вишикуваних на широкому
зеленому пляці, які співали «Боже, бережи» Гайдна. Я бачив його на
придворному балі, на виставах в Theatre-Pare – в блискучій формі,
і знову в зеленому тирольському капелюсі в
Ішлі, як він їхав на полювання, я бачив його з побожно схиленою головою на
празнику Тіла Господнього в процесії, що йшла до собору Святого Штефана –і
катафалк того туманного похмурого зимового дня, коли, в розпалі війни, дзядзя
провели на вічний спочинок до склепу Капуцинів. «Кайзер» – це слово було для
нас втіленням усієї влади, всього багатства, символом непорушності Австрії, і ми вже з дитинства звикли промовляти ці два
склади з благоговінням. А тепер я бачив наступника, останнього імператора Австрії, вигнанцем, який залишає свою країну. Славна вервиця Габсбурґів, які віками передавали з рук до
рук державу і корону закінчувалася в цю хвилю. Усі присутні відчували історію, світову історію. Жандарми, офіцери, жовніри знічено переминались
і зніяковіло відводили вбік погляди, позаяк не знаходились що їм зараз слід
робити чи просто стояти, чи, як колись віддавати належні почесті, жінки не
наважувались підвести очі, усі стояли мовчки, і тому
нараз стало чути похлипування літньої жіночки в жалобному одязі, яка богзна
звідки приїхала сюди, щоб ще раз побачити «свого»
імператора. Начальник поїзда подав свисток. Усі
мимоволі здригнулися: настав невідворотний момент. Паротяг обережно смикнув
вагони, мовби й він робив якесь зусилля; поїзд поволі рушив
і почав віддалятися. Усі ще якийсь час благоговійно дивились йому вслід. Відтак
почали розходитись з таким пригніченим виглядом, який буває лише після похорону. Тільки тепер, в оцю хвилю, майже тисячолітня
історія завершилася. Я зрозумів, що Австрія вже не та,
що світ, в який я приїхав, вже інший. Після того, як поїзд від’їхав, нас попросили
пересісти із стерильно чистих швайцарських вагонів до австрійських. Достатньо
було лише підійти до них, щоб зрозуміти, що сталося з
тією країною. Виснажені, голодні, пообшарпувані провідники,
які вказували наші місця, ледве переставляли ноги; засмальцовані протерті
мундири теліпалися на їхніх сухих опущених плечах. Шкіряні паски на віконних
рамах були позрізувані: кожен клаптик шкіри був тепер цінністю. Сидіння теж
хтось спатрав лезами і багнетами; цілі клапті обшивки були по-хамськи зрізані
якимось варваром, який, де тільки міг добував шкіру для латання своїх чобіт.
Задля кусочка міді позламувані були і попільнички. Через повибивані вікна з
зимним осіннім вітром залітала сажа і шлак противного бурого вугілля, на якому
тепер працювали паровози, ним були закіптюжені стіни і
підлога, благо, що його чад перебивав запах йоду, який нагадував про те,
скільки хворих і поранених перевезли ці вагони під час війни. Те, що поїзд
взагалі рухався вперед, було дивом; щоразу, коли незмазувані колеса переставали
пронизливо скрипіти, ми потерпали, що поїзд починає помирати. Відстані, які
зазвичай долалися за годину, тепер потребували чотирьох, а то
й п’яти годин; з настанням сутінок, ми потрапляли в цілковиту темінь.
Електричні лампи були порозбивані або повиривані, знайти щось у вагоні можна було лише, присвічуючи сірниками, або ж
навпомацки. Ми не позамерзали тільки тому, що від початку сиділи по шість, а то й по вісім чоловік, тісно притулившись один до одного. На
наступній станції втиснулись нові пасажири, вкрай
вимучені довгим очікуванням. Проходи була геть забиті, незважаючи на холодну
ніч, люди сиділи на сходинках вагонів, притискаючи боязко до
себе клунки і вузлики з їжею; ніхто не наважувався
бодай на мить випустити що-небудь з рук. З мирного
життя я відразу потрапив у жахіття війни, що, як я собі думав, вже завершилась.
[...] Економіст, який міг би живо
описати усі ті етапи, спочатку інфляцію в Австрії, а відтак у Німеччині, – міг
би переплюнути будь-якого романіста, оскільки хаос і безладдя були щораз
глибинніші. Скоро ніхто вже не орієнтувався, скільки що-небудь коштує. Ціни
стрибали як хотіли; коробка сірників у магазині, який своєчасно підвищив ціну, коштувала в двадцять разів дорожче, аніж в
сусідньому магазині, де наївний власник, нічого не підозрюючи, продавав свій
товар ще за вчорашніми цінами, а в нагороду за чесність його магазин порожнів
за годину, бо люди один одному повідомляли і кожен біг і купував усе, що було в
продажу, незалежно від того потребував він цього, чи ні. Навіть акваріумна
рибка чи старий телескоп були «субстанцією», а кожен потребував річ, а не папір. Найнеймовірнішим чином розрив давався
взнаки при винаймі помешкань, бо уряд, задля захисту винаймачів, яких тоді була
неймовірна кількість, на збитки домовласникам заборонив будь-яке підвищення цін. Незабаром в Австрії квартира середньої
величини коштувала винаймачеві за рік менше, ніж один обід; впродовж п’яти а то
й десяти років уся Австрія, по суті, жила майже задарма, бо у ті роки
розірвання угод було заборонене. Через такий неймовірний хаос ситуація ставала
щораз абсурднішою і аморальнішою. Той, хто сорок років заощаджував, а відтак
патріотично вклав свої гроші у військову позику,
перетворився на жебрака. Хто жив тільки на продовольчі картки, помирав з
голоду; хто нагло плював на всякі морально норми,
наїдався досхочу. Хто вмів давати хабаря, добивався успіху; хто спекулював,
отримував прибуток. Хто торгував чесно, той убожів; хто вираховував усе до копійки,
того обдурювали. Не було ніякої міри цінностей: коли грошові запаси танули і
дівались невідомо куди; не було ніякої іншої чесноти, окрім
однієї – бути спритним, вивертким, нерозважливим і відчайдушним. У той час, як австріяки через
перепади цін втратили всяку орієнтацію в них, деякі іноземці зметикували, що в
нас можна непогано поживитися. Єдиною цінністю, що залишалася стабільною
впродовж усіх трьох років страшної інфляції, були іноземні гроші. Кожен, коли
австрійські крони висякали, як роса на сонці, волів мати швайцарські франки чи
американські доляри. Багато іноземців використовували кон’юнктуру, щоб бодай
що-небудь урвати від агонізуючої австрійської крони,
Австрія була «відкритою» і переживала важкий «сезон іноземців». Усі готелі Відня були переповнені цими стерв’ятниками; вони
викуповували все: від зубної щітки до маєтків, вони спустошували приватні
колекції і антикварні магазини, перш ніж їхні власники здогадувались, як
беззсовісно і нещадно їх пограбовано і обмануто. Дрібна
готельна прислуга зі Швайцарії, стенографістки з Голландії мешкали в княжих
покоях готелю на Рінґштрассе. І яким би неймовірним не видавався той факт, я
можу засвідчити, що довший час знаменитий готель-люкс «Европа» в Зальцбурзі
повністю окуповували англійські безробітні, які, завдяки достатній англійській
допомозі по безробіттю мали дешевше житло, аніж у
своїх slums (міські нетрища – прим. перекл.) на
батьківщині. Усе, що «недобре лежало», моментально зникало. Поступово звістка
про надзвичайну дешевість життя в Австрії розлетілась повсюди і нові захланні
гості стікались сюди зі Швеції, Франції. На центральних вулицях Відня швидше можна було почути італійську, французьку,
турецьку чи румунську мову, аніж німецьку. Навіть Німеччина, де інфляція
спочатку була повільнішою, щоправда, щоб відтак обігнати її в багато разів, –
використовувала свою марку супроти анемічної корони. Зальцбурґ, як місто прикордонне, давав мені прекрасну змогу спостерігати
ці щоденні грабіжницькі набіги. Сотнями і тисячами прибували сюди із сусідніх
міст баварці і розбігалися по всьому місту. Вони
замовляли собі тут костюми, ремонтували свої машини, ходили в аптеки і
звертались до лікарів, великі мюнхенські фірми відправляли листи і телеграми за
кордон з Австрії, бо через різницю в поштовій платі це
було вигідніше. Врешті німецький уряд ввів митний
контроль, щоб зупинити процес, коли всі товари першої необхідності німці
купували в Зальцбурзі, де одна марка фактично коштувала сімдесят австрійських
крон, а не в місцевих крамницях. Відтак на митниці рішуче
конфісковували будь-який товар австрійського виробництва. Але один товар, який
конфіскувати було годі, пересікав митниці безперешкодно – це було випите пиво.
І любителі пива з Баварії, щодня прикидали за курсом: зможуть вони випити в
Зальцбурзі п’ять, шість, чи навіть десять літрів пива
за ті ж гроші, за які вдома можна було випити тільки один літр. Кращу приманку
придумати було годі. Отож сюди з сусідніх Фрейлассінґу та Рейхенгалля цілими
сім’ями потягнулись німці, щоб по саму зав’язку поналивати у свої черева пива
та понаїдатись різних ласощів. Щовечора вокзал
заповнювали юрмища п’яних, крикливих, блюючих та плюючих орд; тих, хто набрався
надміру, підвозили до вагонів на вантажних візках і
тоді поїзд – не поїзд, а швидше корсарський бриґ – відбував до Німеччини. Вони не могли передбачити, ці веселі баварці, що невдовзі
настане жахливий реванш. Бо, коли крона стабілізувалася, а марка, навпаки, в
астрономічних пропорціях впала, з того ж перону австріяки
відправились до них, у Німеччину, щоб там, знову ж таки, дешево напитися.
Почалась друга дія цієї комедії, щоправда з дещо іншими декораціями і зі
зміненими ролями. Ця пивна баталія в розпалі обох інфляцій належить до моїх
найнеймовірніших спогадів, бо у ній, як у краплі води найяскравіше, мабуть,
відбивається усе безглуздя тих років. Дивно, але нині я не годен згадати, як ми у ті роки
зводили кінці з кінцями, коли кожен австріяк щоразу
роздобував тисячі і десятки тисяч крон, а німець потім – мільйони на хліб
насущний. Але найбільшою дивовижею було те, що вони
давали собі раду. Звикли виживати в хаосі. Іноземець, який не бачив цього, коли
яйце в Австрії коштувало стільки ж, скільки раніше
коштувала порядна автомашина (а трохи згодом, у Німеччині за нього платили
чотири мільйони марок – суму, за яку раніше можна було купити чи не усі будинки
Великого Берліну), міг би подумати, що жінки в ту пору бігали вулицями, як
навіжені, зі згиреним волоссям, бо в магазинах чогось докупитись було годі, а
вже театри і різні відпочинкові заклади пустували й
поготів. Проте, як не дивно, усе було навпаки. Воля до життя виявилась
сильнішою від нестійкості грошей. Посеред фінансового безладдя щоденне життя продовжувало нуртувати. Коли брати все поокремо, то змінилось дуже багато: багаті стали
бідними, позаяк їхні гроші в банках, вартість
їхніх облігацій державної позики знецінились, а
спекулянти ставали багатіями. Але колесо крутилося все далі і в тому ж темпі,
не переймаючись долею кожного зокрема; ніщо не завмирало, пекар пік хліб, швець шив взуття, письменник писав книжки,,
селянин обробляв землю; поїзди відправлялись за розкладом, щоранку, в
призначений час газета лежала під дверима, а
відпочинкові заклади – бари, театри – були переповнені. І саме тому, що
найстабільніше – гроші – кожен день все більш знецінювались, люди щораз більше
цінували справжні життєві вартості: працю, любов, дружбу, мистецтво і природу –
і усі в розпалі катастрофи жили як ніколи інтенсивним і напруженим життям;
юнаки й дівчата їхали в гори і повертались додому засмаглими і життєрадісними, в танцювальних салях до пізньої ночі лунала музика, всюди відкривались нові
підприємства і магазини; про себе скажу, що я ніколи не працював так напружено,
як у ті роки. Те, що ми цінували колись, стало ще ціннішим; ніколи в Австрії не любили мистецтва так, як у ті роки безладдя, позаяк
на прикладі ефемерності грошей збагнули, що лише вічне у нас було справді
стійким і надійним. Ніколи, наприклад, не забуду оперної вистави тих вкрай нестерпних днів. Напівтемними вулицями
доводилось пробиратись навпомацки, оскільки освітлення, через брак вугілля було
недостатнім, місце на гальорці купували за пачку купюр, яких раніше вистарчило
би, щоб купити річний абонемент в ложі-люкс. Сиділи в
пальтах, бо зала не опалювалась, і тулились один до одного, щоб зігрітися; якою
похмурою і сірою була ця зала, яка колись виблискувала одностроями військових і
розкішними шатами дам! Ніхто не знав, чи
відбуватимуться вистави в наступному тижні, якщо знецінення грошей триватиме, а
вагонів з вугіллям не буде ще з тиждень; відчай – тут, у цій королівській величі
і розкоші – охоплював ще з більшою силою. Біля пюпітрів
сиділи оркестранти – сірі примари, і вони в старих протертих фраках, виснажені
та вимучені злигоднями, і ми самі були схожі на привидів у примарній залі. І
ось дириґент підняв паличку, куліси розсунулись, і дивно та легко стало на
серці. Кожен співак, кожен музикант віддавав себе сповна, бо кожен здавав собі
справу, що це може бути їхній останній виступ у цьому, дорогому їхнім серцям
місці. І ми вслухались і проникались, відкриті, як ніколи, бо ж це також могло бути востаннє. Отак ми й жили усі. Ми – тисячі, ми –
сотні тисяч; кожен віддавав свої останні сили у ці дні, у ці місяці і роки
короткого часу перед сумерком. Ніколи не відчував я у ближніх
і у собі самому волі до життя так сильно, як тоді, коли мова була про основне:
про існування, про те, щоб вижити. І все ж, я не зміг би пояснити, як, яким чином тоді
вижила і уціліла розграбована, збідована, згорьована, нещасна Австрія. [...] Переклад Стефанії Кіт |
ч
|
 |
|