Тарас Возняк

Пролегомени Української революції

І

ФОРМУВАННЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ,

 СПІЛЬНОТИ ТА ДЕРЖАВИ

Український народ, який є основою української політичної нації, має велику і гідну історію, але історія новітньої української державності – держави України – набагато коротша і починається з 1991 року.

Це породило ряд проблем. Зокрема проблем з формуванням новітньої української спільноти – української політичної нації – та з консолідацією цієї спільноти на базі новітньої української ідентичності.

Застарілі моделі, які пробують приживити на суспільному тілі різні політичні та громадські сили або не спрацьовують, або мають регіональне застосування. Це призвело до фрагментації українського суспільства за ідентифікаційною чи регіональною ознакою.

Ми бачимо, що продовження експериментів з насаджуванням новітньому українському суспільству неадекватних реальному українському суспільству та сьогоднішньому часу інтеграційних принципів, веде не лише до фрагментації і так мозаїчного тіла модерної української політичної нації, а й до ще більшого його розколу.

На жаль, ми бачимо, що розкол новонародженої модерної української політичної нації став політтехнологією для багатьох політичних сил, метою яких є не майбутнє України а скороминущі вузькокорпоративні цілі. Ми вважаємо таку практику шляхом в нікуди, або шляхом до катастрофи.

Сьогодні модерна українська політична нація перебуває у стані формування. Ми усвідомлюємо проблеми формування української модерної нації на даному етапі. Однак ми не вважаємо ці проблеми чимось специфічно українським. Инші політичні нації також проходили через непрості випробування, формуючи свою ідентичність, свою спільноту і врешті-решт – державу.

Українська нація відрізняється від инших тим, що вона виникла нещодавно – як політична нація вона появилася тільки зі здобуттям Незалежності, а тому сьогодні ми спостерігаємо бурхливий процес її формування, пошуку спільного, пошуку новітньої української ідентичності.

Разом з тим розуміємо, що цей процес ніколи не зупиниться, бо перед нами завжди з’ являтимуться все нові і нові виклики – немає застиглих у своєму розвитку націй. Застиглі ж нації стагнують або помирають.

Базою, на якій розбудовується державний механізм є спільнота. Базою спільноти є відчуття спільності, яке має в своїй основі ідентичність.

Без спільної ідентичності немає спільноти. Без спільноти не може бути побудована держава.

Наявність ідентичності посилює спільноту. Спільнота скріплює державу.

Без спільноти держава не має сенсу і не виправдовує свого існування, залишаючись крихкою і недовготривалою.

Без скріплюючої спільноту ідентичності, не існує спільноти. Спільнота, яка не базується на спільній ідентичності – добровільному визнанні індивіда приналежним до спільноти – або ілюзорна, або примусова, а отже й недовготривала.

ІДЕНТИЧНІСТЬ НЕ МОЖЕ БУТИ СФОРМОВАНА НАСИЛЬНО

Людина отримує особисту і групову ідентичність або через виховання, або ж добровільно. Накинуті ідентичності, як от «совєтський народ», рано чи пізно відкидаються.

Ми всіма силами сприятимемо збереженню і розвитку всіх особистих ідентичностей. Ми вважаємо неправильним накидання будь-кому ідентичностей, яких вони не сприймають. Однак ми розуміємо, що без відчуття спільноти, ми не зможемо збудувати майбутнього ні для себе, ні для своїх нащадків. Тому ми всіма силами сприятимемо формуванню новітньої української ідентичності, яка має сформувати новітню українську спільноту, що втілена у формі держави України.

Тому своїм завданням ми бачимо збереження гідності кожного, збереження його самоідентифікації, якою вона б не була, якщо вона не суперечить загальнолюдським цінностям.

З огляду на державотворчі завдання на даному етапі, після більш ніж двох десятиліть існування незалежної України основним завданням для нас є укріплення новітньої групової української ідентичності, укріплення новітньої української спільноти, а отже, і новітньої української державності.

Ідентичність кожного члена суспільства має декілька рівнів.

Особисті ідентичності членів сучасного українського суспільства різні. І ми вважаємо це нормальним для кожного демократичного суспільства. Ми поважаємо кожного саме таким, яким він є. Ми поважаємо нашу різність і вважаємо її нашим багатством. Ця повага є реалізацією права кожного з нас на самоповагу та повагу до иншого. Для нас, як новітньої української спільноти, вона творить основу комфортності нашої участі в суспільному житті.

Разом з тим в Україні ми бачимо складно організовану систему групових ідентичностей. Як от – регіональних, етнічних, мовних, релігійних ідентичностей, пов’язаних з різною історичною пам’яттю. Ми поважаємо кожну з них саме такою, якою вона є. Ця повага, на нашу думку є основою громадянського миру в нашій країні і відкриває для всіх нас горизонт можливостей. Ми засуджуємо всяку неповагу до будь-якої групової ідентичності як передумови громадянської війни і шляху в нікуди.

Ми різні і в цьому наша перевага, бо ми можемо дати різні відповіді на виклики долі. Ми різні, однак нас єднає спільна доля – наш успіх і поразка будуть спільними. А тому ми приречені на те, щоб попри всю нашу різноманітність шукати спільності.

Пошук спільності не може базуватися на примусі, насильстві чи обмані. Спільноту, на наше глибоке переконання, можна побудувати лише на повазі до нашої різноманітності.

Альтернативою порозумінню є тільки неуспіх. На жаль, останнім часом саме розкол суспільства, відмова від діалогу і взаємної поваги, стали причиною ряду наших поразок та того стану, в якому опинилося наше суспільство.

Ідентичності є продуктом довгого і часто складного історичного розвитку. Їх не можна сформувати одномоментно. Однак нова українська спільнота, яка набула політичного оформлення у вигляді держави Україна 1991 року, поставлена перед викликом формування нової української спільноти, а, отже, і нової української ідентичності.

Цю новітню українську ідентичність не можна побудувати на порожньому місці, як пробували будувати «нову суспільну спільноту – совєтський народ».

В сучасній Україні водночас функціонує декілька групових ідентичностей, а, отже, і спільнот. Причиною цього є різний історичний шлях, який пройшли різні регіони країни, різні мовні спільноти країни, різні релігійні спільноти країни.

Ми розуміємо, що процес змін, процес переформатовування ідентичностей та спільнот ні на мить не зупиняється. В Україні появляються нові ідентичності і нові спільноти – і ми вважаємо цей безперервний процес природним, а також свідченням того, що наше суспільство надзвичайно вітальне.

Проте ми хочемо знайти шляхи не лише пошани до особистої та групової ідентичності кожного, але й забезпечити їхнє вільне функціонування через формування рамкової новітньої української ідентичності і рамкової новітньої української спільноти, яка втілена у вільну та успішну Українську Державу.

На даний момент, однією з головних проблем, які має вирішити народ України, є проблема консолідації новітньої української спільноти, яке вимагає формування та поширення новітньої української ідентичності.

НА ЯКІЙ БАЗІ МОЖЕ ФОРМУВАТИСЯ

НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ?

Багато европейських націй, які пройшли подібний шлях раніше, традиційно формували свою ідентичність або на лояльності до монархів (Велика Британія, Франція), або на етнічній спільності (Польща), або на мовній основі (Німеччина), або ж на релігійній спільності (Королівство Нідерланди), або на спільній історичній чи релігійній, майже мітологічній пам’ яті (Ізраїль).

Чи можемо ми будувати новітню українську спільноту на вірності «помазанику Божому»-монарху, який єднає націю перед Богом і відповідає за народ перед Ним. У нас немає такого історичного шансу. Збудувати новітню українську спільноту на метафізичній основі неможливо.

Чи можемо ми будувати новітню українську спільноту виключно на етнічній спільності? Ні, бо Україна багата на великі етнічні спільноти, які мають в Україні велику історію. Врешті, автохтон Криму – кримськотатарський народ – називає Крим своєю єдиною Батьківщиною. Тому збудувати новітню українську спільноту виключно на етнічній спільності неможливо. Однак ми розуміємо, що саме український народ робить нашу новітню спільноту українською і він є основою, яку підважувати неприпустимо, бо це призведе до катастрофи. Водночас ми бачимо, що такі спроби є – тому ми всіма силами поборюватимемо ці самовбивчі політичні ексцеси.

Чи можемо ми сьогодні будувати новітню українську спільноту апелюючи лише до «духа мови» – української мови? Сучасне українське суспільство є багатомовним. Багатомовність є фактом, який визначає ідентичність величезної частини нашого суспільства – а тому до неї ми відносимося з всією можливою повагою. Однак розуміємо, що те, що робить нашу новітню спільноту саме українською є українська мова. А тому ми вважаємо, що нею на майбутнє повинен володіти кожен із нас. Проте до цього ми ще маємо пройти певний шлях.

Чи можемо ми будувати новітню українську спільноту на релігійній спільності? Українське суспільство є полірелігійним. Значна частина народу є поза релігійними спільнотами. В Україні немає однієї домінуючої релігії. Є релігії, які традиційно пов’язані з українством і роблять новітню українську спільноту українською – і ми їх шануємо. Так, як і ті релігії, котрі є абсолютними цінностями для инших наших громадян. Разом із тим, ми розуміємо, що збудувати новітню українську спільноту виключно на релігійній спільності неможливо.

Чи можемо ми будувати новітню українську спільноту на спільній історичній пам’яті? На жаль, в сучасній Україні ще не сформувався канон справді цілісної історичної пам’яті. Різні частини країни трактують ті самі події минулого по-різному. Цьому є свої об’єктивні причини. Ми маємо справу з реальним станом розколотої пам’яті, і відповідно, розколотої у цьому сенсі країни – бо недавня історія все ще впливає на сучасність. Не засуджуючи і не виправдовуючи будь-кого, бо це довгий шлях, ми розуміємо, що збудувати новітню українську спільноту на спільній історичній пам’яті неможливо.

ЩО НАМ ЗАЛИШАЄТЬСЯ,

ЯКЩО МІЖ НАМИ ТАК БАГАТО РІЗНОГО?

ЩО Ж НАС ЄДНАЄ?

На наше глибоке переконання нас єднає майбутнє. У ньому ще немає розколів, непорозумінь, конфліктів.

Отже, ми бачимо своє завдання у формуванні майбутнього. Яким є шлях формування майбутнього? Ми бачимо його у: формуванні бачення цього майбутнього – творенні «Проекту ІІІ Української Республіки»; пошуку інструментів, які можуть розбудовувати це майбутнє – формуванні підвалин новітньої української ідентичності, підвалин новітньої української спільноти; і у власне творенні цього майбутнього – переформатуванні української державності, заснуванні ІІІ Української Республіки на нових основах.

Зараз ми перебуваємо на етапі творення «Проекту ІІІ Української Республіки». Ми розглядаємо цей етап не як акт написання плану для українських державців, а як широко закроєний процес спільного мислення. Для цього ми всі разом маємо подивитися у майбутнє і визначити самі для себе, чого ж ми хочемо.

Одним з найістотніших етапів цього «спільного мислення» є згода думати разом. А згода думати разом і є тим спільним, що нас об’єднує. Згода «разом подумати над майбутнім», тепер уже «нашим спільним майбутнім» і є основою новітньої спільної для нас всіх, тих, кому не байдужа доля України, української ідентичності.

Традиційно вважається, що порядок формування спільностей починається від спільної ідентичності, виростає до спільноти і лише потім стає спільним громадянством (Німеччина).

Однак історичний досвід показує, що деякі політичні нації формувалися і постійно формуються у зворотному порядку від спільного громадянства до відчуття спільності і набуття спільної групової, а згодом і особистої ідентичності (Французька Республіка).

ЯКИЙ ШЛЯХ МОЖЛИВИЙ

ДЛЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ?

З огляду на мозаїчність України, ми вважаємо, що для нас єдино можливим шляхом успіху є шлях від спільного громадянства до відчуття спільності і набуття спільної групової, а потім і особистої ідентичності – тобто ми можемо збудувати свою єдність тільки на громадянському патріотизмі та республіканстві.

Творення Res Publica – спільної (Publica) справи (Res) побудови нашого спільного майбутнього у ІІІ Українській Республіці є єдиним шляхом для новітньої української консолідації.

Тому ми вважаємо, що збудувати новітню українську ідентичність і новітню українську спільноту можна лише почавши зі згоди разом подумати над нашим спільним майбутнім.

А виходячи з вищезазначеного, ми вважаємо, що збудувати новітню українську ідентичність і новітню українську спільноту можна тільки почавши зі згоди що ми є різними і поважаємо цю нашу різноманітність.

Ми вважаємо, що збудувати новітню українську ідентичність і новітню українську спільноту можна тільки на базі громадянського патріотизму та республіканства.

Якою буде новітня українська ідентичність і новітня українська спільнота? Це питання відкрите, і воно повністю у наших руках.

Якщо подивитися у минуле, то ми бачимо, як українство впродовж віків змінювало форми своєї самоідентифікації. Саме завдяки тому, воно не закам’яніло у своїй архаїчній ідентичності, а розвинулося і адаптувалося до світової конкуренції. Таке ж завдання сьогодні стоїть і перед сучасним українським суспільством – знайти форму ідентичності, яка стане живучою і конкурентоздатною у теперішніх дуже жорстких конкурентних обставинах.

Тому ми пропонуємо сучасному українському суспільству власне такий шлях модернізації нашої ідентичності, спільноти та держави – головною метою цієї модернізації має бути не просте виживання новітньої української спільності, а її успішна конкуренція на світовій арені, забезпечення майбутнього не лише сьогоднішньому поколінню, але й поколінням майбутнім.

Саме тому ми пропонуємо разом подумати про майбутнє, нашу спільноту і нашу державу.

Саме тому ми пропонуємо сформувати інструментарій побудови нашого спільного майбутнього, нашої спільноти і нашої держави – знайти те, що нас єднає – новітню українську ідентичність.

Саме тому ми пропонуємо переформатувати нашу українську державність для побудови нашого спільного майбутнього у ІІІ Українській Республіці.

ІІ

ФОРМУВАННЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Історія новітньої української державності – держави України – дуже коротка – її початок датується 1991 роком.

Хоча ми свідомі того, що ідея Української Держави втілювалася і в Українській Народній Республіці 1917 року, Західноукраїнській Народній Республіці 1918 року, Карпатській Україні 1938 року.

Умовно ми називаємо всі ці спроби збудувати українську державність І Українською Республікою.

Держава Україна постала як частина колишнього СССР–УССР. Звідти й відомі недоліки, які переслідують її до сьогодні.

Умовно ми називаємо сьогоднішню державу Україну, що постала 1991 року, ІІ Українською Республікою.

Ми вважаємо, що ІІ Українська Республіка вичерпала себе. Сьогодні та форма здійснення влади, яка сформувалася на руїнах УССР вже неефективна і гальмує розвиток новітнього українського суспільства та новітньої української економіки.

Тому ми ставимо собі мету переходу до цілком иншої форми самоорганізації суспільства, яка має втілитися у ІІІ Українській Республіці.

ЯКОЮ Є СЬОГОДНІШНЯ УКРАЇНА?

Україна перейшла через дві антиолігархічні революції 2004 та 2014 років. Однак не подолала олігархату. Тим не менше на сьогодні Україна є державою, що трансформується.

 Однак цей трансформаційний процес невиправдано затягнувся. Багато сусідів України, які також вийшли з посткомуністичної руїни, вже давно і успішно завершили перехідний період і покінчили з перехідним правлінням посткомуністичної номенклатури та їхнього породження - олігархату.

У ЧОМУ ПРИЧИНИ ТАКОЇ ЗАТЯЖНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНИ?

В тому, що посткомуністична трансформація України проходила під контролем старої посткомуністичної номенклатури. Відповідно, ця номенклатура не змогла не використати цього собі на користь, що призвело до великих суспільних деформацій та перегинів.

У всіх сферах суспільного, політичного та економічного життя почали домінувати великі монополії. Основа цих монополій – монополізація економічних відносин, яка опиралася на владну монополію посткомуністичної номенклатури, червоного директорату та криміналу.

Створення надмонополій у економіці (сьогодні Українською економікою володіє кілька олігархічних груп) породило створення таких самих монополій і у політиці. Олігархічні групи повністю захопили політичний простір України. Більшість значних політичних партій насправді є політичними надбудовами над олігархічними монополіями, що діють у сфері економіки.

Олігархічні монополії в економіці знищили можливість широкої економічної конкуренції, а, отже, і перспективи для не таких великих учасників економічного життя. Останніми роками спостерігалася небезпечна тенденція до ще більшої монополізації господарського життя, знищення зародків середнього класу, робляться спроби переходу до гіперолігархату, тобто переходу від конкуренції для небагатьох до відсутності відкритої конкуренції взагалі. Тому й немає нових ідей, що робити з нашими економічними відносинами, які на загальнонаціональній дискусії мали б висувати справді незалежні від олігархату економічні гравці – ті, хто, займаючись підприємництвом, не є представниками олігархату.

На жаль навіть після Майдану Гідності свідомо чи не свідомо не робиться майже нічого, щоб розбудувати основу суспільства – середній клас.

В політиці, олігархічні монополії, створюючи свої потужні політичні проекти і називаючи їх політичними партіями, далі нищать можливість широкої політичної конкуренції, а отже, перекривають можливість появи нових ефективних політичних пропозицій, реалізацію такої потрібної для вивірення політичного курсу суспільства політичної критики. Тому попри все різноманіття партій-симулякрів, які знову засіли у Верховній раді України, немає нових ідей, що робити з нашою політичною системою, які на загальний розсуд мали б висувати справді незалежні від олігархату політичні сили. Останніми роками спостерігається небезпечна тенденція до повального політичного контролю – всіх учасників обмеженої політичної конкуренції бере під контроль домінуюча політична сила, яка представляє український олігархат у всій його різноманітності.

Через таку загальну монополізацію не розвивається і суспільне життя. Основою громадського сектору є вільна конкуренція і в економіці, і у політиці, а цього бачимо в Україні катастрофічно мало. Саме тому громадянське суспільство в Україні наштовхується на скляну стіну опору олігархату.

В результаті більш ніж двадцятилітнього розвитку державного будівництва, кількох майданів, в Україні і далі функціонує олігархічна держава з на даний момент м’яко обмеженим доступом народу до здійснення владних повноважень, реалізації свобод, користування ресурсами країни. Важливо підкреслити, що вона ж у своїх головних рисах збереглася і після Майдану Гідності – Майдан 2014 року олігархат не подолав:

-народ навіть після Майдану м’яко відтіснили від влади, свобод і ресурсів.

-Україна на сьогодні і далі залишається країною, побудованою на монополії в політиці.

-Україна на сьогодні є країною, побудованою на монополії в економіці.

-у все ще олігархічній Україні знову м’яко заморожують розвиток конкурентного громадянського суспільства.

-тому у все ще олігархічній Україні практично немає реальної конкуренції ні в політиці, ні в економіці, ні в громадському житті.

У ВСЕ ЩЕ ОЛІГАРХІЧНІЙ УКРАЇНІ І ДАЛІ ПАНУЄ БОРОТЬБА ОЛІГАРХІЧНО-ПРОМИСЛОВИХ ГРУП

По суті влада в Україні два десятиліття керувалася принципом «забрати» і «змусити». Це принцип «первинного накопичення капіталу» – очевидно, що він добігає свого завершення.

Що ж далі?

Посилаючись на війну, постмайданний істеблішмент відтягує відповідь. Хоча часу в України вже немає. Тим самим марнується шанс, який Україна виборола на Майдані Гідності.

Пора переходити до иншої економічної засади – до засади «створення» і «виробництва».

Досі держава Україна – ІІ Українська Республіка – базувалася на значному, а інколи й максимальному обмеженні доступу народу до економічних і політичних ресурсів.

Через доступ до важелів влади, надані собі ж привілеї, шулерські схеми приватизації колишньої «загальнонародної» соціалістичної власності, посткомуністична номенклатура, червоний олігархат, висока бюрократія, а потім і криміналітет не лише перерозподілили ці ресурси на свою користь, налагодили процес отримання економічної та політичної вигоди з цих ресурсів – вони ефективно перегородили доступ до цих ресурсів і переваг для величезної більшості народу.

Відбулося різке розшарування суспільства, яке набуло неймовірно гіпертрофованих форм. Величезні маси народу повністю пауперизувалися. А олігархічна верхівка повністю відірвалася від народу і щільно замкнулася сама у собі. Це не може рано чи пізно не призвести до різкого соціального і політичного вибуху.

Обмеження доступу народу до здійснення владних повноважень, реалізації свобод, користування ресурсами країни почало гальмувати розвиток української економіки – бо немає економічної мотивації для широких мас, розвиток політичної системи – бо у суспільстві почали домінувати виживальницькі і навіть цинічно паразитичні настрої.

ЯКИЙ ВИХІД

З ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНОГО ТУПИКА?

Індустріальна і соціальна революція породила економічні і політичні системи з широким доступом народу до здійснення владних повноважень, реалізації свобод, використання ресурсів країн. Більшість розвинутих країн, а їх є близько двох десятків, створили держави, які базуються на широкому доступі до конкуренції у всіх сферах життя людей – від економіки до політики. Доступ до основних політичних і соціальних ресурсів є для всіх рівним і відкритим. У цих країнах процвітають не дві-три олігархії, як в Україні, а велика кількість акціонерних товариств, незалежних від держави громадських організацій. В них переважає не особистий привілей, а закон. Там функціонує надійна система правових гарантій і свобод.

Країни широкого доступу до основних політичних і соціальних ресурсів є країнами успішними.

Ми хочемо зробити успішною Україну, а не жменьку українських олігархів. Ми хочемо повернути Україну українцям, кожному українцю, кожному, хто вважає Україну своєю. Цей перехід ми називаємо побудовою ІІІ Української Республіки.

ЯК РЕАЛІЗУВАТИ ПРОЕКТ

ІІІ УКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ?

Спочатку ми маємо реалізувати три перші умови переходу до держави широкого доступу ІІІ Української Республіки. А саме:

Підпорядкувати існуючу економічну і політичну еліту верховенству права. Ми повинні нарешті реалізувати норму рівності всіх перед законом. Інакше ІІІ Українська Республіка не буде спільною (Publica) справою (Res);

Ми мусимо створити стабільні державні і недержавні інституції – як от Конституція чи Парламент – які ні від кого персонально не залежать. Неприпустимо творити нову Конституцію чи нову конфігурацію парламенту під нового президента.

Ми маємо добитися спільного консолідованого контролю над всіма без винятку силовими структурами – починаючи від армії, закінчуючи спецслужбами та міліцією. Це убезпечить нас від чергової узурпації влади яким-небудь «батьком нації», який неодмінно обмежить наші права – обмежить доступ народу до влади та ресурсів.

Ми повинні бути свідомі того, що однієї економічної свободи, економічної конкуренції для реалізації цієї трансформації замало. Ми потребуватимемо широкої політичної конкуренції. Тому ми добиватимемося свобод як економічних, так і політичних. Адже одне без одного довго існувати не може – рано чи пізно відбудеться економічна чи політична монополізація.

Конкуренція у політиці підтримується демократичними інститутами, громадянським суспільством і конкурентною політичною системою. Тому ми бачимо ІІІ Українську республіку такою, що опирається на демократичні інститути, громадянське суспільство і конкурентну політичну систему.

Всі громадяни і партійні сили рівні між собою і перед законом.

Для балансу у суспільстві повинна ефективно діяти сильна і озброєна всіма правами опозиція.

Опозиція має стати справжнім контролером влади і владних політичних сил.

Таким самим контролером влади повинно стати і класичне розділення влади на законодавчу, судову та виконавчу. Ми вважаємо, що зрощування гілок влади, яке має місце сьогодні в Україні неприпустиме і робить країну не конкурентоздатною та безперспективною.

Метою політичної системи широкого доступу, яку ми хочемо реалізувати у ІІІ Українській Республіці є:

контроль за владою з боку народу,

отримання переваг якнайширшими народними масами,

стримування апетитів еліт.

ЧИ МОЖЛИВА РЕАЛІЗАЦІЯ

ПРОЕКТУ ІІІ УКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ?

Чи можлива реалізація таких, здається, ідеалістичних завдань? Адже протягом двох десятиріч цього не вдалося зробити.

Ми переконані, що саме зараз, коли завершується «великий перерозподіл» власності і ресурсів, коли неначе остаточно встановилася і стабілізувалася «демократія/конкуренція для небагатьох», тобто олігархів, олігархічна система влади вступає в період кризи. Олігархат розуміє, що вже є гальмом і економічного, і політичного розвитку. Він розуміє, що для того, щоб зберегти себе, він повинен якось вписатися в світову економічну і політичну систему. Зі своєю моделлю економічних стосунків та з своєю моделлю політичної системи йому це не вдасться.

Всі ці трансформаційні конвульсії ми спостерігаємо при спробах української влади якось вписатися в контекст Европейського Союзу. Вписатися, однак не змінитися у суті своїй. Ми вважаємо, що це неможливо. Потрібно змінюватися.

Тому ми певні, що навіть український олігархат дозріває до розуміння того, що потрібна радикальна трансформація. Рано чи пізно він прийме ті правила гри, які функціонують в країнах широкого доступу народу до влади, ресурсів і прав (а це країни ЕС, США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія і т.п.).

Зміну політичної системи ми називаємо побудовою ІІІ Української Республіки і, на наш погляд, саме тепер вона і необхідна, і назріла, і можлива.

ІІІ

ФОРМУВАННЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

ЯКИЙ ШЛЯХ ПРОЙШЛА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА НОВІТНЬОЇ УКРАЇНИ?

Основою сучасної економічної системи України є посткомуністична приватизація, яку провела посткомуністична номенклатура, червоний директорат, вища бюрократія, а потім навіть і криміналітет.

Збереження влади комуністичної номенклатури в незалежній Україні забезпечив президент Леонід Кравчук.

Вона успішно скористалася своєю монополією на владу вже в незалежній Україні у 1990-х роках.

Політичну монополію було конвертовано в монополію економічну.

Ідеологом побудови олігархічної економічної системи в Україні був президент Леонід Кучма.

Він заклав основи і розбудував економічну систему, яка тримається на обмеженому доступі до влади та штучному утримуванні економічних монополій – обмеженому доступі до права займатися економічною діяльністю.

При ньому Україною почав правити олігархат.

Олігархат одразу розпочав процес укрупнення – подальшу монополізацію, творення все більших олігархічних угрупувань.

До 2004 року в Україні появився і почав набирати сили дрібний та середній бізнес. Він розвивався не завдяки зусиллям влади, а всупереч їм. Так появився середній клас.

У 2004 році середній клас пред’явив свої претензії на участь у владі в формі Помаранчевої революції. Він привів до влади президента Віктора Ющенка.

Однак з огляду на ряд суб’єктивних і об’єктивних обставин, нова влада не усвідомила економічних завдань, які поставили перед нею, ті економічні і політичні гравці, які й привели її до влади.

Процес олігархічної монополізації продовжився і при президенті Вікторі Ющенку. А вже 2005 року він остаточно здав всі позиції олігархату.

В результаті, 2010 року відбулося повне повернення олігархічних кланів до влади. Президент Віктор Янукович завершив побудову олігархічної економічної системи, заснованої на монополії та ексклюзивному доступі до влади.

При ньому олігополія – правління кількох олігархічних кланів – набула завершених форм.

Олігархія дозріла. Як показав майдан Гідності 2014 року - вона дозріла до наступних змін.

Однак, чи вони відбулися? У завії війни частина олігархату знову опанувала владою в Україні. На цей раз прикрившись пеленою партій-симулякрів, які створила безпосередньо перед виборами до Верховної ради України 2014 року, фейків, які не є партіями, а їх імітаціями.

Чергове опанування владою в Україні олігархічними кланами знову застопорило політичний, економічний та соціальний розвиток України.

НА ЯКОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПОРЯДКІВ ПЕРЕБУВАЄ УКРАЇНА СЬОГОДНІ?

В економічному плані ми хочемо змінити соціальні порядки в нашій країні.

Але які бувають форми соціальних відносин?

Історично існувало лише три форми соціальних порядків, які регулювали й економічні відносини. А саме:

Першим є примітивний порядок для малорозвинених соціальних груп, який увінчувався вождистською державою, де всі ресурси розподілялися вождем. Такий соціальний порядок (з певним наближенням) нагадує сучасну Білорусь – вся влада, свободи і ресурси зосереджені в одних руках.

Щоб перейти на другий рівень, потрібна соціальна революція, коли доступ до влади, свобод і ресурсів стане доступніший для обмеженої групи громадян. В Україні ця зміна сталася у 1990-х роках, коли появилося ряд відносно незалежних олігархічних груп, які і правлять сьогоднішньою Україною.

Другий рівень – це соціальний порядок обмеженого доступу народу до здійснення владних повноважень, реалізації свобод, використання ресурсів країни. Такий соціальний порядок існує в сьогоднішній Україні, де доступ до влади, ресурсів і свобод має тільки обмежене коло олігархів та вищої бюрократії, яка з нею зрослася. Для розвинутого соціального порядку обмеженого доступу характерна олігархічна держава, якою і є Україна.

Умовою переходу на вищий рівень соціальних відносин, коли доступ до влади, свобод і ресурсів стане доступним для всіх громадян, є друга соціальна революція, яка змінить і владні, і правові, і економічні відносини в державі.

Соціальний порядок широкого доступу народу до здійснення владних повноважень, реалізації свобод, користування ресурсами країни. Такий соціальний порядок існує в 20 найбільш розвинених демократичних державах, де доступ до влади, ресурсів і свобод мають широкі маси громадян.

ЗАВДАННЯМ УКРАЇНИ Є

ДРУГА СОЦІАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Ми вважаємо, що саме в другій соціальній революції і полягає перехід від ІІ до ІІІ Української Республіки.

Що є метою другої соціальної революції?

Створення економічної та соціальної систем, які будуть здатні реагувати на зовнішні зміни та загрози, як от економічні кризи і соціальні потрясіння. Українська економіка та український соціум мусять змінитися для того, щоб ефективно адаптуватися до будь-яких зовнішніх чи внутрішніх викликів. Це необхідно тому, що сучасний світ все більше стає непередбачуваним, а, отже, небезпечним.

У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ СУТЬ

ДРУГОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ?

Вона полягає у серії змін у політичній сфері, що забезпечують більшу ступінь участі громадян і гарантують безособові політичні права, прозорі інститути, які структурують процес прийняття рішень і забезпечать правову підтримку найширшого кола організаційних структур, включаючи політичні партії та економічні організації.

Вона полягає у ряді змін в економіці, які забезпечать відкритий доступ суб’ єктів економічної діяльності до всіх доступних цивілізованих ринків, конкуренцію на цих ринках, вільне переміщення товарів і людей в часі і в просторі, можливість створювати вільні, нічим не обмежені структури для досягнення економічних цілей, реальний і ніким не підважуваний захист прав власності, а також заборони на використання насильства для отримання ресурсів і товарів або якого-небудь примусу щодо инших гравців ринку.

ЩО МОЖЕ СТИМУЛЮВАТИ

ДРУГУ СОЦІАЛЬНУ РЕВОЛЮЦІЮ?

         - самі небезпеки, які чекають на нашу економічну систему;

         -соціальні вибухи, які неминуче супроводжуватимуть економічні кризи;

         -добре функціонуючий малий і середній бізнес, наявність середнього класу;

         -зрілість політичних та економічних еліт.

ХТО МОЖЕ ЗДІЙСНИТИ

ДРУГУ СОЦІАЛЬНУ РЕВОЛЮЦІЮ?

Другу соціальну революцію та перехід до держави широкого доступу може здійснити тільки малий і середній бізнес, середній клас.

Він найбільше зацікавлений у загальному та рівному праві і вільному широкому доступі до економічної діяльності. В умовах соціального порядку обмеженого доступу його жорстко регламентують у його економічній активності на користь олігархату – економічної та політичної еліти. Та сам він не може подолати ні монополізму в економіці, ні концентрації влади в політиці. Опір олігархату може тривати досить довго;

Тому цей перехід неможливо здійснити без готовності розвинутого олігархату перейти до вищої форми соціальних стосунків. Повинні відбутися зміни всередині господарчої еліти і пануючої політичної коаліції. На якомусь етапі свого розвитку еліта, для забезпечення стабільності власного статусу, потребує не особистих домовленостей, які часто не виконуються, а безособових відносин всередині еліт, які потім поширюються на все суспільство.

Так з’являється право, яке відходить від вибірковості та ексклюзивності.

Так появляються справді вільні економічні відносини, безособова конкуренція, яка не опирається на близькість до влади чи штучно створювані монополії.

На якомусь етапі розвитку соціального порядку обмеженого доступу, олігархічної держави, еліта приймає рішення радше піти на поступки соціальній революції, ніж втратити все. Еліта потребує правового і соціального закріплення свого статусу і власності.

На наше переконання український олігархат сьогодні потребує закріплення свого статусу, а це означає тільки перехід до держави широко доступу – иншого шляху немає.

Він вже набув власності, отримав статус, однак його положення дуже хистке, про що свідчить особиста доля багатьох українських олігархів. Будь-яка політична зміна, примха президента чи соціальне потрясіння може позбавити його і власності, і статусу, і навіть волі. Тому в українському олігархаті зріє згода перейти до соціального порядку широкого доступу більшої частини населення до влади, свобод та ресурсів.

В результаті другої соціальної революції олігархат отримує стабільність, а більша частина населення якнайширший доступ до формування влади всіх рівнів, повної реалізації всіх людських свобод, повної свободи економічної діяльності.

ТОМУ ЗАВДАННЯМ

ІІІ УКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ Є:

         -демонополізація української економіки,

         -демонополізація української політичної системи,

         -дерегуляція економічних відносин,

         -створення умов широкого доступу якнайширших мас громадян до вільної економічної діяльності,

         -створення умов широкого доступу якнайширших мас громадян до матеріальних ресурсів країни,

         -підтримка малого та середнього бізнесу.

Зміну соціально-економічної системи ми називаємо побудовою ІІІ Української Республіки і, на наш погляд, саме тепер вона і необхідна, і назріла, і можлива.

IV

ФОРМУВАННЯ НОВІТНЬОЇ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Кримська катастрофа та війна з Росією на Донбасі одним з головних завдань Української революції визначила захист революції. Вперше за 23 роки Незалежності Україна зазнала агресії. Визначився геостратегічний супротивник незалежної України – Російська Федерація.

Ми вважаємо, що система безпеки ІІ Української Республіки вичерпала себе.

Тому першочерговим завданням вважаємо переосмислення і прийняття на державному рівні нової, адаптованої до умов іноземної окупації частини території держави Доктрини національної безпеки України.

Попри коротку історію новітньої української безпекової політики – її початок датується 1991 роком – вона встигла зазнати значних концептуальних змін і врешті закономірно призвела до Кримської катастрофи.

За президента Леоніда Кравчука на початку української Незалежності була спроба втягнути Україну у постсовєтську систему безпеки політичною парасолькою якої була Співдружність незалежних держав (1991). Фіаско цих спроб реалізувалося у створенні Ташкентського пакту (1992) та ОДКБ (2002), куди Україна не ввійшла.

За президента Леоніда Кучми Україна в політичному сенсі вела багатовекторну політику і в результаті цього опинилася у «сірій», з огляду на безпеку, зоні між НАТО та ОДКБ. 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року. Цими діями було затверджено, що Україна є власником всієї ядерної зброї, яку отримала у спадок від СССР та має наміри повністю її позбутися, використовуючи надалі атомну енергію винятково у мирних цілях. В обмін на це найбільші ядерні держави (США, РФ, Велика Британія) повинні були гарантувати Україні безпеку та виключення будь-яких форм агресії чи тиску. У 1996 році Україна остаточно віддала ядерну зброю, яка перебувала на її території. 2 червня 1996 Україна офіційно втратила ядерний статус і по-суті виявила безборонною у доволі динамічному і агресивному оточенні.

До 1999 року Україна реально не мала безпосередньої військової загрози ні з якого боку – ні зі Сходу, ні з Заходу. Коли президентом Російської Федерації став Владімір Путін ця загроза появилася. Загроза на концептуальному рівні була чітко і однозначно сформульована Владіміром Путіним на Мюнхенській конференції з питань безпеки у 2007 р., який вважав розпад СССР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя» і взявся за відновлення СССР у нових формах. Однак її не усвідомлював ні народ, ні політичний провід держави. Усвідомлення загрози з Сходу приходило дуже повільно – в силу ментальних установок більшості українців.

За президента Віктора Ющенка політичним проводом держави так і не було до кінця усвідомлено зміну геополітичних планів Російської Федерації. Ющенко і далі гадав, що Україна все ще залишається у «сірій» зоні безпеки, тоді як не лише у РФ, але й на Заході багато лідерів негласно і навіть злочинно, з огляду на їхні власні інтереси, «віднесли» Україну у сферу інтересів РФ. З цього скористався режим Владіміра Путіна, який заблокував і надання Україні Плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) (Бухарест, 2008), і також евроінтеграційні плани України – спроби підписати угоду про асоціацію з ЕС у 2008-2009 рр.

За президента Віктора Януковича на побажання режиму Путіна законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», що передбачив відмову України від вступу в НАТО – офіційно було проголошено «позаблоковий» статус України. Всі владні і силові органи України почали нашпиговуватися гласною і не гласною іноземною агентурою. Режим Януковича здійснював знищення держави зсередини. Дійшло до того, що силові органи України почали очолювати іноземні громадяни. Режим Януковича на побажання режиму Путіна вів країну до повного самознищення і розчинення в геополітичних конструкціях Російської Федерації – починаючи з Митного Союзу.

Протистояння на Майдані 2013-2014 рр. практично в останній момент врятувало державність України. Через рік в Україні вже б не залишилося жодного ресурсу, який міг би забезпечити її суверенітет. Після повалення режиму Януковича і анексії Криму як результату його злочинної змови з режимом Путіна вичерпала себе і зрадницька та неефективна система безпеки, яку він та його геополітичні союзники накинули Україні.

Ми повинні осмислити ситуацію і прийняти нову Систему національної безпеки України.

Система безпеки будується виходячи з геополітичного положення яка повинна враховувати:

-географічне положення країни;

-політичне оточення – включаючи і не безпосередніх географічних сусідів, а й, з огляду на глобалізацію, і инших зацікавлених у геополітичній грі на нашій території геополітичних гравців;

-економічні можливості країни;

-політичні можливості країни;

-військові можливості країни;

-мобілізаційні можливості країни в найширшому сенсі слова.

Система безпеки має вирішувати такі проблеми:

-запобігання нападу чи розв’язання превентивної війни з метою оборони, при цьому напад завжди трактується як необхідна оборона;

-забезпечення ресурсами збройних сил виходячи з своїх реальних економічних можливостей;

-вирішення політичними методами своїх зовнішньополітичні завдання, як от блокування агресора, зневолення жертви, легалізація анексованих територій, не визнання анексій своєї території;

-побудова власних Збройних Сил;

-мотивування свого народу до оборони чи превентивного нападу на супротивника.

ЩО МИ МАЄМО?

Геостратегічне розміщення України крайньо вразливе. Вона не захищена морем, як Велика Британія чи США. Вона не захищена гірськими кряжами, як Грузія. Вона не захищена морем і гірськими пасмами, як Іспанія чи Італія. Україна геостратегічно відкрита зусібіч.

Геополітично Україна опинилася між двох геополітичних проектів світового масштабу: Европейського Союзу, що перебуває у стані формування і пошуку меж своїх інтересів і російської Федерації, яка перебуває у стадії формування і шукає меж своїх інтересів. З огляду на це Україна перебуває і у сфері інтересів двох инших світових геополітичних гравців – США, які на сьогодні є головним світовим гравцем, і Китаю, який стає другою світовою потугою. Таким чином Україна геополітично не перебуває «між» двох головних геополітичних гравців, а тому не є на полі їх пріоритетних інтересів. Україна перебуває «між» геополітичних гравців другого рівня. Тому очікувати надмірних зусиль з порятунку України з боку США навряд чи варто. Для США Україна є фланговою другорядною державою. США включатимуться в події в Україні тільки з огляду на її стосунки з ЕС, РФ та Китаєм. Останнім часом є свідчення певного порозуміння між Росією та Китаєм щодо їх спільного протистояння гегемонії США. Тому при аналізі геополітичної ситуації України не можна забувати цієї «стриманості» Китаю щодо України та Кримської катастрофи.

Кримська катастрофа та війна з Росією на Донбасі має загальносвітове значення. Це – перехід Рубікону. Росія Путіна свідомо і демонстративно зламала всю систему міжнародних угод – відтепер вона не існує. Відтепер у міжнародних відносинах править тільки право сильного – право кількох наддержав. Всі инші – або безволі сателіти з обмеженим суверенітетом, або жертви. Росія Путіна чітко окреслила межі своїх імперських інтересів – весь постсовєтський простір. Україна для Росії Путіна не є суб’єктом міжнародних відносин, а об’єктом. Тому розшматування будь-якої суверенної держави, якщо вона слабка, не є навіть предметом міжнародного права. Слабкі країни не мають права на суверену внутрішню політику. Кримська катастрофа перетворила всі міжнародні інституції, на кшталт ООН, ОБСЕ чи Ради Европи, в дискусійні клуби.

Таким чином, станом на сьогодні визначився наш головний геостратегічний супротивник – Російська Федерація Владіміра Путіна. Ця констатація не має нічого спільного з русофобією. Ми мусимо це усвідомити і прийняти всім суспільством, якщо хочемо зберегти свою ідентичність, державу і країну. Російська Федерація Владіміра Путіна, Росія Путіна це ще не вся Росія. Але, виходячи з рівня підтримки анексії Криму та війни на Донбасі, сьогодні це більшість Росії. Тому ми повинні виходити з того, що ми маємо справу з масовою і дуже глибокою суспільною девіацією. Шовіністичний угар та реваншизм завтра не зникнуть. Їх насаджували півтора десятиліття. Вони щезнуть лише при можливій катастрофі Росії Путіна або лікуватимуться довгими десятиліттями. Тому Українська революція повинна покінчити з ілюзіями та благодушністю попередньої епохи, оскільки ця епоха уже закінчилася.

Україна мала один з найбільших науково-військових та військово-промислових потенціалів у світі. За роки Незалежності він був значною мірою втрачений. Проте в Україні є можливості для створення достатнього для неї військово-промислового потенціалу. В деяких видах озброєнь та військових технологій Україна є лідером світового рівня. Саме цей потенціал і цікавив в Україні організаторів агресії в Україну – їхньою метою було посилення свого військово-промислового потенціалу через анексію частини континентальної України.

Теоретично Україна може мати достатній військовий потенціал, який підкріплений достатніми для нашого регіону мобілізаційними ресурсами. Однак після невиправданого і навіть злочинного відношення до Збройних сил всіх без винятку президентів України, Збройні сили знекровлені і розкладені зсередини. Політичні сили і лідери країни захопилися перерозподілом власності, вкинули країну в повальну корупцію. Корупція майже повністю поглинула і військове керівництво, яке почало шматувати і власне Збройні сили та їхню матеріальну базу, і військово-промисловий комплекс. Частина військово-промислового комплексу України бездумно працювала на теперішнього геополітичного супротивника – Російську Федерацію.

На протязі 24 років Незалежності всі президенти вели невиправдану демотивуючу військову політику. Військова доктрина України будувалася виходячи з того, що в України немає потенційних противників. Більше того – абсолютно неприпустимим вважалося бачити потенційним противником Російську Федерацію. Більшість політиків, в тім і тих, хто досі претендує на найвищі пости в Україні, активно демотивовували та деморалізовували націю і Збройні сили, що й стало одним з факторів, який призвів до Кримської катастрофи та війни з Росією. Не видно активних мотиваторів на найвищих посадах і сьогодні. Така демотивація нації не могла не спровокувати агресора до нападу і агресії – він точно знав, що збройного опору не буде. Натомість у теперішнього стратегічного супротивника – Російської Федерації – навпаки були запущені на повну потужність всі мотиваційні механізми (націоналізм, реваншизм, мілітаризм) які впродовж останніх кільканадцяти років, готуючись до різного роду агресій, масовано розкручувала російська пропагандистсько-інформаційна машина.

З огляду на те, що ІІ Українська Республіка вичерпала себе Україна змушена зробити геополітичний вибір і вийти з небезпечної «сірої» зони.

Факт неспровокованої агресії Російської Федерації виштовхнув Україну з ілюзорно «теплого» безпекового моря у Льодовитий океан.

Стратегічний супротивник Української Незалежності проявив свої агресивні плани і перейшов від планів до дій.

Кримська катастрофа та війна з Росією на Донбасі однозначно показала, що Система національної безпеки України, яка сформувалася на руїнах УССР не лише неефективна, але й самовбивча.

Тому ми ставимо собі за мету перехід до цілком иншої форми безпекової політики, яка повністю, а не половинчасто, має втілитися у ІІІ Українській Республіці.

Ми виходимо з таких засад:

Вибору між Европейським союзом та Євразійським Союзом для України не існує – Україна має стати повноправним членом Европейського Союзу. В Євразійському союзі вона просто перестане бути суверенною державою і не матиме гарантій ні цивілізаційного поступу, ні збереження своєї української ідентичності. Єдиним перспективним геополітичним вибором, який забезпечує цивілізаційний поступ України, є інтеграція України з Европейським Союзом. Інтеграція з ЕС може і має проходити поетапно. Перший крок зроблено – підписана політична частина Угоди про асоціацію України та ЕС.

Кримська катастрофа та війна з Росією на Донбасі позбавила Україну шансу вибору між НАТО та ОДКБ – Україна повинна стати повноправним членом НАТО. Базовий член ОДКБ здійснив щодо України акт агресії і тим самим став стратегічним супротивником України. Кримська катастрофа відкрила шлях до вступу у НАТО. Нейтральний статус для України неможливий і ми розглядаємо пропозиції надати Україні нейтральний статус як інформаційну диверсію стратегічного супротивника. В умовах, коли Україна зазнала агресії з боку стратегічного супротивника, який повністю ігнорує всі міжнародні угоди та правила – Російської Федерації – так званий «нейтральний статус» тільки залишає супротивнику час для того, щоб перегрупуватися через фрагментизацію (федералізацію) перейти до наступних анексій і врешті повністю ліквідувати українську державність.

Сьогодні Україна перебуває у стані війни з стратегічним супротивником – Російською Федерацією. Сучасні війни не є традиційними війнами. Спецоперація по анексії Криму була прикладом новітньої форми війни в якій головною компонентою є не протистояння армій, а диверсії, провокації, інформаційне протистояння, боротьба сенсів та мотивацій, де мотивація і деморалізація супротивника. Тому Україна крім традиційних озброєнь має особливу увагу приділити новітнім формам ведення війн.

Сьогодні ми слабші від нашого стратегічного супротивника – Російської Федерації. Головне на сьогодні – це забезпечення обороноздатності і переформатування Збройних сил України. З огляду на особливу відкритість і території України, і інформаційного простору, і простору інтелектуального ми повинні вести підготовку до асиметричної війни з противником, який в традиційній війні сильніший. Ми повинні забезпечити безпеку держави від зовнішніх військових посягань всім комплексом політичних, військових і економічних заходів. З огляду на геополітичне розташування України ми не можемо обмежувати себе якимось одним сектором військової безпеки – ми повинні забезпечити і космічну, і повітряну, і наземну, і морську безпеки України чого б це нам не коштувало. Необхідність підвищення військового потенціалу зовсім не означає установки на їх кількісне зростання. Мова йде про якісні параметри, які з чистої теорії переведені в площину практичної реалізації. Сьогодні найактуальнішим лозунгом є «Все для армії!». Інакше – повторення Кримської катастрофи.

Головним запитанням, яке водночас є і головним мотиватором, а отже і зброєю, в сучасній війні є відповідь на запитання «А чому повинна існувати Україна?» Ми повинні і самі собі, і всьому світу чітко дати відповідь на це запитання. В Криму і на Донбасі багато-хто або не знайшов відповіді, або не задумуючись чи під впливом інформаційної атаки супротивника відповів негативно. Тому Кримську війну Україна програла. Без пострілів. Донбас поки що – ні.

Тому ми вважаємо, що головною зброєю України має стати її цивілізаційний успіх. А тому ми не можемо допустити, щоб Українська революція і цього разу не перемогла і не змінила радикально і її геополітичної та цивілізаційної зорієнтованості, і самої безпеки держави. Не можна повторити помилок Помаранчевого Майдану 2004 року, який не змінив системи влади і тому не став революцією, Українською революцією.

Ми повинні відійти від хибного принципу, який зводив всю Система національної безпеки виключно до запобігання війні – Україна повинна опанувати наступальну тактику і статегію. Інформаційна, смислова, мотиваційна війна з Україною триває вже півтора десятиріччя. Ми повинні нарешті це усвідомити і протидіяти цій глибокій і масованій агресії РФ.

Ми не маємо права змарнувати потенціалу озброєного народу, який вже вдруге вийшов на Майдан і переміг. В умовах розкладу збройних сил та инших силових структур державу в останній момент врятував саме озброєний народ. Озброєний не зброєю, а сенсами, які мотивували його три місяці поспіль протистояти зрадникам нації. Тому ми не повинні розпорошувати бойовий дух народу, що відродився на Майдані чи в тих військових частинах, що не зрадили і чинили опір у Криму. Ці два фактори ми розглядаємо як визначальні для перетворення постсовєтської армії в Українські збройні сили, які справді мотивовані захищати Україну. Цей процес українізації армії слід продовжити. Уроки Кримської катастрофи повинні очистити її від потенційних зрадників чи просто заробітчан. Збройні сили України не місце для трудовлаштування заробітчан.

Бойовим духом повинна перейнятися і нова провідна верства. Ми повинні покінчити з торгашами Батьківщиною – які влаштували свій шабаш за правління програмно зрадницького режиму Януковича. Але і сьогодні Україна потребує не наступних торгашів, а воїнів. А тому будьмо пильними, обираючи нову владу, вперше ми можемо обрати її вільно. Сьогодні дійсно все залежить від нас.

Україна на порозі революційних перетворень. Ще не всі розуміють, що Україна є в стані Революції – а, отже, війни. Війни і з зовнішнім, і з внутрішнім супротивником.

Тому Революцію потрібно захищати як від агресії ззовні, так і від саботажу зсередини. А тому нагально потрібно осмислити і змінити Систему національної безпеки України.

Зміну Системи національної безпеки ми називаємо побудовою ІІІ Української Республіки і, на наш погляд, саме тепер вона і необхідна, і назріла, і можлива.

ч
и
с
л
о

80

2015