|
Фабіо БелафаттіРеанімований орієнталізм: колоніальне мислення в коментарях західних аналітиків про Україну
Західні коментатори мусять позбутися старих упереджень,
що сягають корінням в колоніальні часи, перш ніж давати коментарі стосовно
справ у країнах східної Европи. За останні кілька місяців проросійські коментатори з
багатьох західних країн описують події в Україні, використовуючи цілий набір
стереотипів, які лякають, нагадуючи риторику, колись типову для расистського та
імперського типу мислення. В наслідок цього українці (а також грузини,
молдавани, поляки, литовці, латвійці та естонці) стали жертвами нової форми
орієнталізму – спотвореного мислення, яке люди на Заході демонструють занадто
часто, говорячи про инші частини земної кулі. В цій
статті спробуємо дати поживу для роздумів читачам і коментаторам та закликати
останніх зупинитися і подумати, перш ніж писати про Східну Европу:
перш за все, нам всім варто позбутися стереотипів, про які ми, можливо, і не
підозрювали. ЩО ТАКЕ «ОРІЄНТАЛІЗМ» І ЧОМУ ВІН ВАЖЛИВИЙ СЬОГОДНІ? У 1978 році Едвард Саїд
опублікував свій «Орієнталізм» – книгу, що стала гілкою в постколоніальних
дослідженнях і обов’язковим чтивом для всіх, хто зацікавлений у вивченні
азіатських (особливо, мусульманських) країн. Саїд
ефектно викрив у ній ущербність тлумачення Заходом «Сходу». Крім иншого, він звернув увагу на те, що західні коментатори
неодмінно бачили (і продовжують бачити) в Сході певну сутність, що нездатна розвиватися, погрузла у занепаді і
відсталості безкінечного минулого. Що ще важливіше, на думку Саїда,
«Схід» завжди зображали (і тепер зображують) як неминуче пасивний суб’єкт, який
не спроможний, та й не гідний по-своєму бути активним суб’єктом. Згідно з
західними колоніальними і постколоніальними стереотипами, це сплячий, пасивний
об’єкт, підвладний впливу Заходу – єдино гідного зватися активним суб’єктом. Українська криза сьогодні виявляє існування разючого
східного забобону. Цього разу, втім, його жертва – не середній Схід, а Східна Европа. Проросійські коментарі, що з’явилися в західних ЗМІ
за останні кілька місяців, суцільно демонструють приголомшливі, навіть кричущі приклади цього
стереотипу; мимоволі дивуєшся, що ж завадило авторам – деяких я знаю особисто –
зробити паузу на мить і подумати, перш ніж це писати. Це стосується багатьох англомовних коментарів, в тому
числі й авторства видатних експертів, але проявилося це і в инших
західноевропейських країнах, де рівень антиамериканізму з історичних причин високий – наприклад, в
Італії, а також у Франції та Іспанії. Розбір основних аргументів проросійських
коментаторів тут же демонструє методологічну слабкість цих аналітичних
викладок. Проросійські аргументи зазвичай бувають двох видів: в
основі перших лежить «якщодотизм» (whataboutism), другі ж – більш «геополітичного»
спрямування. Перші захищають дії Росії, горланячи за добре відомим принципом
«так, але як щодо...». Росія окупувала Крим? Так, але як щодо Іраку? Москва
підтримує сепаратистів у Східній Україні? Так, але чи не тим самим займалися
американці в Косово? І так далі, і тому подібне. Немає потреби витрачати час на
критику такої аргументації, оскільки це не що инше,
як логічна помилка (argumentum ad
hominem), що ніяк нас не цікавить: спритно
використовувана, ефектна, але так чи инакше помилка. А ось «геополітичні» аргументи трохи цікавіші. Вони
виправдовують Росію, звинувачуючи Захід у «втручанні» у справи регіону, де у
того немає ніякого права діяти, або співчувають заклопотаності Росії
розширенням НАТО, роз’їданням сфери її впливу, діями ЕС і НАТО на її «близькому
зарубіжжі» і так далі. Ось в них якраз «орієнталізм» і виходить на сцену. ВЕЛИЧЕЗНЕ МЕТОДОЛОГІЧНЕ ТА АНАЛІТИЧНЕ СПОТВОРЕННЯ Практично всі, хто захищає Росію в цій суперечці,
потрапляють в цю пастку. При читанні багатьох статей, які звалюють провину за
український хаос на Захід, що нібито «спровокував» Росію в її стратегічних інтересах
і «ущемив» її великодержавну гордість, стає зрозуміло, що автори дотримуються
спотвореного, ієрархічного і, зрештою, орієнталістського
(якщо не відверто расистського) погляду на малі держави Східної Европи. Коли коментатор заявляє, що Росія відчуває загрозу від
просування НАТО на Схід Европи або орієнтації України
на ЕС, він, по суті, визнає за Росією невід’ємне право заявляти свої права в
цьому регіоні, ніби Східна Европа – лише інструмент,
яким Росія компенсує свій задавлений комплекс неповноцінності. Проросійські коментатори
побічно заперечують за Україною сам статус активного суб’єкта, а заодно і її релевантність як незалежної держави [1]. В ідеї про те, що дії Росії – це виправдана реакція на
вторгнення «чужаків» в «російський» регіон, – відгукується старий імперіалістський
менталітет, який колись спонукав европейські імперії
розділити на частини Середній Схід. Ідея ця тим дивніша, що виходить вона часом
від тих, хто в будь-якому иншому питанні зайняв би
чітку антиімперіалістичну позицію. У їх творах Східна Европа
– це пасивний об’єкт, а Москва – єдиний актор (тобто, в перекладі з латині,
«діяч»), який має право діяти там, не зважаючи на фігури дрібніші. Инакше
як пояснити, що російські етно-історичні аргументи
про Крим чи Східну Україну сприймаються без всякої критики? Коментатори
проковтнули безглуздий історичний аргумент Путіна, що Крим був чимось на зразок
російського Єрусалиму або що Україна – це свого роду втрачена Свята Земля
російської нації [2]. Українська версія тих же подій ніколи не розглядалася
серйозно або ж принижувалась як прояв націоналізму з боку збіговиська селян, що
не мають «історії». Лише деякі експерти вказали на те, що «мотивація» Росії
заснована на одній-єдиній інтерпретації східноевропейської
історії, яка служила колись для легітимації державної влади в Росії – як
царської, так і совєтської. РОСІЯ – ЄДИНА БЛАГОРОДНА НАЦІЯ СХІДНОЇ ЕВРОПИ? Як і инші історичні
трактування, російське прочитання історії України засноване на відсіюванні
фактів і смислів, що мають конкретне призначення, орієнтоване на певні
політичні пріоритети. Ніхто не може серйозно заявляти, що Крим / Донбас /
Україна / [...] повинні бути російськими, тому що Росія бачить в них частину
своєї історії: для цього потрібно, перш за все, прийняти як належне те, що
російська інтерпретація історії з якихось причин дійсно перевершує будь-яку иншу, що, звичайно ж, нонсенс. Але це ще не все. Для проросійських коментаторів той
факт, що Крим не був російським тисячі років, не має жодного значення. Значимо
лише те, що він був російським не більше двох сторіч – нікчемний, за
історичними мірками, термін. Російське бачення і переживання цієї
території-об’єкта автоматично сприймається як важливіше, «благородніше», а тому
і значущіше, ніж тисячоліття «неросійської» історії регіону. Трагедії инших народів – які, між иншим,
значно сприяли тому, щоб регіон цей став більш «російським», – втрачають своє
значення. Всі инші, неросійські народи
лише займають цю величезну «нейтральну» територію між Росією і «Заходом». Всі
ці нації, звичайно ж, – результат конструювання історичного досвіду і традицій.
Але в тому якраз і справа: ці ідентичності так само «штучні», як і російська. І
немає ніяких підстав вважати, що російську слід розглядати як ідентичність иншого рівня – зумовлену якоюсь позаісторичною
величчю. Усім нам (як західним, так і східним европейцям)
передує процес створення ідентичності, і те ж саме з Росією – її сприйняття,
почуття і розуміння історії не спустилися з неба: вони розвинулися
(або, точніше, були розвинені) в результаті конкретних подій, стратегій і
порядків денних. Вони не заслуговують більшої поваги, ніж будь-які инші. Але, на жаль, захисники Росії наділяють їх величчю,
якої не визнають в конкуруючих інтерпретаціях. Результат – недбале, «орієнталістське» звернення до ідеї «сфер впливу», поняття,
від якого вони справедливо відмовилися б в будь-якому иншому
випадку. ІГНОРУЮЧИ «ИНШИХ»: СТАРІ ЗВИЧКИ ПОМИРАЮТЬ НАСИЛУ Заперечення статусу активного суб’єкта за неросійськими
народами Східної Европи – практика, яка налічує
багато років. Ми, західноевропейці, постійно
погоджуємося з ідеєю про те, що ця частина світу знаходиться в російській
«сфері впливу» або й зовсім повинна бути російською. Це породжує жахливі ідеї
про те, що Росія права у своєму втручанні в Україні, тому що їй уже «довелося»
колись відмовитися від Прибалтики, і «Заходу» справді не варто «позбавляти» її инших країн, або що Україна – через Київську Русь – надто
важлива для російської національної ідентичності, як ніби цього достатньо, щоб
ігнорувати бажання мільйонів людей, яким доводилося (і доводиться) багато
страждати, щоб дозволити Росії вільно визначати свою ідентичність. Для багатьох західних експертів значення мають лише
російські почуття. Все инше, про що могли б
задуматися українці, поляки, молдавани, прибалти, грузини, вірмени, набагато
менш значуще, оскільки це всього лише почуття «инших»,
підлеглих (subaltern) суб’єктів, недостойних звання
акторів, в кращому випадку реагуючих жертв орієнталістського
тлумачення історії, яке західні европейці занадто
часто звертають до своїх східних сусідів. Невідповідна увага до «почуттів» Росії, солідарність з
російською «трагедією» втрати імперії і байдужість до пріоритетів инших народів стають можливими, якщо розташувати російську
націю вище в ієрархії, впадаючи в орієнталістську оману,
що тільки колишня держава може володіти статусом актора. Европейські
колонізатори бачили в Сході всього лише об’єкт, з яким могли грати.
Проросійські коментатори точно так само сприймають Східну Европу:
Росія може робити все, що їй заманеться, оскільки це частина «природного»
геополітичного порядку. СХІДНА ЕВРОПА, ЯК ЛЯЛЬКА: НЕЗДАТНА ДІЯТИ? Орієнталістське
мислення проросійських коментаторів проявляється, коли вони описують Україну як
нездатну діяти за своєю власною ініціативою. Вони незмінно бачать у східноевропейських країнах об’єкти, якими маніпулює Захід.
Це випливає з описаного вище: якщо Росія вважається єдиною державою, гідною
бути «актором», а Східна Европа – пасивним,
ієрархічно підлеглим об’єктом, то будь-яка незалежна дія східноевропейської
держави не може бути не чимось иншим, як результатом
західного втручання. Не дивно, що у проросійських коментаторів майже не
зустрічаються слова «вступ Східної Европи в НАТО»,
завжди йдеться про «експансію НАТО / ЕС на Сході Европи».
«Схід» вважається землею завоювання – за природою своєї підлеглості Росії, – де
«Захід» вплутується в небезпечні ігри проти «законного» господаря. Місцеві ж
актори незначні: їх роль в процесі розширення НАТО / ЕС ігнорується. Колишні
комуністичні країни сприймаються як жертви, яких проти волі включили до
західних структур безпеки. Зрозуміло, – це нонсенс: інтеграція Східної Европи в евроатлантичні структури
безпеки відбувалася у двох напрямках і з надзвичайно високою активністю східних
«акторів», яку західні «актори» знаходили дуже нагально. В проросійських
аналітичних викладках нічого подібного не згадується: за східноевропейськими
державами заперечується статус «актора», а тому сама думка про те, що десятки
мільйонів людей в цьому регіоні не один раз в історії могли раптом захотіти
змін, виключена зовсім. Це не просто постсовєтське
ностальгічне мислення: це відвертий расизм. Якщо Східна Европа
дивиться на Захід, значить, причиною цього є «західне втручання», «тиск», «НВО»
або ще якийсь козел відпущення, на якого захисники Росії покладуть провину, щоб
пояснити її невдачі. Повинно бути щось «західне» в дії, «дестабілізуюче евразійський простір»; вони ні за що не погодяться, що східноевропейські народи можуть переорієнтувати свої країни
зі своїх локальних інтересів і, що винна в дестабілізації регіону насправді
сама Росія, яка протистоїть бажанням своїх колишніх імперських суб’єктів.
Деяким вченим мужам, міркуючи про «Захід, який дестабілізує Східну Европу», було б корисно хоч секунду подумати в цьому
напрямку і перевірити потім, наскільки стійка їхня позиція. СХІДНІ ЕВРОПЕЙЦІ, ЯК МАРІОНЕТКИ: МИ ТОЧНО НЕ РАСИСТИ? Цей орієнталістський підхід
веде до заперечення щирості будь-якого прозахідного протесту в Східній Европі. Ніхто, хоч що-небудь знаючи про Східну Европу, не може серйозно думати, що Брюссель і Вашингтон
здатні мобілізувати мільйони людей в таких країнах, як Україна. І неважливо,
наскільки активно їх будуть підтримувати «ззовні», в результаті людей
мобілізують саме внутрішні фактори, особливо якщо є ризик загинути. Абсурдно думати,
що хтось піде під кулі, просто тому, що бюрократ в Брюсселі велів йому це
зробити. Тому буде расизмом вважати, що нікому на схід від ЕС не
потрібен світопорядок, над яким не владна Росія, ніби
тільки ми, «західні люди», гідні або спроможні боротися за верховенство закону,
права людини і тому подібне. Такі переконання обнадіюють саму Росію: адже краще
прикидатися, що включення Східної Европи до НАТО / ЕС
– це частина «антиросійської змови», ніж визнати провал своєї власної моделі і
той факт, що, просто кажучи, багато країн Европи як і
раніше бояться намірів Росії. ЧОМУ МИ ПОВИННІ ПОЗБУТИСЯ «ОРІЄНТАЛІЗМУ» Головна жертва цих стереотипів – наша здатність правильно
розуміти Східну Европу. Не можна закривати очі на
«західний вплив», проте помилково бачити в українському русі за демократію
відхилення від нібито «природного» порядку речей, в якому ми навіть не
сприймаємо українців як гідних статусу активних суб’єктів і як повноцінну
націю. Ми ризикуємо втратити здатність розуміти роль місцевих «акторів», їх
вибір і почуття. Захоплююча справа – думати лише про стратегії великих
держав, вбачаючи в Східній Европі шахову дошку, над
якою схилилися, протистоячи один одному, два гравці. Але наскільки б не були
приємними вченим мужам і широкій публіці великі стратегії, Східна Европа – НЕ футбольне поле, і нам як представникам Заходу
пора припинити дивитися на невеликі нації Східної Европи
зверху вниз, як на якісь другорядні (subaltern)
реалії, бачачи при цьому в Росії єдино варту уваги і гідну націю. Позбавлення
від цих помилок повинно стати першим обов’язковим кроком для кожного, хто
збирається коментувати справи східної Европи. 1. Антон Шеховцов прийшов иншим шляхом, але до схожого спостереження в чудовій
статті, що побачила світ, коли цей текст піддавали фінальному доопрацюванню. Я
вдячний йому за те, що він підняв цю тему, і сподіваюся, що мій внесок буде
мати якусь вагу в цих дебатах. 2. Щоб зрозуміти, наскільки це до
смішного спрощені і оманливі уявлення, я рекомендую прочитати главу про Україну
у книзі Тімоті Снайдера «Реконструкція націй». |
ч
|
 |
|