Лілія Шевцова

У РФ підвели підсумки року і війни проти України:
катастрофа, ніякого руского міра немає

Рівно 100 років тому, в 1914 році, Росія вступила у війну, яка її ж згубила. Варто зазначити, що ювілейний рік вдався як на замовлення. Він був наповнений не театральним драматизмом.

Головна, визначальна подія – Піррова перемога в Криму. Після тріумфальної сочинської Олімпіади президент Путін остаточно повірив у свою фартову зірку і взяв Крим. Мотивів було, мабуть, три: помститись нерозумним американцям за Майдан і Януковича і перетворити свою українську поразку на перемогу; зміцнити свої рейтингові позиції, оскільки народ готовий вітати все, що схоже на прояв сили, тим більше стосовно Заходу; гарантувати собі горде місце в історії, яка охоче і солодко віддається переможцю.

Про історію говорити складно, але за першими двома пунктами результат перевершив очікування. Захід практично втратив дар мови, ініціатива в Україні повністю перейшла до Кремля, а росіяни впали в масову ейфорію, рівної якій не було, мабуть, з часів польоту Гагаріна. На хвилі цієї ейфорії, народної від Путіна, і путінської від самого себе, президент навіть надіслав запит до Ради Федерації на офіційний дозвіл для введення військ на територію України, який миттєво дали – одноголосно і без єдиного питання. Лише Богові відомо, чому тоді Путін не зробив наступний, вже абсолютно фатальний крок. Мабуть, він був до нього готовий, инакше навіщо було питати дозволу і доводити дві країни, та й увесь світ, до передінфарктного стану? На це питання немає відповіді. Швидше за все, просто в останній момент він здригнувся і не наважився. У будь-якому разі, тоді не наважився. Ну, і слава Богу.

Він обрав инший варіант – так звану гібридну війну. Варіант всім був хороший: ні війни, ні миру. Для Києва – демонстрація якісної бойової переваги, яка дає можливість в будь-який момент, на будь-якому етапі повернути ситуацію на свою користь.

Для Заходу – крутити їм мізки, дражнити, не зізнаватися – нехай доводять, що ми там воюємо, хрін у них вийде.

Для своїх – телепропаганда, та яка! Небачена досі, тотальна, фактично – створення паралельної реальності. І це все, як і Крим, теж вдалось! 

Київ пітнів, сопів, але бився, хоч кволо і невміло, як дівчисько.

Захід задихнувся від безсилої люті, і нічого не зміг, здавалося, запропонувати, крім якихось смішних персональних санкцій. Мізуліна в Штати не пустять! Ну, налякали до смерті!

А народ вірив у все, про що йому розповідали з ящика. Насамперед в те, у що дуже хотів вірити. У те, що ми оточені лихими, нетрадиційно орієнтованими супостатами. У те, що ми не просто сидимо в трєніках і з пивком перед телевізором, а б’ємося з чорними силами зла на чолі з Бараком Обамою. У те, що ворог буде розбитий, перемога буде за нами.

 Все було як найкраще. А потім зламалося. Причому одразу. Почалося – після падіння літака («Боїнга» на Донбасі – ред.). Потім – у Брісбені (де Путін став ізгоєм на саміті G20 – ред.).

Йому ніхто нічого не доказує. Як дружина нічого не доказує чоловікові, який прийшов під ранок зі слідами помади на комірі і клянеться, що допомагав приятелеві ремонтувати пилосос. З ним просто перестали розмовляти. 

Паралельно перестали здаватися смішними санкції. І через наші контрсанкції почали підніматись ціни на продукти. А потім повалився рубль.

В результаті на кінець року ситуація стала доволі-таки катастрофічною.

У зовнішній політиці Росія зазнала поразки у всіх головних, стратегічних напрямках.

Сусіди. Україна безнадійно втрачена. Сталося саме те, чого найбільше боявся Путін: Україна рішуче і безповоротно повернулась до Заходу передом, а до нас задом. В українську соціологію всього річної давності, коли Росію сприймали як друга, в НАТО категорично не хотіли, а Путін був найпопулярнішим політиком, зараз важко навіть повірити. 

Але не тільки Україну, ми всіх розполохали. Лукашенко відкрито шкіриться, Назарбаєв акуратно дистанціюється. Крим вони так і не визнали, Донбас засуджують.

Що й зрозуміло.

Публічне зґвалтування навряд чи здатне справити позитивне враження на оточуючих. Президент Путін повторює мантру про ведмедя, який господар в тайзі. Цей образ не всім жителям тайги здається привабливим. 

А тому: 

Евразійський союз – до побачення. 

Митний союз – туди  ж.

Рускій мір... Ну, чисто хризантеми в саду...

Жодні союзи з країною, економічно неспроможною і політично агресивною, нікому не цікаві і просто неможливі. Ніякого руского міра, заснованого на імперському насильстві, вже не буде. 

НАТО. Досі дипломатичними зусиллями, різноманітною співпрацею, нехай холоднуватим, але партнерством вдавалося уповільнити просування НАТО до російських кордонів. Тепер Кремль зробив усе, щоб гранично посилити бажання всіх наших сусідів якомога швидше попроситися під натівський парасольку – і гранично ускладнити для НАТО пошук причин, щоб відмовляти в цих проханнях. 

Двополярний світ. Про нього можна забути. У сенсі, нам забути. Китайці, ймовірно, можуть ставити перед собою перспективну задачу скласти Штатам глобальну конкуренцію. Ми – ні. 

Найбільш точна характеристика міжнародного становища Росії до кінця року – моральна ізоляція. 

У внутрішній політиці рік був мутним. Спочатку тріумфальна хода, яку супроводжували сеанси масового гіпнозу. Потім – ті ж сеанси, але вже без тріумфальної ходи. 

Основний фронт був відкритий в історико-культурному напрямі. Розцвіли духовні скріпи і всіляка сакралка. Похвалили Молотова – за Ріббентропа. Піддали батьківській критиці російську класичну літературу: нуднувата (Толстой і Достоєвський) і не завжди дотягує за якісними показниками (Пушкін і Лермонтов).

Мудра РПЦ, раніше за всіх щось почала кумекати в економічних перспективах, піднесла голос проти гріховного культу споживання і взагалі проти насолод. Геть буржуазний гедонізм! Вище прапор пролетарського мазохізму!

Влада продовжувала ліниво загвинчувати гайки. В принципі, маючи 85% схвалення, можна розслабитися і гайковий ключ взагалі відкласти. Так що, це робилося швидше за звичкою, щоб чимось зайняти руки. Ну, не чотки ж перебирати? Влада займала руки тим, що працьовито і неухильно, немов у режимі нарощуваних санкцій, стискала простір свободи слова та душила НКО.

Однак до кінця року, коли різко просіла економіка, в діях влади почали посилюватися репресивні ноти. Минулий новий рік пройшов під знаком звільнення МБХ. Цей проходить під знаком очікування ув’язнення Олексія Навального. 

2015 обіцяє багато цікавого, хоча й мало приємного. Отримавши вітальну листівку у вигляді маленького рубля з підписом «Привіт з Криму», народ до Нового року оцінити гумор не встиг. Але після свят поступово почне приходити розуміння, що цінники в магазинах – не що инше, як рахунок за геополітичну авантюру. Що Крим, який малюється якоюсь приємної опцією, бонусом від фірми за мої прекрасні очі, коштує грошей, причому конкретно з моєї кишені.

Що я, чарівна високодуховна Попелюшка, яка трохи перебрала на балу, і ось карета моєї мрії перетворилася на гарбуз, а кучер, якому я так вірила – в крота. Я сама, звичайно, в цьому не винна, я ніколи ні в чому не винна і завжди всюди права. Але хтось же винен, ні?

ч
и
с
л
о

79

2015