|
Тарас ВознякПроміжні підсумки Української революції 2013-2014 рр. у ширшому контексті
Перебуваючи
в центрі будь-яких подій, що можуть претендувати на загальносвітове значення,
важливо не втрачати бачення контекстів, в яких ці події розгортаються. Дуже часто
аналітики, а особливо журналісти, будучи втягнутими у воронку тих чи инших подій, такого бачення загальносвітового контексту не
мають. Вони все зводять або до локальних (українських, грузинських і т.д.)
проблем та емоцій. Тому у
цьому матеріалі я спробую подивитися на події в Україні після Української
революції 2013-2014 рр. у ширшому контексті. В даному
матеріалі я вжив термін «Українська революція». Однак, на моє переконання,
події, в яких вона розвивалася, охоплюють набагато ширші обшири, ніж лишень
Україну. Назагал
досі щодо всіх цих подій, що відбулися і відбуваються в світі 2014 року було
прийнято вживати дуже різні визначення і самоозначення.
Ба, більше – ці визначення, які насправді стосуються одного і того самого
неперервного процесу, змінюються. Ми даємо їм нового визначення. Якщо говорити
про події в Україні, то це – криза постсовєтського
простору, ЕвроМайдан (листопад-грудень 2013), Майдан
Гідності (січень-лютий 2014), антитерористична операція (з березня 2014),
російсько-українська війна (з квітня 2014), криза европейської
системи безпеки (з березня 2014), протистояння Росії та Заходу (з березня
2014), криза світової системи безпеки (з травня 2014), Друга Холодна війна,
криза ліберальної демократії. Але не
забуваймо і кризи в арабському світі, яку ми знаємо як «Арабську весну», не
забуваймо і революції Халіфату – байдуже, чи подобається вона нам, чи ні. Це
теж пов’язаний неперервний процес, який ми самі для себе розрізаємо на періоди
своїми дефініціями. Вже навіть
ця низка визначень і самовизначень показує, що ці події розвивалися. Серед цих
визначень є і метафори, є спроби прив’язати ці події до вже відомих подій у
минулому, але є і щось нове. Це нове – це протистояння, яке не було
таким явним до того чи його просто не було. Причому появилися нові форми
світового протистояння. Одне за
останній рік-два стало зрозумілим – у світі порушився визнаний всіма
геополітичними гравцями консенсус. Світ почав рухатися. Тому давайте
окреслимо причини того, що світ почав змінюватися. А також окреслимо гравців,
які за великим рахунком беруть у цьому участь. І також сили, які
виходять на світову арену – сили, які насправді є процесами, а не суб’єктами.
Всі разом вони і призвели, на моє переконання, і до чергової Української
революції, і до революції Халіфату, і до ексцесів режиму Путіна. З иншого боку всі ці події так чи інакше пов’язані між собою.
І тільки у цьому зв’язку цих подій та ще багатьох инших
подій і можна побачити справжню картину. Вирвана з контексту Українська
революція стає незрозумілою і безсенсовною –
романтичною спробою ще одного народу заскочити у процвітаючий европейський потяг, що мчить у прекрасне майбутнє. Хоча для
посполитого спостерігача така пов’язаність подій, звісно, не настільки
очевидна. Отож, які ж
причини того, що світ почав змінюватися? Очевидно вичерпали
себе якісь фундаментальні основи світового порядку. І це не лише система
світової безпеки, але навіть щось більш фундаментальніше. Очевидно,
що зазнала краху неокантіанська мрія про «вічний мир», який
базуватиметься на розумі чи хоча б прагматизмі. В новітні часи цю ідею найбільш
популярно сформулював Френсіс Фукуяма,
який стверджував, що історія, з її протистояннями військових блоків, війнами та
конфліктами відійшла у минуле. А у постісторичну,
постмодерністську епоху війни не мають ні сенсу, ні перспективи. Якоюсь мірою
такі мріяння демобілізували, якщо не деморалізували західну ліберальну
демократію. Захід почав
втрачати мобілізуючу силу своїх цінностей – а саме у цих цінностях впродовж
століть і була його сила. Чим дальше, тим більше ми бачимо, що ліберальна
демократія, яка є осердям Заходу, і яка тримається саме на системі (саме на
системі, а не на якомусь вигідному на даний історичний момент наборі)
цінностей, слабне і деморалізується. Чи вичерпали себе наші цінності? Не знаю.
Чи вдасться нам адаптувати їх до нових обставин. Гадаю, що варто спробувати. А тим часом
у світову політику повернулася історія.
Повернулася
історія у її ретро-версії, взятій з ХХ століття, – у
вигляді війни як інструменту вирішення питань міжнародних стосунків. Її
повернула у світ людина ХХ століття Владімір Путін. І
світове ліберально-демократичне співтовариство не знає, як на це повернення
війни реагувати. Тим більше, що війна мутувала, і тепер набрала новітніх форм
«гібридної війни» (війни неоголошеної, але реальної –
анексія Криму, війна на Донбасі), «кібервійни» (напад
Росії на Естонію 2008 р.), «інформаційної війни» (TV Russia
Today, Life News, ets), коли істина і нагла
брехня (а, отже, і цінності) не мають жодного значення. Путін повернув в
актуальну політику поняття перегляду кордонів, сфер впливу, реваншизму,
експансіонізму і т.д. На протязі останнього півтора року він послідовно
відкидав будь-які спроби деморалізованого Заходу домовитись про новий status quo. І Захід впав у ступор
– «ніхто не знає, що у Путіна в голові», «він живе в иншій
реальності» (Анґела Меркель). Але саме цього Путін і
добивався – він формував иншу реальність
- реальність протистояння і війни. Так само
історія війна повернулася і на руїни Близького Сходу. Правда туди вона
повернулася у зовсім новій, як на регіон, формі – появився новий для цього
регіону і світу феномен ісламський тоталітаризм. Він втілився в Ісламській
державі - ісламському Халіфаті.
Ісламський тоталітаризм почав вести війну нового типу, війну, яка виводиться з
двох джерел – у свій спосіб тлумачених релігійних
норм однієї з найбільших світових релігій – ісламу, та переосмисленої традиції
терору. У ісламському світі вибухнула справжня тоталітарна революція. І
її результати можуть бути різними – не лише нетривка і радше ілюзорна Ісламська
держава, але й закорінення в регіоні, а може і світі
традиції тотальної війни в її ісламських формах. Таким чином иншу реальність світові сформувала і
тоталітарна революція Ісламської держави. На це наклалася загальна криза господарчих та фінансових
моделей, які ліберальна демократія вважала ледь не досконалими. Виявилося,
що на певному рівні цивілізаційного розвитку вони починають давати збої. Цілий
світ щойно нещодавно почав виходити з жорсткої фінансової кризи 2008 р.
Одним з наслідків цієї кризи і було повернення історії – саме вона спровокувала
Путіна на конфронтацію проти «ослаблого і гнилого» Заходу. Ліберальна
демократія не була готова відповісти на ці виклики. Принаймні на початках
конфлікту. Однак як
розклалися фігури на світовій шахівниці, про яку писав Збіґнєв
Бжезинський? Розпад СССР
у 1991 році знищив біполярну систему. Десь до 2010 року єдиною домінуючою
потугою у світі – і цивілізаційно, і в сенсі
економічному, і у сенсі військовому – біли США. ЕС консолідувалося в більш-менш
теперішніх формах до 2000 року. Китай піднявся десь у 2010 році. Можливо період
1991-2010 рр. можна було б назвати Pax americana – США безроздільно домінували у всьому. Це створило
певну ілюзію і призвело до певної демобілізації демотивації
Заходу. Складалося враження, що це домінування буде вічним, і що для того,
щоб весь світ прийняв світовий уклад в його ліберально-демократичних формах
нічого не потрібно робити – вистачить тільки сили переконання. Тут я, звісно,
дещо перебільшую – однак для розуміння того, чому світ був заскочений
поверненням примітивних історичних практик це перебільшення вкрай необхідне. Однак світ
змінювався – і за станом на 2015 рік у світі є три головні геополітичні потуги
на яких, як на трьох слонах, неначе тримається світовий порядок. Це США з
їхньою економічною та політичною периферією, ЕС з їхньою економічною та
політичною периферією, Китай з економічною та політичною периферією - Pax triplex. Ці три
потуги і конкурують у світі, але і співпрацюють. Однак ці
три слони лише донедавна утримували світовий порядок, світовий консенсус. Ми
бачимо, що у 2014 році світовий консенсус був порушений. Хто порушив
світовий консенсус? Очевидно, що порушення світового консенсусу відбулося не
без участі цих трьох потуг. Однак інструментами збурення світового спокою стали
не вони – а ревізіоністські сили, яких така констеляція світового балансу сил
не влаштовує. На
світовому рівці такими світовими ревізіоністами є Іран, Росія і, як не дивно,
той самий Китай. Всі ці три
«ревізіоністи» так чи інакше приклалися до того конфлікту, який цікавить нас
найбільше – Української революції і, як наслідок, російсько-української війни у
Европі та революції Халіфату і, як наслідок, війни на
Близькому Сході. Тому я б дивився на події в Україні (2013-2015), у Грузії
(2008), у Естонії (2008), у Сирії та Іраку (2012-2015) як на пов’язаний ланцюг
подій – по-суті як на єдиний світовий фронт, спрямований проти світового status quo, світового порядку, що
опирається на ліберально-демократичне бачення світу. Разом з тим
у кожному з цих регіонів конфлікту, окрім глобальних причин, були й свої локальні
причини. На постсовєтському просторі після розвалу СССР утвердилися
специфічні режими. Як правило ці режими очолила постсовєтська
партійна та господарча номенклатура. Вона по-суті приватизовувала
шматки колишнього СССР. Спочатку ці режими імітували якісь псевдодемократичні
перетворення. В деяких регіонах, як от у Середній Азії, вони покінчили з цією
імітацією доволі швидко – ще на початку 1990-х. В Україні імітація
продовжувалася аж до епохи Леоніда Кучми. Зрештою, це імітування призвело до
Помаранчевої революції 2004 року. В Грузії – Революції троянд (ვარდების რევოლუცია) 2003 року, коли змели режим імітатора Едуарда Шеварднадзе. Однак
постсовєтська модель суспільних стосунків на той
момент ще не вичерпала себе, тай революціонери, в українському виконанні,
виявилися непослідовними. Більш послідовним і успішним став президент Міхаїл Саакашвілі. Але на той момент режим Путіна вже
мобілізував всі свої ресурси. І відбувся відкат –
контрреволюція Віктора Януковича 2010 р. в Україні та контрреволюція Бідзіни Іванішвілі у Грузії. Однак у
2013 році виявилося, що Україна є найслабшою ланкою у постсовєтському
регіоні – і вибухнув Майдан Гідності. Однією з найістотніших причин успіху
Майдану Гідності стало те, що на той момент суспільство в Україні стало
сильнішим від держави. Тоді як, скажімо, в Росії чи Бєлорусі
держава значно сильніша від суспільства. Можливо причиною цього є і
традиційне відношення українців до держави, яке часто можна окреслити словом
іронія. Зараз це відношення вже є проблемою. Тоді як тоді воно було рушієм
процесів. Однак на момент вибуху Майдану Гідності саме перевага суспільства
над державою і стало вирішальною. Майдан
Гідності вибухнув, встояв і переміг. Єдине на що спромігся режим Путіна – це
війна. Спочатку прихована, а потім і явна. Однак це остання карта. Україна
напевно є тільки першою ластівкою у верениці
потрясінь, яких зазнає постсовєтський світ. Вже зараз
ми бачимо, як авторитарні правителі Бєлорусі та
Казахстану дистанціюються від Росії і шукають порятунку. Головним
досягненням теперішньої Української революції, яка ще не завершилася і яка
триває, є те, що вона встояла і захистила себе. Захистила
завдяки небаченій мобілізації суспільства – добровольчі батальйони, волонтерські
рухи. Апофеозом мобілізації суспільства, яке заскочило Путіна, стала потужна
консолідація в Україні нової політичної спільноти – нової української
політичної нації – політичного народу, який раптом, завдяки агресії Путіна,
став народом історичним. Ця політична нація об’єдналася виходячи не з
етнічних, мовних чи релігійних передумов, а головно на фундаменті республіканства, громадянства. Це стало
головною поразкою Путіна у його війні проти України. Однак ця
перемога українського суспільства має й инший бік.
Цілу зиму 2013-2014 рр. Майдан Гідності стояв не лише під українським
синьо-жовтим прапором, а й під зірчастим прапором об’єднаної Европи. Під цим прапором помирали. Однак не громадяни ЕС. І
тут ми знову можемо повернутися до кризи – але тепер кризи европейської.
Для багатьох аналітиків – і не лише в Україні – без відповіді залишається
запитання – а чи не заблудилася Европа, будуючи
структури ЕС. Чи вона ще пам’ятає, для чого батьки-засновники її закладали? Чи
тільки для того, щоб розбудовувати обмеження та бюрократію та не пускати такі
країни, як Україна до того ЕСівського раю? І головне
– а чи готова Европа в її ЕСівських
формах щось відповісти на виклик російських та ультраісламських
ревізіоністів? Чи здатна ЕС протистояти новим загрозам не ховаючись під
парасольку США? Чи европейці готові помирати у збройному
протистоянні? А ухилитися від нього, здається, щораз важче. Українці
показали, що вони можуть протистояти. Так, з втратами. Так, за підтримки
Заходу. Проте готові. А ЕС? На початках конфлікту, не розуміючи в яких
контекстах він розгортається, жаль політики ЕС вели себе як політичні нікчеми –
глибокі і безнадійні провінціали. Вони гадали, що на Майдані Гідності йдеться
про долю режиму Януковича у другорядній для них напівевропейській
країні Україні. Тоді як в Україні розгортався фронт глобального протистояння
Заходу та Сходу. Вони пробували сховатися від вирішення проблем, «зрозуміти
Путіна», продати частину України і тим купити собі мир – але, як виявилося, це
вони «жили в иншій реальності», ніж світ. Реальність,
яка була до 2014 року вже не існує. ООН нічого не вирішує, Рада безпеки ООН
перетворилася у говорильню, ОБСЕ неефективне і інфільтроване російською
агентурою, яка успішно блокує її діяльність. Потрібно будувати нові форми
співіснування у цілому світі, нові світові інституції. До честі
частини европейського істеблішменту – в процесі
розгортання конфлікту в Україні вони зрозуміли, що тут йдеться не стільки по
Україну, скільки про щось значно більше. Европейці
зрозуміли, що це удар по їхньому европейському
проекту. Першими, звичайно, найближчі сусіди ревізіоністської Росії. Хоча і з
труднощами, проте вони таки змогли сформулювати спільну позицію щодо агресії в
Україні. Але найголовнішим результатом стало те, що серйозність загроз
пробудила европейського гіганта – Німеччину. Після
Другої світової війни Німеччина боялася сама себе, всіляко уникала участі у
формуванні світового порядку. Однак путінський реваншизм змусив Німеччину вийти
з комфортного летаргічного сну під американською парасолькою. Те, що Анґела Меркель очолила антиревізіоністську
лігу стало величезною новиною для традиційно проросійської німецької політики
останнього півсторіччя. Може не вся Европа (про пропутінських колаборантів мову
не веду), проте її політична верхівка проснулись. З США
простіше – попри всі спроби президента Барака Обами ухилитися від відповідальності
за підтримання світового порядку – це їм просто не вдалося. Попри те, що Обама
у всій красі продемонстрував свою провінційність та безсилля, США все ж
консолідувалися – і цей процес ще далекий до завершення – перед новими
викликами. Очевидно, що наступний президент США врахує промахи президентства
Барака Обами. Перед
світовим співтовариством, яке ми умовно називаємо Заходом і яке базується на
ліберально-демократичних цінностях у наступні роки стоятимуть два основні завдання:
організація
протистояння світовим ревізіоністам і їхнім маріонеткам; створення
нової світової системи та її інституцій. І у цьому
контексті і Майдан Гідності в Україні, і російсько-українська війна, і війна на
Близькому Сході є не причинами глобального протистояння, якого багато-хто на
Заході боїться, а лише симптомами протистояння, яке вже в самому розпалі – і не
варто закривати очі на реальний стан справ. Звичайно,
Україна може вийти з зони зіткнення з різними втратами. І територіальними, і
людськими. Вона вже de facto
втратила частину території – сподіваюсь тимчасово. Хоча моя політична уява може
намалювати й инші сценарії – якщо status
quo порушено – то можливі різні сценарії розгортання
подій – включно з розпадом не лише України, але й Росії. Так само,
як на руїнах Сирії та Іраку може постати незалежний Курдистан – політична уява
це дозволяє. Нам на
сьогодні потрібно трохи відпустити свою уяву, вийти за рамки конвенції, наших
уявлень про світ, його вже немає – на наших очах постає інакший світ. І тепер
головне – бути готовим не лише його зустріти, але й формувати. Бо інакше за нас
його сформує хтось инший. |
ч
|
 |
|