Міхаїл Епштейн

Від совка до бобка.
Переломний рік в історії Росії.
Політологія душі

Схоже, що 2014-му судилося стати переломним в історії Росії. Постсовєтська епоха, що почалася в 1991-му, підійшла до завершення, а для нової ще нема назви, і незрозуміло, чи можна застосовувати до неї будь-які соціально-політичні терміни. Найбільша за територією і надозброєна, але позбавлена союзників і ясної ідеології країна, насмілилася кинути виклик всьому світові і «виламатися» з системи міжнародного права. Виклик чисто емоційний і екзистенціальний. Проти всіх, всупереч усьому...

Звичайно, тому є і прагматичні причини: корупція, бандитизм, злочини, страх викриття – війна все спише... Але лише цим не можна пояснити інтерес держави до того, щоб рішучо, гордо і самотньо протистояти всім усталеним порядкам цивілізації. Тішить сама можливість відкинути всі правила, «нав’язані Заходом», і пожити нарешті з власної волі, як «суверени». Ніякий закон нам не писаний: ні ООН, ні міжнародна система договорів, ні нами ж раніше прийняті зобов’язання. Ми самі господарі своєї тайги. Політологи б’ються в спробах пояснити цю різку, ірраціональну зміну курсу. Добре б перечитати Достоєвського, в «Записках з підпілля» вже все передбачено:

«Адже я, наприклад, анітрохи не здивуюся, якщо раптом ні з того ні з сього серед всезагальної майбутньої розсудливості виникне який-небудь джентльмен з неблагородною або, краще сказати, з ретроградною і насмішкуватою фізіономією, упреться руками в боки і скаже нам усім: а що, панове, чи не зіштовхнути нам всю цю розсудливість з одного разу, ногою, прахом, єдино з тою метою, щоб всі ці логарифми вирушили до біса і, щоб нам знову за своєю дурною волею пожити!»

Ось і почалася вона, епоха «дурної волі», епоха виклику всьому заради однієї-єдиної, «найвигіднішої» вигоди: пожити нарешті за своїм капризом, нехай найбезглуздішим і ні з чим невідповідним. І чим шкідливіше для себе, тим пронизливішою є солодкість виклику. Це все екзистенція грає, гарячить кров і баламутить розум. Тут потрібно дивитися не в соціально-політичний, а в філософський і психологічний словник. Що таке екзистенція? Це голе існування, не підкріплене жодним законом, обґрунтуванням, сутністю, – всупереч усьому. Це повна протилежність раціоналізму Декарта: «Мислю, отже, існую». По-нашому – з точністю до навпаки: «Існую, отже, кидаю виклик розуму». І навіть різкіше: «Божеволію, значить, існую».

«Своє власне, вільне й свобідне хотіння, свій власний, хоча б найдикіший каприз, своя фантазія, роздратована іноді хоч би навіть до божевілля, – ось це все і є та сама, пропущена, найвигідніша вигода, яка ні під яку класифікацію не підходить і від якої всі системи і теорії постійно розлітаються до біса».

Ось чому важко підшукати раціональні пояснення новітньому виверту російської історії, всім цим «раптом» і «всупереч». Потрібна екзистенціальна політологія, для якої немає наукової бази, – та й чи можлива вона? Звідки ця злоба, яка доходила до сказу і спрямована на весь світ, на все те, що не «наше»?

СВІТОЗЛОБСТВО (МІРОЗЛОБІЄ)

Насамперед не слід плутати світозлобство і мізантропію. Мізантроп (людиноненависник)– відлюдник, уникає суспільства, не надто високої думки про людей, у тому числі про самого себе; це недобре, але пасивне, страдницьке ставлення до світу, усвідомлення його вад і слабкостей. Світозлобство – це, навпаки, емоційно агресивне ставлення до світу, зловтіха з його бід і нещасть. Світозлобець відчуває образу і бажання помсти, а підпільна людина Достоєвського – один з перших і найяскравіших представників цього типу.

Послухавши телеведучого, який загрожує перетворити Америку в радіоактивний пил, і геополітика, який закликає російську армію окупувати Европу і встановити над нею владу російського царя, можна зробити висновок, що є у світі навіть щось більш небезпечне, ніж фашизм або комунізм. Ця ідеологія відноситься до фашизму, приблизно як ядерна зброя до звичайної. Мова йде про панфобію – тотальну ненависть: не до инших класів, націй або рас, а до світу як такого. Це жага абсолютної гегемонії над світом і прагнення диктувати йому свою волю – або знищити його. Це божевільна, ірраціональна ідея всевладдя однієї банди, яка приставила до скроні всього людства ядерне дуло.

Костянтин Леонтьєв свого часу прорік: «Росія народить Антихриста». Раніше думалося, що йому привидівся комунізм і ця небезпека вже позаду. Але можливо, комунізм був тільки прологом до тієї відчайдушної панфобії, яка, за словами одного з її лідерів, планує «есхатологічне захоплення планетарної влади. Хитре і жорстоке захоплення». У катехізисі Евразійського союзу молоді записано: «Ми будівники імперії новітнього типу і не згодні на менше, ніж влада над світом. Оскільки ми –пани землі, ми діти й онуки панів землі. Нам поклонялися народи і країни»... Вибір простий: якщо людство не погодиться стати кастовим і «еразійським», то краще йому згоріти в ядерному вогні. Раніше здавалося, що це книжкові, романтичні марення. Тим часом головний теоретик евразійства, професор Академії Генштабу, вже давно наставляє в цьому дусі своїх «студентів». Так що ядерна зброя і запалена думка безумця можуть з’єднатися і справді перетворити світ на радіоактивний пил.

Зв’язок екзистенції і злоби глибоко простежується у Достоєвського. Ось як починаються «Записки з підпілля»: «Я людина хвора... Я зла людина. Неприваблива я людина. Ні, я не хочу лікуватися зі злості. Ось цього, напевно, не зволите розуміти... Я краще всякого знаю, що всім цим я єдино тільки собі пошкоджу і нікому більше. Але все-таки, якщо я не лікуюся, то це зі злості».

Підпільна людина не хоче лікуватися, тому що будь-яка осмислена, раціональна, творча дія викликає в нього огиду, напад люті й образи. Якщо мова йде про хворий суспільний організм, то він відкидає всяке лікування, тому що злоба його спрямована і на саме здоров’я. Боротися за повернення до життя, за здорову економіку, здорову державу, розумний парламент, вільні вибори – це визнати свою поразку. Вже якщо я вмираю, значить, сама смерть права. «Світу провалитися, або ось мені чаю не пити? Я скажу, що світу провалитися, а щоб мені чай завжди пити». Підпільна людина прекрасно розуміє, що і сам він, зі своїм чайником і чашкою, провалиться слідом за світом, – і все-таки віддасть перевагу чаюванню, а не спасінню світу.

ГРОШІ У ВОГОНЬ

У теперішньому році був короткий проміжок між святковим закриттям Олімпіади (23 лютого) і оголошенням референдуму по Криму (27 лютого). Всього за чотири дні змістилася вісь російської історії. Про це раптом заговорили мої студенти на курсі по Достоєвському. «Дивно! – сказав Марк – Стільки грошей вкладено в Олімпіаду. Стільки років готувалися показати себе світові. Всього досягли. І раптом – одним махом спустити весь моральний і політичний капітал, на який могли б жити ще довгі роки. Всіх налякати, відштовхнути від себе».

Мені здалося, що з цих думок можна витягти педагогічну користь. Я запитав: «Вам це нічого не нагадує у Достоєвського?»

Марк швидко зметикував: «Настасья Філілиповна! Кидає сто тисяч рублів у вогонь. Заради чого? Це гордість у неї така. Нічого їй не шкода. Кураж понад усе».

Тут вступила і студентка Анна: «Це як Грушенька. Така хороша, така вбрана – замилуєшся! А вона каже, що в одну мить все скине, жебрачкою буде по вулицях бродити. Це істерика, як і в Настасьї?»

Я задумався. Більшість експертів сходяться на думці, що, здобувши Крим, Росія втрачає набагато більше. Втрачає Україну. Втрачає інвестиції, довіру, економічну стабільність. Втрачає своє місце у світовому співтоваристві. Потенційно втрачає і себе, створюючи прецедент, за яким від неї будуть відпадати території, спраглі суверенітету. Заради чого такий невигідний обмін?

А може бути, справа зовсім не в здобутті Криму, а в грандіозності свавілля, яке вимірюється грандіозністю втрати? Для чого Настасья Філілиповна кидає у вогонь цілий статок? Для чого відмовляється від усього свого великосвітського кола, від князя Мишкіна з його піднесеною любов’ю і півтора мільйонами? Невже заради дикого Рогожина? Не потрібен їй Рогожин – їй потрібно себе показати, відкинути всі умовності, переступити всі межі. Не здобути потрібно, а втратити – найширшим жестом жбурнути в обличчя світові все досягнуте, включаючи олімпійську славу, гори вона синім полум’ям... Ні, економістам і політологам тут не розібратися, тут потрібен Достоєвський.

ЗНИЩЕННЯ СЕРЕДИНИ

У вітчизняній історії вже був такий екзистенційний виклик, кинутий всьому світові і законам цивілізації. Але тоді ця фантазія, роздратована «навіть до божевілля», приймала форми псевдораціональні і наукоподібні: матеріалістичний базис, боротьба класів, соціалістична революція, диктатура пролетаріату... Знадобилися десятиліття, щоб виявилася фантасмагоричність всього цього проекту, за яким стояла лише вперта воля до влади: жити не як усі, відкинути до біса диктатуру здорового глузду і економічну доцільність і поставити на їх місце диктатуру свавілля. Але галюцинація цих законів «історичного та діалектичного матеріалізму» була настільки правдоподібною, що зуміла затягнути чи не половину людства на шлях побудови «наукового комунізму». Тоді ще вірилося в ідеали інтернаціоналізму, братерства, свободи, рівності – і приносилися їм великі жертви. Але ставало все зрозуміліше, що рухають цим великим історичним переломом не ідеали, а злоба і ненависть одних, страх і легкодухість инших. Чуйний свідок епохи Міхаїл Пришвін писав у своєму Щоденнику 1930 р.:

«24 січня. Якась совісна людина нині здригається від думки, що нав’язується їй тепер повсякденно: найнеймовірніший злочин, брехня, обмани найбільш нахабні, систематичне насильство над особистістю людини – все це може не тільки залишатися безкарним, але навіть бути непоганим важелем історії, майбутнього».

Ненависть як важіль історії... Причому, за спостереженням Пришвіна, найлютішу ненависть викликають ті, хто з раціональної точки зору найбільш корисний для розвитку суспільства.

«6 лютого. Куркулі. Довго не розумів значення жорсткого цькування «куркулів» і ненависті до них у той час, коли державна влада, можна сказати, спопелила всі їхні надбання. Тепер тільки ясно зрозумів причину злості: всі вони обдаровані люди і єдині організатори колишнього виробництва, завдяки якомудосі, через 12 років, ми здебільшого живемо».

Поставимо на місце куркулів «креативний клас» – і отримаємо точну картину тієї ірраціональної ненависті, яка розпалюється пропагандою проти нинішніх «середняків». Не люблять в Росії середини. Багатих і сильних мимоволі поважають, з бідних і слабких що взяти... Одвічна ненависть поляризованого суспільства до будь-якого центризму.

Але є й колосальна різниця. Тоді ця магма всенародної злоби каналізувала по спеціально прокладених для неї ідеологічних руслах. Імітувався науковий світогляд, «передові ідеали» – і злоба розпалювалася в ім’я вищих цілей – звільнення трудового людства і створення царства достатку. Зараз за великим рахунком вже й не потрібні ніякі мотивації – достатньо чистих емоцій. Злоба очищається від всяких раціональних домішок і направляється на найближчий, братський народ. Це, дійсно, радикальний експеримент зі сублімації злоби: вона набуває нового смаку – хтивості, захоплення самим станом ненависті.

ВІД СОВКА ДО БОБКА

У відомому оповіданні Достоєвського герой, який загуляв напідпитку, бродить по кладовищу і чує розмови мерців. Свідомість покидає їх не відразу, а поступово, протягом декількох тижнів або місяців, відведених їм для осмислення свого життя, для каяття. Але для них це щаслива мить повного розкріпачення від усіх уз моралі.

«Чорт візьми, адже ж означає що-небудь могила! Ми всі будемо вголос розповідати наші історії і вже нічого не соромитися... Все це там вгорі було пов’язано гнилими мотузками. Геть мотузки, і проживемо ці два місяці в самій лише безсоромній правді! Заголімося і оголімося!

- Оголімося, оголімося! - закричали в усі голоси».

Над цвинтарем піднімаються густі випари смороду –не тілесного, тому що процес гниття перейшов уже на самі душі. І ось посеред «свята мерців» і лунає дивне, невиразне за змістом слово «бобок».

«Не те щоб голоси, а так ніби хтось поруч: «Бобок, бобок, бобок!» Що то за такий бобок?»

Точний зміст цього слова залишається незрозумілим протягом усього оповідання, хоча воно так і називається – «Бобок». Це навіть не слово, а «слівце», якесь бурмотіння, вигук – звук вмираючої, але ще жевріючої душі.

«Є, наприклад, тут один такий, який майже зовсім розклався, але раз тижнів у шість він все ще раптом пробурмоче одне слівце, звичайно, безглузде, про якийсь бобок:«Бобок, бобок»...»

Ось це слово «бобок» і може послужити позначенням епохи, що настала і заповнити прогалину в соціально-політичній термінології. Вся та публіцистика, геополітика, законотворчість, які обвалюються на країну, викликаючи напади ентузіазму, – це, по суті, той же «бобок». Лопається міхур останнього подиху історичного організму, якийвідходить у небуття.

«Бобок» – стиль часу, як декаданс кінця XIX століття або авангард 1910-1920-х рр. Це слово-клич, звук останньої безсоромності, коли вже все дозволено, тому що смерть все спише. Про фонетику і семантику цього загадкового слова можна написати цілий трактат. У Хлєбнікова схоже звучання пов’язано з обрисом губ: «Бобеобі співалися губи». У повторних сполучень «б» з відкритими голосними «а» і «о» – значення погрози, насильства, смерті, порожнечі. Тут відгукується злий Бабай, яким лякають дітей, і дієслово «бабахати». У Мандельштама звучить настільки ж невизначене, але виразне дієслово: «Хто свистить, хто нявкає, хто пхикає, / Він один лише бабачить і тицяє» («Ми живемо, під собою не відчуваючи країни...»). У Й. Бродського є загадковий вірш «Похорон Бобо», витлумачений самим автором: «Бобо – це абсолютне ніщо».

Достоєвський пишався тим, що ввів у російську мову дієслово «стушуватися», тобто непомітно зникнути. Але «Бобок» – сьогодні більш важливе для Росії слово, це знак гучного зникнення, гучний передсмертний видих.

Країна завмерла, все всередині неї відбувається лише за інерцією, а глибинно вона гранично напружена і жорстка на рубежах. «...Країна з усіх боків оточена ворогом» (Д. Мєдвєдєв). Це неперевершений в історії рекорд: всього за кілька місяців найбільшій на світі країні вдалося оточити себе ворогом –це проекція тотальної ненависті. Те, що виробляється сьогодні в знак солідарності зі «злобою року», –  і є той самий бобок. Бобок-пропаганда, бобок-публіцистика, бобок-література, бобок-метафізика... У бобка багато професійних облич і манер. Політик-бобок хоче відібрати у сусіднього народу належну йому землю як «окуповану» і тим самим відправити мільйони людей на небо, слідом за першою «Небесною сотнею». Професор-бобок висловлюється ще пряміше, чеканить формулу: «Вбивати, вбивати і вбивати. Більше розмов ніяких не повинно бути. Як професор я так вважаю».

Шлях, пройдений за чверть століття, можна окреслити так: від совка – до бобка. Різниця важлива. Совок був істотою нахабною і хамською, але й клаповухою, лохуватою. Його вуха ще були повні відгомонів добрих умовлянь і обіцянок рівності, братерства і великого майбутнього. Деякі історичні, філософські, моральні абстракції відлунювали в його підсвідомості і надавали йому дещицю добродушності і розслабленості навіть у гострій боротьбі за життєві інтереси. Він не був готовий так беззастережно «віджимати» у чужих і «зливати» своїх. Він був більш спокійним і врівноваженим, і аж до 2014 року вважав, що у житті ще може бути другий початок.

Бобок позбавлений цих ілюзій і історичної перспективи. У нього залишилося тільки одне право, про яке в «Бісах» Пйотр Верховенський говорить Ставроґіну: «По суті, наше вчення є запереченням честі, і відвертим правом на безчестя найлегше російську людину за собою захопити можна». Ставроґін відповідає: «Право на безчестя – та це всі до нас прибіжать, жодного там не залишиться». І бобок цим правом користується самовіддано. Незабутня сцена параду полонених в Донецьку. Нестямний чоловічий крик з натовпу: «На коліна поставте! На коліна!»За понурими полоненими проїжджають поливні машини. Репортер приходить у захват: «Показово! Браво! Браво! За ними навіть дорогу миють, щоб цей бруд не залишалася на нашій землі». Країна піднімається з колін, тільки якщо когось ставить на коліна.

Совок в простоті душевній думав, що Всесвіт повинен по-батьківськи його любити і оберігати, захоплюватися навіть його хамством як вираженням дитячої жвавості і безпосередності. Бобок – розчарований совок, який раптом усвідомив своє сирітство. Всесвіт ніколи не дасть йому тієї любові, на яку він має право. Бобок – агресивно-депресивний совок, який нічого доброго не чекає від світу. А тому готовий першим завдати нищівного удару – і, розкладаючись в могилі, загрожує «бобо-каліпсисом» ...

* * *

Звичайно, в епоху бобка далеко не всі бобки. Якщо застосувати терміни фонетики не тільки до мови, але і до суспільства, то воно ділиться на три розряди: голосні та дзвінкі і глухі приголосні. Дзвінкі приголосні завжди і у всьому згодні з владою, голосніше за всіх кричать «ура» і спонукають до цього инших. Вони подають свій голос на підтримку всього, що вже панує і з чим вони, безумовно, від душі згодні. Це «агресивно-слухняна більшість» (Ю. Афанасьєв, 1989). «Глухі приголосні» –  ті, які підтримують владу своїм мовчанням, байдужістю, терпінням. Це депресивно-слухняна більшість.

Нарешті, є голосні. І в мові, і в суспільстві їх завжди менше, ніж приголосних. У них вільне дихання, думки й слова не наштовхується на внутрішні затискачі і перепони. В епоху совка їх називали дисидентами, уособленням яких були Андрєй Сахаров. Алєксандр Солженіцин, Алєксандр Синявський... Ці ССС –  і сотні солідарних з ними людей – додали иншого звучання тому, що іменувалося «СССР». Це люди м’якої душі і непохитного духу. Сьогодні їх називають «п’ятою колоною», але вони менш за все схильні вибудовуватися в колону. Вони – письменники, музиканти, художники, журналісти, історики, політики, волонтери – і до того ж громадяни. Навряд чи їх можна назвати «інакодумцями», оскільки вони не протистоять якійсь системі думки, ідеології, ідеократії. Вони протистоять безглуздю, тому їх можна просто вважати мислячими. І діють вони дуже по-російськи, кидаючи абсурдний виклик епосі абсурду: поодинці – проти величезної більшості. Важко повірити, що вони переможуть. Але давно сказано першим християнським екзистенціалістом Тертулліаном: «Вірую, бо абсурдно».

ч
и
с
л
о

79

2015