Сергій Дацюк

Постколоніальна Україна

Зрозуміти постколоніальну долю України можна лише тепер, коли колоніалізм Росії нарешті починає вмирати.

Постколоніалізм завжди залежний від імперських установок мислення, ідей, мотивацій, культурних норм та зразків, аналітичних оцінок, естетичних уподобань та етичних настанов.

В цьому сенсі розглядати суть постколоніальних студій як «деконструктивні прочитання колоніальних дискурсів» чи дослідження колись колоніалізованих культур є дуже звуженими завданнями, які ставив собі постмодернізм. Розрізняючи іманентний та трансцендентний колоніалізм, потрібно відходити від дослідження винятково дискурсивних практик.

Більше того, на головне питання постколоніальних студій – «що таке постколоніалізм?» потрібно давати відповідь позиціоновану: постколоніалізм це те, що вже не імперія, але ще і не суверенітет. Відтак мета постолконіалізму є досягнути суверенітету, а це не може бути зроблено всередині постколоніалізму.

Справжні постколоніальні студії мають продукувати вчення про суверенітет у його всеохопному розумінні – як установки мислення політичної, економічної та інтелектуальної еліти на повний суверенітет включно з його головною ознакою – породження недомінуючої над иншими народами експансії в найрізноманітніші змістовні простори життя.

Суверенітет не отримують чи мають, суверенітет завойовують та здійснюють. Суверенітет є не просто свобода, суверенітет це суб’єктивована і об’єктивована свобода. Суверенітет здійснює завжди хтось (суб’єкт) на чимось (об’єкт). Суверенним може бути лиш той, хто безпосередньо здійснює щонайохопніший вплив на простір та час. Суверенітет завжди має або стратегічний характер, або проблемний та зникаючий.

Розпад СССР, надавши Україні умови для суверенітету, водночас не означав завершення колоніалізму. В цьому сенсі поняття суверенітету має бути розширене. І в контексті цього розширеного поняття має стати зрозумілим, що лише повний суверенітет означає подолання колоніалізму.

В опублікованій до 20-річчя незалежності України статті «Незалежність як тягар» я розрізняв різни види або ступені суверенітету:

1)політичний (конституційний та територіальний);

2)військовий;

3)громадянський;

4)економічний;

5)культурний (мовний, науковий, інформаційний);

6)стратегічний;

7)духовний.

Імперіалізм Росії базується саме на обмеженні всіх типів суверенітету України. Саме повна відсутність економічного та стратегічного суверенітетів, слабкі територіальний, військовий, культурний та духовний суверенітети призвели до революції та війни 2013-2015-х років в Україні. І водночас сильний конституційний та громадянський суверенітети зумовили процес оформлення нової громадянської ідентичності в Україні, яка тимчасово компенсувала відсутні типи суверенітету та посилила зазвичай слабкі типи суверенітету.

Революція та війна 2013-2015-х років дає шанс Україні здобути повний територіальний та військовий суверенітет. Але незалежно від тих чи инших наслідків Війни за Незалежність України 2014-2015 років, постколоніальній країні доведеться тривалий час жити в умовах здобуття повного суверенітету.

Ці типи суверенітетів можна умовно розділити на іманентні (політичний, зокрема територіальний, економічний та військовий) та трансцендентні (громадянський, культурний, стратегічний духовний).

Причому іманентний суверенітет базується на трансцендентному суверенітеті, так що неможливо перемогти іманентний імперіалізм, не перемагаючи імперіалізм трансцендентний. Але іманентний суверенітет потрібно розглядати окремо, бо це саме той суверенітет, який найбільш очевидний, зрозумілий широкому загалу, єдиний підвласний демократичній політиці. Давайте поглянемо на іманентний суверенітет.

ІМАНЕНТНИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ РОСІЇ

ТА ЙОГО ПОДОЛАННЯ В УКРАЇНІ

Зазвичай постколоніальні режими намагаються боротися щонайперше саме з іманентним імперіалізмом. На перешкоді цієї боротьби знаходиться лише компрадорська політична та компрадорська бізнесова еліти. Ці еліти підлягають процесу люстрації в політиці та процесу деолігархізації в економіці.

Нинішня війна є проявом російського імперіалізму – культурного, зокрема мовного та інформаційного, а також політико-економічного (зокрема владно-силового та торгового). Громадянські конфлікти в окупованому Росією Криму та збройні конфлікти на Сході України супроводжуються компрадорською громадянською війною в українській політиці. Така компрадорська громадянська війна за прямого управління, військово-технічної та ресурсної підтримки Росії стимулює колоніальні установки мислення все ще компрадорської української еліти.

Люстрація та деолігархізація компрадорської української еліти можлива лише завдяки громадянському тиску. Найвизначнішим та найбільш вирішальним процесом в ситуації революції та війни 2013-2015-х років стала суперечка щодо введення військового стану. Саме військовий стан вперше надавав би українській громаді можливість швидкої та глибокої люстрації, а також можливість радикальної деолігархізації, включаючи правове переслідування тих олігархів, які фінансують компрадорську громадянську війну на території України.

Українська постколоніальна еліта наполягає на введенні військового стану, а українська компрадорська еліта нещадно опирається введенню військового стану. Які тільки контраргументи не використовуються компрадорами. А суть контраргументів одна – українська громада має дозволити компрадорській еліті і далі саботувати реформи, розкрадати державні та муніципальні бюджети та наживатися на війні.

Компрадорська українська еліта під гуманітарними гаслами хоче швидкого миру, бо він дозволить їй зберегтися самій та зберегти свій вплив у державі та свої капітали, жертвуючи при цьому частинами територіального та конституційного суверенітету України, зберігаючи колоніальну залежність в економіці, яка дає їй корупційну ренту від Росії. Постколоніальна українська еліта хоче війни, щоб відстояти територіальний та конституційний суверенітет, знищити колоніальну залежність в економіці і знищити всякі можливості для отримання корупційної ренти українською компрадорською елітою від Росії.

Відтак іманентний імперіалізм Росії базується в Україні на інтересах української компрадорської еліти. Ця компрадорська еліта маскується під патріотів, публічно мовчить, іноді робить дурниці, повсякчас стаючи на бік сепаратизму та федералізації, але в основному хоче пережити ці важкі для неї часи з мінімальними втратами. Ознакою компрадорської еліти в Україні є її споживацьке приватне ставлення до всезагальних активів – територію країни можна здавати за вигоди в бізнесі, федералізм в Україні можна вводити, бо бізнес пристосується до будь-якого політико-територіального устрою, на війні можна заробляти, поставляючи продукти та послуги для української армії чим дорожче, при цьому торгівля з Росією має продовжуватися, а бізнес-активи в Росії мають приносити прибуток.

Відтак найбільш важливим у визначенні того чи иншого представника еліти в постколоніальній Україні – це наявність бізнесових активів в Росії, наявність політичних та економічних контактів з представниками путінського режиму, наявність політичної чи бізнесової підтримки квазіполітичним режимам ДНР та ЛНР. Не вдавана публічна позиція чи демонстративний патріотизм є основою для люстрації та деолігархізації, а саме їх економічна та політична залежність від Росії.

Іманентний суверенітет може бути гарантований лише іманентним сувереном. Щоб не підкорятися чужому іманентному суверену (Путіну), Україні потрібен свій іманентний суверен. За президентської форми правління таким іманентним сувереном в Україні може бути лише Президент. Ознакою іманентного суверена є жертовна спроможність вийти за межі іманентності у своїх мотиваціях, у своїх мислительних установках, у своїх публічних стратегічних орієнтаціях, у своїх уявленнях, словах, діях. Суверен – лише той, хто діє суверенно і несподівано гідно для багатьох инших.

Незалежність України є, перш за все, незалежність Президента. Тобто позиція Президента України не є його власним вибором як людини чи бізнесмена. Нинішній Президент України досі визначається не як політик незалежної країни, а як бізнесмен – причому як компрадорський бізнесмен, а тому як компрадорський політик. Такі дії Президента України мають символічний характер, бо слугують прикладом для всіх инших компрадорських політиків та бізнесменів.

Контраргументи Президента, що він не хоче продавати свій бізнес в ситуації війни, бо його в такій ситуації не можна продати вигідно, це контраргументи бізнесмена, а не патріотичного політика. Тобто це не аргументи іманентного суверена, це аргументи людини, яка не зробила рішучий вибір, яка до кінця не довіряє власному народу, яка завжди залишає ресурс для себе як бізнесмена на випадок невдачі процесу повної незалежності країни і краху себе як політика.

Важливим для Президента в ситуації війни мала би стати публічна відмова від усіх своїх активів на території Росії. Це мало би неабияке значення не тільки для його власного самовизначення, але і для самовизначення решти компрадорських політиків та бізнесменів в Україні. Таке рішення було би символічним для подолання російського іманентного імперіалізму, бо воно слугувало би позитивним прикладом для українських політиків та бізнесменів: якщо ви патріоти, відмовтеся від залежності свого бізнесу та своєї політики від Росії, а якщо ви не патріоти – майте мужність виїхати за межі України і продайте свою українську частину бізнесу патріотам.

Саме тому у цьому рішенні Президента України значною мірою корениться доля іманентного імперіалізму в Україні. Якщо буде відмова від активів Президента-бізнесмена в Росії, тоді постколоніальна Україна отримує шанс на подолання своєї матеріалістичної, зрозумілої для більшості, очевидної залежності від Росії. Якщо такої відмови не буде, тоді менше шансів для подолання колоніалізму в України. Еліта, яка не вірить в суверенітет своєї країни, не має шансів створити таку країну.

Питання імпічменту в ситуації війни не на часі. Але на часі є активний та радикальний тиск на Президента щодо його публічного самовизначення як патріотичного політика. Українська громада має змусити Президента вибирати – патріотична політика чи компрадорський бізнес.

ІМАНЕНТНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ В УКРАЇНІ

Ознакою іманентного суверенітету є не просто знищення залежності України від імперії Росії, тобто не просто іманентний постколоніалізм, який наслідує всі форми імперського життя, знищуючи лише очевидну залежність від імперії.

Іманентний суверенітет народжується не просто через припинення імперського процесу експансії на свою територію, а в запровадженні своєї власної експансії на инші території та в зміні типу експансії – відмова від архаїчних форм експансії та створення нових форм експансії, які колишня імперія здійснювати з тих чи инших причин не може.

Напрямки експансії для суверенітету є дуже важливими для цивілізації, бо це ті концептуальні простори, на яких грає цивілізація, де вона започатковує нові горизонти розвитку, куди вона спрямовує соціальну енергію, де вона бачить свої позитивні перспективи.

Іманентний суверенітет виростає з колоніальної залежності через окремий етап постколоніалізму, який Україна саме зараз може розпочати завершувати. Суть постколоніального етапу розвитку колишньої колонії Росії України полягає в тому, що універсальне бачення світу імперією має бути переосмислене в напрямку більш охопної універсальності. Проблема нинішньої універсальності Росії в тому, що вона через геополітичні, соціо-культурні та психологічні травми ХХ століття почала архаїзацію універсальних установок свого мислення. Відтак безпосередньо на основі імперської універсальності Росії Україна розвиватися далі не може.

Перша і найбільша проблема України – це колоніальна структура економіки. Бюджетоутворюючими все ще є залишки функціональної спеціалізації України всередині совєтської економіки – металургійна та хімічна сфери промисловості. Тому питання потрібно ставити не просто про структурну реформу, як це зазвичай роблять в Україні, а про реформу колоніальної структури економіки. Це означає диверсифікацію бюджетоутворюючих сфер економіки – їх має бути не дві, як зараз, а принаймні 3-5. Окрім того, необхідно розширити орієнтацію сфер бюджетоутворення – від нетехнологічних індустріальних сфер потрібен перехід до високотехнологічних та до постіндустріальних.

Ресурсно-територіальна експансія Росії має бути переглянута в цивілізаційній філософії України як така, яка не відповідає сучасній ситуації в світі. Постановка питання про конкуренцію за енергетичні ресурси для України не є виграшною. Отже Україні потрібна енергетика, що базується на инших джерелах, а також розробка принципово нових типів ресурсів, зокрема таких, що мають штучне походження. Побічно це руйнує енергетичну імперію Росії, але не це важливо. Можливо Україна могла би стати першим видобувачем ресурсів з астероїдів та инших планет Сонячної системи. В Україні все для цього є, крім політичної волі еліти.

Україна може запропонувавши світу нові типи експансії на нові змістовні простори. Вже зараз видніються змістовні напрямки експансії, від яких відмовилася колишня імперія, – віртуальна експансія (експансія у новостворені віртуальні світи та освоєння позасвітового моделювання на перетині багатьох реальностей, в тому числі і перш за все таких, що відрізняються від звичної часопросторової реальності), мережева експансія (експансія в Інтернет та соціальні мережі і їх глибоке та перспективне дослідження), нанотехнологічна експансія (через розвиток позиційних структурних теорій «нано-зеро» і «зеро-нано»). За космічну експансію Україна може конкурувати з Росією, вибираючи собі в партнери Европу, США, Китай.

Відмова від транспортної експансії Росії за наявності у неї коштів виглядає дуже дивно, якщо не знати про її архаїзацію, яка стримує цей процес. Україні потрібен розвиток електромобільної промисловості та побудова принципово нових транспортних магістралей для нового виду транспорту. Інноваційний транспорт існує і його потроху починають впроваджувати в инших країнах. Чому б Україні не стати тут першою?

Ієрархічна побудова державно-територіального устрою СССР-Росії не є адекватною для України. Україна має перебудувати своє територіальне управління, поклавши в його основу не державну владу, а владу місцевих громад, пов’язаних мережевим чином не тільки між собою, але і з иншими громадами світу.

Не маючи уявлення про аерокосмічний суверенітет, Україна серйозно програє у контролі за своєю територією. Створення повної лінійки громадянської та військової авіації це щонайперше завдання для України. Але особливим завданням є досягнення супутникового суверенітету. Це означає, що Україна має повністю через свої власні супутникові засоби контролювати свою територію та всі прилеглі території сусідніх країн. Більше того, на своїй та прилеглій території Україна повинна мати навіть власну систему GPS, яка на випадок війни дозволяє здійснювати орієнтацію військових засобів пересування та доставки зброї на ураження.

Нарешті – українська армія. Сучасна військова стратегія не потребує великих армій з великою кількістю важкої техніки. Сучасна військова стратегія потребує телекомунікаційних засобів моніторингу наявності військової техніки на своїй території та високоточної та далекобійної зброї для її знищення в місці виявлення. Ворожа техніка має знищуватися задовго до того, як вона вступає в дію. Саме така стратегія дасть змогу вигравати війни з Росією до їх початку. Навіть зараз Україна має всі можливості дистанційно знищувати всю російську військову техніку, що перетинає російсько-український кордон. Але для її знищення немає достатніх засобів моніторингу (які вже існують у инших країн), немає високоточної зброї для її дистанційного знищення (яка існує у инших країн) та немає політичної волі та стратегічного мислення у еліти.

Як видно з цих уявлень та пропозицій, для завойовання та створення іманентного суверенітету, потрібно постійно виходити за межі очевидних та традиційних уявлень – так, щоб обивателі навіть говорили – це неможливо в Україні. А чому власне в Україні це неможливо? Революція та війна поривають з очевидністю та неможливістю. Зараз в Україні все можливо. Такі уявлення базуються саме на запропонованому принципі, що трансцендентний суверенітет є визначальним.

Що таке трансцендентна складова суверенітету, розуміння якої виходить за межі очевидності? Якщо в першій частині мова йшла про іманентний суверенітет та іманентного суверена, то в цій поговоримо про трансцендентний суверенітет та трансцендентного суверена.

ПРОБЛЕМА ТРАНСЦЕНДЕНТНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

Смислове означення трансцендентного суверенітету постає як головна проблема суверенітету взагалі. Іманентний суверенітет це за великим рахунком суверенітет, що підтримується владою та капіталом, і він мало змінний сам по собі. А от трансцендентний суверенітет дуже динамічний, особливо в останній час. І цей трансцендентний суверенітет тягне за собою зміни іманентного суверенітету. Саме в уявленні про трансцендентність суверенітет зазнає змін.

В книзі «Імперія» Гардт та Негрі означують трансцендентний суверенітет як спосіб мислимої ідеальної суб’єктності (в даному разі колективної спільності), що проектується на простір та час у своєму вільному волевиявленні. Причому у їх розумінні свобода наділяється суверенітетом в процесі експансії. Тобто суверенітет це діяльна свобода, яка вміщає мислительну установку на експансію, що постійно прагне подолати фронтир – межу свободи.

В цій книзі автори говорять, що сучасний суверенітет отримав нову форму, створену рядом національних та наднаціональних органів, об’єднаних єдиною логікою управління. Ця нова форма має глобальний характер і являє собою нову Імперію, «імперію» з великої літери, світову Імперію. Імперський суверенітет повинен постійно долати межі як у своїх володіннях, так і на кордонах. Отже з їх міркувань можна вивести проблему, яка постає перед нами – проблему Світового Фронтиру.

В цьому сенсі виникає проблема поділу цього фронтиру на іманентний фронтир і трансцендентний фронтир. Іманентний Світовий Фронтир заданий обмеженням планети Земля і може бути подоланий виходом людства в космос, колонізацією Місяця, Марса і т.д. А от як подолати Трансцендентний Світовий Фронтир.

Головною проблемою трансцендентного суверенітету Світу є трансцендентний Світовий Фронтир. І тут автори згаданої книги говорять про згасання громадянського суспільства в старому розумінні – яке було співставлене державі і фундувалося націями. Трансцендентний Світовий Фронтир постає як не пов’язаний більше з уявною спільністю – світовим громадянським суспільством. Тобто громадянське суспільство світу в звичному розумінні не буде більш громадянським, бо воно більше не буде співставлене з державами і не буде більше навіть наднаціональним.

Вочевидь трансцендентний суверенітет Світу потрібно розглядати як мережу самоуправних громад, які співставлені одна одній, співставлені все ще існуючим архаїчним державам і співставлені потужним світовим (в колишньому розумінні – транснаціональним) корпораціям. Отже трансцендентний суверенітет Світу це Мережева Громада Світу.

Зрозуміло, що коли ми говоримо про держави, нації чи народи-цивілізації, то на перспективу в масштабах світу все це вже працювати не буде. Потрібні инші уявлення. З иншого боку, намагання авторів згаданої книги уявляти світ як велику Імперію теж не дуже адекватні. Справа не в тому, що неможливо створити світову Імперію. Її навіть дуже можливо створити, об’єднавши весь світ у єдину глобальну економічну та політичну систему, прийнявши мультикультурність як спосіб культурних взаємин.

Але імперія це старе уявлення, яке означає: 1) наявність сильної влади, яка об’єднує різні нації; 2) наявність владного центру всередині імперостворюючої нації та безвладної периферії з колоніальних націй; 3) експансію від центру за межі периферії (фронтиру на території планети) і включення зафронтирного простору у склад нової периферії. Отже в нових уявленнях про Світового Трансцендентного Суверена як Імперії неадекватним виглядає все – 1) не буде сильної влади у її звичайному ієрархічному розумінні, не буде також націй імперських та націй колоніальних; 2) не буде більше центру чи навіть декількох центрів і периферії чи навіть декількох периферій; 3) не буде більше фронтирів у просторі планети, щодо яких можливо здійснювати територіальну експансію, відтак смисл експансії зміниться.

У традиційної імперії завжди іманентний фронтир. Якщо з’явилося щось принципово нове, то його потрібно і називати по-новому. В цьому сенсі принципово не буває мережевих імперій чи віртуальних імперій, бо там всі основні ознаки імперії зруйновані до її повного невпізнавання. Віртуальність та мережевий характер сучасного світу знищує саму основу можливості Імперії. Відтак Світова Імперія принципово не є можливою.

В світі лишилися окремі процеси імперіалізму – американський, европейський, китайський, ісламський та російський. Але імперії шляхом збройної експансії намагаються створювати лиш «ісламський світ» та «рускій мір». Це архаїчні спроби, і як такі вони не матимуть успіху, лише витратять ресурси і заженуть себе в кризові ситуації. Ці архаїчні спроби виникли з однієї і тієї ж самої причини – низької якості трансцендентного суверену всередині цих цивілізацій.

ПРОБЛЕМА ТРАНСЦЕДЕНТНОГО СУВЕРЕНА

Трансцендентний суверен це завжди деяка позиція поза іманенцією суверенітету, тобто це щось таке, що не можна матеріалізувати – державець, держава, нація чи народ. Трансцендентний суверен в мисленні здатних до узагальнення людей творить зміни, і відтак ці узагальнення завжди є діяльністно прогресуючими.

Трансцендентний суверен повинен мати уяву достатню для узагальнення наймасштабніших процесів, створення нових реальностей з новими смислами, куди можна спрямовувати соціальну енергію, та створення нових перспектив, які зазвичай пов’язані з тими чи иншими уявленнями про фронтир. Якщо трансцендентний суверен має обмежену уяву, погане мислення, відсутність здатності до масштабного узагальнення, він неодмінно прийде до архаїзації, реваншизму, ресентименту з його істеричними та агресивними наслідками.

Коли світ принципово змінюється, а ми зараз переживаємо саме такий час, старі звичні уявлення не працюють. Це означає, що саме ті цивілізації, де відсутня філософія чи хоча б філософствуюча література (зокрема фантастична), неспроможні створити нові уявлення про фронтир, нові смисли, нові перспективи. Такі нефілософствуючі цивілізації змушені крутитися навколо архаїчних смислів і спрямовувати туди соціальну енергію. Такі цивілізації змушені бачити лише традиційні фронтири і будувати щодо їх подолання лише архаїчні перспективи.

Трансцендентний суверен майбутнього – це світова мережева республіка поза національними культурами, релігіями, державами. Але яким має бути Трансцендентний Фронтир цієї республіки?

Чи може уявлення про цей Трансцендентний Фронтир мати, наприклад, Україна як колишня колонія Росії? Що для цього потрібно, чого зазвичай не вистачає постколоніальній країні? Що традиційно втрачає або не збирається здобувати постколоніальна країна, коли вона виходить зі складу імперії?

Аристократичну еліту, філософію, стратегію, теорію, науку, оригінальну культуру, передові технології (космос, нанотехнології, віртуальність тощо). Тобто все те, що частково було в імперії СССР-Росія в її найкращі часи і було втрачене імперією з тих чи инших причин, коли колонія Україна змушена була вийти зі складу такої імперії.

Перш за все постколоніальна країна має поставити питання про можливість наявності в ній Трансцендентного Суверена – такої еліти, яка живе за принципами, а не за інтересами, яка в разі потреби вміє жертвувати приватним для суспільного, яка вміє мріяти, вміє масштабно мислити, вміє спрямовувати свої зусилля на продукування та впровадження інновацій. Це має бути еліта, яка не оглядається ні на кого і не чекає рішень ззовні, яка сама ставить перші і останні запитання та сама на них відповідає.

Навіщо в постколоніальній Україні філософія? Перш за все, відсутність власної філософії та власних філософських шкіл призвели Росію до загибелі. Причини розпаду СССР, як і нинішньої війни Росії з Україною, одні і ті ж – нездатність російської еліти філософськи осягнути минуле, теперішнє та майбутнє і запропонувати нові смисли, нові перспективи, нові ідеї, нові мислительні установки. Глухий кут архаїзації, в який сьогодні зайшла Росія, це насідок саме відсутності філософського мислення у її еліти.

Єдина можливість для України вижити, особливо на тлі війни з Росією, це створити самотужки свою філософію – свої ідеї майбутнього, свої нові смисли, свої нові перспективи. Отже для України філософія це не питання престижу освіти чи якості кадрів, як це іноді говорять. Філософія для України це питання виживання в агресивному середовищі російської архаїзації.

Більше того, вся людська цивілізація сьогодні знаходиться у кризі. І доля людської цивілізації сьогодні вирішується саме в Україні. От саме тому Україна має щонайперше мислити за все людство, щоб вижити самій. Тобто українці мають знайти цивілізаційний вихід для всього людства, щоб знайти вихід для себе. В инших країнах це питання не стоїть так гостро – там люди не гинуть і економічна криза не є настільки актуальною.

Саме тому без філософії, без філософського мислення ніякі реформи в Україні не можуть бути успішними. І коли говориться про філософію, то не мається на увазі її освітня складова. Мається на увазі розгортання філософського процесу осмислення ситуації в країні та світі на клубному рівні, на рівні постійно діючих, конкуруючих та комунікуючих між собою філософських семінарів.

Українці мають досвід: ігнорування філософського осмислення світу в країні Фронтиру старого світу, яким власне і була завжди Україна, веде саме нашу країну до кризи, до війни, до руїни. Ігнорування цього досвіду веде країну до знищення.

Лише філософський контекст вперше створює можливість цивілізаційної стратегії для України. Мова йде не громадянську, національну чи державну стратегію, а саме про цивілізаційну. Ми живемо в такий час, коли йде війна за цінності людської цивілізації. Зокрема між Росією та Україною точиться війна за вибір між фундаменталізмом та конструктивізмом, між справедливістю та свободою, між колективним патерналізмом та індивідуальною гідністю, між сваволею та смислотворчою волею, між підданством та громадянством.

Цей вибір має саме стратегічний цивілізаційний характер. З цього вибору постають сценарії розвитку подій, моделі світовлаштування та суспільні моделі, візії майбутнього, нові смислотворчі горизонти зі своїми новими перспективами.

В цьому сенсі нам потрібно принципово змінити нашу науку. Мова йде не про збільшення фінансування чи структурну перебудову науки. Мова йде про глибинні зміни засадничого порядку, які безумовно призведуть до інституційної реформи науки. Це означає відмову від монополізму об’єктної науки, і випереджаючий розвиток, перше за все, теоретичної науки, конструктивної науки, феноменологічної науки. Критерієм цього має стати ситуація, коли українські теорії стануть знаними в світі. Причому рівновага між об’ємом гуманітарних та природничих теорій має бути закладена як засаднича вимога.

Це означає також повне відокремлення філософії від науки. З наукою має бути поєднане філософознавство. Філософія має розвиватися за самою нею розроблюваними критеріями. Наука в принципі не має диктувати філософії свої вимоги чи критерії ефективності. Жива філософія це процес, який не потрібно заганяти в наукові рамки. Критерієм успішності розвитку філософії має стати затребуваність філософських текстів з України у світі.

Саме жива філософія підтримує в суспільству атмосферу творчості, змагальності, драйву і масштабних домагань. В такій атмосфері може вільно розвиватися культура, яка має три джерела фінансування – мінімальне державне, більше від громади і щонайбільше від бізнесу. Культура, що живе на державному фінансуванні, не буває розвинутою та успішною. З ілюзіями про державну підтримку культури потрібно закінчувати.

Нарешті дотичним до трансценденції суверенітету є також розвиток технології, особливо в таких її напрямках, які принципово змінюють структуру цивілізаційних мотивацій. Такі технології ще називають перетворюючими. В останні роки перетворюючими технологіями були «технологія соціальних мереж», «технологія 3d-принтера» та «електромобіль». Можна прогнозувати наступні перетворюючі технології – нові джерела енергії, нові типи транспорту, нові біотехнології та генотехнології, нові з инших реальностей значною мірою конструктивні технології (віртуальні, нанотехнології).

Справжній потенціал віртуальних технологій більшість людей планети навіть уявити собі не можуть. Те ж саме і з нанотехнологіями – починаючи з їх народження до сьогодні більшість вчених навіть приблизно не можуть уявити, з чим вони мають справу. Ставитися до віртуальних технологій чи до нанотехнологій як до инших подібних технологій – це помилка. В Україні є дещо більше сильніше за ядерну зброю – це теорія віртуальності та теорія нанотехнологій, яких до речі немає ні в Росії, ні в Европі, ні в США. Вони вже є, їх просто можна використати.

ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ

ЯК НЕДОМІНУЮЧА НАД ИНШИМИ НАРОДАМИ ЕКСПАНСІЯ

Імперський дискурс та колоніальний дискурс при всій їх схожості та взаємопов’язаності є різними. Імперський дискурс спрямований на вплив на світ, на домінування над народами імперії, на підтримку значущості держави та влади, на придушення свободи колоніальних народів та будь-яких індивідуальних проявів свободи. Колоніальний дискурс спрямований на підпорядкування, культурну вторинність (культурне плазування чи низькопоклонство), залежність оцінок, залежність ідей, неоригінальність концептів, брак нових мислительних установок.

Імперіалізм все ще може зберігатися в світі, але вже без імперій. Культурний імперіалізм можна розглядати як розповсюдження культури системного домінування всередині обмеженого кола цінностей та обмежуючих свободу мислительних установок. Водночас культурний імперіалізм долається цифровим суверенітетом та мережевим суверенітетом. Імперіалізм долається не всередині іманентного суверенітету, а саме всередині трансцендентного суверенітету.

В такому розумінні трансцендентний суверенітет виникає в иншому змістовному просторі, в иншій сфері – де неможливе матеріальне домінування. Трансцендентний суверенітет це найбільш справедливий суверенітет, бо на нього ніхто не зазіхає і йому немає чого протиставити, окрім такого ж самого трансцендентного суверенітету. Трансцендентний суверенітет в принципі не може домінувати над народами. Трансцендентний суверенітет це дієва свобода в інакших змістах, в нових смислах, в незнайомих перспективах.

Є певні уявлення, певні настанови, які дозволяють мені про говорити про можливість трансцендентного суверенітету для України.

Настанова перша. Подолання колоніального дискурсу є основною настановою для трансцендентного суверенітету. Тому всі заперечення щодо вище запропонованого трансцендентного суверенітету України можливі лише всередині колоніального дискурсу.

Настанова друга. Українці нічим не відрізняються від тих народів, які здатні до творення філософії, наукових теорій та нових технологій. Мова йде лише про рівень домагань дітей-юнаків-дорослих, а це річ, яка виховується суб’єктивно і штучно.

Настанова третя. Під час революції та війни в Україні все можливо. Але так буде недовго. Потрібно використати саме цей час.

Настанова четверта. Нове це війна зі старим. Нове це відкрита агресія щодо ретроградів та саботажників. Непогано було б розповсюдити люстрацію на ретроградів.

Настанова п’ята. В плані нової філософії, нової теорії, нових технологій не потрібно взагалі дивитися на Росію, бо це поганий приклад, потрібно конкурувати з США, Европою, Китаєм та Індією.

Трансцендентний суверен все більше переходить в кіберпростір. Кіберкультура не просто перетворює инші культури, вона їх робить залежними від себе. Тобто культура все більше створюється в кіберпросторі, а в соціальності національних спільнот вона лише поширюється. Якщо сьогодні щось не існує в кіберкультурі, то воно не існує і в культурі загалом.

Трансцендентний суверенітет пов’язаний з незалежною від іманентності капіталу на обслуговуючих його держав позицією. Трансцендентний суверен виникає в будь-якій позиції – політик, громадський діяч, журналіст, філософ, науковець, письменник. Дух живе, де хоче, ніщо матеріальне йому не указ.

Поки революція та війна в Україні, дух шукає місце тут для життя. Його потрібно лишень не прогнати, дати можливість йому вкоренитися і не дати його знищити. Про решту дух подбає сам.

ч
и
с
л
о

80

2015