Ніколай Копосов

Назад до Ялтинської системи?
Стівен Коен і українська криза

Міжнародна нестабільність зростає з кожним днем у зв’язку з українською кризою, знаменуючи виникнення нового етапу в міжнародних відносинах. Критикуючи американського історика Стівена Коена за неправильне висвітлення кризи, Микола Копосов закликає Захід розробити абсолютно нові способи взаємодії з Росією.

Стівена Коена, почесного професора російської історії Нью-Йоркського і Прінстонського університетів, часто називають головним американським апологетом Владіміра Путіна [1]. Коен майже безмежно підтримує російського президента. Він стверджує, що бачить недоліки путінського режиму, але виправдовує їх як неминучі для такої країни, як Росія. Радикалізм позиції Коена нехарактерний для американських інтелектуалів. Але у схожих ідей, хоча і виражених в більш стриманій формі, чимало прихильників у Сполучених Штатах, не кажучи вже про Европу, де вони широко розповсюджені серед представників вкрай правих і ультралівих угруповань, а також в деяких сегментах бізнесу.

У своїх недавніх публікаціях та інтерв’ю [2] Коен заявляє, що політика Путіна в Україні – не що инше, як захист легітимних національних інтересів Росії, і що відповідальність за українську кризу цілком лежить на Сполучених Штатах, які відмовляються зважати на ці інтереси: «Не Путін спровокував це (...) це останнє, що він хотів. Але тепер він реагує». Коен дорікає американським медіа в «невтомній демонізації Путіна», «найменш авторитарного з усіх російських правителів останніх століть». За словами Коена, «резонне переконання» Путіна полягає в тому, що «боротьба за Україну – це просто продовження натиску Заходу на постсовєтську Росію, який очолили США», натхненні принципом Вашингтона «переможець отримує все». Сполучені Штати постають агресором, який бездумно зазіхає на права Росії і таким чином ставить світ на грань «не просто нової Холодної війни (...), але фактичної війни між блоком НАТО і Росією». Коен вважає, що донбаські «повстанці» не несуть відповідальності за громадянську війну на Україні: «Не вони почали війну; їхня країна піддалася нападу» з боку нелегітимного уряду. Київ, а в результаті Вашингтон, але ніяк не Путін з його «зеленими чоловічками», несуть політичну відповідальність за кожну трагедію, що сталася на Україні, включаючи крах малазійського Боїнга.

Серед захисників Путіна Коен, ймовірно, має найвищий академічний статус як фахівець з Росії. Його також можна зарахувати до тих, кого французи називають медійними інтелектуалами (intellectuels médiatiques): він регулярно з᾿являється в медіапросторі і публікує статті про Росію в провідному американському ліберальному журналі The Nation (його дружина Катріна Ван ден Хойфель – головний редактор і співвласник журналу, іноді стає співавтором цих статей).

Коен заслужив репутацію провідного вченого-русиста ще в 1970-х. Його інтерес до совєтської історії був обумовлений співчутливим ставленням до лівих політичних поглядів [3]. Дослідницький інтерес Коена завжди був зосереджений на «втрачених альтернативах» сталінізму і можливості побудови «соціалізму з людським обличчям» [4]. У 1980-х він палко підтримував почату Міхаїлом Ґорбачовим спробу реформувати совєтське суспільство. Але, поклавши великі надії на перебудову, він сильно розчарувався «демонтажем» СССР при Борисі Єльцині. Коен вважає реформи Єльцина «найжахливішою економічною та соціальною катастрофою, що коли-небудь траплялися у великій країні в мирний час» [5] і навіть розглядає їх як «демодернізацію» високорозвиненого суспільства. Звідси його симпатія до Путіна, якого він відмовляється звинувачувати в «де-демократизації» Росії просто тому, що побудоване Єльциним суспільство не мало (згідно Коену) нічого спільного з демократією. Тим не менш, Сполучені Штати цілком підтримували Єльцина і зробили «непродуманий і в результаті катастрофічний хрестовий похід, метою якого було перетворення посткомуністичної Росії в «потрібну нам Росію» або в націю за американським зразком» [6]. На думку Коена, це була виключно месіанська і абсолютно нереалістична мета.

Опоненти Коена пояснюють його захоплення Путіним різними причинами: бажанням завжди плисти проти течії, затятим антиєльценізмом або ж неприйняттям «американського імперіалізму», що спонукає Коена закривати очі на проблеми, пов᾿язані з його супротивниками. Деякі навіть підозрюють його в антиамериканізмі. Зі свого боку Коен називає себе «політичним реалістом» і американським патріотом, зацікавленим у безпеці Сполучених Штатів, яку, на його думку, постійно підривають американські політики та експерти, чия некомпетентність і «путінофобскі дурості» позбавили Сполучених Штатів «най-кращого в усьому світі потенційного партнера, співпраця з яким дозволила б нам забезпечити нашу національну безпеку».

Для інтелектуала, який сповідує ліві погляди, це не найприродніша «презентація себе». Тим не менш, вона відображає суперечливу ситуацію, в якій може опинитися «прихильник лівих поглядів старої школи, який плавно перейшов від анти-антикомунізму до анти-антипутінізму [7]». Звичайно ж, путінська Росія, «країна корумпованого кланового капіталізму (...) з її репресивним державним апаратом, який все більше схильний спиратися на залежну від нього церкву, яка виступає в якості морального авторитету», являє собою «все те, що прихильник лівих ідей повинен ненавидіти» [8]. «Попутники» СССР 1930-х років примудрилися не помітити ГУЛАГу, оскільки їхні мрії про «світле майбутнє» були пов᾿язані з Совєтським Союзом. У сучасному світі вже немає місця для подібних мрій: «Росія більше не є втіленням їх (колишніх совєтських «попутників») ідеологічних фантазій, а лише вмістилищем їх накопиченого невдоволення», – пише Джонатан Чейт [9].

Я ціную заклики Коена до критичної пере-оцінки зовнішньої політики США, так само як і до перегляду російської історії. Тим не менше, цей перегляд не повинен вести до підтримки відверто недемократичного режиму і до ототожнення його інтересів з легітимними інтересами країни, в якій цей режим існує. Розуміння Коеном української кризи ґрунтується на методологічно неспроможних вихідних положеннях і фактично невірних твердженнях.

Противники звинувачують Коена в некритичному відтворенні кремлівської пропаганди [10]. Безумовно, існує разюча схожість між російською офіційною риторикою і працями Коена. «Не Путін спровокував це», – говорить він. «Нинішня ситуація на Україні виникла не з нашої вини», –  стверджує Міністерство закордонних справ Росії [11]. Російський міністр закордонних справ Сергій Лавров практично цитує Коена (чи Коен цитує його?), коли відмовляється визнавати принцип «переможець отримує все», який обидва вважають типовим для політики США після Холодної війни [12]. Коен говорить про Крим як про «історично російську область». «Крим – історично російська земля», –  заявляє Путін [13]. Фраза Коена «Немає єдиної України або  «єдиного українського народу» нагадує сумнозвісну репліку Путіна «Україна – це навіть не держава!» (я повернуся до цієї важливої фрази пізніше).

Спільність мови видає схожий стиль думок. Не дивно, що Коен не піддає сумніву факти, які демонструють російські ЗМІ, хоча як фахівець з історії Росії не може не знати, наскільки ненадійним джерелом вони можуть бути.

Критики переконливо продемонстрували неточності у використанні Коеном фактів. Він довіряє результатам інсценованих Кремлем «референдумів» в Криму і на Донбасі, але ігнорує дані соціологічних опитувань, згідно з якими більшість населення обох регіонів воліла б залишитися у складі України. Він применшує значення результатів президентських виборів на Україні в травні 2014 року, коли ультраправі кандидати отримали два відсотки голосів. Він не згадує про звірства, скоєні «повстанцями», але говорить тільки про жорстокість з боку української армії. Він бачить коктейлі Молотова в руках прихильників київської влади, які штурмують будівлю Будинку профспілок в Одесі, але не помічає їх же в руках проросійських захисників.

Коен загострює увагу на ультранаціона-лістичній складовій антиросійського протесту в Києві, але ігнорує подібний компонент антикиївських рухів на Донбасі, як і вирішальну роль «зелених чоловічків» у їх розвитку. Він мовчазно припускає, що донбаські «повстанці» –  переважно місцеві активісти, і нехтує численними фактами, які свідчать про те, що серед їхніх лідерів практично немає представників місцевої еліти: більшість «повстанців» належать до російських націоналістів і «православних екстремістів», які часто тісно пов᾿язані з російськими спецслужбами. У 1990-х багато з них пройшли підготовку у військово-патріотичних клубах, фінансованих Російською православною церквою. Дехто брав участь у збройних конфліктах у різних країнах, від Югославії до Чечні і Сирії. Багато вчилися в Московському педагогічному інституті і серйозно захоплювалися історичними реконструкціями. Шанувальники білого руху, зокрема, його лідера Антона Денікіна, тепер «грають у війну» на тому ж Дону [14].

Цікавий збіг: у травні 2009 року Путін поклав квіти на могилу Денікіна в Донському монастирі в Москві, де за його ініціативою був споруджений пам᾿ятник цьому генералу (останки генерала були перепоховані в 2005 році разом з останками улюбленого філософа Путіна, Івана Ільїна). Денікін (як і Ільїн) був російським націоналістом, який ігнорував прагнення не-російського населення, включаючи українців (це стало однією з причин поразки білого руху в 1920 році). Під час церемонії в Донському монастирі Путін процитував слова Денікіна про те, що Росія нікому не дозволить втручатися в її відносини з Україною [15].

Всі ці «нюанси» ніяк не відповідають образу народного руху проти пронацистського київського режиму, і Коен ігнорує їх. Отже, наведені ним факти ненадійні.

Що стосується методології Коена, він говорить про національні інтереси як про об᾿єктивну необхідність. Немає сумніву, що існує ряд постійних економічних і географічний факторів, на які будь-який уряд має звертати увагу. Однак Коен ігнорує культурний вимір міжнародних відносин. Характер національних інтересів часто залежить від того, хто їх інтерпретує. Ця інтерпретація залежить, зокрема, від різних культурних чинників. Коен же не враховує їх, надаючи перевагу «нормалізуючому» гео-політичному підходу.

Українську кризу не можна зрозуміти поза контекстом культурної політики Путіна, зокрема, у сфері історичної пам᾿яті. Ця політика базується на культі Другої світової (або, точніше, Великої Вітчизняної) війни, який став «мітом походження» путінської Росії. Цей міт, винайдений в 1960-х, але висхідний до сталінської пропаганди, підкреслює єдність совєтської держави і народу в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Метою цього міту було поховати иншу пам᾿ять – про сталінські репресії і злочини держави проти народу. Культ війни втратив свою актуальність при Ґорбачові і Єльцині, але був відновлений в 2000-х. Він прийшов на зміну набагато демократичнішій (хоча і непослідовній) політиці пам᾿яті, яка превалювала в 1990-х,  підкреслювала до-сягнення культури в XVIII і XIX століттях і культивувала пам᾿ять про великого російською поета Алєксандра Пушкіна – творця сучасної російської літератури, яку багато росіян вважають одним з найбільших досягнень своєї країни [16].

Культ війни активно підтримувала машина державної пропаганди і він мав ряд переваг з погляду путінського режиму. Він дозволив активно використовувати величезну совєтську інфраструктуру музеїв, спілок ветеранів, фільмів і т.д. для створення широкого ідеологічного консенсусу. Крім того, він володів високим мобілізаційним потенціалом, який давало йому використання сталінської формули «хто проти комунізму (тепер – Росії), той за фашизм» [17].

У цьому виборі війни замість культури в якості символу національної ідентичності – коріння кримської кризи. Це пояснює, чому російські медіа і навіть дипломати називають українську революцію фашистським рухом: це та призма, через яку вони бачать історію. Не дивно, що погляд на світ зі сталінської позиції призводить до виникнення повністю спотвореної, причо-му часто навмисно спотвореної, картини сьогодніш-ньої політичної ситуації.

Міт про війну прославляє СССР / Росію як борця за мир і рятівника світу від фашистської загрози. За даними соціологічних опитувань, більшість росіян розглядають перемогу над гітлерівською Німеччиною як найзначущішу подію XX століття, що дає Росії право на загальну подяку, а також на ті регіони Східної Европи, які Сталін окупував за згодою західних союзників. Характерно, що холокост не є частиною цього наративу. Росіяни, а не євреї, вважаються головними жертвами Гітлера. Неоднозначна роль СССР у розв᾿язанні Другої світової війни повністю ігнорується російським мітом. Совєтську окупацію Східної Европи показують як звільнення. Тому Східна Европа, включаючи Україну, опиняється у сфері «природних» інтересів Росії. Коен говорить про те, що Росія відстоює «легітимні національні інтереси (...) на своїх кордонах». Але при цьому він не уточнює, що саме мається на увазі під російськими кордонами. Україна простягається зі сходу на захід на 1300 кілометрів, вона межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою... Де закінчується сфера легітимних інтересів Росії?

Російський міт про війну не є однозначно антизахідним. Навпаки, він виправдовує зближення Росії із Заходом за умови, що Захід визнає Ялтинську систему (за іронією долі, Ялта – найкрасивіше місто в Криму). Але якщо Захід не прийме цю систему, російський міт легко може перетворитися на антизахідний, що і сталося в останні роки.

У цьому і полягає головне: міт про вій-ну заперечує політичну суб᾿єктивність східно-европейських країн і пропонує Заходу зробити те саме, що вже сталося в 1945 році. Коен підтримує цю позицію: «Ми, а не Путін, змістили кордон нової Холодної війни з Берліна, де вона була порівняно стійкою, до кордонів Росії». Як ще ми можемо інтерпретувати цю фразу, як не як заклик віддати кесарю кесареве?

На щастя, взаємодія між Росією і Заходом, відповідно до Ялтинської системи в сучасному більш складному і розбірливому світі, більше неможлива. Багато нових держав, включаючи східноевропейські, виникли в післявоєнний період. Їхню позицію не можна ігнорувати, що обмежує здатність великих держав дотримуватись правил Realpolitik (навіть, якщо б вони хотіли цього).

Важко сказати, чи передбачав уряд Владіміра Путіна, заклопотаний зміцненням підтримки всередині країни, реакцію східноевропейських країн на роздмухування культу війни. Але передбачити її було легко. Історичний досвід цих країн сформував у них «тверде переконання» в тому, що Росія є потенційною (навіть якщо часом і неактуальною) загрозою для них. У 1990-х роках вони використали свій шанс «піти на Захід» за допомогою міжнародних альянсів настільки далеко, наскільки могли. Вони сприймали Захід як модель для наслідування і форму захист. Українська криза ще раз показала, що їх підозри були абсолютно виправдані і, що Росія не відмовилася від сталінської спадщини. Коен звинувачує Білла Клінтона в «розширенні блоку НАТО на Схід», бо це шкодить російським інтересам. Можливо, він вважає, що Клінтона повинна була насамперед турбувати проблема безпеки Росії, а не, наприклад, Естонії? Але це Росія окупувала Естонію в 1940 році чи Естонія окупувала Росію? У кого більше причин відчувати загрозу? Чи тільки ядерні гіганти мають право на безпеку? «Навіщо нам запитувати думку українців, якщо це неприємно для Росії?» – іронічно запитує Джулія Йоффе, узагальнюючи позицію Коена [18].

Коен зазначає, що «багато огидних кремлівських політичних установок (...) виходять з єльцинської Росії». Але це не є причиною для зображення Росії як завжди авторитарної країни і ігнорувати вирішальний внесок Путіна в її недавній відступ від демократії. Незважаючи на всі недосконалості Єльцина, у Росії був момент відносної свободи (особливо свободи слова) в 1990-х, який зберігся до формування путінського режиму. Також конфлікти між єльцинської Росією і її східноевропейськими партнерами стосовно тлумачення історії були рідкістю. Війни пам᾿яті, такі характерні для 2000-х, почалися тоді, коли уряд Путіна освоїв неоімперську риторику.

Війна пам᾿яті між Росією і Україною досягла свого піку в період між 2005-м і 2010 роком під час президентства Віктора Ющенка (чия політика у сфері історичної пам᾿яті також була доволі маніпулятивною). Ця війна точилась, насамперед, навколо питання про голодомор (організований голод 1932-33 років, який став ключовим моментом сталінської колективізації сільського господарства). Одна з найтрагічніших подій совєтської історії, голодомор забрав життя не менше трьох мільйонів українців. У відповідь на звинувачення в голодоморі російські медіа невпинно культивували образ України –  особливо Західної України – як країни бандерівців (послідовників Степана Бандери, лідера Організації українських націоналістів) або «нацистів». Сьогодні Росія заявляє, що вона повинна захистити від бандерівців тих росіян, які живуть на Україні (переважно Східній).

Дозвольте мені прояснити свою позицію з цього болючого питання: немає жодних сумнівів в тому, що у нацистів були кола-бораціоністи в Східній Европі (в тому числі на Україні і в Росії) і деякі з них брали участь у голокості. Сьогодні деякі східноевропейські політики використовують політику пам᾿яті в націоналістичних цілях, що типологічно схоже на російський культ війни (і відрізняється від західної моделі пам᾿яті, сконцентрованої на голокості і культурній спадщині). Націоналісти, в тому числі ультраправі активісти, зіграли свою роль в українській революції. Але вони були в очевидній меншості (хоча і дуже помітні). Більшість українців просто хотіли демократії та інтеграції до Евросоюзу, що ніяк не пов᾿язано з фашизмом. Ми повинні бути обережні і не уподібнюватися тим російським націоналістам, що будь-якого українця, який прагне до на-ціонального самовизначення, називають на-ціоналістом (якщо не фашистом). Рухи за національне визволення необов᾿язково повинні бути націоналістичними рухами, навіть якщо, звичайно, їх активно підтримують націоналісти.

Чи можемо ми звести українську революцію лише до її націоналістичної складової? Швидше, є сенс розглядати недавні події на Україні в контексті нової хвилі демократичних рухів, від «кольорових революцій» 2004 року до Арабської весни і подій на Болотній площі в Росії (протестів проти фальсифікованих виборів 2011 року, які привели до зіткнень з поліцією на Болотній площі в Москві в травні 2012 року). Деякі з цих рухів мали релігійні та / або націоналістичні елементи. Це є відмінною і сумною рисою нашого часу, для якого характерний занепад універсальних цінностей. Консервативні, популістські та демократичні політичні рухи однаково поділяють цю рису. Загроза з боку ультраправих на Україні сильно перебільшена російською пропагандою, але її в жодному разі не можна ігнорувати.

Чи є ультраправа загроза на Україні реальною проблемою для російського уряду? Я так не думаю, тому що російський уряд підтримує націоналістів (включаючи ультранаціоналістів) як у Росії, так і за кордоном, а вони, в свою чергу, часто підтримують російський уряд. Партія влади «Єдина Росія» представляє Путіна як «консервативного» лідера, яким захоплюються у всьому світі [19]. У свою чергу, такі крайні праві лідери, як, наприклад, Марін Ле Пен у Франції, Хайнц-Крістіан Штрахе в Австрії чи Ґерт Віл-дерс в Нідерландах, висловлюють симпатії Пу-тіну і свою підтримку російської агресії проти України. Для Марін Ле Пена Путін є захисником «цінностей европейської цивілізації» [20]. «Кремлівські чиновники розуміють, що традиційні ліберальні і консервативні партії в Европі поступово втрачають свої позиції і, що зараз настав час, щоб почати з обережністю об᾿єднуватися з новими силами – вкрай правими націоналістами», – пише Олена Серветаса [21]. Сталін чинив так само в 1930-х, коли прагнув до союзу з Гітлером.

Чим наполегливіше російські ЗМІ зображують нову українську владу як фашистську хунту, тим зрозуміліше стає, що справжньою мішенню для російських стріл, випущених по Майдану, є Болотна. Мало хто в світі повірить цій антиукраїнській пропаганді. Але її цільова аудиторія – в основному російська. Кожен, хто виступає проти путінського режиму та його со-юзників, повинен виглядати трохи нацистом в очах його лояльних підданих.

Демократичний протест 2011-12 років проти путінського режиму здійснив сильне враження на російське керівництво. Новий період в історії режиму почався навесні 2012 року. Друге видання путінізму – це, насамперед, політика радикального культурного консерватизму, від справи Pussy Riot до закону про гей-пропаганди. Ця політика прийшла на зміну маневрування між агресивними націоналістами і прихильниками ліберальної модернізації. З метою маргіналізувати «креативний клас» (основну силу протестного руху) режим спробував підсилити розрив між двома Росіями, ліберальною і традиціоналістичною. Перед загрозою економічної депресії уряду Путіна практично нічого запропонувати країні у сфері соціальної та економічної політики. Радикальний культурний консерватизм є його останнім ресурсом.

Програма радикального культурного консерватизму включає в себе прагнення до стабільності і відразу до змін, особливо революцій; акцент на традиційних цінностях і союз з православною церквою; відродження совєтського антиінтелектуалізму і хрестовий похід проти «девіантної поведінки» (включаючи так звану «нетрадиційну» сексуальну пове-дінку). Ця політика, яка доповнюється караль-ними заходами і новим законодавством, значно підсилила поліцейський контроль над російським суспільством. Зокрема, у травні 2014 Путін підписав «меморіальний закон», що визначає кримінальну відповідальність за «поширення завідомо неправдивої інформації про дії СССР під час Другої світової війни» [22]. Ненависть до Заходу, який постає аморальним і антиросійським по своїй суті, є спільною рисою всіх цих тенденцій. Ніколи ще викриття «прихильників нацизму» не були настільки гучними в Росії, як сьогодні.

У певному, і вельми глибокому, сенсі анексія Криму також є вираженням культурного консерватизму з його абсолютно середньовічним прагненням до загарбування земель і пристрастю до відчутних символів влади. Культурний консерватизм, авторитаризм і агресивна зовнішня політика часто йдуть рука об руку.

Політика Путіна в сфері історичної пам᾿яті є аж ніяк не безневинним виразом «нормальних» почуттів його співвітчизників стосовно минулого і навіть не прагматичним використанням цих почуттів. Це глибоко засвоєний світогляд, який вплинув на його бачення національної безпеки і зовнішньої політики. Українська криза недвозначно свідчить про це.

У квітні 2005 року Путін назвав «розпад Совєтського Союзу» «головною геополітичною катастрофою століття» [23]. Три роки по тому, у квітні 2008-го, він сердито протестував проти можливого союзу НАТО з Україною: «Україна – це навіть не держава. Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Европа, а частина, і то значна, подарована нами» [24]. Сьогодні «подарунок» намагаються забрати назад. Пам᾿ять про Російську імперію розглянуто в формі єдиної історичної реальності на постсовєтському просторі, це живить агресивну зовнішню політику. Говорячи про існування «принаймні, двох Україн», Коен демонструє таке ж, як і Путін, почуття історичної реальності, яке мало хто поділяє в Східній Европі.

Протягом десятиліть головною рисою українського суспільства було те, що біль-шість українців визнавали відмінності, які збереглися між ними, але хотіли жити разом. Це було структурним фундаментом української демократії (що робило Україну настільки відмінною від «моноцентричної» Росії, але схожою з такими країнами, як, наприклад, Канада і Великобританія). Можна спробувати нав᾿язати бачення «глибоко розділеної країни» і навіть допомогти «двом Українам», які почали воювати одна проти одної. Такий сценарій Путін, звичайно, вітав би. Але навіть якщо Росія забере Крим та збереже Донецьк, вона остаточно втратить решту України, як і всю Східну Европу, яка тепер неминуче приміряє українську ситуацію на себе. Дозвольте мені запитати Коена: чи в інтересах Росії стати країною без друзів, за винятком кількох инших диктатур?

Я вважаю, що в національних інтересах Росії – стати демократичною країною. Для досягнення цієї мети Росія має потенціал, насамперед, культурний та інтелектуальний. Вона повинна співпрацювати з иншими демократіями, включаючи східноевропейських сусідів. Завоювати їхню дружбу буде складно, але культурні та особисті взаємозв᾿язки можуть справді допомогти. Для цього Росія повинна визнати право країн Східної Европи не довіряти їй. І, звичайно не ставити їх у становище, коли доведеться вибирати між Росією і Заходом. Якими б не були історичні гріхи инших країн, Росія несе левову частку відповідальності за ті проблеми, які існують між нею і її сусідами, хоча б тому, що вони керувалися з Москви, а не з Києва, Таллінна чи Варшави. Росія зобов᾿язана взяти на себе ініціативу для мирного врегулювання цих питань. Я думаю, що це б було єдиним демократичним способом визначення національних інтересів Росії «на її кордонах». Політика президента Єльцина, принаймні, впродовж частини його правління виходила з такого розуміння.

Стівен Коен нарікає: «Якщо Росія при Єльцині, на думку американських ЗМІ, мала легітимні (...) національні інтереси, зараз нас змусили вірити в те, що у путінській Росії їх немає взагалі». Але це цілком нормально: демократичні держави часто не можуть визнати легітимним те, що авторитарний режим вважає своїм правом.

З яких би причин Коен не підтримував Путіна, його погляд на політику останнього сильно спотворений. У світлі путінської політики пам᾿яті немає ніяких сумнівів в тому, що відповідальність за українську кризу лежить в перш за все на Росії.

Якщо Росія не поверне Крим Україні (що малоймовірно), будь-які домовленості матимуть тимчасовий характер. Поки що рейтинг Путіна зростає. Але ефект від анексії Криму не триватиме вічно. Чи спробує Путін знову збільшити свою популярність за рахунок «маленької переможної війни»? Росія навряд чи припинить дестабілізувати ситуацію на «своїх кордонах». Українська криза, можливо, знаменує виникнення набагато менш стабільного та передбачуваного світу, ніж той, у якому ми звикли жити за останні десятиліття.

Російська агресія проти України рішуче розходиться зі звичним очікуванням, що провідні світові держави будуть слідувати відповідальному та передбачуваному політич-ному курсу, що дасть можливість уникнути серйозних військових конфліктів. Ось чому нинішня криза, незалежно від того, яким буде її результат, вже призвела до виникнення нової епохи в міжнародних відносинах. Сьо-годні ми не можемо передбачити, де саме проходить «червона лінія» для Росії та инших авторитарних режимів, які можуть піддатися спокусі наслідувати її приклад. Територіальна цілісність, відмова від загрози застосування сили та инші принципи Гельсінкських угод 1975 більше не є недоторканними. Це дестабілізує всю систему міжнародних відносин і ставить під сумнів багато практик, на які ми покладалися протягом десятиліть, включаючи принцип Never again! («Ніколи більше!»), що виник під впливом трагічного досвіду Другої світової війни і привів до політики розрядки, революції в галузі прав людини 1970-х років і падіння комунізму. Сьогодні, можливо, вперше з часів Карибської кризи, в усякому разі з часів совєтського вторгнення в Афганістан в 1979 році, виникла реальна загроза світової війни.

Це означає, що сучасний світ вступив в новий етап своєї історії. Попередній період, який почався кризою комунізму і закінченням холодної війни, завершився. «Кількісні» зміни, що накопичувалися протягом останніх років, нарешті, призвели до якісної перерви. Захід у сформованих умовах повинен розробити абсолютно нову лінію поведінки щодо Росії.

1.Chotiner I. Meet Vladimir Putin᾿s American apologist// www.newrepublic.com/article/116820/vladimir-putin-defended- american-leftist; Young C. Meet Stephen F. Cohen, Vladimir Putin᾿s Best Friend in the American Media //  www.thedailybeast.com/articles/2014/03/16/meet- stephen-f-cohen-vladimir-putin-s-best-friend-in-the-american-media.html; Idem. Putin᾿s Pal //www.slate.com/articles/news_and_politics/foreigners/2014/07/stephen_cohen_ vladimir_putin_s_apologist_the_nation_just_published_the_most.html; Ioffe J. Putin᾿s American Toady at The Nation Gets Even Toadier // www.newrepublic.com/article/117606/stephen-cohen-wrong-russia-ukraine- america; Kirchick J. How the ᾿Realists᾿ misjudged Ukraine //

 www.thedailybeast.com/articles/2014/03/03/the-realists-misjudged- ukraine.html; Chait J. The Pathetic Lives of Putin᾿s American Dupes // nymag.com/daily/intelligencer/2014/03/pathetic-lives-of-putins-american-  dupes.html;Pifer S. Kyiv᾿s Atrocities? A More Nuanced Look at the Ukraine Crisis // www.brookings.edu/blogs/up-front/posts/2014/07/08-kyiv-atrocities- nuanced-look-ukraine-crisis-pifer.

2.Cohen S.F. Demonizing Putin Endangers America᾿s Security// www.thenation.com/article/176191/demonizing-putin-endangers- americas-security; Idem. Distorting Russia: How the American Media Misrepresent Putin, Sochi and Ukraine // www.thenation.com/article/178344/distorting-russia; Idem. Cold War Again: Who᾿s Responsible? //www.thenation.com/article/179119/cold-war-again-whos-responsible; Idem. The Silence of American Hawks about Kiev᾿s Atrocities // www.thenation.com/article/180466/silence-american-hawks-about-kievs- atrocities; van den Heuvel K. and Cohen S.F. Cold War against Russia — without Debate // www.thenation.com/article/179579/cold-war-against-russia-without-debate; Idem. Why Is Washington Risking War with Russia? //www.thenation.com/article/180825/why-washington-risking-war- russia; Zakaria F. Ukrainians Reacting to Russia᾿s Military Movement in Crimea // transcripts.cnn.com/TRANSCRIPTS/1403/02/fzgps.01.html; Schlanger Z. The American Who Dared Make Putin᾿s Case // www.newsweek.com/american-who-dared-make-putins-case-231388, ᾿We Are not Beginning a new Cold War, We Are Well into It᾿: Stephen Cohen on Russia-Ukraine crisis //www.democracynow.org/2014/4/17/we_are_not_beginning_a_new.

3.О длительном «романе» Коэна с Россией см.: Young C. Meet Stephen F. Cohen, статья, указанная в прим. 1.

4.Cohen S.F. Bukharin and the Bolshevik Revolution: A Political Biography, 1888–1938, Knopf A.A., 1973; Idem. Rethinking the Soviet Experience: Politics and History since 1917. Oxford University Press, 1986; Idem. Soviet Fates and Lost Alternatives: From Stalinism to the New Cold War. Columbia University Press, 2009.

5.Idem. Soviet Fates and Lost Alternatives. P. 27.

6.Idem. Failed Crusade: America and the Tragedy of Post-Communist Russia. Norton, 2001. P. xv.

7.Chait J. Статья, указанная в примечании 1.

8.Young C. Meet Stephen F. Cohen, статья, указанная в примечании 1.

9.Jonathan Chait, статья, указанная в примечании 1.

10.См. статьи Steven Pifer and Cathy Young, указанные в примечании 1.

11.Заявление МИД России о группе поддержки для Украины, 17 марта 2014 //www.mid.ru/brp_4.nsf/newsline/49766426492B6E9644257C9E0036B79A.

12.Лавров C. 65-летие Великой Победы // http://www.mid.ru/bdomp/Ns-dos.f/44a7dafc231dc11ac32576d6002f70c1/432569d800223f34c32576ac0025f4cd!OpenDocument; Interview of the Russian foreign minister Sergey Lavrov to Bloomberg TV, Moscow, 14 May 2014 //www.mid.ru/brp_4.nsf/0/FC216870BE040E3C44257CD900491440.

13.Transcript: Putin Says Russia Will Protect the Rights of Russians Abroad //www.washingtonpost.com/world/transcript-putin-says-russia-will-protect-the- rights-of-russians-abroad/2014/03/18/432a1e60-ae99-11e3-a49e-76adc9210f19_story.html.

14.Митрохин Н. Нашествие фарсиан. 2014. 19мая// grani.ru/opinion/mitrokhin/m.229356.html

15.Zarakhovich Y. Putin Pays Homage to Ilyin // Eurasia Daily Monitor. 6/106. 2009. 3 June.www.jamestown.org/single/?no_cache=1&tx_ttnews%5Btt_news%5D=35075#.U-wlPSzD9Ms; Kishkovsky S. Echoes of Civil War in Reburial of Russian // New York Times. 2005. 3 October.www.nytimes.com/2005/10/03/world/europe/03iht-soviet.html.

16.Tumarkin N. The Living and the Dead: The Rise and Fall of the Cult of WWII in Russia. N.Y.: Basic Books, 1994; Khapaeva D. Historical Memory in Post-Soviet Gothic Society // Social Research. Vol. 76. No. 1. 2009. P. 359–394; Память о войне 60 лет спустя: Россия, Германия, Европа // Специальный выпуск журнала «Неприкосновенный запас». 2005. № 40-41. См. также мою книгу «Память строгого режима: История и политика в России» (М.: НЛО, 2011).

17.См. об этом: Фюре Ф. Прошлое одной иллюзии. М.: Ad Marginem, 1998.

18.Ioffe J. Putin᾿s America Today, статья, указанная в прим. 1.

19.См.,например, главного идеолога партии «Единая Россия» и заместителя председателя Государственной Думы Сергея Железняка в интервью Первому каналу, 20 января 2014:www.1tv.ru/sprojects_edition_p/si=5756&fi=28534.

20.Marine Le Pen salue Vladimir Poutine avec qui elle défend des ᾿valeurs communes᾿ //www.lemonde.fr/europeennes-2014/article/2014/05/18/marine-le-pen-salue- vladimir-poutine-avec-qui-elle-defend-des-valeurs-communes_4420810_4350146.html; Marine Le Pen, leader of France᾿s far-right National Front, blamed the European Union for declaring a new Cold War on Russia that would hurt all concerned //www.reuters.com/article/2014/04/12/us-ukraine-crisis-le-pen-russia-idUSBREA3B09I20140412.

21.Servettaz E. Putin᾿s Far-Right Friends in Europe // imrussia.org/en/russia-and-the-world/645-putins-far-right-friends-in-europe. См. также: Tharoor I. It᾿s not Just Ukraine: Putin᾿s Friends in Europe Are Gaining Strength //www.washingtonpost.com/blogs/ worldviews/wp/2014/05/07/its-not-just-ukraine-putins-friends-in-europe-are-gaining-strength/; Higgins A. Far-right Fever for a Europe Tied to Russia //www.nytimes.com/2014/05/21/world/europe/europes-far-right-looks-to-russia-as-a-guiding-force.html; Snyder T. Ukraine: The Antidote to Europe᾿s Fascists? // www.nybooks.com/blogs/nyrblog/2014/may/27/ukraine-antidote-europes-fascists/; Idem. The Battle in Ukraine Means Everything: Fascism Returns to the Continent It Once Destroyed // www.newrepublic.com/article/117692/fascism-returns-ukraine.

22.Федеральный закон от 5 мая 2014 года // Российская газета. 2014. 7 мая.www.rg.ru/2014/05/07/reabilitacia-dok.html. См. мои статьи: «Память в законе» // www.russ.ru/Mirovaya-povestka/Pamyat-v-zakone и «Post-scriptum» // www.russ.ru/Mirovaya-povestka/Post-scriptum2.

23.Владимир Путин. Послание Федеральному Собранию Российской Федерации. 25 апреля 2005 года

http://archive.kremlin.ru/appears/2005/04/25/1223_type63372type63374type82634_87049.shtml

24.Блок НАТО разошелся на блокпакеты // Коммерсант. 2008. 7 апреля. www.kommersant.ru/doc/877224.

ч
и
с
л
о

79

2015