|
Дмитро БількоКонфлікт ідентичностей на Донбасі
«Очі та вуха погані свідки людям, що мають варварські душі». І Трохи
більше тридцяти років тому, у Третій лекції (1984), присвяченій інтерпретації
роману Марселя Пруста «У пошуках загубленого часу»,
видатний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі звернувся до теми людської тотожності (identity) або, як іноді кажуть, тожсамості
[1]. З цього приводу йому передусім йшлося про образ Рахілі, в яку закоханий
головний герой роману та який картається постійними сумнівами щодо свого
кохання. Рефлексуючи над своїми почуттями, герой
вирішує не лише питання ідентифікації предмету цих почуттів (ким є Рахіль?),
але й своєї власної тотожності. Кількома штрихами Мамардашвілі
вдалося пояснити філософський зміст проблеми як такої. Очевидно,
що кожна особа якимось чином ототожнює себе зі своїм репрезентативним образом,
у такий спосіб виявляючи себе як окрему самість. У
цьому розумінні, якщо на мить відволіктися від провідної для цього есе думки
грузинського мислителя, загальновідомий парадокс ідентичності полягає в тому,
що особа має зберігати єдність в собі, бо у противному випадку просто не зможе
самостійно сприймати та діяти; та водночас не має бути абсолютно тотожною,
оскільки тоді не дістане саморозвитку. Таким чином, від самого початку в ідеї
ідентичності закладений внутрішній конфлікт. Тож, не
дивно, що, за Мамардашвілі, людська тотожність має
втілитися у прагненні жити в ладі із собою. При цьому надто важливо те, якою
ціною куплена ця внутрішня злагода. У прустівському
романі цією ціною є закоханість протагоніста. Якщо людина – узагальнює далі
філософ – спіткала злагоду ціною «непродумування» та несприймання певного факту, то вона ніколи його не сприйме,
позаяк відчує небезпеку щодо втрати найбільш цінного для неї: самої
ідентичності як миру й згоди із собою або тієї серцевини, котра структурує саму
особистість. Надто
важливо розуміти, що цей механізм давно вже засвоєний задля використання
політичними ідеологіями та світоглядами. Мамардашвілі
пояснює його як певну ділянку зрощування людини зі ставленням до себе. Саме на
цій ділянці власне й відбувається своєрідна підміна цілі засобами. Скажімо,
якщо ви купуєте самоповагу завдяки певній ціні, то вона у даному разі
сприймається за основну умову реалізації самоповаги. Себто зовнішні обставини
набуття самоповаги й злагоди по відношенню до себе заступають місце чогось
більш посутнього. Як завважує Мамардашвілі, «те
завдяки чóму любиш, заступає місце того,
щó любиш». (Назвемо таку ідентичність, слідом за Геґелем,
«хибною ідентичністю», оскільки вона втримується самою лише зовнішньою
силою.) Відповідно,
питання про тотожність себе самого завжди доповнюється тим, що постає переді
мною як перешкода у моєму зв’язку зі світом. Утім, її подолання має радше іманентний
характер, бо виявляється в мені як сила розпізнання та зважливості на
протидію-взаємодію. Иншими словами, це стає водночас
викликом і підставою щодо реалізації моєї власної тотожності. Як було сказано
раніше, в самій проблемі ідентичності певною мірою вже закладена своєрідна
суперечка. Лишається додати, що вона завжди потребує особистісної інтенції на
прояснення. Без цього людина завжди наражатиметься на небезпеку бути
використаною техніками самоописування, накинутими
ідеологічними апаратами. Як не
банально це звучить, виявлення посутнього у собі та світі потребує автономної
роботи. Проте, можливо, саме через одвічну економію зусиль людям властиво
впадати у такі собі світоглядні западини, зрощуючись з ідеологічними
поясненнями та відповідними політиками ідентичності щодо того, як влаштований
світ і яке місце в ньому випадає певній спільноті або кожному з нас. Подібні
механізми оберненого на себе та свою пам’ять пояснення (йдеться також про так
звану «історичну пам’ять») набули справді-таки промислових масштабів, особливо
починаючи з ХХ сторіччя. ІІ Гадаю, те,
що відбувається сьогодні на сході нашої країни є не чим иншим
як войовничим зіткненням ідентичностей. Загалом на теренах сучасної України
науковці зазвичай виокремлюють три найбільш потужні етнічно-соціальні складові:
українську, російську та «совєтську» [2, с. 71]. На
Донеччині постреволюційна ситуація зіштовхнула перш за все українську та «совєтську» складові. І цей антагонізм аж ніяк не був
випадковим. Цікаво, що
події на Майдані стали поштовхом для пробудження українців вже не як суто
етнічної спільноти, а радше політичної нації. Це можна чітко побачити, коли
згадати, до чого прагнула основна маса мирних протестувальників і які етно-соцоціальні групи вона представляла. Зокрема, у гаслах
і вимогах до влади домінувала не так етно-національна
риторика, як апеляція до ідеї справедливості й громадянської відповідальності,
які покликані затвердити право індивіда самотужки керувати власною долею, а
отже й власною ідентичністю. Саме це спонукало людей до дії. Утім, зі сходу це
виглядало як щось незрозуміле й лячне. Замість етосу звільнення
від безправ’я та свавілля можновладців, там бачили самі «профашистські»
гасла. Зараз вже
зрозуміло, що реакція східних областей була викликана певним острахом, котрий у
подальшому перетворився на справжню агресивну істерію, що далі сама постала як
фашистська практика дегуманізації української ідентичності. Із власного
досвіду можу сказати, що найбільш поширеним з аргументів, з розряду
поміркованих щодо Евромайдану, був такий: «Куда нам в ту Европу, мы же стадо?!». Причому таке казали як найосвіченіші
представники місцевої інтелігенції, так і пересічні трударі та люди без
помітних ознак бодай якоїсь вихованості. І тут мені вчувається принаймні два
аспекти, що впливають на підвалили донбаського самопочуття й репрезентації у
світ. Всі вони суто негативні, заперечувальні, бо
несуть в собі відлуння придушеного травматичного досвіду певної полишеності світом. По-перше,
йдеться передусім про патерналізм, різні прояви якого панують на цій території
вже дуже довго. Останнім часом, внаслідок стрімкої девальвації місцевих еліт,
ота «совєтська» ідентичність стала репрезентуватися у
формі «російської», оскільки остання дає й надію, й відчуття опіки та безпеки з
боку сильнішої сусідньої держави та ще й такої, що репрезентує себе зрозумілою
мовою та системою ретро-цінностей і символів. Звідси,
по-друге, все це доповнюється мотивом своєрідного морального ресентименту, відчуття власної упослідженості,
приниженості, а отже й заперечення реальності як такої. На цьому ґрунті, як
слушно завважив феноменолог Міхаїл
Ямпольський, посилаючись на Ніцше, саме й зростає
символічно-фантазійна спроможність моралі вічно підлеглих «рабів» чи людей
залежних від зовнішніх обставин настільки, що вони здатні змінювати світ лише
уявно. Ця вимушена відкритість до самого лише уявного та символічного виміру
існування, власне, й штовхає їх в обійми, здавалося б, геть абсурдних проявів
ідеологічної пропаганди та реваншизму [3]. На додачу,
звернімося до статистики. На момент 2012 року лише 14% мешканців краю
сповідували активну життєву позицію, 37% совєтсько-державницький
патерналізм і 45% помірковані погляди, за якими держава має створити належні
умови для самореалізації [2, с. 84]. Тож якщо
відкинути геть надуману проблему мови, якою підбурювали місцеве населення, а
також совєтські ритуали поклоніння «дню победы», то за домінантне уявлення про себе як частини
певної спільноти тут править патерналістське світосприйняття, за яким від
окремої особи, як відомо, нічогісінько не залежить. На цих підставах подібний
спосіб буття регіону «передбачає закріплення в людській свідомості єдино
можливої форми державного патерналізму, яка має захищати людей від їх
внутрішньої розбещеності, жорстокості й безсилля. Такий спосіб буття, звичайно,
суперечить европейському досвідові» [2, с. 80]. Одне слово,
все має вирішувати держава в особі сильних «отців народу», яким власне й
проголосив себе четвертий президент-утікач наприкінці своєї каденції. Відтак
чимдалі очевидність змін ставала невідворотною, тим дужчим ставав страх. Страх очуження світу. Лишилося тільки уособити
його. З цим регіональні політикани та відповідні спецслужби, звісна річ, не
забарилися. Як відомо, совєтська пропаганда все найбільш жахливе у
капіталістичному світі конденсувала в образі «фашизму». Утім, на постсовєтському Донбасі під цим словом уявляють не так щось
історично конкретне, як саму загрозу порушення звичного життєвого укладу і
невиразну тривожність, пов’язану із цим. Певен, що чи не для всіх жителів
регіону ще рік тому й на думку б не спало жахатися
примарного опудала «бендеровских окупантов».
Всіма цими вигадками про «два автобуса с правым
сектором», котрі нібито нишпорять глухими куточками сходу, хижо вишукуючи
власні жертви, населення злякалося хіба що на тлі наростаючої невизначеності й
загрози остаточного падіння патерналістських норм існування. Ідеологічні ж
фантазії про «Новоросію» нашарувалися з певним
відставанням. Відтак
уявні образи призвели до цілком конкретного зсуву реальності та кровопролиття.
Досить швидко новою очевидністю постала справжня війна. За цих умов розумна
зваженість спілкування стала майже неможливою, оскільки люди перестали чути
один одного. Зараз серед населення звільнених від терористів територій панує
суцільна недовіра один до одного. Люди мовчки пересуваються містами, розмови
ведуться переважно з довіреними особами. Якщо виявляється, що одна зі сторін
висловлює неприйнятні для иншої судження, з нею, як
правило, вривають усілякі зв’язки. Жорстка поляризація відбувається навіть між
друзями та близькими родичами. Стародавні
греки під словом «варвар» мали на увазі не лише людину, мову якої вони не
розуміли, а й таку, що не мала власної мови, себто була обмежена в публічно
артикульованому слові. А значить, й праві вирішувати власну долю. Відповідно,
варварські народи для них асоціювалися з таким соціальним ладом, де неможливо
бути вільним громадянином, спроможним висловити власну думку. Як на мене,
велика мудрість полягає в тому, що особа, добровільно позбавлена вирішального
публічного слова, заразом втрачає можливість адекватного (читай самостійного)
сприймання речей у світі. Її власні вуха та очі дійсно-таки більше не стають їй
у пригоді, продукуючі іноді цілком химерні фантоми реальності. Це дуже
схоже на правду, коли ми стикаємося з пересічними настроями, що й тепер панують
на сході країни, де люди завжди не хотіли і не вміли висловлювати думки.
Кремлівська спецпропаганда та застарілі совєтські стереотипи, фактично й стали вухами, очима та
рупором більшості тутешнього люду. Втративши своїх патронів, цей люд був загрожений нестямною самотністю перед лицем геть очуженого світу і цю порожнечу, на жаль, заповнюють
перші-ліпші пропагандистські кліше. Вочевидь,
усунення від потреби впливати на власну долю й було тією ціною, якою кожен
сплачував за мир і злагоду із собою. Тепер ця валюта дуже знецінилася, причому
не лише для тих людей. Необхідність змінюватися, ставати иншими,
постає перед кожним з нас. Як знаємо, це другий вимір ідентичності, без нього
не буде суттєвого поступу, не відбудеться порозуміння. І це та спільна ціна,
яку кожен сплачує сам, щоби лишатися собою, щоби набути себе знову.
1.Мамардашвили
М. Психологическая топология
пути. М. Пруст «В поисках утраченного времени» / Мераб Мамардашвили. – СПб.: Издательство Русского Христианского гуманитарного института, Журнал «Нева», 1997. – 473 с. |
ч
|
 |
|