|
Василь РасевичМодернізація війною
ВІЙНА НА
ДОНБАСІ ПОКАЗАЛА
РЕШТІ УКРАЇНЦІВ ОБРАЗ НОВІТНЬОГО ВОРОГА І Хоч би як
старалися українські історики показати, що ніяких особливостей у формуванні
політичної української нації нема, що ніякого запізнення у суспільній
модернізації не було, рано чи пізно нам доведеться поговорити і про «сплячку»,
і про модернізаційні стрибки. Не буде,
напевно, великим інтелектуальним відкриттям і те, що локомотивами для спізнілої
української національної модернізації ставали великі війни. Відомо, що війна та
гонка озброєнь є головними рушіями технічного прогресу. Ми знаємо,
що мобільний зв’язок, Інтернет та багато инших
технічних винаходів первинно були розроблені для військової сфери. Але війни не
тільки пришвидшували наукові відкриття, сприяли індустріальному розвиткові, але
й виступали в ролі потужного суспільного модернізатора. Дві останні
світові війни, попри велетенські людські та матеріальні втрати, каліцтва і
страждання дозволили українцям зробити справжні стрибки у формуванні модерної
політичної нації. Але ще більш важливою у цьому плані є сучасна війна, що
точиться на Донбасі. КОЛИ
ДОВОДИТЬСЯ ВОЮВАТИ… Сучасна
війна на Донбасі не просто відтяла частину не цілком лояльного до України
населення, вона показала решті українців образ новітнього ворога, яким є російський
тероризм, донбаський сепаратизм та олігархічні клани на Сході держави.
Висловлюючи таке твердження, розумію, що з морально-етичного погляду називати
таку велику кількість співгромадян ворогами – не дуже коректно. Але як можна
кваліфікувати поведінку людей, котрі ненавидять державу, в якій живуть,
вважають її тимчасовим непорозумінням і тісно співпрацюють із агресором на її
знищення? По-людськи
можна зрозуміти тих, хто став заручниками ситуації і страждають, не маючи ані
найменшої можливості вплинути на плин подій. Але не можна (і не треба!)
розуміти тих, хто зі зброєю в руках разом з іноземним агресором воює проти
нашої держави. Вигуки
різних «сердобольців» про те, що Донбас має право на відокремлення, що це
справжня громадянська війна і, що страждають мирні люди – не знаходять відгуку
в українському суспільстві. Чому? Відповідь до моторошності проста – тому що
війна на Донбасі є частиною плану якщо не цілковитого знищення, то упокорення
України. Що мається на увазі? Україна весь період незалежності, майже 22 роки,
цілковито перебувала у фарватері Росії. Росія ставилася до України, як господар
до корови, яку він не хотів годувати, відпустив на певний час попастися, але не
на волю. І коли та стала задивлятися на сусідське обійстя, де було вдосталь фуражу,
де стояла добре збудована стайня і, головне, сусідська ферма була просто
молочною, а не м’ясо-молочною, то він почав дубасити її, заганяючи назад у свій
перекошений хлів. Може, це не
найбільш коректна метафора, але суть її цілком зрозуміла. Коли Україні набридли
корупція, злодійство, беззаконня, коли вона зрозуміла, що своїми силами їй не
впоратися, що їй знадобиться підтримка европейської
спільноти, тоді вона проголосила курс на евроінтеграцію. Саме цього
не бажала Росія та її сателіти – донецько-луганські олігархи. Після того, як
стало зрозуміло, що державний апарат насильства не справляється з протестним громадянським рухом, в хід пустили найбільш
цинічні методи. Анексували Крим та розпочали повномасштабну війну на Донбасі.
План був простим. Якщо навіть не вдалося б реалізувати його повністю, тобто
взяти під контроль весь Схід і Південь України, то принаймні відкрити
велетенську рану, яка кровоточила б десятиліттями і, головне, ніколи не
дозволила б Україні реформуватися та вступити до ЕС. Таку стратегію Кремль уже
кілька разів апробував. Так було створено анклав неспокою у Придністров’ї, щоб
контролювати увесь регіон і не допустити виходу Молдови з російської сфери
впливу, розпочато війну проти Грузії з утворенням двох маріонеткових квазі-держав. В українському
варіанті Росія прорахувалася. По-перше, сподівання на проросійські настрої на
Сході й Півдні України виявилися дуже перебільшеними. По-друге, за основу для
своїх стратегічних планів Росія обрала постулат, що ніякої окремої української
нації не існує, а отже, ніхто цю «недо-державу»
боронити особливо не буде. По-третє, попри масовану інформаційну роботу
протягом років для формування образу України як новітньої фашистської,
нацистської та антисемітської держави, Росії не вдалося переконати в цьому міжнародну
спільноту. В російські казки повірило загалом тільки населення Донбасу. Що гірше,
еліти Донбасу не лише погодилися на такий план, вони усіляко підтримали його,
намагаючись ще й шантажувати при цьому Київ. Шантаж не вдався, а наступ
захлинувся. Значна частина населення Донбасу, не розуміючи, до яких
катастрофічних наслідків це може призвести, фактично викликало вогонь на себе.
Припускаю, розрахунок був на те, що Росії вдасться вдруге провернути історію з
Кримом – цього разу на Донбасі. І якщо з Криму, не відчуваючи серйозної
підтримки від місцевого населення, українцям довелося відступити без бою, то на
Донбасі це обов’язково мало закінчитися війною. На Донбасі треба було вже
боронити кожен метр української землі, щоб згубна гангрена не поширилася на
решту областей. ЗА КОГО
ВІЙНА? Дуже часто
доводиться чути, що за «той» Донбас, може, і не треба було воювати, не вартують
«вони» крові наших найкращих патріотів. Але, якщо поглянути на ситуацію без
упереджень, то насправді українське військо і добровольці не так за Донбас
воюють, як намагаються зупинити ворога й не пропустити його далі вглиб країни.
Воюють не за те, щоб упокорити нелояльне до України населення Донбасу, а для
того, щоб зберегти державу і забезпечити їй мирну европейську
перспективу. Безумовно
війна – це трагедія. Але коли вона почалася і триває, то иншого
виходу, ніж захищатися й відбивати агресію, нема. А тепер трохи про стражденне
населення Донбасу. Чи був у них инший, окрім війни,
вибір? Був. Якби тамтешні фінансово-промислові та політичні еліти не
приєдналися до ворожого антиукраїнського плану на початку конфлікту, а чітко
маніфестували свою позицію, сформулювали вимоги (без шантажу) до Києва, то
проблему можна було б розв’язати у цілком легітимний спосіб. Якби у
найскладніший для країни час еліти Донбасу не шантажували Київ, погрожуючи
відокремленням і вимогою сплати «данини» у вигляді щорічних дотацій в сумі 15
мільярдів довоєнних гривень, а висунули ідею децентралізації
адміністративно-політичної системи в Україні, то й до кривавої бійні не
дійшло б. Якби донецькі олігархи не рядилися в шати захисників «трудового
народу Донбасу» і не озброювали його, нацьковуючи проти української держави,
намагаючись взяти реванш за усунення від корита в Києві, то до війни також не
дійшло б. І головне, що такого поганого зробила Україна
«народу» Донбасу, щоб він так легко повірив у всі нісенітниці російської та
донецької пропаганди? Чим так провинився Київ і що такого він натворив, окрім
того, що усунув злодійський режим донецького походження від влади в Україні,
щоб викликати такий праведний гнів і ненависть у населення Донбасу, котре
повірило в оповідки про «фашистську хунту», «каратєлєй»? Насправді
донецьке волання «Почуйте Донбас!» було не чим иншим,
як закликом змінити правила гри, відмовитися українцям від планів евроінтеграції, визнати державну неповноцінність України і
капітулювати перед Росією. За словами «Почуйте Донбас» чулося: «Не отруюйте нам
життя, ми хочемо в Росію, ми ненавидимо Україну, дозвольте нам піти!». Але
оскільки Росії депресивний і дотаційний Донбас був непотрібним, то й вимога
Москви до нього в реальності була зовсім иншою: «Ми
вас візьмемо тільки за умови, що ви нам в зубах принесете труп Української
держави». Саме через це в решти українського суспільства так кардинально змінилося
ставлення до населення Донбасу. Бо, ставши в одні лави з ворогом, ти сам
перетворюєшся на ворога. Тут хотілося б якомога толерантніше та коректніше
сформулювати думку, особливо з огляду на страждання мирного населення в зоні
конфлікту, а не виходить… РЕГІОН, КУДИ ТАК І
НЕ СЯГНУЛА УКРАЇНСЬКА ВЛАДА Тепер трохи
про політику Української держави у східному регіоні. Центральна влада в Києві
ні разу за всю історію незалежності не була обділена кадрами зі Сходу і Півдня.
Навіть навпаки, саме звідти рекрутувалися прем’єр-міністри, головні міністри та
президенти. Крим і Донбас завжди були тими особливими регіонами, від яких
столичний Київ мусив по-своєму відкуплятися: дотаціями, преференціями у
держзамовленнях та навіть майже повним невтручанням у внутрішні справи цих
регіонів. Якщо чесно,
то там української влади по-справжньому ніколи й не було. Пригадаймо тільки
часи президентства Ющенка, коли йому та його міністрам годі було навіть
поткнутися на Донбас. Донбас і Крим були справжньою вотчиною олігархів та регіоналів.
А завдяки своїй чисельності ці регіони могли так «корегувати» внутрішню та
зовнішню політику України, що про жодні розвиток та евроінтеграцію
не могло бути й мови. У цьому
плані вони були вірними союзниками Росії, бо ніколи не дозволили б українцям в
демократичний, легітимний спосіб вирватися з її сфери впливів. Ні приєднання до
НАТО, ні вступу в Европейський Союз ці регіони ніколи
не дозволили б. Кожного разу спрацьовували б або старі пропагандистські
стереотипи, або страх втратити роботу через закриття збиткових підприємств. Тим
більше українцям так і не вдалося б подолати кланово-олігархічну систему, бо
там її «батьківщина», там серце Кощієве. Саме в
цьому плані (а не в людському) Крим і Донбас виявилися справжнім баластом для
України. Цікавим є
також феномен нарікань на Україну, обурення недолугою українською владою
водночас з тим, що державою управляли вихідці з Донбасу. При цьому жодного
дисонансу це в головах жителів Донбасу та Криму не викликало. У них чомусь
витворилося паралельне сприйняття реальності: донецьке і українське. При чому
все українське автоматично набувало негативного забарвлення. На днях
довелося почути думку, що громадяни України вперше за всю історію взагалі не
переймалися результатами парламентських виборів. Навіть попри недолугу змішану
систему виборів, без Криму і значної частини Донбасу, результат більше не
страхав. Та частка регіоналів, яка пройшла в парламент під виглядом
«Опозиційного блоку», вже не може робити політичної погоди, не може
зупинити ані реформ, ані руху України в Европу. Та й
вона потрібна для функціонування демократичного парламенту. Але в чому
ж модернізаційна функція цієї війни? І як би цинічно
це не звучало, відповідь – у консолідації нації, у спільності викликів та цілей
на майбутнє і навіть у наявності спільного ворога. Відомий
політолог Карл Дойч свого часу висловив тезу про те,
що ніщо так не об’єднує націю, як спільний ворог. Дуже шкода, що до цього
колективного ворога долучилася велика частина співгромадян. При
побіжному погляді на це може скласти враження, що в Україні триває громадянська
війна. Так можна було б стверджувати, якби перед тим не було анексії Криму,
якби війна не почалася із зовнішньої агресії Росії проти України, а Донбас не
став зручним плацдармом для реалізації плану на знищення української держави. А
насправді, поки що маємо війну за незалежність України. ІІ І Перша, і
Друга світові війни закінчилися для українців велетенським внутрішнім громадянським
конфліктом. Якщо Перша світова неймовірно розширила горизонти самих українців і
підштовхнула до практичного виконання донедавна ще суто теоретичних програм, то
громадянська війна стала свого роду киплячим казаном, де з кров’ю і
велетенськими людськими втратами готувалася сучасна українська нація. Друга
світова війна дала об’єднання українських земель у кордонах УССР із подальшим
формуванням квазі-українського управлінського апарату
та появою совєтської науково-технічної інтелігенції.
Український рух опору забезпечив міжнародний розголос темі «иншої»,
не совєтської України. Безумовно,
теоретичні дискусії також не втрачали напруги: говорили про те, чим насправді є
українська нація, на яку базу їй варто опертися – етнічну чи патріотичну
(політичну). Дебатували про шляхи досягнення державної незалежності і навіть
про саму суть держави: соціалістична (соціально справедлива), монархічна,
робітничо-селянська (совєтська). Були запеклі
прихильники й тоталітарних проектів –
комуністичного та націократичного. Часто ці
проекти настільки конкурували між собою, що
закінчувалися збройними сутичками, переворотами і навіть війнами. Так
здобувався колективний досвід і творилася модерна структура української нації. Аналізуючи
цей період, не варто легковажити і втручанням зовнішніх чинників та браком
будь-якого попереднього власного досвіду. Одне можна з впевненістю стверджувати
– Перша світова війна призвела до початку розпаду імперій та утворення низки
незалежних національних держав. Короткочасна українська державність хоч і
завершилася поразкою, але заклала серйозні підвалини на майбутнє. В результаті
модернізації війною в українців з’явилися свої військові та адміністративні
кадри, свої герої, мученики й полеглі за національну справу. У цій війні
під тиском різноманітних обставин викристалізувалося саме поняття «українці».
Припинилися дискусії про «рутенців», «старорусинів»,
«малоросів», а це було важливо і для внутрішньої консолідації, і для
презентації назовні. Пройшовши війну, українці надшвидкими
темпами перетворилися із пасивного об’єкта міжнародної політики в активного
суб’єкта. Вони почали дедалі більше вірити у свої можливості, розуміти, що
можуть впливати і змінювати політичні обставини й довколишній світ. ВІЙНА – ЦЕ
НЕ ТІЛЬКИ ЗБРОЙНА БОРОТЬБА Історія не
терпить умовного способу, а тому не варто гадати, що було б, якби було, або вибирати
найбільш славетне та героїчне зі свого минулого і потім дивуватися, чому ж у
більшості випадків все закінчувалося плачевно. Чи не краще зосередитися на
критичному аналізі українського минулого й конкретизуванні того, що саме
завадило успішній реалізації планів? Зрозуміти, чому на конкретному відтинку
історії використали саме такі й не инакші стратегію і
тактику, чому таку важливу роль відігравала орієнтація на зовнішні чинники?
Тільки тоді можна буде зрозуміти, коли власне про українців почують у світі, а
коли навіть почнуть з ними рахуватися? І найголовніше питання – коли українці
почнуть впливати на власну історію? Щоб
побачити модернізаційні стрибки українців, спричинені
Першою і Другою світовими війнами, потрібно провести скрупульозний аналіз стану
суспільства у довоєнні часи. Такий аналіз допоможе зрозуміти, чому галицькі
українці були такими переконаними легітимістами, а російські українці –
готовими на все заради землі. Ще на
початку ХХ століття українці, що признавалися до своєї національної окремішності
в Російській та Австро-Угорській імперіях, не тільки поступалися своїм
найближчим сусідам, але й зберігали певну асиметричність розвитку всередині
нації. Велетенський чиновницький апарат імперії Габсбургів майже повністю
обходився без українців. З українцями не рахувалися також через відсутність
шляхетської та аристократичної верстви, через брак серед них промисловців та
потужних фінансистів. Старе австрійське куріальне виборче законодавство тільки
консервувало цю безрадісну картину і закривало будь-які можливості не тільки
для прориву, але й для звичайного прискорення суспільних процесів. Шанс,
правда «на виріст», австрійським українцям давала поступова демократизація –
запровадження загального виборчого права, вимога змінити формування адміністративно-політичного
апарату. Цей процес мав би розтягнутися на десятиліття, і його результатом
стало б збільшення українців у системі управління краєм та державою, з’явилися
б свої управлінські кадри. Збільшення впливів у краї однозначно привело б до
утворення українського університету, а відповідно, до поступового формування
пласту національної інтелектуальної еліти. Зрештою, це дозволило б сформувати
повноцінну соціальну структуру українського суспільства. Але так не сталося. На заваді
цьому стала конкуренція двох національних проектів – польського й українського,
і те, що обидва народи претендували на ту саму територію. Польський проект був
не тільки більш розвинутим, він домінував у всіх сферах життя краю. Тому
й противилися демократизації та ширшому допуску українців до влади не
австрійські імперці, а саме поляки. Не
таємниця, що в Імперії Габсбургів українці перебували на узбіччі владних
процесів. У переважно селянської нації не було особливих важелів, щоб змусити
владу рахуватися з собою. В політичному арсеналі не було нічого, окрім масового
сільськогосподарську страйку. Тільки масові виступи і протести, бойкот та
вимоги змінити стару неефективну систему могли привернути увагу імперського
Відня до вимог селянської нації. Саме цим
пояснюється творення специфічного українського національного історичного наративу. Ідея Михайла Грушевського написати історію
посполитого народу (безкласовості української нації) і вкоренити її на
повстаннях, соціальних бунтах та війнах видавалася на той час найбільш
адекватною. І саме тому в українській історії, як правило, фігурують козаки,
бунтарі, повстанці. В ній не дуже є місце королям, князям, шляхті та буржуазії.
Розуміння того, що українці можуть впливати на ситуацію тільки завдяки своїй
масовості та організованості, але обов’язково в рамках чинного законодавства,
стало непорушним постулатом українського руху в австрійській Галичині. Крайній
легітимізм австрійських українців пояснюється ще й тим, що провід політичного
руху перебував переважно в руках правників. І тільки війна серйозно похитнула
цю традицію. Мало того, що напередодні війни український рух вступив у свою
масову фазу, то ще й війна та революції засвідчили, що не тільки спадковість
влади є важливою. Важливою є наявність сил та потенціалу захопити й утримати
владу, а точніше кажучи, самому стати владою. Під час війни серед австрійських
українців витворився прошарок людей, готових стати основою для національного
війська, створити каркас державного управлінського апарату, тобто наповнити
ідею національної держави конкретним змістом. Війна перетворила чимало суто
теоретичних планів на реальність. Правда, ще
довго давалися взнаки легітимістські переконання правлячої української
політичної еліти. Їй важко було наважитися на рішучі кроки і розірвати
габсбурзьку пуповину. А це неодмінно відбилося на повоєнному політичному житті.
З’явилися молоді радикальні люди, які звинуватили політиків старої дати у
нерішучості та засудили, на жаль, парламентські методи боротьби. Ці молоді люди
були продуктом модернізації суспільства війною, а тому бачили єдино ефективною
тактику революційного терору. Тобто Перша світова війна не тільки пришвидшила
суспільні процеси серед українців, вона неймовірно радикалізувала
їх. Результатом такої радикалізації стала поява Українського військового
об’єднання та Організації українських націоналістів. Організацій, які не вірили
в ефективність довгої еволюції, які вважали, що українцям не варто виходити на
марафонський біг, що їм треба спринтерськими темпами, через національну
революцію, прямувати до своєї незалежної держави. На жаль,
молода, націоналізуюча польська держава виступила в
ролі непрямого союзника українських радикалів, не продовживши ліберальну
національну політику Габсбургів. Навіть навпаки, обмеження, обмеження
і ще раз обмеження прав національних меншин стали основою відродженої Речі
Посполитої. Польща обмежила у впливах старе ліберально-демократичне крило
української політики, чим надзвичайно допомогла радикалам із ОУН. «ЧОРНА
СОТНЯ», НАЦІОНАЛЬНО ЗАБАРВЛЕНИЙ СОЦІАЛІЗМ І СОВЄТСЬКА УКРАЇНІЗАЦІЯ У
Російській імперії картина була ще менш відрадною. Ще на початку ХХ століття
політичні партії перебували у зародковому стані, а апологетів української ідеї
сприймали як диваків та ексцентриків. До того ж, усі ці люди перебували під
постійним наглядом поліції і за найменшої нагоди їх переслідували.
Респектабельні й заможні громадяни, навіть якщо мали певні симпатії до
українства, сторонилися його, боячись скомпрометувати себе в очах правлячої
еліти. І тільки коли під самодержавством захитався фундамент, а війна показала
затхлість старої системи, з’явилися перспективи для нових соціальних та
національних рухів. Більш-менш
повноцінне національне життя зосереджувалося в Києві. Полтава, Чернігів, Харків
та Одеса залишалися у межах офіційної державної парадигми, де про масове
поширення українських ідей не могло бути й мови. Навіть на Волині політична
активність місцевого населення часто виявлялася через участь у «Чорній сотні»
або «Союзі Михаїла Архангела». Історики знають,
чому саме українські селяни брали участь у цих організаціях. І це аж ніяк не
тому, що вони були антисемітами і переконаними самодержавцями. Відповідь проста
– земля. Офіційні агітатори обіцяли за вступ у «Чорну сотню» безкоштовну землю
від держави. І де було розібратися звичайному селянинові у тонкощах царської
пропаганди, що ті євреї і соціалісти, яких селяни мали громити, виступають за
ліквідацію самодержавства із подальшим справедливим вирішенням земельного
питання? Головною
соціальною базою українства у Російській імперії були, безумовно, селяни.
Політичні погляди міського ж населення поділялося не за національною ознакою, а
за ідеологічною. Були монархісти, республіканці, федералісти, соціал-демократи,
конституційні демократи та багато инших відтінків
широкого політичного спектру. Українські селяни довший час залишалися абсолютно
байдужими до всіх цих течій, аж до моменту, коли мова зайшла про землю. Саме Перша
світова війна завдала нищівних ударів по старій системі і перетворила індиферентних
обивателів на політично активних громадян. Шкода тільки, що для населення міст
і сіл України соціалістична пропаганда виявилася більш привабливою та
ефективною, ніж національні ідеї. З огляду на соціальну базу українського руху,
національна ідея не могла бути не лівою. І тому переважна більшість українських
політичних партій були лівими і на додаток селянськими, бо нічого не обіцяли
міському населенню. Та й у боротьбі з більшовиками не могли конкурувати, бо ті
обіцяли все можливе й неможливе. А проголошення більшовиками «Декрету про
землю» остаточно забезпечило їм симпатію з боку українських селян. За що ті
потім і поплатилися Голодомором. Модернізуючий вплив
Першої світової війни на українське суспільство Наддніпрянщини годі
переоцінити. З’явився розгалужений український національний рух, були
проголошені незалежні республіки. На українські позиції перейшла маса міського
населення та інтелігенції. Почав формуватися управлінський апарат, з’явилося
українське законодавство. За часів правління гетьмана Павла Скоропадського українська
держава вперше набула всіх необхідних для неї рис. Відбувся перший
безпосередній контакт із австрійськими українцями, що дало початок тривалому й
суперечливому процесові формування єдиної нації. І ще один
результат, яким, як правило, легковажать українські історики, описуючи ті
буремні події, виник завдяки війні та революції. Факту появи незалежної України
не могли більше заперечити навіть російські більшовики, захопивши територію
УНР. Навіть вони змушені були вдаватися до навколонаціональних
маніпуляцій, проголошуючи маріонеткові українські республіки на Донбасі та на
Сході. Зрозуміло, що ті більшовицькі республіки були тимчасовими і створювалися
виключно як плацдарм для захоплення решти України. Але все ж видимість
українських їм треба було зберігати. У цьому
руслі треба розуміти і саме постання УССР, і навіть політику українізації.
Більшовицька українізація відіграла величезну і, я б сказав, безповоротну роль
у поширенні національної свідомості на міста і навіть у віддалені села України.
Вона була важливим мобілізуючим чинником, хоча й проводилася під комуністичними
та інтернаціоналістськими гаслами. Існування нехай навіть значною мірою
формальної і комуністичної української республіки стало фактом. Населення УССР
стало зживатися з думкою, що воно живе в Україні. Українська мова стала мовою
державних установ і, головне, було запроваджено чіткий
адміністративно-політичний поділ. З часом совєтська
влада почала брутально згортати політику українізації і навіть намагалася повернути
процеси у зворотному порядку. Почалися репресії, терор, колективізація і як фінальний
акорд – Голодомор. Проте вже ніщо не могло зупинити національне життя, особливо
коли внаслідок Другої світової війни Совєтському Союзові
вдалося силою приєднати Західну Україну. І ця ще одна вимушена для більшовиків українізація
поставила з часом остаточну крапку на Совєтському Союзові. |
ч
|
 |
|