Сергій Дацюк

Чи потрібна філософія в Україні

I

НАВІЩО ВЗАГАЛІ ПОТРІБНА ФІЛОСОФІЯ?

Філософія використовувалася державною владою в якості ідеології так довго, що вона втратила свій справжній сенс і своє глибинне призначення на цій території. Не тільки СССР не потребував філософії, але і незалежна Україна також її не потребує, бо до утилітарного використання філософії задля рекламних маніпуляцій тепер долучився ще і бізнес. Ситуація стала аж надто загрозливою: сьогодні в найкрупніших вузах – Києво-Могилянці та Університеті Шевченка – зібрати студентів на доповідь зі складною філософською темою, якщо вона не торкається отримання диплому чи можливості зробити кар’єру, чим далі, тим більше скидається на вправи з «шаленості хоробрих». Тобто чисто духовні мотивації у відносинах з філософією втрачені вже навіть у студентства. Зрештою ми вирішили спробувати відповісти на питання – навіщо взагалі та яка потрібна філософія і як вона можлива в Україні.

 
ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ І ЯКА ВОНА БУВАЄ?

Філософія творить найзагальніші уявлення про все. Отже філософія це перш за все онтологія – уявлення про буття, уявлення про світ, його походження та кінець, уявлення про першооснови (першоелементи) світу та способи їх сполучення між собою, але також і гносеологія – знання про знання, а зараз вже і когнітологія – уявлення як про світ так і про позасвіт з точки зору засновків для знань. І тільки потім – філософія це безліч пов’язаних з цими, але менш загальних питань. Ці инші питання розглядаються в безлічі сфер знань – логіці, етиці, естетиці, психології, соціальній філософії, соціології, лінгвістиці і т.д. Всі вони тільки тоді належать до філософії, коли зазнають перетворень на рівні фундаментальних засновків.

Філософія суть потуга до діяльності чистого духу в концептуалізації нових уявлень та в узагальненні існуючого опису світу. Духовна потуга філософії має справу з епохальними засновками та з пошуком духовної перспективи в кожну епоху, в той час як узагальнююча її потуга має справу з загальним підходом до опису існуючого через пошук істини чи смислу. Ці дві принципово різні потуги філософії можна розрізняти в зв’язку з ідеями, висловленими Рорті в книзі «Філософія та дзеркало природи».

Філософія має свою спеціалізацію з точки зору способу самого філософствування – філософська публіцистика, філософська есеїстика чи філософська проза, метафорична філософія структуралістів-філологів, академічна (викладацько-монографічна) філософія як спосіб викладацько-нормативної інтерпретації філософських ідей. Всі ці спеціалізації можуть не завжди відповідати найголовнішим потугам філософії – духовній та узагальнюючій, бо справжня філософія – це завжди фундаментальна теоретична філософія, яку би форму чи спосіб філософствування вона не обирала.

Тут одразу ж виникає проблема в розумінні академізму в філософії. Визначення «академічна філософія» ви не знайдете в жодній енциклопедії чи словнику, хоча воно і є вживаним. Традиційно академічна філософія це та, яку викладають в академіях чи університетах, яка присутня в монографіях філософів. Академічна філософія суть філософська універсальність в платонівському смислі, що зберігається через зв’язок традицій. Хоча термін «академічна філософія» вживається як певний синонім «теоретичності», проте саме теоретизації (з чіткім розумінням її критеріїв), на наш погляд, надто часто бракує сьогоднішньому академічному викладанню і монографічним текстам.

«Академічна» філософія є ідеальне уявлення і в реальності ніде не існує. На універсальність академічної філософії в кожній країні накладаються інституційні обмеження, що диктуються державною політикою, які породжують так звану офіційну філософію. Окрім того, держава через бюджетне фінансування, бізнес через спонсорське стимулювання та ініціативні філософські середовища шляхом гуртування філософських шкіл винятково певного змісту зумовлюють розвиток деяких небагатьох напрямків філософії, що веде до виникнення такого явища як філософський мейнстрим. Отже так звана «академічна філософія» це сукупність офіційних філософій різних країн та філософського мейнстриму, який має міжнародний характер, дуже мало залежить від епохальних викликів і значно більше – від політико-корпоративної кон’юнктури та споживчої моди.

Знайдеться багато прихильників тези, що філософія когнітивних метафор, публіцистика чи есеїстика суть справжня філософія, бо вона більше зрозуміла масовому споживачу. Всупереч нерегулярним сполохам глибоких та яскравих інсайтів всередині філософської есеїстики, публіцистики чи філософії когнітивних метафор, ми дотримуємося все ж таки непопулярної, але дійсно рятівної для філософії точки зору, що насправді потужна і «приречена на майбутнє» філософія – це винятково фундаментальна теоретична філософія, і масовому читачу вона зрозуміла не має бути. А все решта – популяризація, викладання чи ідеологізація філософії.

Чим більше філософська теорія не є зрозуміла масовому споживачу, тим вільніше почуває себе філософ в сфері чистого духу, бо саме така позиція і є чисто філософською. Будь-які намагання писати простіше неодмінно ведуть до мотивацій поза межами філософії – «філософія має приносити користь у будь-якій формі: популярність, владу чи гроші». Саме такі мотивації і знищують власне філософію в її духовному сенсі, бо істина відкривається лише безкорисному пошукачу.

Духовна потуга філософії в своїй повноті є спробою довести, що сила духу не потребує матеріального заохочення чи якихось инших виправдань матеріального змісту. Перебороти упередження, що ідеї мають стати матеріальною силою, коли вони оволодіють масами, – ось духовна мета філософії. Дух є сильним сам по собі, а не тому, що він якось виправдовує своє горіння прив’язкою до матеріального носія, матеріальними цілями чи матеріальними результатами. Філософське мислення діє, оскільки воно мислить, тобто генерує нові ідеї та концепти, подібне до чого власне говорив Гайдеґґер в тому ж самому першому абзаці «Листа про гуманізм», звідки більшість пам’ятає зовсім иншу фразу – «мова дім буття».

ДУХОВНІ ПОТУГИ

ФІЛОСОФІЇ, НАУКИ, МИСТЕЦТВА ТА РЕЛІГІЇ

Найзначимішою є духовна потуга філософії, яка принципово відмінна від духовних потуг науки, мистецтва чи релігії. Найбільш орієнтованою на матеріальний зиск є технологія. Але і наука також – «корисна», «цікава» і навіть «чиста» – теж орієнтована на безпосередню практичність та зиск (див. нещодавню статтю Симона Кордонського «Криза та наука»). Наукові досягнення безпосередньо служать державі та бізнесу, відтак наука та технологія є найбільш практичними та найменш духовно орієнтованими сферами діяльності. Бізнес та держава іноді відмовляють у підтримці науці, але в цілому наука, яка здебільшого не є культурно чи національно орієнтованою, може виживати за рахунок імпорту фінансування чи експорту мізків.

Духовною потугою мистецтва є творення краси, яка раз по раз перемагає нашу внутрішню дисгармонію та ентропію, через самовираження таланту. Оскільки продукти мистецької творчості є доволі запитаними, то мистецтво взагалі є прийнятним для актуалізації та поширення і доволі підтримуваним в різних суспільствах. І саме тому в твори мистецтва багатії радо вкладають гроші, бо так вони їх резервують та страхують, а підтримуючи бідних митців вони отримують можливість скористатися їх досягненнями і знову ж заробити на цьому. Повсякчас підтримує мистецтво і держава. Отже духовна потуга мистецтва живе у боротьбі з матеріальним зиском, в процесі спокуси митця матеріальним достатком, визнанням та славою.

Духовна потуга будь-якої релігії полягає у розповсюдженні та підтримці віри, а також в послідовному здійсненні спасіння. Ця духовна практика через наочний приклад духовного життя віруючих людей є не менш поширеною, ніж духовна практика мистецтва, і доволі масовою, щоб бути інституціоналізованою, підтримуваною державами, корпораціями та суспільством в цілому. Духовна потуга релігії завдяки такій інституалізації завжди зберігається в суспільстві – навіть там, де домінує атеїзм.

Духовна потуга філософії на цьому тлі є найбільш суперечливою, бо найменш зрозумілою з точки зору своїх продуктів та безпосередньої духовної практики. Подібно тому, як релігійна духовність іноді намагається відокремитися від церковного життя, духовне життя філософії теж постійно намагається відокремитися від інституційної філософії. Тому можна сказати, що філософія іноді розвивається поза межами філософських інституцій, хоча її представники доволі часто можуть входити чи працювати в таких офіційних інституціях.

Філософія є найменш захищеною державою, бізнесом та суспільством в цілому в порівнянні з наукою, мистецтвом чи релігією. Якщо майже ніколи не буває так, що в суспільстві повністю вмирає релігія, мистецтво чи наука, то філософія в тих чи инших суспільствах може вмирати, болісно народжуватися чи бути мертвонародженою – є цілі історичні періоди і цілі народи, які ніколи не знали філософії. Але навіть наявність філософії в тій чи иншій країни не відроджує духовну потугу філософії, бо вона корениться тільки у фундаментальній філософії.

Вже давно філософію доволі часто використовують держави та корпорації, але їм вона потрібна в дуже інструментальному плані – для складного усвідомлення своїх цілей державними та корпоративними лідерами та для спрощення їх в маніпулятивній комунікації з широкими масами залежних від держав та корпорацій людей. В цьому випадку філософія виконує функцію ідеології і не може виконувати власне свої найголовніші функції – духовну та узагальнююче-описову. Але завжди де-небудь, хоч і на маргінесі, філософія як потуга чистого духу має зберігатися поза філософським мейнстримом чи офіційною філософією.

СТАН СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Якщо подивитись дуже спрощено, то в сучасному світі найбільш впливовими філософськими течіями є чотири: – Британія, США, скандинавські країни – аналітична філософія (аналіз мови, логіки та науки), ФРН – герменевтика (вивчення «розуміння» взагалі та «розуміння текстів» зокрема) і феноменологія (фундаментальний аналіз життєвого світу в свідомості людини), в США та Франції – постмодернізм (багатоконцептуальний підхід як опозиція будь-якому єдиному (тотальному) концепту).

Аналітична філософія та герменевтика в силу своєї специфіки особливо не претендували на фундаментальний розвиток філософії. Феноменологія свого часу намагалася, але нині все слабше намагається виказувати претензії на фундаментальність. Разом з тим до деградації фундаментальної філософії призвів саме постмодернізм як філософський мейнстрим, оскільки він ще впродовж 90-х років ХХ століття продовжував видавати себе за специфічний розвиток філософії. В кінці ХХ століття відбувається занепад фундаментальної філософії – вона витісняється структуралізмом-постструктуралізмом-постмодернізмом і таким чином опиняється на узбіччі їх мислительних та дискурсивних практик.

Фундаментальна нездатність до фундаментальності (перепрошую за каламбур), яка бридливо сприймається постмодернізмом як тотальність, немов фундаментальність неодмінно має бути бінарною, одноманітно нормованою, однорівневою та ієрархічно влаштованою, а він, постмодернізм, нібито протистоїть цій бінарності, одноманітності та ієрархічності.

Нездатність до розвитку нових мислительних підходів, компетенцій та практик, втрата фундаментальної онтології у мовному та дискурсивному захопленні, неспроможність до теоретизації у процесі творення когнітивних метафор – ось що таке постмодернізм. Метафоризація та словесні ігри, плутанина дискурсів та структур, зверхнє ставлення до онтології і розчинення у популяризації еклектичного поєднання різних підходів – ось яка діяльність постмодерністів.

Постмодерністи з великим задоволенням пишуть популярні філософські книги, дають інтерв’ю та виступають на телебаченні. Постмодернізм на утриманні у держави і бізнесу та у гонитві за популярністю і грішми фактично знищив фундаментальну філософію і тим самим віддав саму філософію на поталу натовпу. Духовна потуга філософії поза мейнстримом постмодернізму стала маргінальною.

ФІЛОСОФІЯ ТА НАУКА

Але що ж таке цей «фундаментальний теоретизм», відсутність котрого видається нам загрозливим симптомом відмирання самої філософії? Традиційно його розуміють як науковість філософії. Водночас філософська теорія принципово відмінна від наукових теорій. Наукові теорії, як це показує Девід Дойч в своїй книзі «Структура реальності», є такими, що заміщаються більш загальними та більш глибокими. Таким чином, хоча кількість знань в науці і зростає, теорії, як і раніше, дозволяють зрозуміти все зрозуміле, тобто осягнути весь корпус знань в тій чи иншій сфері за рахунок заміщення менш універсальних та глибоких теорій більш універсальними та глибокими.

Але філософські теорії зовсім не такі, бо вони не схожі на теорії замісних парадигм в науці. Філософія є поліпарадигмальною сферою інтелектуальної діяльності, де не працює принцип парадигмального заміщення. В філософії діє инший підхід – реонтологізація в такий спосіб, коли нова онтологія не заміщає старі, хоч виражає їх більш фундаментально. При цьому старі онтології не вмирають, а використовуються в тих сферах, де описані ними ситуації продовжують зберігатися. Тобто філософія завжди була і завжди буде більш фундаментальною і принципово інакше влаштованою, ніж наука.

Наука – це конкретно-історичний спосіб інтелектуальної діяльності, що тримається на об’єктно-предметному підході в теорії. Сьогодні наука переживає серйозну кризу не через свою можливу смерть, як це іноді можна прочитати – в цьому сенсі науці нічого не загрожує. Просто об’єктна нормативна онтологія науки втрачає свою універсальність і свій монополізм на інтелектуальну практичну діяльність.

Окрім об’єктної нормативної онтології постають дві нових – процесна та структурно-континуумна нормативні онтології, відтак ще як мінімум дві сфери інтелектуальної діяльності, засновані на двох різних нормативних онтологіях, з’являться впродовж наступних років. І в цьому сенсі філософія – це інтелектуальна сфера, де в свій час з’явилася наука і де знову з’являться инші подібні сфери. Тому зводити філософію до винятково наукової філософії це значить користатися тільки узагальнюючою її потугою, принципово відмовляючись від духовної потуги – роботи з теоретичної реонтологізації, яка дозволяє творити конструктивізм та конструктивну філософію, що долає науку історично та перехоплює її інтелектуальне лідерство.

Можна сказати, що сьогодні філософія вислизає від науки, виходить з-під диктату очевидності, творить нову форму інтелектуальної діяльності – конструктивізм і нову форму самої очевидності – концептуальне бачення Світу і Позасвіту. Адже там, де ми шляхом концептуального умобачення виходимо за межі часопростору, нам відкривається Позасвіт. Розвиток сучасної філософії не пов’язаний більше з антропоцентризмом, отже духовна потуга філософії до переузагальнення за межами очевидного насправді є надлюдською, що зазвичай надто спрощено розуміють після Ніцше.

ЯКЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФІЇ?

Філософія в своїй історії багато разів переглядала своє призначення. Необхідність філософії як віднайдення походження та обґрунтування адекватності знань пов’язують з Кантом. Необхідність філософії як логіки понять, що сполучаються взаємозалежним діалектичним змістом, пов’язують з Геґелем. Необхідність філософії як рефлексії відношень свого Я та зовнішнього світу пов’язують з Фіхте. Необхідність філософії задля всесвітньо-історичної зміни світу, а не його пояснення, пов’язують з Марксом. Необхідність філософії як рефлексії своєї свідомості у процесі мислення щодо фундаментальних засновків пов’язують з Гусерлем. Необхідність філософії як спроби фундаментального обґрунтування в мовному тлумаченні буття пов’язують з Гайдеґґером. Необхідність філософії як пошуку смислу життя пов’язують з Ніцше чи в більш популярній формі – з екзистенціалістами Сартром та Камю. Необхідність філософії як пошуку різних першооснов (структур), які можуть бути виражені одна через одну, пов’язують зі структуралізмом. Необхідність філософії як методології діяльності пов’язують зі Щедровицьким.

Але все це – відповіді на виклики епох в постановках актуальних для свого часу проблем. Чи існує якась універсальна необхідність філософії? Спробу такої відповіді зробили Дельоз та Ґватарі у їх роботі «Що таке філософія?» Їх відповідь полягає в тому, що філософія це творчість «концептів», яка найбільш послідовною є тоді, коли вона є іманентна та просторова, а не трансцендентна чи співставлена часу. Поєднання таких концептів відбувається поза філософією – в плані іманенції. Однак з виникненням уявлення про віртуальність змінюється сама іманенція – вона стає концептуально конструйованою, відтак підхід Дельоза-Ґватарі має бути розвинутий.

Необхідність такого розвитку продиктована загальноцивілізаційною кризою. Тільки філософія може забезпечити перспективний цивілізаційний стрибок, бо стихійний розвиток людських суспільств зажди болісний та непевний. Якщо якась країна впродовж тривалого часу відмовляється від філософії – не тільки діями держави чи корпорацій, а саме відсутністю прихильності до нових філософських ідей – тоді така країна завжди буде на узбіччі цивілізаційного розвитку, завжди змушена буде підлаштовуватися під цивілізаційні стрибки инших країн.

Тому найголовнішою функцією філософії, яка постає з її духовної потуги, є подолання цивілізаційної кризи, спроба знайти відповіді на епохальні питання сучасності, запропонувати нове мислення та бачення Світу, а тепер вже і Позасвіту – новий світогляд чи навіть нову світоконструкцію.

II

ЯКА НАМ ПОТРІБНА ФІЛОСОФІЯ?

Українська філософія в контексті традицій, засновки українськості філософії та яка саме нам потрібна філософія.

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

В КОНТЕКСТІ ТРАДИЦІЙ

Чому філософія так пізно з’являється в Росії та в Україні? На це питання найбільш переконливу та послідовну відповідь дає Г.П.Федотов в своїй статті «Трагедія інтелігенції». Це відставання було закладено саме в Київській Русі, яка приймає християнство в процесі греко-візантійського культурного впливу, в той час як Европа християнізується від Риму зі значно більш широким культурним впливом, тобто переймаючи в тому числі і філософію. Отримавши з Греції тільки Біблію, ми не отримали ні Гомера, ні Платона, ні Аристотеля. І коли в ХІІ столітті в Парижі уже кипіли філософські диспути, в Києві – відбувалися подвиги печерських іноків, які писали літописи та патерики. Сакральною мовою була вибрана не грецька, подібно до того, як Европа обрала латинь і відповідно на ній отримала весь філософський корпус книг, а церковно-слов’янська, на якій книг не було і яка не була мовою науки та філософії аж до ХVIII століття. Грецька філософія могла прийти до нас, але не судилося. Цей шлях заздалегідь визначив неможливість в Росії та в Україні своєї Реформації, яка власне і проявилася в Европі як спроба зробити сакральні тексти загальнодоступними і слугувала каталізатором її філософського розвитку.

В 2007 році вийшла книга Петра Кралюка «Білі плями» в історії української філософії». Там зокрема автор характеризує українську філософію через погляди Дмитра Чижевського в його книжці «Нариси з історії філософії України» (1931), де той запропонував підходи, які досі наслідують, коли вивчають українську філософію. 1) Філософію на території України почали вивчати з Київської Русі, коли було прийняте християнство; 2) Перший український філософ – Григорій Сковорода («філософія серця»); 3) основна лінія філософського розвитку ніколи не проходила через Україну, українці не належать до «філософських народів»; 4) відтак до українських філософів можуть бути віднесені письменники чи викладачі філософії, які хоча б що-небудь таке філософське писали. Таке розуміння філософії, яке автор загаданої книжки намагається спростувати, і досі панує в Україні.

На наш погляд, повноцінною філософія в країні є тоді, коли серед академічної філософії, філософської публіцистики, філософської есеїстики та філологічно-літературної критики, перш за все, присутня фундаментальна філософія. Сьогодні в Україні видано небагато книг з філософії українських авторів, але жодна з них в повній мірі не належить до фундаментальної філософії, відтак зокрема і не здобула світового розголосу. Цьому звичайно є багато причин, але найголовніша – немасштабність домагань філософів та нефундаментальність їх підходів.

Загальне враження від української філософії – хоч минулого, хоч теперішнього –приземленість, відсутність божевільних ідей, які би захоплювали уяву, змушували змінювати своє життя в новому світовлаштуванні, пробивали бар’єри офіціозу та національні кордони. Духовність може існувати тільки завдяки новим божевільним ідеям, які не сприймаються більшістю – це завжди було так і ніколи не буде інакше.

В тій чи иншій мірі до фундаментальної філософії світового рівня можуть бути віднесені всього три книги філософів, що мають українське походження: Олександр Потебня «Мислення та мова» (1862), Микола Бердяєв «Філософія свободи» (1911), Лев Шестов (Лев Ісаакович Шварцман) «Афіни та Єрусалим» (1938). Водночас українська академічна філософія, обстоюючи філософський лінгвоцентризм, започаткований та розвинутий у творах Вільгельма фон Гумбольдта, Мартіна Гайдеґґера та Олександра Потебні, не вважає ці книги українською філософією, бо написані вони російською мовою.

Тут розгортається катастрофа так званої українськості філософії, що проявляє себе у неадекватних відповідях на питання – що таке власне українська філософія та кого вважати українськими філософами. Давно хотілося запитати представників так званої офіційної філософії – чому Сковорода вважається українським філософом, а Шестов, Бердяєв, Шпет, Ґолосовкер вважаються російськими філософами? Яка між ними різниця?

Всі ці філософи вчилися або/та жили та викладали в Україні. Всі вони писали російською мовою. Чому ж тоді Сковорода – український філософ, а решта – ні?

Просто тому, що Сковорода жив у часи, коли російська імперія ще тільки починала асиміляцію українства? Так йому і цього вистачило, бо Сковорода значним чином був зросійщеним. Цього якось не хочуть традиційно визнавати, але це ж так. Тому, що Сковорода на відміну від инших мандрував Україною? Але мандрівка не є базовою філософською діяльністю. Тому, що Сковороду читали та пропагували в Україні? Так і решту – також. Тому що Сковорода був в опозиції до існуючої влади? Так і решта за це дуже поплатилися – Сковорода хоч жив в Україні, а більшість з названих решти взагалі вислали з совєтської на той час країни. Тому що сам Сковорода себе визнавав українським філософом і відтак є більш зручним для сучасної державної ідеології? А чи повинна оцінка філософії іти під диктат ідеології?

Зверніть увагу, що ми зовсім не проти того, щоб вважати Сковороду українським філософом – ми проти того, щоб не вважати українськими філософами Бердяєва, Шестова, Ґолосовкера чи Шпета.

Чому в Україні нема філософських традицій? Досить детально питання наступності в українській філософії ми розглядали в своїй студентській роботі «Наступність, філософія та Київський університет». Перерив традицій в Україні пов’язаний з постійним переходом від одного імперського культурного впливу до иншого, та ще й всередині російської імперії ми пережили революцію початку ХХ століття. І в кожній такій зміні імперських впливів ми намагалися відрікатися від культури, яка привносилася тією чи иншою імперією, – так кожен раз гинула філософія, яка не встигала відновлюватися.

Чому в Україні немає фундаментальної філософії? Та тому, наприклад, що майже вся фундаментальна філософія початку ХХ століття в Росії створена саме нашими земляками, хоча і російською мовою, а ми в своєму примітивному лінгвоцентризмі відрікаємося від неї. Тобто ми робимо те, що не раз вже робили, – відрікаємось від філософської культури свого минулого на черговому історичному переломі.

Катастрофа в українській філософії закін-читься тоді, коли філософія перестане бути філологією та національно-мовною філософією, і стане тим, чим вона і має бути – роботою чистого духу. Україні потрібно присвоїти свою українську філософію – філософію Бердяєва, Шестова, Ґолосовкера, Шпета та инших наших земляків, духовно привласнити ті ідеї та концепти, що творилися на цій території.

ЗАСНОВКИ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Ґрунт та доля, а не мова – ось засновки українськості нашої філософії, бо тільки спільна доля та територіальна належність дозволяє філософу нести на собі духовні підвалини свого народу. Лінгвоцентризм української філософії – це її смерть. Філософія має творити мову, але не зводитися винятково до мовного змісту. Потрібно звільнити філософію від ідеологічних засад мовної політики. Філософія має говорити мовою ідей та концептів, а не мовою державної ідеології чи мовної політики. Там, де філософію перетворюють на державну ідеологію мовної націоналізації, на виняткове усвідомлення своєї окремішності та неповторності, філософія функціоналізується і духовно вмирає.

В Україні філософія ще сяк-так творить державну та корпоративну ідеології, але філософія у нас зовсім не творить мову, бо не продукує нових ідей та концептів у словах. Зазвичай творцем мови взагалі вважається народ. Але народ взагалі тільки придумує слова, які відображають очевидне, тобто народ творить мову очевидності, мову широковживаних понять і словосполучень. Мова неочевидного і складного для уяви та мислення продукується дуже вузьким колом людей, які мислять філософськи. Тому неузагальнююче-описова, а саме конструктивно-духовна потуга філософії є тим, що власне розвиває мову та водночас і логіку з точки зору їх ускладнення. Але якщо філософія дуже захоплюється інтерпретацією, а не творенням мови та мислеформ, то вона стає філологією чи логікою – в залежності від своїх обмежених цілей.

В Україні досі української мови фундаментальної філософії нема. Щоб вона з’явилася, потрібен переклад хоча б двох книжок – це «Наука логіки» Геґеля та «Буття та час» Гайдеґґера. Неважко перекласти Канта, бо апперцепція буде апперцепція, антиципація буде антиципація, а апріорне буде апріорне. Неважко перекладати всяку структуралістську літературу, де дискурс, означуване і означуюче, «номада» чи різома – не потребують великих зусиль для перекладу. А от з «Наукою логіки» чи з «Буттям та часом» так не вийде. Такі переклади не можуть бути індивідуальним проектом, бо це потребує надзвичайних зусиль багатьох спеціалістів країни в сфері філології та філософії з більшості її інститутів.

І справа тут не в грошах. Впродовж останніх 10 років в Україні закордонні фонди робили декілька спроб профінансувати український переклад цих книг, але все впиралося у відсутність професійних перекладачів філософської літератури, бо переклад цих книг це виклик у мовотворенні. Нажаль українські філософські інституції з 1991 року займалися чимось иншим. Тому зараз українська мова фундаментальної філософії фактично мертва – філософію заполонили інтерпретації, метафорика, публіцистика, есеїстика та гра словами. Це все плата філософії за намагання бути популярною, але це занадто велика плата, бо вона нищить саму філософію.

ЯКА САМЕ НАМ ПОТРІБНА ФІЛОСОФІЯ?

Перш за все, нам потрібні ідеї та концепти, а не інтерпретації. Інтерпретації в філософії це наслідок надлишкової її академізації, тобто коли філософію максимально пристосовують до викладання, а не власне до філософствування, до осмисляючого роздуму, до вільного мислення про нові сутності. Такі нові сутності мають поставати у вигляді нових ідей та концептів, а не компіляцій чи інтерпретацій уже існуючих філософських текстів.

По-друге, нам потрібні теорії, а не метафорика, публіцистика чи есеїстика. Це зробити мабуть найважче. Бо так важко відмовитися філософу від популярності та розголосу ще за життя. Філософські теорії роблять основну важку роботу в філософії, і якщо вони справді важливі, то їх автори стають відомими тільки після своєї смерті. Метафорика, публіцистика та есеїстика, хоч і легковажні, зате роблять їх авторів відомими тим швидше, чим більше епатажними чи спрощено провокативними вони є. Тим шляхетнішою є теоретична діяльність, бо це найдуховніша з філософій, цінність якої полягає в концептуальному мисленні, яке тільки і створює майбутнє.

По-третє, нам потрібна філософія сутностей, а не гра слів. Грою слів в філософії займаються тоді, коли не мають теоретичного уявлення про нові сутності, при цьому намагаються їх виразити за допомогою так званих метаморфем (Свасьян). Ці метаморфеми несуть дуже бідний і здебільшого метафоричний зміст, який дозволяє філософу досить вільно ним оперувати, нічого насправді не прояснюючи. Ви дуже часто зустрічалися з метаморфемами – постмодернізм, гіперреальність, неокласика, метааонтропологія, ультрапатріотизм. «Гіпер-», «ультра-», «нео-», «пост-», «мета-» – все це намагання сказати про зміну сутності, намагаючись при цьому зберігати сутність. Така філософія сутнісно завжди вторинна.

Причому зауважте, що розуміння фунда-ментальної філософії завжди має епохальний зміст – те, що вважається фундаментальністю в одну епоху, в иншу вже може стати тематичною філософією, а фундаментальність таким чином переміщається на більш глибший та універсальний рівень. Філософська фундаментальна теорія – ось що нам потрібно.

Чи може з’явитися українська фундаментальна філософія не як спроба окремого філософа, а як запит вітчизняних філософських інституцій? В Україні гуманітарної теорії взагалі і філософсько-онтологічної зокрема не існує. Вимоги ВАК навіть не дозволяють теорії з’явитися, бо дисертації філософи змушені розробляти винятково з позиції дослідника. Отже будь-яка вітчизняна філософська теорія в своєму оригінальному вигляді є в принципі недисертабельна в Україні. Більше того – вища освіта зайнята просто відвертим шахрайством щодо студентів – їм в кращому випадку викладають чужі закордонні теорії та вчать вести дослідження на основі цих теорії. Але жоден вуз не вчить будувати теорії.

Українські студенти навіть не підозрюють, що теорії потрібно розробляти самим, а не тільки вичитувати з книжок чужинців. І коли такий студент стає кандидатом чи доктором філософських наук в Україні – він гине як філософ, оскільки без належного розвитку теорії чисто дослідницькі дисертації не є за-требуваними в філософії, бо не важать нічого. Це може здатися дуже різким, але компілятивні нетеоретичні вітчизняні дисертації гуманітарних наук вже давно не потрібні навіть в самій Україні. Це менш помітно в природничих науках, бо там теоретизування ще подекуди збереглося, але в соціально-гуманітарних науках ми можемо спостерігати справжню катастрофу з теорією в дисертабельній діяльності.

Люди гуманітарної науки (студенти та вчені) іноді навіть не спроможні відрефлексувати свої інтелектуальні позиції: їм навіть в голову не приходить здогадатися, що досліджувати за чужими теоріями і розробляти власні теорії – це принципово різні інтелектуальні сфери діяльності. Іноді вони щиро впевнені, що роблять важливий внесок в науку чи філософію, всього лишень досліджуючи. Втрата власних теоретичних розробок – це найперший наслідок відсутності філософії в тій чи иншій країні.

Відома байка про реакцію Г.П.Щедровицького на пропозицію закрити відділ теоретичної філософії, оскільки люди там взагалі роблять якісь дурниці, що теорією не є. На це Г.П. відповів, що завжди повинна бути кімната, на якій написано «Теорія», і завжди мають бути люди, які функціонально мають займатися теорією. Коли таке місце буде і такі люди будуть, то з часом з’явиться і теорія. А коли такого місця не буде і люди ніде цим займатися не будуть, то і теорії не буде. Власне саме зараз прийшов такий час – таких місць, де було б написано «Теорія», майже не лишилось, і людей, які функціонально мали би займатися філософською теорією, не залишилося.

Отже сьогодні Україна практично не має власних теоретиків в соціально-гуманітарній сфері, а гуманітарна наука в Україні перетворилася на чисту формальність, коли дисертації та наукові звання продаються і купуються. В такій ситуації філософія втрачає свою найпрактичнішу функцію – бути основою теорій, зокрема і наукових. Вітчизняна фундаментальна філософія практично відсутня і завдання її створення навіть не поставлене.

Тому наперекір всьому давайте скажемо про необхідне. Нам потрібне представлення всіх напрямків сучасної філософії в тісній співпраці з філософіями инших країн. В цьому сенсі ми не маємо іти за модою на структуралізм-постмодернізм чи на методологію. Нам потрібна, перш за все, вітчизняна фундаментальна теоретична філософія, яка не зводиться за своєю спеціалізацією до метафорики, публіцистики, есеїстики чи викладацько-монографічного академізму. Нам потрібна не тільки наукова філософія, а таке філософське теоретизування, яке дозволяє бачити більш ширші горизонти, ніж наука.

Нам потрібна найсерйозніша з часів Канта фундаментальна реонтологізація, яка має призвести до принципової зміни уявлень про світовлаштування. Нам потрібна нова культурна та цивілізаційна філософія, яка кладе в основу принцип мотиваційної толерантності та відсутності мотиваційного тоталітаризму споживацтва. Нам потрібна нова соціальна філософія, яка вивчає не тільки соціальний рух мікроструктур країн та їх об’єднань, але і мережеві соціальні структури глобального світу.

Сьогодні фундаментальна філософія це концептуальна філософія поза іманенцією, поза очевидним світом – у конструктивному вимірі віртуальної онтології. Нам потрібна філософія поза межами антропоцентризму, філософія штучного інтелекту та допустимо инших типів інтелекту, що мають позаземне чи позачасопросторове походження. Сучасна філософія наступної епохи – це конструктивізм, як допустимість виходу в онтологічній уяві за межі часопростору, в багатореальністну дійсність, в розробку не тільки внутрісвітових, але позасвітових змістів.

Нова фундаментальна філософія виникає в тому місці, де живе дух, а це може бути і Україна, бо дух живе, де хоче.

III

ЯК МОЖЛИВА ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ?

Умови існування філософії в країні, позиція української офіційної філософії, існування української філософії без розвитку та повернення до фундаментальних засад і переосмислення їх задля зміни ситуації.

УМОВИ ІСНУВАННЯ ФІЛОСОФІЇ В КРАЇНІ

Філософія потрібна не завжди і не всім. Коли традиційні мотивації є доволі сильні, досягнення цих мотивацій є здійсненним через докладання звичайних зусиль, а кризи є рідкісним явищем, тоді філософія це лише спосіб проведення дозвілля. Філософія мало потрібна людям, коли у них все гаразд, причому оце «гаразд» ще і визначається традиційним світобаченням. Філософія стає критично необхідною, коли людство чи якась його частина заходить у глухий кут. Тоді філософія раптом стає потрібною для подолання проблем, але згодом, виконавши свою місію, вона знов стає не потрібною. Філософія також буває потрібною протягом тривалого часу, коли є така традиція: коли суспільство живе свідомо, коли воно постійно ставить собі цілі цивілізаційного та культурного розвитку, а не інструментальні цілі економічного зростання.

Разом з тим навіть тимчасова критична потрібність філософії не означає однак її обов’язкового виникнення в тій чи иншій країні. Країни, які весь час або довгий час в своїй історії періодично не встигали досягати розвитку філософії, змушені паразитувати на чужих філософських досягненнях. Філософія як духовна потуга в таких країнах може повністю витіснятися релігійною та мистецькою духовними практиками, рідше – винятково дослідницькою науковою діяльністю, що однак не дозволяє такій спільноті створювати власні теоретичні концепти.

В країнах, що протягом своєї історії не мали масштабної духовної роботи, філософія завжди невчасна. По-перше, вона там не потрібна державі, якщо держава не перетворює її на ідеологію. По-друге, вона там зовсім не потрібна бізнесу, якщо її неможливо продавати, тобто якщо вона не є популярною, масовою, якщо вона не перетворюється на філософську есеїстику чи публіцистику. Філософія там не потрібна простим людям, які вважають її заумним занудством.

При цьому формально філософія в таких країнах може існувати – у вигляді філософських інститутів та викладання у вищих учбових закладах. Але така інституційна чи академічна філософія без наявності прихильного ставлення до філософії як цінності всього суспільства буде завжди неспроможна до розвитку. Навіть наявність в тій чи иншій мірі розвинутої науки не означає існування розвинутої філософії.

Тому можливість в Україні розвитку філософії жорстко пов’язана з активною участю у цивілізаційному розвитку, в спробах прийняти виклики загальноцивілізаційної кризи. Така участь можлива лише за умови постановки в філософії дуже амбітного та масштабного завдання – створення нової онтології, тобто здійснення фундаментальної реонтологізації з новими вимогами до такої онтологічної теорії: ще більша простота онтологічних одиниць, це більш складні схеми їх збірки, багаторівневий характер онтології, здатність виражати набагато більший набір ситуацій, ніж це могли зробити попередні онтології.

Філософська теорія – це те, необхідність чого завжди є під питанням доцільності, здійсненність чого завжди є проблемним з точки зору можливості розвитку. Філософська теорія існує рідко – не у всі часи в світі взагалі, не у всіх країнах за весь час взагалі. Так виникає постановка принципової проблеми – існування теорії як такої, а особливо – філософської теорії – повинне мати чисто духовні засновки, а не якісь практичні вимоги чи моральні імперативи. І тут ми попадаємо у замкнене коло – відраза до філософії знищує духовний простір, відсутність духовного простору знищує цінність філософії, а відтак дуже швидко – і саму філософію. Це замкнене коло може розірвати загальносвітова криза – але це не обов’язково відбудеться саме в нашій країні.

ПОЗИЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ОФІЦІЙНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Українські філософські публіцистика та есеїстика, в яких важко знайти якусь одну прихильність до світових філософських трендів, стали власним жанровим мейнстримом спеціалізації в українській філософії. В ситуації інтелектофобії в Україні філософські публіцистика та есеїстика є надзвичайно важливими, оскільки вони створюють або знищують умови для розвитку філософії. Давайте коротко поглянемо на ці умови.

Впродовж останніх років представники офіційної філософії, працівники інституту філософії НАН України, спричинилися до написання двох важливих книг: Мирослав Попович – «Червоне століття», Київ-2005 та Віктор Малахов – «Право бути собою», Київ – 2008. Ці книги важливі, перш за все тому, що вони відображають загальну позицію української офіційної філософії, яка значним чином є державно-ідеологічною.

Ці книги по-різному намагаються оцінити наше минуле, проаналізувати витоки сьогодення, дійти до філософських підвалин всього того, що відбувається в нашій країні. Ці книги написані на високому філософському рівні. Автор згоден з постановкою проблем у цих книгах і навіть з більшістю концептуальних підходів до їх вирішення, разом з тим дуже важко сприйняти екзистенційну їх позицію зокрема та духовну взагалі.

Екзистенційна їх позиція може бути означена як ресентимент (Шелер). Що це таке? Ресентимент – багатогранне поняття, що означає виправдання неможливості чогось для себе у широкому смислі (для свого кола, своєї країни, свого часу), знаходження або змістовна реконструкція ворога чи непереборних обставин, які призначаються причинами поразки, це зрештою жалкування за втраченими можливостями та переживання жалю до себе у зв’язку з цим. Ресентимент це завжди спроба уникнути духовної позиції в теперішньому та ще й виправдати її відсутність у минулому.

Духовна позиція існує не завдяки чому-небудь, а наперекір всьому. Духовна позиція філософа проявляється не в наявній культурі, не в тій чи иншій цивілізації, а у просторі чистого духу, де здійснюється культурний прорив та/чи цивілізаційний стрибок. Звичайно наявність неперервної духовної практики робить появу духовної позиції в тій або иншій культурі чи цивілізації більш імовірною. Але відсутність протягом декількох поколінь малоймовірної, хоча б епізодичної, духовної позиції, помітної не тільки всередині своєї культури та/чи цивілізації, але і за її межами, веде до руйнування і зникнення культури та/чи цивілізації. Тим цікавіші прояви духовної позиції у духовно занедбаній країні в духовно нищівний час.

В багатьох культурах і цивілізаціях протягом історії відбувалися людські трагедії. Філософію мають цікавити не стільки причини трагедій – в цьому нехай розбираються історики. Філософію мають цікавити прояви духу під час таких трагедій. Тобто підхід філософа до будь-якої трагедії має бути не ресентиментальний, а духовно-перспективний: як наперекір всьому дух зміг подолати на перший погляд непереборні обставини і в яких ідеях та концептах це відбулося. Нам потрібні взірці духовної практики наперекір всьому, а не скиглення про причини з минулого неможливості духовних проявів сьогодні.

Ситуація така – вже майже 20 років Україна має незалежність, яка не підкріплена жодним духовним досягненням в філософії, тобто глибинним та універсальним філософським досягненням, яке має глобальне та вічне значення. Питання стоїть так – або ми пред’явимо духовне філософське досягнення, або ми здохнемо як культура. Наш ресентимент нікому не цікавий.

Можна, наприклад, філософськи осмисляти Голодомор-33, але в цьому осмисленні потрібно шукати не причини його, якими би глибокими вони не були, бо ми навряд чи щось зможемо додати до «дослідження психологічних наслідків існування в умовах страху та терору», зробленого Бруно Беттельгаймом в його книзі «Просвічене серце», виданій в США в 1960 році. Потрібно шукати таку духовну позицію, яка б нам дозволила надалі більш ніколи не бути рабами в подібних ситуаціях. Не осмислений в позитивній філософії Голодомор-33 породив, наприклад, знов Холодомор-2009. І надалі такі ситуації будуть виникати знову, допоки вони не будуть подолані без ресентименту мовою позитивної філософії.

Найстрашніша оцінка української філософії у тому, що її зовсім не цікавить майбутнє – української філософської футурології практично нема. Отже духовна філософська робота, а відтак і розвиток філософії можлива в Україні з принципово иншої екзистенційної позиції, ні ж та, яку в своїх книгах заявляють деякі представники офіційної філософії. Духовний підхід в філософії це не пошук причин духовного зубожіння, а радикальне повстання проти рабства через демонстрацію духовної потуги тут і зараз. Духовність корениться в потягу до майбутнього, а не тільки до минулого.

Духовне філософське досягнення в ситуації світової різноцивілізаційної кризи не дуже цікаве в жанрі есеїстики чи публіцистики – воно цікаве саме в фундаментальній філософії – поза державною та бізнесовою підтримкою, без сподівання на визнання, без можливості бути актуально прочитаним та/чи зрозумілим.

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ - ІСНУВАННЯ БЕЗ РОЗВИТКУ

Аналітична філософія та герменевтика не мали особливого впливу на українську філософію. Феноменологія мала суттєвий вплив на деяких представників української філософії, але не спричинила до появи розробок світового рівня. Впродовж останнього часу деякий вплив мала російська методологія та найбільший вплив – французький структуралізм-постмодернізм. Ці два напрямки в 60-70-ті роки ХХ століття були для України носіями духовної потуги філософії, хоча вже в 80-90 роки ХХ століття вони втрачають свою духовну потугу. Методологія відкрито протиставила себе філософії, відмовившись від духовних пошуків на користь практичної діяльності, яка постійно потребує своєї системної методологізації у вузькому колі посвячених та причетних. Структуралізм перетворився на медійний постмодернізм і став розважати та тішити публіку своїми епатажними метафорами.

Де може відбуватися розвиток філософії, в яких середовищах? Звичайно добре, коли в країні існують філософські інститути, але розвиток філософії визначають саме філософські школи, які можуть бути як всередині, так і поза офіційними філософськими інституціями. Сьогодні автору відомі чотири філософські семінари, які з тією чи иншою періодичністю відбуваються стараннями деяких ентузіастів. Разом з тим виникає дуже велике питання, чи спричиниться хоча б один з цих семінарів до виникнення філософської школи, адже тут потрібно дещо більше, ніж просто періодична філософська комунікація.

В Україні практично відсутня філософська практика у мас-медіа – у нас майже нема періодичної філософської публіцистики, майже нема популярної філософської есеїстики, в наших періодичних виданнях ви майже не знайдете філософських роздумів. Це наша плата за бездуховний ресентимент, за відмову від мислення, за інтелектофобію та паразитування на чужих інтелектуальних досягненнях, за принижуюче ставлення до філософії.

Можливо ви будете сміятися, але найбільшим матеріальним активом філософії в Україні є приміщення Інституту Філософії імені Г.С.Сковороди НАН України у центрі міста Києва. Погано освічені, малокультурні, бездуховні, корупційні та брехливі політики не раз клали заздрісне око на цей актив, бо приміщення в центрі столиці це те, вартість чого може бути зрозуміла в споживацькому суспільстві. В той час, як те, чим займається інститут філософії, в споживацькому суспільстві навряд чи може бути зрозуміле. Але саме у важкі часи варто не тільки зберегти це приміщення для філософської діяльності – варто зберігати саме явище «українську філософію».

Споглядаючи за постійними беззмістовними суперечками між політиками, в основі яких лежать прості мотиви – гроші, влада та популярність – можна дійти висновку, що ці люди ніколи не будуть підтримувати філософію в будь-якому вигляді. Адже навіть нетривале знайомство з філософською духовною практикою поставить хрест на всіх їх примітивних мріях та сподіваннях, а можливо і на цілому їхньому житті. Для них розвиток філософії в країні в певному сенсі є життєво небезпечний. Отже в найближчій перспективі цій державі філософія не потрібна – їй потрібна державна ідеологія, а для цього їй здається надлишковим утримувати цілий Інститут Філософії.

Більш спроможним до підтримки філософії в Україні є бізнес. Тут звичайно діє принцип персоналізації – спонсорська підтримка надається не філософії взагалі, а конкретному філософу. І це дуже правильно. Але за умови відсутності розуміння розвитку філософії на державному рівні, бізнес не може вирішити проблему загальної деінтелектуалізації країни. Якщо філософська книга навіть видається в Україні – її нема кому читати, бо для цього потрібні філософські осередки хоча б в кожному великому українському місті. Якщо ж видана цікава філософська книга, то широкий загал ніколи про це навіть не взнає, бо ні засоби масової інформації, ні комунікаційні спільноти, не маючи відповідної філософської практики, не зможуть ні оцінити, ні обговорити її належним чином.

Навіть в середовищах науки, мистецтва та релігії українська філософія не користується належною підтримкою, оскільки духовні потуги цих інтелектуальних сфер в Україні є надзвичайно слабкими. В принципі, духовна позиція може виникнути в будь-якій інтелектуальній сфері. І тільки наявна криза змушує нас стимулювати саме філософію до зайняття такої духовної позиції. В ситуації масштабного занедбання української філософії це має відбуватися через додаткові зусилля зі всіх боків – філософів, вчених, митців та релігійних діячів.

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ЗАСАД

І ПЕРЕОСМИСЛИТИ ЇХ

Сьогодні вже точно можна сказати – легковажне ставлення до філософії нищить власне філософію в Україні. Дрібні теми, компіляції та інтерпретації заполонили те, що ще колись було схоже на філософію. Нові божевільні ідеї не можуть з’явитися всередині офіційної української філософії вже досить довго. Розмах уяви філософів стримується намаганням дотримуватися дисертабельності.

Нам потрібно принципово змінити підходи до організації філософії. Нам потрібно принципово змінити викладання філософії. Окрім нормативних курсів потрібно викладати основи теоретизації, тобто студентів потрібно вчити будувати теорії, створювати складні концепти.

Філософія як сфера чистого духу в певному сенсі є не тільки слугуванням істині (наука), красі (мистецтво) та добру (релігія), але і чисто духовному сходженню вище як такому. Якщо офіційна філософія не намагається зайняти духовну позицію, то потрібно це робити в инший спосіб. Можливо, розвиток філософії в Україні сьогодні є можливий поза філософськими інституціями. Тому філософія заслуговує на підтримку людей духу, які ще подекуди лишилися в країні, поза інституційною філософією, поза наукою, поза державною підтримкою.

Нам сьогодні критично потрібний теоретичний семінар, в якому би міг бути запущений процес фундаментальної реонтологізації всіх інтелектуальних сфер. Тобто нам дуже потрібно, щоб українські вчені, українські митці та українські релігійні діячі зустрілися з українськими філософами всередині процесу фундаментальної онтологічної теоретизації. Саме такий процес має підтримати бізнес, саме до цього мають докласти зусилля люди, що здатні до теоретичної роботи. І це потрібно саме зараз, коли світ переживає найскладнішу цивілізаційну кризу.

Нам потрібно створити засади для подальшого розвитку фундаментальних теорій в фізиці, біології, хімії та математиці. Нам потрібно переосмислити перспективи науки і започаткувати принципово нові конкурентні для неї сфери інтелектуальної діяльності. Нам потрібно створити нові мислительні компетенції та досягнути їх інтеграції в систему освіти. Нам потрібно переосмислити основи людської цивілізації як такої та підготувати засади нового цивілізаційного етапу.

Проблеми, з якими ми стикнулися під час всесвітньої цивілізаційної кризи, неможливо вирішити засобами політики, науки, мистецтва чи релігії. Нам потрібно спільними зусиллями повернутися до фундаментальних засад наших філософських уявлень і переосмислити їх наново. Саме це і є тим процесом, всередині якого може постати нова українська філософія.

ч
и
с
л
о

80

2015