Юрій Охріменко

Десята муза у Львові

Кінематограф, як винахід, поширився світом настільки яскраво і стрімко, що сміло можемо порівняти його зі степовою пожежею. Втім, хтось скаже, що то пожежа, а хтось буде сперечатися про благородний вплив. Але того факту, що кінематограф з’явився і вкоренився у Львові майже відразу після свого народження, не заперечить жоден з опонентів.

Першим, хто винайшов прототип сучасного кіно, був Томас Едісон. Він та його співробітники знайшли спосіб поєднати раніше винайдений Едісоном фонограф із пристроєм, що прокручував плівку з кадрами, і створював рухоме зображення. Коли Едісон повернувся із чергового відрядження, його головний помічник Діксон показав роботу вдосконаленого кінематофона. Через окуляр апарата можна було побачити самого Діксона, котрий звертався до патрона з такими словами «Вітаю містера Едісона, я вельми радий з вашого повернення. Сподіваюся, що Вам подобається кінетофон. Для того, аби показати синхронізацію, я підніму руку і буду рахувати до десяти.» Ці слова увійшли до історії техніки нарівні зі знаменитим віршиком про овечку Доллі, котрий надиктував сам Едісон на щойно винайдений ним фонограф. Так народився Геракл, якому судилося підкорити всю планету. З особливим притиском слід зазначити, що той найперший фільм був звуковим. Комерційна демонстрація «кінетографа», як його назвав сам Едісон, відбулася у квітні 1894 року в Нью-Йорку.

Не минуло і двох років, як кінетограф був продемонстрований у Львові. Це відбувалося з 13 вересня до 10 жовтня 1896 року у пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа) в фотоательє «Рембрандт». Приблизно можемо здогадатися і про сюжети кінострічок. Це могли бути надзвичайно короткометражні (як на наш час) фільми «Влучна стрільба полковника Коді (Буффало Білл)», «Техаські ковбої, які кидають лассо», «Вальтер і Славін, великий і малий клоуни», чи «Волоцюга Джон Вільсон». Тобто, стрічки, створенні у кінопавільйоні самого Едісона. Виходить, що не тільки голос, але й рух може бути зафіксований навічно! Тоді це здавалося чудом. Але кінетограф мав один недолік. І він був настільки суттєвим, що завадив Едісонові стати піонером кінематографа. Для того, аби побачити фільм, глядач був змушений зазирати через спеціальну лінзу в апарат. Відтак не виникало ефекту присутності глядача у фільмовому дійстві.

Парижани брати Люм’єри першими здогадалися проектувати кінострічку на екран. Ефект перевершив всі сподівання. Розповіді про те, як глядачі вибігали із залу при показі фільму Люм’єрів «Прибуття поштового потяга» – зовсім не анекдот. Люди й справді лякалися кінового локомотива. Здавалося, що він ось-ось в’їде до приміщення.

Перший кіносеанс у сучасному розумінні цього слова – відбувся у Парижі, на бульварі Капуцинів 25 грудня 1895 року. Ця дата вважається днем народження кінематографа. Лише через один рік і 15 днів кінооператори Люм’єрів з’явилися у Львові. З 9 до 20 січня 1897 року вони проводили свої кіносеанси у театрі Скарбка (тепер театр ім. Марії Зеньковецької). На перших порах кінофільми були лише додатком до театральної вистави, але незабаром набули самостійного значення . Почало навіть складатися враження, що кіно от-от призведе до загибелі театрального мистецтва. Гортаючи підшивки старих львівських газет, можна легко зауважити, як поступово розлогі театральні рецензії поступаються місцем рекламі кінофільмів й портретам кіноакторів.

До І Світової війни для кінотеатрів у Львові було пристосовано понад 20 залів у різних місцях. Тоді був упоряджений і кінотеатр «Коперник». Особливо виділяємо його через те, що це – єдиний у Львові кінотеатр котрий і досі не змінив своєї первісної назви. Свій поважний вік «Коперник» веде з 1908 року. Принаймні так записано у «Книзі рекордів України». Це найстаріший з діючих в Україні кінотеатрів. Принагідно подаємо первісні назви деяких інших кінотеатрів. «Корзо» – тепер ім. Т. Шевченка, «Саsino» – тепер «Дніпро», «Empire» – тепер «Спартак», «Рай» – тепер ім. Л. Українки, «Адрія» – тепер «Кінотеатр ім. Б. Хмельницького».

Невдовзі після перших кіносеансів у Львові почали знімати і власні фільми, переважно хронікальні. Такі, як «У львівській кав’ярні» (1897 рік), «Відкриття пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові» (1904 рік), «Велика пожежа на нафтарні у Дрогобичі» (1912 рік), чи «Урочистості з нагоди ювілею 15 полку піхоти у Львові» (1913 рік).

Під час І Світової війни львівські кінотеатри долучилися до доброчинної діяльності. Деякі з них навіть взяли собі назви: «Кінотеатр Червоного Хреста», «Народний кінотеатр Червоного Хреста», або «Кінотеатр воєнної кухні».

З появою у міжвоєнний період звукового кіно, більшість львівських кінотеатрів миттєво були переобладнанні для показу, як тоді казали «фільмів говорених і співаних». Кіно остаточно утвердилося, як елемент міської культури. Додамо від себе – і субкультури теж. Львів’янин Станіслав Лєм згадує: «З фільмів звукової епохи я пам’ятаю тільки ті, що про потвор: про Кінг-Конга – мавпу заввишки з чотирьохповерховий будинок, яка, закохавшись в одну пані, вкрала її через вікно хмарочоса й роздягала, стискаючи у лапі, наче банан. А ще – про Чорну кімнату, про Вовкулаку, про Мумію. У «Мумії», коли вона оживала, Борис Карлофф, виконавець головної ролі, клав руку на плече молодого єгиптолога. Це була жахлива п’ятипала костомаха, просто з труни, на яку гримери перетворили долоню актора. Карлофф узагалі був неперевершений у ролях зотлілих небіжчиків («Франкенштайн», «Син Франкенштайна»). Теми фільмів якось ходили родинами, бо незадовго після тих шедеврів я бачив також «Сина Кінг-Конга». Шляхетна мавпа, він допомагав людям на одному вулканічному острові. А коли острів поглинув океан, він ухопив персонажів у жменю і тримав над водою, доки їх не витягнули на корабель. А після такого шляхетного вчинку, трохи побулькавши, пішов на дно.»

При тій нагоді нагадаємо, що до створення фільму про Кінг-Конга у якійсь мірі причетний і Львів. Адже один з його авторів, майор Фаунт Лерой командував американською ескадрильєю у небі над Львовом під час українсько-польської, а пізніше польсько-радянської війни у 1918-1920 роках. Досить швидко у міжвоєнний період були оцінені й можливості кіно, як засобу реклами. Наприклад рекламна агенція «Фама», якою керував Роман Шухевич (пізніше головнокомандувач УПА), уславилася своїми рекламними слайдами. Їх показували на початку кіносеансу. На власну кіно індустрію Львів так і не спромігся. Хоч і були досить вдалі спроби студій «Фото-Фільм» та «Соня-фільм» (власниця Софія Куликівна). Зате кінокритика у Львові процвітала. Мабуть, цьому сприяла звичка львів’ян дивитися на все трохи іронічно, з примруженим оком. Український журнал «Кіно» та польський «Огляд кіно, театру, радіо» розходилися гігантськими, як на той час тиражами по всій Польщі. Дотепною була і реклама кінотеатрів. Хто не пам’ятає начебто вуличної, а насправді рекламної довоєнної пісеньки про кіно (з перерахуванням найвідоміших кінотеатрів) «Сенсація, бо кіно гра!» Мабуть, це і був час найбільшого розквіту львівських кінотеатрів.

Технічний прогрес, завдяки якому вони виникли, долучився і до їх пізнішого занепаду. Телебачення, відеотехніка, Інтернет здатні доставити нам буквально на письмовий стіл будь-який фільм. От і відпала потреба у культпоходах до кіно всією родиною. Але не будемо песимістами. Сто років тому скептики передрікали загибель звичайних театрів через появу фільмових. Тепер маємо пророцтва і щодо них. Поживемо – побачимо.

ч
и
с
л
о

78

2014