|
Юрій ОхріменкоКнайпи моєї юності
Моя молодість припала на часи,
коли важкі фаянсові тарелі в їдальнях позначали тавром «Общепит», зубці алюмінієвих виделок розходилися в різні боки, як
стрілки на плані «Барбаросса», а обличчя барменів не сяяли непманськими
посмішками. Суворими були кнайпи моєї юності,
але я сумую за ними, бо був тоді веселим, зеленим і багатообіцяючим, неначе стодоларова купюра. Не хочу, аби повернулася система «Общепита», та згадати
про неї мушу.
Ну і той... «підмемуаритись»
пора. У так звані «застійні» часи Львів виділявся з-поміж інших міст Радянського Союзу (крім Прибалтики) кількома добре оформленими та непогано утримуваними барами. Це були «Вежа» у Стрийському парку,
«Шоколадний бар» у підвалі магазину «Світоч», деякий час «Кентавр» на площі Ринок, «Нектар» на вулиці Саксаганського, «Театральний» у підвалі театру імені Марії Заньковецької. Для радянської людини їх відвідування було символом престижу і багатства.
Тому там тусувалися головним
чином «форци» - спекулянти імпортними речами та інша золота
молодь. Я там бував рідко, тому докладно про ці заклади не пищу. Студенти кожного львівського вузу мали свої улюблені місця.
Студенти-медики любили «кафедру візуального
розливу імені пана Андрія»,
чи просто «кафедру пана Андрія»,
Це був скляний
павільйон на розі вулиць Личаківської та Сковороди. Самого пана Андрія я там вже не застав, його змінила товста
єврейка, яку називали Марківною. Але вдячна студентська пам’ять
з покоління в покоління
передавала ім’я цього, мабуть, колоритного шинкаря. На «кафедрі пана Андрія»
можна було дістати розливне пиво, яєчню зі шкварками і скумбрію холодного
копчення. Цей комплект споживали, стоячи за високими столиками. Сидячих місць там не було. Можна було принести пляшку з собою - то не переслідувалося.
Пиво могли налити навіть у
борг - під заставу студентського квитка. Коли бракувало
гальб, пиво наливали у півлітрові слоїки. Про що тільки не було
говорено за пивом і скумбрією! Яких
тільки анекдотів не розповідали! На «кафедрі»
постійно ошикався курдупель-балакун Женя-Шарік. Він вдавав з себе мало не «вора в
законє». Всім охочим розвісити вуха і виставити йому пиво розповідав про злочинний світ Львова та обіцяв
свою високу протекцію у кримінальному середовищі. Іноді талант цього артиста розмовного жанру нагороджували
сяким-таким дріб’язком, а то і рублем. Тоді це була
значна сума. Тепер «кафедра пана Андрія»
суттєво перебудована: стійок вже
немає, навіть з’явилися кабінки, до невпізнання змінився і асортимент. Але сивочолі доктори та кандидати медичних наук і практичні лікарі все одно за студентською звичкою називають заклад
по-старому - «кафедра пана Андрія». Коли на «кафедрі пана Андрія» закінчувалося пиво, спраглі студенти вирушали вище по Личаківській. Там і тепер знаходиться пельменна, яка в народі називається «Му-Му». Ця назва дотепна і має всі підстави, але з етичних міркувань я не можу їх розкривати. Сюди йшлося у крайньому
випадку бо пиво тут
немилосердно доливали водою і атмосфера була занадто вже демократичною. Студенти педіатричного
факультету добирались навіть до Винник. Там була хатина, мабуть,
колишня корчма. Маленька,
на три столики кімнатка завжди
тонула у клубах тютюнового диму, що і зумовило
її назву - «кузня мого батька». Вчащали студенти медінституту і до бару у підвалі по вулиці Пекарській. Його прикрашало (і тепер прикрашає)
живописне панно, на якому намальований білий кінь. Відповідно і називали цю кнайпу
«Білий кінь». У той час марксистсько-ленінською філософією
нам морочила голови дебела
блондинка-доцент. Ми її не любили, лекції вона читала погано, а іспити
приймала по всій формі. Та й людиною
була не дуже мудрою. Тож не дивно, що біля намальованого коня хтось регулярно надписував її прізвище.
У «Білому коні» можна було випити
кави, були добрі канапки з сиром і коньяк та лікери. Я тоді полюбляв лимонний
і вишневий. Інтер’єр кнайпи не змінився. Але її народна назва тепер
вже є офіційною. Студенти сюди, однак, ходять рідко, бо біля самого медінституту (тепер це медичний
університет імені відомого терапевта Данила Галицького)
відкрилося кілька сучасних кнайп, а теперішня молодь багато ходити не любить. Про якісь
буйні витівки у «Білому коні» я не чув. Правда, кілька років тому
двоє лікарів добряче відлатали боки п’яному доценту з ветеринарної академії, який чіплявся до них. Справедливо, «коров’ячому
доктору» зась до справжніх. Наступною крапкою була офіцерська їдальня на початку вулиці Пекарської. Тут подавали сухе вино і непогані гарячі закуски. Спиртне можна було приносити
з собою. Студенти політехнічного
інституту любили кав’ярню «Інтеграл», розташовану якраз навпроти головного корпусу.
Назва походить від неонової вивіски, яка зображала паруючу філіжанку кави.
Витягнутий язичок пари і справді нагадував цей математичний символ. Назва кнайпи тепер
закріплена юридично, але вивіски, яка дала їй життя, вже немає, і лише
старожили Політехніки можуть пояснити походження назви. Навпроти хімічного корпусу,
на початку вулиці Шептицьких було маленьке кафе, котре, як і слід було сподіватися, називалося «Молекула». А ще студенти Політехніки
збиралися в «Унітазі» - пивничці по вулиці Японській. Назва походить від розташованого неподалік магазину сантехніки. Поруч знаходиться кнайпа політехніків
- «П’ять кутів» або «Пентагон». Ця чебуречна і справді має п’ять кутів.
Улюблений пивбар студентів Політехніки
знаходиться по вулиці Ґрюнвальдській і називається «Ґрюндік». Мабуть саме тут у часи горбачовської перебудови народилася ідея однієї з перших львівських неформальних газет «Ґрюндік». Вона випускалася на ксероксі під
чудовим гаслом: «Менше піни
- більше пива». Крім
цього місцем дружніх розваг політехніків був округлий у плані літній ресторанчик у парку Богдана Хмельницького,
який так і називався -
«Барабан». Була у них і своя «Кафедра» - в горішній частині парку і
«Деканат», такий самий павільйон при вході
до парку. По вулиці Зеленій
навпроти стадіону «Україна» у підвалі
висотного будинку знаходиться кнайпа «Гроби». її вподобали
студенти інституту
прикладного мистецтва. Звідки
походить назва - не знаю. Однак
інтер’єр і справді подібний до інтер’єру бункера Гітлера з відомої картини Кукринікси «Остання година». Студенти всіх вузів також любили пивбар «Під
Вежею». Цілі покоління залишали на каменях стародавньої бастеї, яка є серцевиною бару, свої графіті. їх
регулярно забілювали і мабуть
тепер там утворився цілий культурний шар. Сюди заходив дуже милий п’яничка баяніст. Грав за пару копійок, а то й за кухоль пива. Мій друг, підпивши, замовляв
йому вальс «На сопках Маньчжурии». А потім під
сумну мелодію ронив рясну сльозу
просто до ґальби. Туг проводили і своєрідні
пивні змагання хто вип’є більше.
Наскільки пам’ятаю, на гроші, чи ще на щось
не закладалися. Але переможцеві
була забезпечена всезагальна пошана - до наступних змагань. Прикро, але у цих битвах я був скромним воїном, бо не міг втиснути у себе більше шести ґальб. А були серед нас мастаки, здатні подужати і до двадцяти. Львівське пиво і тоді було «кляса». Воно
славилося далеко поза межами України.
Коли у 1975 році я був з будівельним загоном у Казахстані, то за одну пляшку львівського пива нам пропонували дві пляшки горілки. Майже завжди тут стояла довга черга. Зрештою,
черги тоді були всюди. Дістати
пиво поза чергою можна було через прибиральницю - за додаткову оплату. Незамінним бар «Під
вежею» був під час пролетарських свят - на 1 травня
та 7 листопада. Поки колона студентів
повільно просувалася по вулиці Підвальній
до висхідної точки «прохождения», можна
було перехилити «Під Вежею» кухоль пива. У ці дні великою
популярністю тішився і бар
«Лотос» на теперішній вулиці
Шевській. Під
час горбачовської боротьби
з пияцтвом «Лотос» залишився
чи не єдиною кнайпою, де продавали горілку на
розлив. Подейкують, через те, що
до «Лотоса» вчащав один з впливових
редакторів львівського телебачення. Не забуду побожної атмосфери, яка панувала у цей період у «Лотосі».
Черга була довга і мовчазна, достоту як до мавзолею. Кожен знав, за чим прийшов.
А прийшов, аби дістати гранчак горілки і «вічнозелений»
маринований помідор на закуску. У грецькій міфології лотос - їжа забуття. Хто скуштував
лотоса, робиться «лотографом»,
не пам’ятає і не хоче нічого більше, окрім лотосу, отож,
назва кнайпи цілком виправдана. Під час боротьби
із «зеленим змієм» горілку продавали ще і у «Чарочній» навпроти так і не збудованого готелю «Золотий Лев». Вона називалася «Фотографія». Бо поруч працює фотоательє. З оригінальних
назв кнайп пам’ятаю «Стовпи» - на розі вулиць Гнатюка і Січових Стрільців. Назва походить від колон при вході. Тепер вже
не існує кнайпа «Дзеркало» на розі вулиць Валової і Сербської. Біля неї колись було велике опукле дзеркало,
яке допомагало водіям бачити, що робиться
за рогом. Атмосфера цієї кнайпи
добре описана у книзі Миколи Петренка «Лицарі пера і чарки». Правда, вона фігурує
у цій книжці під назвою
«Сільрада». Немає і «Захристії» навпроти Успенської церкви. Знаменитими були «Телевізор» по вулиці Валовій, названий так через величезну
вітрину та «Утро нашей Родины». Остання
назва на
українську мову не перекладалася. «Утро нашей Родины» знаходилося
біля Галицького базару і відкривалося о шостій ранку.
Через це кнайпа, а швидше, вживаючи довоєнний вираз - мордовня, була помічною для осіб
з лютим похмільним
синдромом. Не існує й «Двокрапка» - по Городоцькій. Вона й складалася з двох кімнат. До цього списку слід долучити і «Церкву» по вулиці Івана Франка. Кнайпа, яка пишно називалася «Ресторан
Турист» і справді розташовувалася
у колишній церкві монастиря редемптористів. Ми з друзями любили посидіти тут за
сухим вином. До речі, біля
церкви знаходиться чи не єдиний
збережений у Львові газовий ліхтар. Тепер храм повернуто громаді. Йдучи вулицею Франка, щоразу ловлю себе на підсвідомому
імпульсі зайти до церкви. І причиною цього є зовсім не релігійне почуття, а стійкий, вироблений у молодості алкогольний рефлекс. Незабутнім був «Комарик» - артистичний буфет у театрі імені
Марії Заньковецької. Тут завжди було сухе
вино. Актори, які заходили сюди у перервах між виходами
на сцену не розгримовувалися і не переодягалися.
Це надавало кнайпі неповторного шарму. Адже можна було випити
вина поруч з Тарасом Бульбою,
а то й з Ульяновим-Лєніним.
Одного разу, добряче хильнувши,
я вирушив театральним лабіринтом на пошуки
туалету. Нетверезі ніженьки,
однак, винесли мене за куліси. Лише пильність персоналу запобігла моєму виходу на уславлену заньківчанську сцену. Ось такими були к най і їй моєї
юності. Останніми роками у Львові з’явилося багато кнайп з вишуканими інтер’єрами і екзотичними меню. Але я й далі
ходжу туди, де ходив завжди. Це як поношений одяг чи старий
халат - не так красиво, зате затишно. Ми сидимо за незграбними столами, відполірованими
нашими ліктями і ліктями
наших попередників. У тютюновому димі точиться некваплива розмова - про політику і мистецтво, про погоду
і здоров’я, одним словом про життя. Згадуємо й тих, хто бував тут з нами, а тепер вже там, де не наливають... P.S. Автор вдячний своїм друзям-почарківцям за допомогу у спогадах про старі кнайпи. |
ч
|
 |
|