|
Тарас ВознякЧому в Україні вже рік буксують реформи?
Ось уже
невдовзі рік, як Україна з чималою кров’ю таки позбулася режиму Януковича.
Відкрилися нові можливості. Та як ми їх реалізували? Можна підбивати певні
підсумки. І, відповідно, ставити не завжди приємні запитання. Найнеприємнішими але посутніми є два з них: 1) Чому ми
не надто успішні у війні з Росією? 2) Чому ми
так і не змогли почати трансформацію системи влади в Україні? Що
стосується війни, то заради справедливості все ж варто наголосити на тому, що
мало хто воював з Росією впродовж року і не зазнав поразки. Тому не все так
погано. Що
стосується реформ – то тут проблема. І вона дедалі очевидніша. Реформи буксують
попри бажання суспільства, попри однозначне стимулювання реформ нашими
західними партнерами, які від м’яких натяків перейшли до жорсткої формули:
спершу реформи, а потім гроші. З’ясуймо, у
чому ж справа. Спочатку кілька здогадок: Перша. Та
частина політичного класу, яка є зараз при владі, виросла у теплій і комфортній
епосі кучми-ющенка (не йдеться тут про їхні політичні
преференції), коли головне було попасти у владний чи коловладний
пул (навіть у формі опозиції), і можна було розслаблено та радісно користати з
благ завжди щедрого бюджету. Тобто «пиляти» бюджет і не надто задумуватися про
майбутнє. Суть зміни влади для людей, що там народилися, завжди полягала тільки
в тому, що одна команда «пиляльщиків» бюджету ставала
до того бюджету ближчою, а инша трохи віддалялася.
Проте недалеко. Це ще були часи відносно лагідні. Жорсткість внесла епоха януковичів, які різко відсунули всіх инших
від цієї теплої лагуни. Це й призвело до вибуху Майдану 2013-2014 рр. Однак за
цей рік утвердилася підозра, що для тих, хто стояв на сцені Майдану, а не під
нею, підспудним і невитравним бажанням було повернення до кучмівсько-ющенківського
status quo – теплої лагуни
«дерибанщиків бюджету». І всупереч тому, що вони
проголошували зі сцени, потрафляючи бажанню Майдану. Тому є глибока і,
здається, обґрунтована підозра, що значна частина політичного класу, який зараз
є при владі, насправді не хоче жодних реформ. Він інстинктивно хоче повернутися
у блаженну лагуну кучми-ющенка. Друга. Однак змінилися об’єктивні обставини. У внутрішньополітичному, зовнішньополітичному й економічному сенсі в Україні відбулися незворотні
зміни. Тому повернутися у батьківське кучмісько-ющенківське
лоно немає жодної можливості. Просто немає тих ресурсів, які можна дерибанити, як колись. І так само суспільні настрої
вибухові – «эти глаза напротив». Сьогодні політики ходять по лезу бритви. Хоча,
правди ради, маю сказати – гіперуспішно: декому вдається
з «кулею в лоб» чудесно виглядати от вже рік, не провівши досі жодних реформ…
Так само, як декому з «миром вже завтра»… Ще однією проблемою є жорсткий
пресинг Заходу, якому остогидли клептократичні
та сибаритські звички нашого політичного класу. Кілька разів він доволі жорстко
попередив наших сибаритів: або реформи, або… Правда, не надто успішно. Ті й
далі продовжують вдавати, що не чують. Та все це,
так би мовити, особливості нашого національного політичного класу. А є справді
істотні причини: Перша. Реформи
– це травма. Травма і для суспільства, і для політичного класу. Реформи – це
зміна, яка не може не бути дискомфортом. Не всі виходять з реформ із бонусом.
Дехто просто випадає з суспільного чи економічного життя. Напевно, всі знають,
як реформи відбувалися у країнах центральної Европи.
Недарма їх назвали шоковою терапією. Однак без неї пацієнт би не вижив. І постсовєтські країни центральної Европи
не лише вижили, але й досягли значних успіхів. Хоча при цьому були відсунуті
від суспільної активності і посткомуністи, і
компрадори, і кримінал. А саме з посткомуністів,
компрадорів та криміналу й рекрутувався український політичний клас. Не весь,
звичайно. Проте… Десь близько… Та
повернімося до травми. Україна вже не має амортизуючого
ресурсу (окрім допомоги Заходу). Тому травма буде жорсткою. Вона вже є жорсткою
– більш ніж 100% інфляція гривні знову заганяє українське суспільство у темні
1990-ті. Друга. На
реформи політична верства може наважитися, коли має підтримку. І то не з
Заходу, а всередині країни. Тут є два варіанти: 1) Може
бути масова підтримка всього народу. Як правило, за цих обставин народ, власне,
й не розуміє, про що йдеться і чого йому коштуватимуть ці реформи. Як-от при
розвалі СССР – мало хто, а я переконаний, що ніхто не розумів, як ситуація
розвиватиметься далі і чого коштуватиме підтримка такого розвитку ситуації.
Однак за політичною верствою була воля народу йти на розвал СССР. І добре.
Однак підкреслюю – за такої підтримки народ хоче змін, однак не знає їх
наслідків. Чи є така підтримка реформ в Україні? Хоч це й печально, гадаю, що
немає. Народ не готовий. Як слоган «хочемо реформ» це працює. Однак народ уже
знає, що таке шокова терапія – пройшов 1990-ті, бачив, як це відбувалося у
сусідів. Сьогодні народ «хоче реформ», однак не готовий за це платити аж таку
ціну. Тобто, ми – за реформи, але щоб вони мене і моїх близьких не зачепили. А
це неможливо. Тому наш добрий народ теж лукавить. 2) Якщо ж
масової підтримки як готовності до посвяти немає, то є другий варіант – можна
опертися на найактивнішу частину суспільства. Як Ататюрк, коли реформував
Османську імперію в сучасну національну країну – Турецьку республіку. При
дрімоті чи пасивності значної частини суспільства. Але ця суспільно
найактивніша частина суспільства має бути консолідована у політичні структури,
якими можуть бути рухи чи партії, і крім того, об’єднана консенсусом щодо
проведення всього цього комплексу реформ. Чи має наш владний політичний клас
опертя на таку консолідовану і рішучу меншість, політичну партію чи рух? Теж,
на жаль, ні. Бо їх просто немає. Водночас ми
бачимо, що українське суспільство не є пасивним. Ми ж бачимо, як вибухнув
волонтерський рух, що сформував паралельне до агонізуючої армії військо з
добровольчих батальйонів. Як вибухнув волонтерський рух, який почав допомагати
армії. Але як
можна ці суспільні рухи залучити до підтримки таких потенційно болючих реформ? На жаль,
тут і криється фатальна системна помилка. Найбанальніше і найзвичніше для
нашого владного олімпу – це застосування масмедійного
пресингу з усім його інструментарієм. Або ж
залучення цих активістів до політичних партій через своєрідну купівлю знакових
людей. Включаючи окремих з них до виборчих списків «так званих партій». Як «так
званих», запитає пересічний глядач телебачення – та ж їх он стільки багато, що
аж рябить в очах. На жаль, мушу розчарувати наших мешканців віртуальних
просторів. Якщо
говорити про нашу Верховну Раду, то там немає жодної реальної політичної
партії. Там є клуби по інтересах, які об’єднані або якимось конкретним олігархічним
угрупуванням, або конкретним олігархом. А більшість є композицією з
репрезентантів цих самих олігархічних угрупувань. Дивовижна картина – мозаїчна
і вигадлива. Однак вона не має жодного стосунку до того, що ми зазвичай
розуміємо під партією – партією, яка має кадровий склад (і не 20-30 активістів
на область), з активною участю її членів у формуванні політики партії; партією,
яка сягає народних мас. Якщо
говорити про теперішню Верховну Раду, то там головно представлені віртуальні
конструкції, симулякри, картинки з ТБ та реклами. Ось
така постмодерністська солянка. Ця солянка чудово панує у нашій країні – що й
показали останні вибори. До влади на останніх парламентських виборах ці симулякри пробилися не завдяки ідеям, діяльності партійців
чи вираження волі людей, а через суто маркетингові технології, які мають на
меті продати покупцю не те, чого він потребує, а те, що хоче «втулити»
продавець. Українському суспільству «втулили» сьогоднішній склад Верховної
Ради. Не вперше, звісно. І звично. І це та трагічна
помилка, яка й не дає можливості реалізовувати неминуче шоковий комплекс
реформ. Вкотре виборчий «лохотрон» розірвав сув’язь
народу та влади. Інструментами
такого «втулення непотрібного» стала, як у звичному
маркетингу, реклама. Реклама, яка потоками лилася з екранів телебачення, масмедій взагалі, яка розкручувала бренди – на той момент
бренди «комбатів», «сотників», «молодих», «нових», «дівчат», «зірок
журналістики» і т.д. Відпали бренди «господарників», «донецьких», «поп-зірок»
минулої епохи. Але суть не змінилася. Суть «лохотрону».
Про зовсім вже «розводилівські» проекти навіть мови
не веду – самі знаєте, хто найгучніший, попри свій зріст у нашій Верховній
Раді. А голосували… Я про більш пристойні фрагменти владного олімпу. Так в
Україні виграють вибори. Так формується Верховна Рада. Але партія
– це не гроші олігарха для проплачених «активістів», партія – це не прикуплені
«бренди», усе це імітації. Партія –
це, щонайперше, причетність. Причетність до спільної справи, яка включає в себе
і візію майбутнього, і план його реалізації, і
посвячення задля його реалізації. А це посвячення можливе тільки тоді, коли
реалізовуватимуть не плани політичної верхівки, а партійців – і інколи навіть
плани народу. Ну і коли є хоч натяк на сув’язь народу та влади. Однак чи
можна в опорі на симулякри, якими є сьогоднішні
парламентські партії, без загрози для існування України (а це є особливістю
моменту) взагалі провести таку необхідну трансформацію суспільства, яка
неминуче буде шоком? Переконаний
– ні. Тому й бояться проводити реформи різного роду «кулі в лоб». Причина у
тому, що теперішня влада, хоч як це сумно визнавати, висить у повітрі. Марить
про лагуну кучми-ющенка, боїться різких змін, а тому
поволі зсувається у болото імітації та стагнації. А відведений Україні історичний
час минає. Дехто може
образитися: та ж ми персонально маємо найкращі наміри. Погоджуюся. Маєте. Однак
добрими намірами… і далі за текстом… Тому я не даремно пишу про «владу на
загал», у якій першу скрипку грають не «бантики збоку», прикуплені перед
виборами, чи випадково чесні люди, а все ті ж власники партій та партійних
брендів. «Бантики» безсилі. Співчуваю. Допомога тільки у психоаналітика. Тому на
запитання, чому ця влада на загал не співпрацює належно з народом і з його
активною частиною задля змін в суспільстві, імплементації реформ – відповідь,
на жаль, така: та вона й не може цього робити, немає інструментів. Це не вибори
виграти… Певним чином вона сама загнала себе у цей глухий кут. Хотіли за всяку
ціну виграти вибори, чубилися між собою і не зчулися,
як втратили живий зв’язок з людьми. А за «розводилово»
на виборах треба платити… Бо ж народ теж поволі «відморожується». Чи
співпрацює вона з народом або його активною частиною задля перемоги у війні з
Росією? Теж, на жаль, слабо. Немає інструментів. Це не вибори виграти з
допомогою телебачення… Життя – це реальність, а не віртуалія. Для декого
є марне сподівання, що війна все має списувати. На це і розрахунок імітаторів
реформ. Однак пауза занадто затягнулася. Не можна ходити рік з «кулею у лобі».
Колись народ таки змучиться. Чи це
глухий кут? Переконаний, що ні. Просто ми спостерігаємо завершення агонії кучмісько-ющенківсько-януковичівської політичної еліти.
Після двох Майданів вона так до кінця і не обновилася. І не про персоналії
йдеться – йдеться про спосіб мислення та стиль поведінки. Вона ніяк не може
пуститися берега збудованої Кучмою олігархічної України. Вихід
простий – потрібно присікати всяку імітацію. Імітацію
партій називати імітацією партій. Імітацію реформ треба називати імітацією
реформ. Минає рік
після Майдану – пора виставляти рахунки. Кредит довіри було видано величезний. Може, воно й на добре, що невдовзі доведеться
починати з чистого листка. І так кілька разів. Для того, щоб вода у криниці стала
чистою, її доведеться вичерпувати ще не один раз. Щоб тільки Україна це пережила. |
ч
|
 |
|