|
Ігор ТодоровІсторичні, геополітичні та політико-правові засади співробітництва України та НАТО
Понад двадцятирічні взаємини України та
Організації Північноатлантичного договору призвели до накопичення широкого
досвіду різноманітної взаємодії що базувалася на низці нормативних та
політичних документів як на двосторонньому, так і на національному рівнях. Динаміка розширення співробітництва об’єктивно була
спрямована на бажання набуття в майбутньому членства в НАТО, про що офіційному рівні було заявлено навесні 2002 року. Втім, суперечливе
просування до Альянсу через 8 років було припинено
законодавчим закріпленням так званої «позаблоковості». Проте, співробітництво
тривало і на часі постає необхідність його якісної трансформації. Для багатьох в соціалістичних
країнах, і СРСР, з совєтською Україною включно, офіційне ставлення до НАТО як
імперіалістичного агресивного блоку межувало розумінням Альянсу як певного
символу вільного Заходу. Один чеський дипломат навіть проголошував такий тост: «За першу любов, за… НАТО!» Після
Холодної війни майже всі постсоціалістичні країни намагалися якомога швидше
приєднатися до Організації Північноатлантичного договору. І головний їхній
мотив свідомо, чи несвідомо випливав з бажання раз і назавжди унеможливити
експансію російського імперіалізму. Безумовно, такий контекст був притаманний і
Україні, хоча переважно – підсвідомо. Дослідження змісту історичних, політичних і
юридичних засад стосунків України і Організації Північноатлантичного Договору є
актуальним, як із наукової, так і з практичної точок зору. Історичний досвід і логіка розвитку міжнародних відносин
переконливо свідчать про надзвичайно важливу роль
геополітичного чинника у забезпеченні міжнародної безпеки. Саме з цього погляду
наша держава має багато переваг. Насамперед це пов’язано з її надзвичайно
вигідним географічним положенням, яке часто визначають поняттями «географічний
центр Европи». Євроатлантична
цивілізація, до якої беззаперечно належить Україна, ґрунтується на трьох
основних компонентах: по-перше, на основах культури і філософії стародавньої
Греції; по-друге, на теорії і практиці державотворення і основах правової
культури стародавнього Риму; по – третє, на основах
християнської моралі і релігії. Стратегічне завдання зовнішньополітичного курсу України
забезпечення умов її розвитку як незалежної суверенної країни та досягнення
високого рівня конкурентоспроможності держави і
суспільства. Европейські цінності, що визначають національну ідентичність
українського суспільства, спроможні стати опорою для модернізації нашої країни,
її політичної системи, економіки, соціального і
гуманітарного поля. На користь такого підходу свідчить
приклад сусідніх країн Центральної та Східної Европи. Для України питання европейського та євроатлантичного
вибору не є риторичним. Наша вітчизняна історія наводить чимало яскравих
прикладів, які переконливо свідчать, що за своїми історико-культурними,
ментальними джерелами Україна завжди належала до Европи. Саме
уроками історії та прагненням України повернути свою ідентичність як
повноправної европейської держави насамперед керувалося політичне керівництво
держави при визначенні стратегічної мети зовнішньої політики Української
держави - европейської інтеграції. Інтеграція України до европейських структур
дедалі впевненіше, особливо з кінця 1990-х рр., синтезувалася як
суспільно-політична ідея. Ідея европейського покликання, за прикладом
країн Центрально-Східної Европи, на наш погляд, дещо відрізняється
від доволі аморфної ідеї «европейського вибору»‚ «европейської України»‚
України як «невід’ємної»‚ «споконвічної» частини Европи. Попри
те, що на практиці всі ці терміни вживаються як синоніми, саме євроатлантичне
покликання є найбільш доречним. Саме воно адсорбує самоусвідомлення України в
контексті модерної Европи‚ поєднуючи його з практичною
настановою‚ яка і полягає в організації процесу набуття членства в европейських
та євроатлантичних структурах. Спорідненість завдань давала змогу об’єднувати
цілі европейської інтеграції (Евросоюз) та євроатлантичного співробітництва
(НАТО) в межах однієї суспільно - політичної ідеї. Висловлення підтримки европейським та євроатлантичним прагненням України
на початку ХХІ століття свідчило про певний консенсус серед більшості
політичної еліти. Повною мірою всі ці прагнення мали суттєву тенденцію на
трансформацію як новітня українська національна ідея. Зважаючи на те, що Україна новітньої доби є молодим
суб’єктом політичних і економічних відносин на геостратегічному просторі Европи
і світу, варто нагадати про її европейське коріння.
Побіжний перегляд карти доісторичної Европи переконує,
що протягом тисячоліть, іще від пізнього палеоліту і неоліту, приблизно
сучасним українсько-російським кордоном проходила межа між різними
цивілізаційними типами буття людини. Інакше кажучи, від прадавніх часів у
геопросторі Північного Причорномор’я формувався специфічний ментальний,
етнічний, культурний і геополітичний тип суспільства. Всі пізніші
тутешні протодержавні поліетнічні утворення - кімерійські, скіфські,
сарматські, праслов’янські (І тис. до Р. X. - І тис. по Р. X.) виникали на тому ж самому цивілізаційно-геополітичному
стрижні. Постання Київської Русі було вінцем того складного процесу. З античних часів сучасні українські землі були залучені до
европейських процесів. Наприкінці VI ст. до Р. Х. на території сучасної Донеччини скіфам вдалося зупинити
експансію Персидської держави Дарія І. Перший докладний опис вітчизняної
території був здійснений «батьком історії» Геродотом у V ст. до Р. Х. Античні поліси на півдні сучасної України
були впливовим чинником тодішньої модернізації Північного
Причорномор’я. Саме скіфським хлібом певною мірою був забезпечений розквіт класичної
еллінської цивілізації. Вихідці зі Скіфії здійснювали функції охорони
громадського порядку в Афінах за часів піднесення демократичної системи
правління. Понтійські царі боронили східні кордони Римської держави, а
Сарматський легіон захищав інтереси Риму в далекій Британії. Другий Римський
Папа св.Клементій був засланий до Херсонесу і
започаткував тут Інкерманський монастир… Тобто можна впевнено стверджувати, що
українські землі з прадавніх часів були невід’ємною складовою европейської
цивілізації. Порівняльна характеристика соціально
- економічних і політичних структур, створених українським народом на всіх
етапах історичного розвитку, свідчить, що за багатьма напрямами Україна йшла
схожим з країнами Центральної та Західної Европи шляхом. Після
розпаду Київської Русі українські землі під егідою Гедиміновичів також
вписуються у загальноевропейський політичний та економічний контекст. Саме в
Луцьку відбувся в 1429 році один з перших европейських
самітів. Яскраву сторінку у прилучення України до европейських цінностей
вписало козацтво. До того ж слід додати, що південь
України, зокрема Крим, був об’єктом різноманітних інтересів середньовічних
італійських торговельних республік, особливо - Генуї. У кінцевому підсумку за
Україною, незалежно від форми правління, суспільного ладу чи історичного етапу,
міцно закріпився імідж европейської держави. Проте, відновлення власної европейської ідентичності після отримання незалежності виявилось вкрай складним.
Значна частина населення не ідентифікує себе в якості українців. Найболючішим
питанням української зовнішньої політики була і є реалізація ідеї «входження в
Европу» без будь - якої явної чи неявної конфронтації з Росією, що виявилося
неможливим.. Трактування Росією НАТО як загрози, підтримання
нею в особі Організації Північноатлантичного Договору стереотипу «образу
ворога» - це не рудимент «холодної війни», а цінностна сутність Росії. Постійна модернізація механізму співпраці
України і НАТО, що характеризує відносини з НАТО за останні два десятиліття,
значною мірою зумовлена тим, що проблема постання нових викликів безпеки
потребує адекватної відповіді. Відносини України з НАТО деякі оглядачі
небезпідставно оцінюють як найбільш продуктивні з тих, що їх має Україна з усіма іншими міжнародними
організаціями світу. Налагодження українською елітою контактів між Києвом і
Брюсселем почалося восени 1991 року. 22—23 лютого 1992 року відбувся перший
візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера до Києва і з того часу
почалися активні контакти та співробітництво України з НАТО. 10 березня 1992
року Україна приєдналася до Ради північноатлантичного
співробітництва (РПАС). 8 лютого 1994 року Україна, оцінивши ініційовану НАТО
Програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ) як важливий елемент загальної
структури европейської стабільності і безпеки, що спрямована на подальший
розвиток і практичне поглиблення стосунків Альянсу з країнами-членами Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС), а також з
іншими зацікавленими країнами ОБСЄ в галузі оборони, військового співробітництва
та миротворчих операцій, першою з країн СНД підписала
Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керівництву НАТО свій
Презентаційний документ із приводу власної участі у програмі ПЗМ. У цьому
документі було висловлено готовність до співпраці з НАТО у конкретних сферах
військового й цивільного характеру і намічено низку пріоритетних
напрямів співробітництва. У березні 1994 року започатковуються безпосередні
консультації України з НАТО за формулою «16+1», тематика яких доповнювала й
розвивала принципи взаємодії Києва й Брюсселя, визначені в ході візитів
Президента України до штаб-квартири НАТО у Брюсселі. Ці
принципи полягали у визнанні НАТО територіальної цілісності й недоторканості
кордонів України, підтримці демократичного шляху розвитку України, без’ядерного статусу нашої держави. Іншим результатом
поступового усвідомлення керівництвом України зовнішньополітичних можливостей,
детермінованих взаємодією з НАТО, став механізм консультацій, передбачених
параграфом 8 Рамкового документу ПЗМ, в якому, зокрема, зазначається, що НАТО
консультуватиметься з будь-яким активним учасником Програми ПЗМ, якщо цей
партнер відчуватиме пряму загрозу своїй територіальній
цілісності, політичній незалежності чи безпеці і звернеться до Брюсселя з
відповідним проханням. Існування такого механізму повинно було вплинути на
держави, що збиралися висунути територіальні претензії до України. Україна
одного разу скористалася механізмом, закладеним у ПЗМ, і 1996 року отримала від
РПАС політичну підтримку своєї територіальної цілісності, після того, як
Державна Дума Російської Федерації висловилася проти
українського статусу міста Севастополя. У червні 1995 року Генеральний секретар
НАТО М.Вернер і Міністр закордонних справ України
Г.Удовенко обмінялися відповідними листами, у яких фактично було складено першу
Індивідуальну програму партнерства між Києвом і Брюсселем, розраховану на
1996-1998 роки. Цією програмою передбачалося
проведення низки спільних заходів України з НАТО та окремими державами-членами
Альянсу, спрямованих на зміцнення довіри між сторонами та нарощування
можливостей координації між Збройними Силами України і НАТО. Співробітництво в
рамках Програми ПЗМ передбачало низку цілей: створення умов для входження
України у загальноевропейську систему безпеки; забезпечення демократичного
контролю над збройними силами; сприяння відкритості у плануванні національної
оборони та формування військового бюджету; підтримання
здатності та готовності в межах, передбачених Конституцією; використання
досвіду держав-членiв НАТО та країн-партнерiв у
реформуванні та будівництві сучасних Збройних Сил (1). Цією
ж програмою було започатковано й проведення регулярних військових навчань країн
НАТО на території України та військових навчань за межами України, в яких брали
участь українські підрозділи. Важливе значення мала Угода між
Державами-учасницями Північноатлантичного Договору та
іншими державами, які беруть участь у програмі «Партнерство заради миру», щодо
статусу їхніх збройних сил. Вона була ратифікована Верховною Радою лише 2
березня 2000 р., під час першого в історії засідання Північноатлантичної Ради
на рівні послів в Альянсі, яке відбулося поза межами
країн-членів Організації (у столиці України). Основоположною подією у справі розвитку відносин між
Україною і НАТО стало підписання у Мадриді 9 липня
1997 року Президентом України Л. Кучмою та лідерами всіх держав-членів Альянсу
Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Хартію підписано
з метою розвитку відносин «особливого й ефективного» партнерства, яке, як
відзначається у Хартії, «сприятиме більшій стабільності та просуванню спільних
демократичних цінностей у Центрально-Східній Европі». Принципи відносин
особливого партнерства, механізми їхнього втілення, а також сфери
співробітництва між Києвом і Брюсселем, визначені у
документі, безпосередньо стосуються військової сфери України. Власне цей консультативний механізм Комісії Україна-НАТО
і був одним із головних досягнень Хартії, а також і всієї співпраці між Україною і НАТО. Він надав теоретичну можливість Україні
консультуватися з НАТО одразу під час загострення
зовнішньої загрози у будь-який момент, коли Україна відчує таку небезпеку. У
Хартії зазначено, що Комісія Україна-НАТО, скликання якої на рівні
Північноатлантичної Ради планується не менше двох разів на рік, передбачає взаємний
контроль за виконанням положень документу. Знову ж таки слід підкреслити,
що Україна стала першою державою в Центрально-Східній Европі, яка має подібний
механізм консультацій та співробітництва з Альянсом. Час підтвердив,
що Комісія виявилася дієвим органом. Регулярні зустрічі у рамках Комісії
Україна-НАТО міністрів оборони та закордонних справ
України та держав НАТО дозволяють підтримувати високий рівень діалогу між
сторонами та сприяють модернізації механізму відносин між Україною та НАТО,
швидкому вирішенню проблем, що накопичилися у відносинах між обома сторонами. Підписання Хартії про Особливе Партнерство у Мадриді в 1997
році стало офіційним визнанням важливості для НАТО і Европи в цілому
незалежної, стабільної та демократичної України. У Хартії зазначено, що
«Україна та НАТО створять кризовий консультативний механізм для проведення
спільних консультацій у будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму
загрозу своїй територіальній цілісності, політичній
незалежності або безпеці». У тому ж V розділі цієї Хартії зазначено, що «союзники по НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її
територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її
статус без’ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як ключові
фактори стабільності та безпеки у Центрально-Східній Европі та на континенті в
цілому». Країни-члени НАТО також підтримали так звані
гарантії безпеки, які отримала Україна від п’ятьох ядерних держав - учасниць
Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава - учасниця
ДНЯЗ. Таким чином, Україна отримала важливу психологічну підтримку
з боку найпотужнішого воєнного альянсу світу. Хоча реальних зобов’язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії
проти неї, Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО не надала, вона
все ж має суттєве практично-політичне значення. Хартію підписали
лідери демократичних держав, а демократичні держави намагаються максимально
уникати порушення своїх договірних зобов’язань. А це означає,
що в разі агресії проти України, її окупації, чи окупації частини української
території країна-агресор не може розраховувати на визнання факту окупації
щонайменше двадцяти вісьмома розвинутими країнами світу, що становлять
найвпливовіше політичне та військове об’єднання. А це, у свою чергу, могло б
створити для країни-агресора серйозні міжнародні проблеми через апеляцію до
зафіксованого на час підписання Хартії міжнародного
«статус-кво». Крім того, положення Хартії забезпечують
Україні сприятливий політичний клімат на її західних кордонах у разі агресії
проти нашої держави. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО,
аналога, якій немає у практиці договорів, укладених Північноатлантичним
альянсом. Таким чином, Хартія відповідала проголошеній Україною стратегії
посилення інтеграції до европейських та трансатлантичних структур найближчими
роками. Україна і НАТО погодилися проводити консультації щодо розвитку
євроатлантичної безпеки та стабільності, а також у галузях попередження конфліктів,
врегулювання криз, підтримки миру та проведення
гуманітарних операцій. Серед позитивних військово-політичних наслідків підписання Хартії були такі: НАТО визнала й підтримала стратегічний курс України на інтеграцію до
европейських та євроатлантичних структур; Україна вперше визнана невід’ємною
складовою частиною Центрально-Східної Европи; Україна отримала додаткові
стимули практичного реформування власних Збройних Сил у відповідності із
західними зразками на основі принципів демократичного контролю над їх
діяльністю, політична доцільність і виправданість
якого перевірена багаторічною теорією і практикою військового будівництва країн
НАТО. Стратегічна концепція Альянсу, затверджена главами держав
і урядів 1999 року статтю 37 безпосередньо адресує Києву: «Україна посідає особливе місце в євроатлантичному просторі безпеки і
є важливим і цінним партнером у справі розвитку стабільності та спільних
демократичних цінностей. НАТО зобов’язується й надалі зміцнювати своє особливе
партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО-Україна.
Альянс продовжує підтримувати суверенітет і
незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток,
економічне процвітання та її неядерний статус, які НАТО вважає важливими
чинниками стабільності та безпеки в Центральній і Східній Европі, а також у
Европі загалом». В документах Празького (2002 р.) саміту НАТО Україна теж не
була забута: «Ми залишаємося відданими розвитку міцних відносин між Україною та НАТО відповідно до положень Хартії про
Особливе партнерство. Ми взяли до уваги прагнення України слідувати курсом
цілковитої євроатлантичної інтеграції та закликаємо Україну втілювати усі
необхідні для цього реформи, щоб досягти цієї мети, це, зокрема, стосується
вдосконалення системи контролю над експортом. Новий План дій, який ми укладемо
з Україною, є важливим кроком у цьому напрямі; у документі визначені політичні,
економічні, військові та інші галузі реформ, у яких Україна зобов’язується
просуватися вперед і у яких НАТО продовжуватиме надати підтримку.
Щоб гарантувати стабільний прогрес щодо поглиблення та зміцнення наших
відносин, Україна має довести непохитну відданість цінностям, які поділяються країнами євроатлантичної спільноти» (2). Важливим форумом для співпраці між Україною і НАТО у
широкому колі понад 40 країн, зацікавлених у безпеці в Євроатлантичному
регіоні, є Рада Євроатлантичного Партнерства (РЄАП).
Участь України у діяльності РЄАП (до травня 1997 року
- Ради Північноатлантичного Співробітництва) важлива для дослідження розвитку
зв’язків України з НАТО. Приєднання України до РПАС відбулося ще 10 березня
1992 року. РЄАП є органом постійного діалогу між НАТО
і її партнерами, як незалежний від ОБСЄ форум, що має доповнювати існуючі
інститути европейської безпеки, сприяти зміцненню стабільності у регіоні. РЄАП має
статус спільного консультативного форуму, який сприяє співпраці між НАТО та її
партнерами в політичній галузі та у сфері безпеки. Структура РЄАП
забезпечує більш активне залучення країн-партнерів до прийняття рішень стосовно
заходів, у яких вони беруть участь. На доповнення двосторонніх угод з НАТО в Україні було
прийнято декілька національних юридичних актів. Президент України наприкінці 1998 року своїм Указом
затвердив урядову програму дій у галузі співпраці між Україною і НАТО.
Аналогічні плани співпраці з НАТО мали лише країни, безпосередньо запрошені до
членства в Альянсі, що у свою чергу свідчило про
особливий характер відносин між Україною і НАТО в період після підписання
Хартії. Наступна Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004
роки була затверджена Указом Президента України від 27 січня 2001 року. Вже
першою Державною Програмою співробітництва було
поставлено за мету досягти до кінця 2000 року виконання основних завдань,
визначених Хартією. Обидві програми мали багато спільного, але друга Програма
була вже набагато більшою за об’ємом та змістовним
наповненням. Зокрема, Програма 1998 року була відносно простою за структурою і
мала 16 розділів. Програма, ухвалена в 2001 році, складалася з 7 великих
розділів, які у свою чергу були поділені 18 підрозділів
та 14 більш маленьких структурних одиниць. До того ж, ця Програма ще мала
додаток - перелік центральних органів виконавчої влади та установ України, які
несуть відповідальність за поглиблення співпраці з НАТО. Проте, слід указати, що лише Державна програма 1998 року містила в собі положення про Кризовий консультативний
механізм. Цей механізм розробляється спільно з НАТО на випадок загрози
територіальній цілісності, суверенітету або безпеці України. Його основні
параметри мали передбачати: проведення консультацій за ініціативою України
(Президента або за його дорученням Глави Місії України при НАТО) або НАТО
(термін скликання - 12 годин) (3). В Державній програмі на 2001-2004 рік спеціальні розділи присвячені юридичному та інформаційному
забезпеченню співробітництва України з НАТО. Зокрема, йшлося про шляхи
удосконалення чинної правової бази співробітництва України з НАТО. А саме, формалізацією відносин міністерств, інших центральних
органів виконавчої влади України з відповідними структурами НАТО через
укладення двосторонніх угод в окремих сферах співробітництва у форматі
Меморандумів про взаєморозуміння, угод, обмін листами тощо, які відповідали б
духу особливого партнерства України з Альянсом. Крім
того, передбачалося створення громадського інформаційного центру сприяння
розвитку співробітництва України з НАТО; запровадження постійно діючої рубрики
«Україна – НАТО» на державних каналах телебачення й радіомовлення та підготовка серії відповідних передач і аналітичних програм
за участю відповідальних працівників Адміністрації Президента України та
Секретаріату Кабінету Міністрів України, членів РНБОУ, керівників центральних
органів виконавчої влади та установ держави, залучених до
співробітництва з Альянсом; роз’яснення у програмах Українського радіо для
закордонних слухачів позиції України щодо відносин із НАТО (4). Деякі
пункти Програми 1998 оку не були виконані і тому без змін потрапили і в новий
план. В жовтні 2002 року відбулися Парламентські слухання щодо
взаємовідносин та співробітництва України з Організацією Північноатлантичного
договору (НАТО). Їхні учасники відзначали, що євроатлантична інтеграція України
є суттєвим фактором зміцнення її національної безпеки, покликаним сприяти
розвитку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав і
свобод людини, який, таким чином, відповідає життєво важливим інтересам
Українського народу (5). В рекомендаціях парламентських слухань було вказано
також на необхідність підтримати курс України на
євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якого є набуття повноправного
членства в НАТО, та законодавчо закріпити відповідне положення. Президентові
України було рекомендовано посилити контроль за своєчасним і повним виконанням
актів законодавства України з питань взаємовідносин та співробітництва України
з НАТО, положень Державної програми співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО) на 2001-2004 роки,
спільних документів співробітництва Україна-НАТО. Щодо рекомендації оприлюднити
до 1 грудня 2002 року Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного
договору (НАТО) то вона з певних міркувань на жаль не була виконана. Рішення Ради національної
безпеки й оборони України 23 травня 2002 року розпочало процес, кінцевою метою
якого було приєднання до НАТО, для нашої держави це мало доленосне значення,
оскільки воно визначало не тільки перспективи нашої зовнішньої безпеки, а й
надавало гарантії для внутрішніх демократичних та економічних перетворень у
нашій країні. З наближенням НАТО до кордонів України,
значимість нашої країни для Альянсу також зростало. Це значення має, насамперед геополітичний вимір. Без України неможливе
завершення політичного оформлення Европи. Тому за другою хвилею буде третя і
четверта, очевидно, остання хвиля розширення НАТО, яка завершить його вихід на географічні кордони Европи. У цьому контексті принципове
значення мав ухвалений у Празі План дій Україна- НАТО.
Метою цього плану було чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів
України для досягнення її мети - повної інтеграції у євроатлантичні структури
безпеки. План містив у собі 5 розділів, серед яких політичні й економічні
питання, питання безпеки та оборони, військові питання, захист та безпека
інформації, правові питання та механізми імплементації. Прагнучи досягти своєї
стратегічної мети - повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки,
Україна зобов`язалася привести своє внутрішнє
законодавство у відповідність до правил і процедур, прийнятих на
євроатлантичному просторі. В тому числі, втілювати в життя принципи зміцнення
ринкової економіки, захист економічних свобод, забезпечення стабільності та
добробуту через економічну свободу, соціальну
справедливість та відповідальне ставлення до навколишнього середовища (6). Подання Україною заявки на отримання Плану дій щодо
членства в НАТО на початку 2008 р. не призвело до позитивного рішення Бухарестського саміту. Шалений тиск з боку Росії не
дозволив низці европейських країн прийняти стратегічне виважене рішення… Протягом останніх чотирьох років всебічна співпраця
України з Організацією Північноатлантичного Договору
тривала відповідно до Закону «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» та
«Стратегії національної безпеки». На початку літа 2012 року Президентом України було
затверджено нові редакції Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України (7). Показово, що ці документи
змістовно суттєво відрізнялися від оптимістичних
виступів та заяв представників влади. Зокрема, в Стратегії національної безпеки
відверто констатується, що різновекторні геополітичні
впливи на Україну в умовах неефективності гарантій її безпеки, «заморожених»
конфліктів біля її кордонів, а також критична зовнішня залежність національної
економіки обумовлюють уразливість України, послаблюють її роль на міжнародній
арені та виштовхують на периферію світової політики, у
«сіру зону безпеки». Велика увага приділена внутрішнім
викликам національній безпеці. Йдеться про консервацію неефективної
постсовєтської суспільної системи, насамперед державної влади, викривлення
демократичних процедур, що штучно стримувало процеси кадрового оновлення
державних органів, обумовили слабкість, а подекуди і неспроможність держави
виконувати її функції, перш за все у сфері захисту прав і свобод людини і
громадянина, зростаючу недовіру до держави з боку суспільства. Дальше
використання витратної економічної моделі, відсутність стимулів до інноваційних
процесів і динамічного розвитку нових технологічних укладів обумовлюють
неконкурентоспроможність української економіки, унеможливлюють кардинальне підвищення рівня та якості життя населення, провокують
посилення соціальної напруги, поширення протестних настроїв. В Стратегії
національної безпеки серед нагальних завдань вказується на забезпечення
інтеграції держави до Европейського Союзу. В Новій редакції Стратегії національної безпеки прямо
вказувалося на погіршення регіонального безпекового середовища навколо України,
яке полягає в активізації процесів формування сфер впливу або зон геополітичної
відповідальності, що супроводжуються зростанням конфліктності, поширенням
практики провокування конфліктних ситуацій, у тому числі збройних, посиленням різновекторних зовнішніх впливів у регіоні, загрозами
превентивного застосування збройних сил окремими державами за межами своїх
кордонів; дальшій ескалації конфліктів у Чорноморсько-Каспійському регіоні,
внутрішній нестабільність у багатьох державах регіону, невизначеності
перспектив і відсутністі спільного бачення щодо
розвитку регіональної інтеграції; посиленні мілітаризації регіону,
незавершеності процесу договірно-правового оформлення державних кордонів,
невирішеності у державах
проблемних питань щодо забезпечення національно-культурних прав осіб, які
належать до національних меншин, що уможливлює повернення до регіонального
порядку денного питання про територіальні претензії. Серед безпосередніх зовнішніх викликів національній
безпеці України варто згадати наявність неврегульованого конфлікту у
придністровському регіоні Республіки Молдова, що безпосередньо межує з
Україною; невирішеність питання щодо розмежування лінією державного кордону
акваторії Чорного і Азовського морів та Керченської протоки, відсутність
демаркації державного кордону України з Російською
Федерацією, Республікою Білорусь та Республікою Молдова; наявність
неврегульованих проблемних питань, пов’язаних із тимчасовим перебуванням
Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. На тлі зростання викликів і посилення загроз
національній безпеці зберігається невідповідність сектору безпеки і оборони
України завданням захисту національних інтересів, що характеризується:
невідповідністю правоохоронної системи України завданням дієвого захисту прав,
свобод і законних інтересів людини і громадянина; недостатньою ефективністю діяльності
державних органів, що здійснюють розвідувальну і контррозвідувальну діяльність;
триваючим погіршенням стану Збройних Сил України і оборонної промисловості;
недосконалістю Єдиної державної системи цивільного захисту населення і
територій, зокрема державного моніторингу
навколишнього природного середовища; нездатністю України протистояти новітнім
викликам національній безпеці (явищам і тенденціям, що можуть за певних умов
перетворитися на загрози національним інтересам), пов’язаним із застосуванням
інформаційних технологій в умовах глобалізації, насамперед кіберзагрозам. Серед стратегічні цілей та основних завдань політики
національної безпеки виокремлено створення умов для інтеграції України в єдиний
европейський політичний, економічний, правовий простір,
у тому числі шляхом розвитку секторального співробітництва з Европейським
Союзом, розширення участі України у програмах, що здійснюються в рамках
ініціативи Европейського Союзу «Східне партнерство», дальшого розвитку
взаємовигідного партнерства з Европейською асоціацією вільної торгівлі та державами - членами Европейської асоціації вільної
торгівлі, створення загальних умов для повноправного членства України в
Европейському Союзі як однієї з гарантій її національної безпеки. Як побажання виглядало завдання формування нової моделі
відносин стратегічного партнерства між Україною та Російською Федерацією на
засадах збалансованості національних інтересів, розширення діалогу з питань
протидії новим викликам і загрозам безпеки, пошук спільних підходів
до формування нової загальноевропейської системи колективної безпеки. В Стратегії національної безпеки
приниципово зазначено, що Україна, користуючись невід’ємним правом кожної
держави на індивідуальну та колективну оборону в разі збройної агресії, не
виключає можливості отримання військової допомоги від інших держав і міжнародних
організацій. В Законі України «Про засади внутрішньої і
зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. зазначено Україна як европейська
позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне
співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від
окремих держав, груп держав чи міжнародних структур (8). Серед основних засад вітчизняної зовнішньої
політики визначено забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом
підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва
з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і норма
ми міжнародного права; забезпечення дипломатичними та іншими засобами і
методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету,
територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її
політичних, економічних, енергетичних та інших інтересів. Принциповим серед
законодавчо закріплених засад після 8 років просування
до НАТО стала фіксація дотримання Україною політики «позаблоковості», що
означає неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність
участі у вдосконаленні та розвитку европейської системи колективної безпеки,
продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного
договору та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять
взаємний інтерес. Річні національні програми співробітництва з
альянсом залишалися основним механізмом взаємодії. Проте, нові РНП приймалися з
суттєвим запізненням. Не допомогали навіть спеціальні
укази Президента. Так, Річна програма співробітництва
з України з НАТО на 2013 рік, затверджена в указом Президента лише 5 липня,
була, як і попередні РНП, спрямована на виконання рішень, прийнятих під час
попередніх засідань Комісії Україна – НАТО, зокрема 3 грудня 2008 року у м. Брюсселі.
Але в тих рішеннях йшлося про можливість приєднання України до
Альянсу. Тобто певною мірою, можна казати, Україна намагається втілювати свою «особливу позаблоковість» - євроатлантичну. Якщо аналізувати зміст Річної
Національної програми співробітництва України з НАТО (РНП) у 2013 році, є
підстави вважати, що на словах стратегічне партнерство України з НАТО не тільки
збережено і продовжено, але й розширено. Тобто Київ
хотів довести, що продовжує виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань і
є прогнозованою країною та надійним партнером. Проте, текст відповідного указу
не містив в собі доручення Кабінету Міністрів України
розробити та затвердити План заходів щодо втілення РНП в життя (мабуть
враховуючи негативний досвід попереднього року, коли відповідний план так і не
з`явився). Конструктивне партнерство з Організацією Північноатлантичного договору є одним із напрямів безпекової
політики України і спрямоване на взаємодію у подоланні традиційних та нових
викликів і загроз, а також на досягнення українською державою провідних
стандартів розвитку та обороноздатності. Внутрішньодержавну координацію розвитку конструктивного
партнерства України з НАТО з усіх питань, які становлять взаємний інтерес,
здійснюється Комісією з питань партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору. Рішення
щодо запровадження РНП було ухвалене на засіданні Північноатлантичної Ради на
рівні міністрів закордонних справ 2-3 грудня 2008 р. Річна національна програма
затверджується Президентом України. Річна національна
програма містить 5 розділів: політичні та економічні питання, оборонні та
військові питання, ресурсні питання, питання безпеки та правові питання. До
реалізації РНП залучаються центральні органи виконавчої влади, інші органи
державної влади, а також неурядові організації. За підсумками
виконання Річної національної програми стороною НАТО готується оцінка, яка
враховується при підготовці РНП на наступний рік. Для розвитку практичного співробітництва під егідою Комісії Україна-НАТО працювало 5 спільних робочих
груп Україна–НАТО з питань воєнної реформи; з оборонно-технічного
співробітництва; з питань економічної безпеки; з питань планування на випадок
надзвичайних ситуацій цивільного характеру; із співробітництва з питань науки
та довкілля. Під егідою спільної робочої групи
Україна–НАТО з питань воєнної реформи здійснюються додаткові окремі
консультації експертів з питань реформування сектору безпеки та розвідки
України, а також з питань співробітництва у сфері кібернетичного захисту. Україна залишається єдиною країною-партнером, що бере
участь в усіх основних поточних миротворчих місіях під
проводом НАТО. В лютому 2013 р. Україна приєдналася до операції НАТО
«Океанський щит» проти піратів у північно-західній
частині Індійського океану. Участь в Операції «Окенський щит» передбачала
спрямування Національного контингент у складі екіпажу флагмана
Військово-Морських Сил Збройних Сил України «Гетьман Сагайдачний», підрозділу спеціального призначення (оглядової команди) і
вертолітного загону. У період з 12 жовтня 2013 року по 2 січня 2014 року
національний контингент у складі багатонаціонального корабельного
з’єднання забезпечував безпеку судноплавства у визначених районах Аденської
затоки, висвітлював надводну обстановку, проводив розвідку узбережжя Сомалі,
здійснював опитування суден. Під час участі в операції
корабель 47 діб провів у морі безпосередньо на патрулюванні в районах,
небезпечних від піратів. Щоденно через ці райони проходило близько 50 цивільних
суден. У ході операції «Океанський щит» оглядовою командою контингенту
проведено 14 дружніх підходів до місцевих рибалок,
оглянуто 10 суден, які викликали підозри у піратський діяльності. Екіпажем
вертольоту Ка-27 ПС за період участі в операції виконано близько 100 польотів з
метою ведення повітряних розвідок надводної обстановки. Рішучими
діями екіпажу вертольоту Ка-27 ПС було зупинено 8 швидкісних човнів, які не
відповідали на запити корабля та продовжували свій рух. Вертолітний загін також
забезпечив перельоти особового складу між кораблями в морі, при цьому було
здійснено зліт-посадки на 4 іноземні кораблі. Участь в цій операції коштувала
72,4 млн. гривень.3 січня 2014 р. національний контингент у складі екіпажу
фрегату Військово-Морських Сил Збройних Сил України «Гетьман Сагайдачний», підрозділу спеціального призначення і вертолітного загону
долучився до операції Европейського Союзу «Аталанта» («EU NAVFOR ATALANTA»). Мета антитерористичної операції «Активні зусилля» –
боротьба з тероризмом у межах зони проведення операції
у Середземному морі шляхом запобігання нелегальним перевезенням морем зброї й
боєприпасів, протидії незаконним переміщенням людей та іншій незаконній
діяльності з використанням цивільних суден. Основні завдання операції –
патрулювання та контроль за переміщенням кораблів в
зоні проведення операції. Україна стала другою (після Російської Федерації) з
країн – не членів НАТО, яка приєдналася до операції. Офіційно згоду України
щодо залучення до операції було висловлено Президентом України під час
Стамбульського саміту Альянсу у червні 2004 року. Основні форми участі ЗС
України в цій операції : функціонування на базі штабу Військово-Морських
Сил ЗС України Контактного пункту – елементу взаємного обміну інформацією у
рамках операції; направлення українського офіцера зв’язку до штабу операції в
Неаполі; залучення групи військового персоналу ЗС України для участі в огляді підозрілих суден; направлення кораблів та підрозділів ВМС ЗС
України до складу сил, визначених до участі в операції. З 8 жовтня по 11
листопада 2013 р. тривала участь корвета «Тернопіль» в антитерористичній
операції «Активні зусилля» в Середземному морі. Україна продовжує брати участь у операції під проводом НАТО у Косово. Особовий склад механізованої
бригади Сухопутних військ ЗС України виконує завдання у
складі окремої маневреної роти та трьох офіцерів у складі штабу КФОР. Окрема
механізована рота організаційно входить до складу бойової батальйонної
тактичної групи «Схід» під командуванням США. Загальна
чисельність українського національного контингенту сил КФОР складає 164
військовослужбовці. Тривалий час Україна залишається єдиною
країною-партнером, яка бере участь в Тренувальній місії НАТО в Іраку, що високо
оцінюється військовим керівництвом НАТО та країн-членів. Представники ЗС
України беруть участь в цій місії з лютого 2006 року. Враховуючи потенційні спроможності ЗС України, спільно зі штабом
Стратегічного командування НАТО з операцій, триває робота щодо встановлення
загальної чисельності УПМ у складі Тренувальної місії у кількості 10 осіб. Україна також має біля 30 військових у складі контингенту
ISAF в Афганістані. Військові лікарі, штабні
офіцери, сапери ретельно виконують свої функції в антитерористичній операції в
цій країні. Після переформатування присутності НАТО в
цій країні, Україна і після 2014 року залишиться вже як учасник операції
«Рішуча підтримка». Україна офіційно є так званим
центральним транспортним коридором між Европою й
Афганістаном. Низка підрозділів ЗСУ
сертифіковано за натівськими стандартами. Українські морські піхотинці
приступили до бойового чергування в складі Сил реагування НАТО. З 1 січня 2014
року Феодосійський підрозділ окремого батальйону морської піхоти Військово-морських сил Збройних сил України розпочав бойове
чергування в складі Сил реагування НАТО. Залучення підрозділів
Збройних Сил України до Сил реагування НАТО є яскравим прикладом успішного
розвитку конструктивного партнерства нашої держави з Альянсом та дієвим
механізмом підтримки високого рівня боєготовності ЗС України, розвитку їх
оперативних спроможностей та оперативної взаємосумісності. Країни-партнери
можуть брати участь в СРН за умови ухвалення відповідного рішення
Північноатлантичною радою та відповідності виділених сил стандартам НАТО. В
рамках підготовки до чергування в СРН у 2014 році,
рота морської піхоти ВМС ЗСУ з технікою та озброєнням взяла участь у
сертифікаційному навчанні Сил реагування НАТО «Стедфаст Джаз-2013». Співробітництво України з НАТО в реформуванні
сектору безпеки і оборони, військовій та військово-технічній сферах
здійснюється з використанням спільних робочих груп Україна–НАТО, на
двосторонній основі у взаємодії з країнами-членами Альянсу, а також у рамках
участі України в програмі НАТО «Партнерство заради миру» та через інші програми Альянсу. Українська арміє має до кінця 2017
року мати чисельність лише у 122 тис. високопрофесійних віськовослужбовців. Україна співпрацює з Організацією Північноатлантичного
договору в галузі обміну даними про повітряну обстановку. Україна взаємодіє з
країнами-членами та партнерами НАТО у рамках
проведення спільних навчань. Реалізуються програма Трастового фонду НАТО/ПЗМ з
утилізації надлишкових запасів боєприпасів, легких озброєнь і стрілецької зброї
та переносних зенітно-ракетних комплексів в Україні, а
також програма НАТО щодо соціальної адаптації військовослужбовців, звільнених у
запас, у т.ч. внаслідок реформування ЗСУ. У вересні 2013 р. Україна і НАТО підписали імплементаційну угоду щодо безпечного
перезахоронення радіоактивних відходів. Всі роботи планується здійснити за
рахунок НАТО. З цією метою країни-члени альянсу
започаткували Трастовий фонд, до якого будуть залучатися внески країн-донорів
проекту. З 2010 р. Україна першою серед країн-партнерів
започаткувала співробітництво з НАТО з питань кібернетичного захисту. Саме
цьому виміру співпраці були присвячені науково–практичні конференції «Роль
спецслужб в забезпеченні прав людини», що були зоорганізовані Службою Безпеки
України протягом 2010-2013 рр. Тривала взаємодія з Євроатлантичним
координаційним центром з реагування на катастрофи та реалізація проектів
співробітництва України з Альянсом у рамках програми НАТО «Наука заради миру та безпеки». Втім, доволі повільно просувався проект «Мережа
партнерства Україна-НАТО щодо підвищення обізнаності
громадянського суспільства». Його було започатковано підписанням Листа про
наміри під час консультацій Україна-НАТО на рівні міністрів оборони ще восені
2006 р. у м.Сінтра (Португалія). Мережа партнерства є
відкритою міжнародною недержавною комунікативною системою між
неурядовими та громадськими організаціями України і держав НАТО для встановлення
контактів, обміну досвідом, поширення інформації та вивчення суспільної думки у
сфері безпеки і оборони. Проект сприяє залученню неурядових і громадських
організацій до процесів підготовки державних рішень,
вироблення незалежних оцінок щодо результатів імплементації РНП та реформування
оборонного і безпекового сектору, неупередженого інформування суспільства про
діяльність Альянсу. Протягом 2009-2013 років у рамках Мережі реалізовано ряд
спільних з неурядовими організаціями країн НАТО проектів, серед яких: тренінг
«Євроатлантична політика безпеки та транскордонне співробітництво» (м.Сегед, Угорщина); українсько-польський проект «Суспільство
та Армія – підстава взаємної довіри для зміцнення громадянського суспільства». Підготовлено низку комплексних аналітичних документів («У
напрямі до більш адекватної та узгодженої політики безпеки»; «Безпека України у
ХХІ столітті: виклики та потреби у колективних заходах»; «Консолідований
документ з пропозиціями до нової Стратегічної концепції НАТО»; «Пропозиції ВГК
ЗСУ щодо прискорення воєнної реформи» тощо). У якості ключових пріоритетів діяльності Мережі на сучасному етапі
розглядаються: проведення стратегічного аналізу партнерства Україна-НАТО у
контексті його змістовного наповнення, а також безпекової і оборонної стратегій
нашої держави; розробка рекомендацій для ефективної імплементації нових
стратегічних документів у сфері безпеки і оборони; підтримання
процесів розробки і імплементації РНП; зміцнення механізмів демократичного
цивільного контролю над сектором безпеки і оборони. Важливим спільним завданням України з НАТО залишалася
інформаційно-роз’яснювальна робота, спрямована на забезпечення прозорості та
відкритості двостороннього діалогу. Тривали контакти українських державних
органів і неурядових організації з Центром інформації і документації НАТО та
Офісом зв’язку НАТО в Україні для надання українському суспільству достовірної
інформації про Альянс і його функції, а також про результати взаємодії України
і НАТО. Було надзвичайно важливо формувати й доносити інформацію щодо того, як
євроатлантичне співробітництво позначається на житті кожного громадянина. Різним сегментам громадянського суспільства євроатлантичного
спрямування варто було усвідомлювати, які інструменти практичної співпраці
України та НАТО вони можуть використовувати у своїй діяльності. І владі, й
експертному середовищу потрібно працювати над поширенням інформації в
суспільстві, зокрема через покращення якості висвітлення питань
євроатлантичного співробітництва у медіях. НАТО послідовно
підтверджує «конструктивне партнерство», бо Альянс отримує таку собі
«волонтерську» допомогу без жодних зустрічних зобов’язань, що надзвичайно
важливо для організації за умов скорочення присутності в Афганістані й
зменшення витрат в окремих сферах спільної оборонної діяльності. Виконання
Річних національних програм має сприяти продовженню внутрішньодержавних реформ
у безпековій, оборонній, економічній, правовій та інших сферах.
Проте, в цілому позитивний досвід співробітництва між Україною та Альянсом протягом років президентства
В.Януковича не може затьмарити існуючих проблем системного характеру. Співпраця України з НАТО надає можливість нашій країні виконувати роль впливового чинника у побудові системи
европейської безпеки та забезпеченні дружніх відносин із сусідніми державами та
Сходом і Заходом, зайняти активнішу наступальну позицію із врегулювання
територіальних непорозумінь, зокрема з питань договірно-правового оформлення
кордонів. Завдяки євроатлантичному співробітництву зміцнюються позиції України
щодо вступу до Европейського Союзу. Адже, як свідчить
досвід деяких східноевропейських держав, зв’язок інтеграційних процесів у сфері
економіки та безпеки зумовлює взаємозалежність розширення НАТО та ЄС. Співпраця з НАТО сприятиме зменшенню
негативних впливів внутрішніх та зовнішніх антидержавних сил на внутрішні
політичні процеси в Україні, поглибленню позитивних структурних трансформацій у
нашому суспільстві, зокрема зміцненню демократії, утвердженню верховенства
права, захисту прав людини та консолідації суспільства, зменшить ризик
виникнення сепаратистських рухів. Співробітництво з Північноатлантичним
альянсом сприятиме зміцненню стабільності та безпеки у
Чорноморсько-Каспійському регіоні, який є принципово важливим для сталого
розвитку євразійського простору. Взаємодія України з НАТО сприяє активізації участі у
процесах регіональної і континентальної інтеграції в різних
регіональних організаціях. Регіональні проекти з організації взаємодії в
економічній, політичній, військовій та енергетичній сферах надають Україні
необхідний простір для маневру та реалізації власних
ініціатив. Ними можуть стати вихід нашої держави на провідні
ролі в межах регіональних структур та створення за її ініціативою нових
структур у регіоні між Балтійським, Чорним і Каспійським морями для подолання
сучасних загроз. Входження України до інтегрованого европейського та
євроатлантичного простору безпеки є для нашої держави велінням часу і
усвідомлюється на рівні визначення загальної
стратегічної мети. У ширшому значенні можна говорити про цей процес як про одну із вагомих складових української національної
ідеї, закономірний шлях утвердження України як незалежної держави. Співробітництво України з НАТО дозволяє нашій країні виконувати роль впливовішого чинника у побудові
системи европейської безпеки та забезпечення добрих відносин із сусідніми
державами. Країни-члени Альянсу, які опосередковано мають певні територіальні
претензії до України, втрачають перевагу підтримки з
боку Заходу, що надає можливість нашій державі зайняти більш активну,
наступальну позицію з врегулювання територіальних непорозумінь, зокрема з
питань договірно-правового оформлення кордонів із сусідніми країнами. Співпраця
з НАТО реально сприятиме захисту українських східних кордонів, який одночасно
виконуватиме функцію і спільного кордону для всього Альянсу. Зокрема, вона
надає можливість налагодити надійніші механізми міжнародного співробітництва з
метою запобігання проникненню на територію країни нелегальних мігрантів та
криміногенних елементів. Технічна допомога НАТО та
обладнання українських прикордонних структур відповідно до стандартів Альянсу
надасть змогу ефективніше вести боротьбу з наркотрафіком, розповсюдженням
нелегальної зброї та іншої небезпечної продукції, які транспортуються на Захід
через територію України. Співпраця України з НАТО відкриє нові економічні
перспективи, знизить рівень фінансових ризиків,
покращить інвестиційний клімат, що сприятиме економічному розвитку і підвищенню
добробуту українських громадян. У результаті євроатлантичної інтеграції Україна
зможе дієвіше захищати свою економічну безпеку, створити більш сприятливі умови
для вступу в інші европейські структури, збільшити свій
вплив на формування загальноевропейської політики. Зокрема, це посилює позиції
України для входження до Европейського Союзу. Адже тісний зв’язок інтеграційних
процесів у сферах економіки та безпеки зумовлює і тісну пов’язаність і
взаємозалежність розширення НАТО і ЄС, як свідчить
досвід інтеграції до ЕС східноевропейських держав. Країни НАТО є сьогодні світовими лідерами у галузі високих технологій, в тому числі
й оборонних. Союз із передовими націями світу
дозволить Україні активніше використовувати і найсучасніші освітні та
інформаційні технології. У цьому контексті збільшуються шанси щодо забезпечення
технологічної безпеки України, насамперед шляхом взаємодії у
військово-промисловій сфері, отриманні замовлень на виготовлення техніки і
проведення спеціалізованих робіт. Позитивно позначиться на обороноздатності
України приведення української військової організації у
відповідність до стандартів НАТО. Неспроможність України підтримувати
на необхідному рівні боєздатність власних збройних сил і ресурси для їхньої
мобілізації обумовлює посилення уваги до активного її приєднання до створення
системи колективної оборони. Сьогодні повноцінно здійснювати виконання бойових
завдань Збройні сили України здатні лише на рівні
локальних конфліктів. Самотужки реформувати збройні сили, відповідно до
світового рівня, з огляду на відсутність достатньої кількості ресурсів, Україні
не під силу. Слід враховувати наступне: якщо Україна й надалі утримуватиме
чисельність збройних сил на рівні розвинутих
европейських країн, продовжуючи їх недостатньо фінансувати, то українська армія
перетвориться із гаранта забезпечення національних інтересів на елемент
небезпеки для власної держави. Співробітництво України з НАТО прискорить
реформування збройних сил України та дозволить оптимізувати Воєнну
доктрину України. Альянс має можливості надати допомогу в проведенні експертних
оцінок окремих рішень, в доступі до використання
інформації з питань оборонного і бюджетного планування, підготовці військових
кадрів для ЗСУ, досягненні сумісності в управлінні, тиловому та технічному
забезпеченні. Проблема конверсії оборонної промисловості є особливо гострою для
України. Взаємодія з НАТО дозволить Україні підвищити
ефективність оборонно-промислового комплексу, вийти на ринки зброї та озброєнь.
Співробітництво з НАТО відкриє перед Україною широкі можливості у таких сферах:
військової освіти; підготовки військовослужбовців;
створення системи управління оборонними ресурсами; розробки оборонних програм;
бюджетного планування і фінансування; ліквідації надлишкових і застарілих
боєприпасів; вирішенні проблем закриття військових баз та реалізації
національної програми конверсії. Співпраця України з НАТО прискорює формування ефективного
демократичного цивільного контролю над сферою безпеки та цивільно-військових
відносин. Громадянський контроль над структурами національної безпеки і оборони
є інтегральним мірилом рівня демократизації держави та
суспільства в цілому. Ефективний громадянський контроль – центральний елемент
будь-якої успішної стратегії переходу від тоталітарних, авторитарних режимів до відкритого громадянського суспільства, заснованого на
демократичних принципах. Взаємодія України з НАТО сприятиме
зменшенню негативних впливів внутрішніх та зовнішніх антидержавних сил на
внутрішні політичні процеси в Україні. Як процес об’єктивний і здійснюваний в
інтересах усього народу України, співробітництво з НАТО має сприяти консолідації
суспільства. Слід враховувати, що країни НАТО надають переконливі
приклади у забезпеченні соціально-економічних
стандартів життя, які сформувалися в результаті розвитку соціально орієнтованої
ринкової економіки. Україна матиме якісно сильнішу підтримку
від своїх партнерів у досягненні західних стандартів економічного добробуту та
соціальної захищеності населення, посилить процеси формування середнього класу,
який є основою европейських інтеграційних процесів. Входження України до
спільноти розвинутих націй дозволить істотно зменшити рівень загроз, що стоять
перед Україною у соціально-економічній та гуманітарній
сферах. Загалом Україна значно посилить свої позиції у підтриманні
внутрішньої політичної і соціальної стабільності. Україна в нових міжнародних
умовах виступає одним із ключових елементів системи европейської безпеки. На Лісабонському Саміті НАТО в
листопаді 2010 р. була прийнята нова Стратегічна концепція альянсу. Українські
експерти були також залучені до її розробки. В 35-й статті Концепції зазначено
націленість НАТО на продовження та розвиток партнерства з Україною в рамках
Комісій Україна-НАТО, ґрунтуючись на рішеннях НАТО, прийнятих на Бухарестському Саміті 2008 року, та враховуючи євроатлантичну орієнтацію
чи прагнення нашої країни (9) . В заключній Декларації цього саміту НАТО
Україні приділено ще більше уваги. «Стабільна, демократична та економічно
процвітаюча Україна виступає важливим чинником євроатлантичної безпеки.
Визнаючи суверенне право кожної країни вільно вибирати її безпекові угоди, ми
поважаємо політику «позаблокового» статусу України. НАТО залишається відданою
справі надання відповідної допомоги Україні з імплементації цілої низки
внутрішніх реформ. Ми вітаємо зобов’язання Українського Уряду продовжувати
повною мірою реалізовувати Особливе Партнерство України з НАТО, у тому числі
через політичний діалог на високому рівні у рамках
Комісії Україна-НАТО, реформи та практичне співробітництво через механізм
Річної національної програми, та у цьому контексті нагадуємо, що двері НАТО
залишаються відкритими, як це проголошено у рішенні Бухарестського Саміту. Ми залишаємося переконаними, що взаємовигідне
співробітництво між НАТО та Україною продовжуватиме мати ключову важливість для
миру і безпеки євроатлантичного простору та поза його межами, і високо цінуємо
конструктивну роль, яку відіграє Україна в цьому плані, у тому числі через
участь в операціях під проводом НАТО. Ми вітаємо інтерес України до розвитку
нових сфер співробітництва» (10). В заключній Декларації саміту наше поняття позаблоковості подано в лапках. Тобто, за
великим рахунку керівництво Альянсу впевнено, що НАТО — це не
блок, і наявність такого запису в українському законі не завадить у подальшій
співпраці, і навіть у подальшому просуванні до Альянсу. Варто звернути увагу на те, що Альянс на відміну від ЕС
тривалий час майже повністю утримувався від публічної критики антидемократичних
дій української влади. 20-21 травня 2012 року в Чикаго відбувся саміт Північноатлантичного альянсу, участь в якому взяли не лише
лідери країн НАТО. На цьому заході були присутні делегації більше 50 держав і
низки ключових міжнародних організацій. Запрошення отримав також і президент
України В.Янукович. Український президент, приймав участь у засіданні
держав-контрибуторів Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, пообіцяв
НАТО і далі допомагати афганській кампанії Північноатлантичного
альянсу. В.Янукович заявив, що в контексті завершення військової операції в
Афганістані Україна готова продовжувати співпрацю з НАТО, допомагаючи своєю стратегічною транспортною авіацією. Він нагадав, що
вже ухвалено рішення про поповнення українського
персоналу інструкторами армійської авіації в серпні цього року. Також він підтвердив готовність України приєднатися до данської
ініціативи «Коаліція відданих контрибуторів». Україна нещодавно приєдналася до
проекту підготовки фахівців з Афганістану та країн
Центральної Азії, які спеціалізуються на боротьбі з нелегальним обігом
наркотиків. В заключній Декларації Чикагського саміту
черговий раз було зазначено, що згідно зі статтею 10 Вашингтонського договору
двері НАТО залишатимуться відкритими для демократичних европейських держав, які
поділяють цінності Альянсу, які готові і здатні взяти на себе обов’язки і
зобов’язання, що випливають із членства в Альянсі, які здатні просувати
принципи Договору і чия участь в Альянсі може сприяти безпеці у північноатлантичній
зоні. Окрема, 35-а стаття Резолюції була присвячена Україні. Було підкреслено,
що незалежна, суверенна і стабільна Україна, віддана демократичним цінностям і
принципу верховенства права, має важливе значення для безпеки євроатлантичної
зони. Відзначаючи п’ятнадцяту річницю Хартії про
Особливе партнерство між Україною і НАТО, учасники саміту схвалили готовність
України поглиблювати політичний діалог і оперативну сумісність із силами НАТО,
а також її участь в операціях під проводом НАТО та нові пропозиції щодо цього.
Країни НАТО схвалили відмову України у березні 2012 року від високо збагаченого
урану, що свідчить про відданість її зобов’язанням у
галузі нерозповсюдження зброї масового враження. Альянс пригадав власні рішення щодо політики відкритих дверей стосовно України, як
було проголошено під час Бухарестського та Лісабонського самітів і висловив
готовність продовжувати розвивати співпрацю з Україною і надавати допомогу у
втіленні реформ у рамках діяльності Комісії Україна – НАТО (КУН) та Щорічної
національної програми (РНП). Водночас було висловлено занепокоєння щодо
вибіркового правосуддя, яке виглядає як переслідування за політичним принципом,
зокрема, спрямоване проти провідних опозиційних
лідерів, а також умови їх перебування під вартою. НАТО закликало Україну
усунути ці недоліки в чинному судочинстві та гарантувати цілковите дотримання
принципу верховенства права і міжнародних угод, учасником яких є Україна. Організація Північноатлантичного
договору також закликала Україну забезпечити проведення вільних і справедливих
парламентських виборів восени 2012 і гарантувати доступ до них усіх громадян
(11). На жаль, оцінка цих виборів збоку спостерігачів Парламентської
асамблеї НАТО була була доволі негативною. Впродовж всіх років незалежності за Україну точиться
запекла боротьба, бо вона знаходиться на перетині геополітичних інтересів країн
– світових лідерів, а також має колосальний
виробничо-ресурсний потенціал. До сьогодні Росія була
і залишається найпотужнішим зовнішньополітичним чинником, який активно формує
українську політику, в тому числі – шляхом прямої агресії та окупації
українських територій. Росія жорстко реалізує свій
геополітичний курс, формуючи політику впливів на український уряд, парламент,
Президента. В цілому є всі підстави констатувати, що
Україна виглядає як надзвичайно вразлива держава, що мало б турбувати її
провідників та стимулювати пошук стратегічних рішень та негайних засобів її унебезпечення.
Об’єктивне спостереження свідчить, що цього не
відбувалося останніми роками. Жодним чином у такій якості не може розглядатися
так званий «позаблоковий статус» України. Практика довела, що, членство України в ООН, ОБСЄ, Раді
Европи, партнерські відносини з НАТО і ЕС не створюють надійних механізмів
захисту вітчизняної національної безпеки. Так звані «гарантії», отримані
Україною у зв’язку з відмовою від ядерної зброї у 1994 році, інституційно не
були оформлені і фактично не виконуються. Ядерні держави — постійні члени Ради Безпеки ООН або ігнорують власні гарантії, надані
Україні, або трактують їх як юридично необов’язкові, суто політичні декларації.
Европейські і євроатлантичні структури безпеки ще не
повністю трансформували себе відповідно до фундаментальних змін в европейській
безпеці. Тому майбутнє відносин України з цими структурами повинно розглядатися
не тільки у контексті реалій сьогодення, але й у
контексті можливих змін структурних і функціональних принципів цих організацій
та вірогідних трансформацій у ціннісних системах і геополітичних пріоритетах України. У сучасній міжнародній обстановці загроза глобальної
війни донедавна оцінювалася як малоймовірна. Теоретично євроатлантична система
безпеки гарантує її учасникам захист від будь-якої зовнішньої агресії. У Північноатлантичному договорі (ст. 5) записано, що напад на
одну з країн учасниць є нападом на всіх. Тобто оголошення війни невеликому
Люксембургу автоматично ставить агресора в стан війни із Сполученими Штатами
Америки й іншими країнами-членами. Втім, абсолютної впевненості, що це саме
так, в умовах ескалації російської агресії в Україні, у багатьох, зокрема
постсоціалістичних країн НАТО немає. Проте, принаймні формально кожна країна-член захищена
всією потужною воєнно-політичною організацією. Така
глобальна безпека є безперечно корисною не тільки в плані гарантування
недоторканності кордонів і безпеки держави в цілому, але й
у плані покращення іміджу держави і створення безпекових гарантій для залучення
іноземних інвестицій та стимулювання економіки. Потужна військова організація
НАТО, яка має в своєму розпорядженні засоби виявлення підготовки
агресії чи розв’язання конфлікту, структури планування і управління бойовими
діями і операціями, сили швидкого реагування, готові до негайної протидії
загрозі, ядерні сили, добре оснащені військові підрозділи, виступає сама по
собі фактором утримання іншої сторони від агресії проти альянсу в цілому, і
будь якої країни-члена зокрема. Військові можливості
Европейського союзу не досягли рівня протидії
глобальним загрозам і навряди чи досягнуть. Адже в цьому нема
великого сенсу: з 28 країн-членів ЕС і 28 країн-членів НАТО – 22 є учасником
обох об’єднань. В цьому контексті, пріоритетним
завданням України є вихід у багатовимірний світ складних міжнародних відносин і
нових структур безпеки глобального й регіонального рівня. Україні потрібно
знайти власне місце у цьому просторі, яке відповідало
б її потенціалу великої европейської держави та гарантувало б її стабільність і
розвиток. Представники різних політичних сил
намагаються оприлюднити свої погляди щодо зовнішньополітичних пріоритетів і
пріоритетів безпеки України відповідно до власних ідеологічних уподобань.
Найбільш гострі дискусії розгортаються між тими, хто орієнтований на
пріоритетний розвиток партнерства з авторитарною та агресивною Росією і тими, хто головним завданням вважає включення
України в европейські та євроатлантичні структури. Такі орієнтації політичної думки лише на два вектори
віддзеркалюють минулий стереотип біполярності світу,
обтяжений уявленнями про його конфронтаційну побудову. Геополітичний простір нині розділений внутрішніми лініями напруженості між
сферою, де панує закон і міжнародне право, де пріоритетними є права людини, та
сферою, яка характеризується беззаконням, численними локальними конфліктами,
гіпертрофією сил кримінального ґатунку тощо — всім тим, що несе загрозу
безпеці, стабільності й розвитку людської цивілізації. Пріоритетність
відносин з европейським світом визначається національними інтересами України,
яка прагне інтегруватися в европейські структури. Аналіз понад 20-річного періоду співробітництва України з
НАТО свідчить про наявність низки проблем, що є
актуальними на сьогодні: відсутність суспільного діалогу з владою щодо питань
національної безпеки; подальше формування стереотипів, що ставлять за мету,
серед іншого, посилення відмінностей у ставленні до НАТО в різних
регіонах України; створення передумов для розхитування національної злагоди;
слабка комунікаційна ланка між владою та громадськістю. Питання національної безпеки включно з питаннями
співробітництва з НАТО є настільки важливими для українського суспільства, що
повинні бути опрацьовані науковцями, експертами, фахівцями та практиками з
даних питань, і не повинні ставати предметом нефахових спекулятивних дискусій під час політичних протистоянь та виборчих компаній. Для поглиблення обізнаності української громадськості знань про
роль та діяльність НАТО потрібно і надалі забезпечувати регулярне поширення
об’єктивної інформації стосовно НАТО та трансформаційних процесів всередині
цієї організації, співпраці НАТО з Україною та іншими країнами-партнерами,
миротворчих зусиль Альянсу та практичних наслідків, що витікають з членства
країн-учасниць в Альянсі. Неспроможність України підтримувати
на необхідному рівні боєздатність власних збройних сил і ресурси для їхньої
мобілізації обумовлює посилення уваги до активної взаємодії з системи
колективної оборони. Сьогодні повноцінно здійснювати виконання бойових завдань
Збройні сили України здатні лише на рівні локальних
конфліктів. Самотужки реформувати збройні сили відповідно до світового рівня, з
огляду на відсутність достатньої кількості ресурсів, Україні не під силу. Слід
враховувати наступне: якщо Україна й надалі утримуватиме чисельність збройних
сил на рівні розвинутих европейських країн,
продовжуючи їх недостатньо фінансувати, то українська армія перетвориться із
гаранта забезпечення національних інтересів на елемент небезпеки для власної
держави. Співробітництво України з НАТО прискорить реформування збройних сил
України та дозволить оптимізувати воєнну доктрину України. Альянс має
можливості надати допомогу в проведенні експертних оцінок окремих рішень, в доступі до використання інформації з питань
оборонного і бюджетного планування, підготовці військових кадрів для ЗСУ,
досягненні сумісності в управлінні, тиловому та технічному забезпеченні.
Проблема конверсії оборонної промисловості є особливо гострою для України.
Співпраця з НАТО дозволить Україні підвищити
ефективність оборонно-промислового комплексу, вийти на ринки зброї та озброєнь.
Співробітництво з НАТО відкриє перед Україною широкі можливості у таких сферах:
військової освіти; підготовки військовослужбовців;
створення системи управління оборонними ресурсами; розробки оборонних програм;
бюджетного планування і фінансування; ліквідації надлишкових і застарілих
боєприпасів; вирішенні проблем закриття військових баз та реалізації
національної програми конверсії. Аналіз сучасної політики Росії
доводить, що керівництво РФ готове боротися за відродження свого домінування на
території колишнього Совєтського союзу всіма доступними засобами, із
застосуванням воєнної сили включно. З іншого боку, США
та ЕС наразі не мають бажання і не володіють необхідними інструментами,
застосування яких унеможливило б реалізацію Кремлем своєї стратегії щодо
приборкання непокірних країн на теренах СРCР. Існує думка, що позаблоковість України провокує зазіхання
на українську економіку та саму державу зі сторони третіх сторін.
Позаблоковість сприймається як певна своєрідна
відстороненість і ізоляція, в тому числі і від допомоги, але ніяк не від
загроз. Навіть, навпаки, наша позаблоковість більше
провокує зазіхання на нашу економіку, на нашу державу. Нинішня політика
багатовекторності України насправді не дає країні
можливості бути більш успішною у тій, чи іншій сфері. В цілому, є всі підстави
констатувати, що Україна виглядає як надзвичайно вразлива держава, що мало б
турбувати її провідників та стимулювати пошук стратегічних рішень та негайних
засобів її унебезпечення. Об’єктивне спостереження свідчить,
що цього не відбувалося. Жодним чином у такій якості не може розглядатися так
званий позаблоковий статус України. Згідно зі Стратегією
національної безпеки, Україна, користуючись невід’ємним правом кожної держави
на індивідуальну та колективну оборону в разі збройної агресії (а саме це
відбувається протягом останніх місяців), не виключає можливості отримання
військової допомоги від інших держав і міжнародних організацій. Отже
настав позбавити себе «позаблоковості» та відновити власну євроатлантичну
інтеграцію. Це не простий та тривалий шлях, але альтернатив, не дивлячись на
всі вади НАТО, Україна не має! 1.Партнерство заради миру. - Брюссель, 1994. 2.Декларація Празького саміту (видана главами
держав та урядів, які взяли участь у засіданні Північноатлантичної
ради).Прага, 21 листопада 2002 року //Юридичний вісник України. - 2002. - №51.
- 21-27 грудня. 3.Державна програма співробітництва України з
Організацією Північно- Атлантичного Договору (НАТО) на
період до 2001 року. Затверджено Указом Президента України від 4 листопада 1998
р. №1209/98 //Зовнішня політика України: Хрестоматія. Частина перша. -
С.290-314. 5.Рекомендації парламентських слухань «Про
взаємовідносини та співробітництво України з НАТО» затверджені Верховною Радою
України 21 листопада 2002 року. Офіційний сайт Верховної Ради
України. – Режим доступу:www.rada.gov.ua. 6.План дій Україна-НАТО - Офіційний сайт
Міністерства закордонних справ України. Режим доступу: //www.mfa.gov.ua. 7.Указ Президента України № 389/2012. Про
рішення Ради національної безпеки і оборони України
від 8 червня 2012 року «Про нову редакцію Стратегії національної безпеки
України». Офіційне Інтернет представництво Президента України. Режим доступу: http://www.president.gov.ua; Указ Президента України № 390/2012. Про рішення Ради
національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року «Про нову редакцію
Воєнної доктрини України». Офіційне Інтернет представництво Президента України.
Режим доступу: http://www.president.gov.ua. 8.Закон України «Про засади внутрішньої і
зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua. 9.Стратегічна концепція НАТО 2010. Активне
залучення, сучасна оборона. Стратегічна концепція оборони та безпеки членів
Організації Північноатлантичного договору, прийнята главами держав та урядів в Лісабоні 19 листопада 2010 року. Офіційний сайт
Організації Північноатлантичного Договору. - Режим
доступу: http://www.nato.int. 10.Декларація Лісабонського саміту. Схвалена
Главами держав та урядів, що взяли участь у засіданні Північноатлантичної
ради у Лісабоні 20 листопада 2010 року. Офіційний сайт Організації Північноатлантичного Договору. - Режим доступу: http://www.nato.int. 11.Декларація
Чикагського саміту. Видана главами держав та урядів, які взяли участь у
засіданні Північноатлантичної ради у Чикаго 20 травня
2012 року. Офіційний сайт Організації північноатлантичного
договору. – Режим доступу: http://www.nato.int/cps/uk/SID.htm |
ч
|
 |
|