|
Валерій ПекарСім рівнів війни: стратегічна рамка для України
Розуміння сутності нинішньої війни значно ускладнюється її
багаторівневістю. Існування безлічі прихованих рівнів не дозволяє достатньо
глибоко зрозуміти мотиви учасників та їхні стратегії, ускладнює інтерпретацію поточних
подій і сценування майбутнього. У цій статті ми спробуємо
розібратися в рівнях війни, адже без цього неможливо ефективно її вести і перемогти
(власне, неможна навіть зрозуміти, що вважати перемогою). I УКРАЇНА – «ДНР / ЛНР» СЕПАРАТИЗМ Багато українських громадян ще недавно, а більшість громадян
Росії навіть і зараз переконані, що на території Донецької та Луганської областей
йде збройний конфлікт між Україною, з одного боку, і ДНР/ЛНР, з иншого боку. Українським регулярним силам і добровольчим батальйонам
протистоїть «народне ополчення» Донбасу, можливо, розбавлене «патріотами руского міра». Ціллю «ДНР/ЛНР» нібито є відділення від України,
а ціллю українського уряду – недопустити цього. І ті,
хто вважає український уряд законним, а «ДНР/ЛНР» – терористичними організаціями,
і ті, хто вважає український уряд «київською хунтою», а «ДНР/ЛНР» – борцями за незалежність,
спочатку бачили конфлікт саме так. Однак ця проста картинка була зіпсована напливом російських
спецназівців і найманців, «козаків» і бойовиків з Північного Кавказу, а також масовими
поставками військової техніки. Окрім того лідери «сепаратистів» (до речі, повсюдно
громадяни РФ) неодноразово робили заяви: про небажання місцевих жителів воювати,
внаслідок чого основна ударна сила складається з російських громадян; про поставку
російської техніки та озброєння; нарешті, про те, що зовсім не відділення Донбасу
від України є метою, а приєднання його до Росії. Це не ми сепаратисти, говорили
вони, а українці – оскільки хочуть відокремити Україну від Великої Росії. Нарешті, пряме вторгнення регулярної армії РФ поставило крапку
в суперечках. Якщо раніше про російсько-українську війну в Україні і світі говорили
багато, але не все, то тепер на вищеописаний перший рівень війни уже майже не звертають
уваги. II УКРАЇНА – РОСІЯ ВІЙНА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ Про російсько-українську війну аналітики почали говорити ще
з початку анексії Криму. Не було таємницею ні походження «зелених чоловічків», ні
діяльність диверсійно-розвідувальних груп, ні особистості господарів «п’ятої колони».
Історія підтверджує: війна без оголошення війни все одно є війною. Сутність російсько-української війни і цілі сторін інтуїтивно
зрозумілі, але потребують обговорення. Адже дуже багато помилок зроблено через міт про намір Росії захопити і приєднати частину української
території. Цей міт, створений і поширений ФСБ, служить
не тільки для того, щоб збити з пантелику українське керівництво і громадян, а й
залучити на свою сторону жителів сходу і півдня України, спраглих сильної руки,
високих пенсій і звільнення від необхідності вчити мову. Правда ж полягає в тому, що Росія не має (і ніколи не мала)
наміру приєднати будь-яку частину української території – ні дотаційний Донбас,
ні хронічно несамостійний Крим, ні навіть потужні індустріальні Дніпропетровськ
і Харків, ні Київ – «мать городов
рускіх», колиску православ’я. Декларація намірів і реальний
намір – різні речі, особливо під час війни, яка за Сунь Цзи,
є «шляхом обману». По-перше, за межами Донбасу окупація неможлива через тогочасне
ж виникнення потужного партизанського і підпільного руху, впоратися з яким просто
не вистачить сил. По-друге, приєднуючи територію, окупант приймає на себе відповідальність
за її населення – економічно несамостійне, патерналістично
налаштоване. Нема жодних резонів для такої помилки. Ще на початку грудня 2013 ми писали, що стратегічною метою
Росії є зовсім не приєднання частини української
території – великої або маленької. Стратегічна мета Росії – це встановлення на українській
території довгострокового керованого хаосу. Керований хаос має три основні цілі. По-перше, можна використовувати
потрібні ресурси без необхідності брати відповідальність і навіть без особливих
процедур. Наприклад, вивозити корисні копалини або цінне обладнання, не сплачуючи
за них, або переселяти людей у власні депресивні регіони. По-друге, зона керованого
хаосу на кордоні Евросоюзу необхідна для постійного тиску
на нього: просто підкидаючи час від часу дрова в багаття українського хаосу, Росія
може домогтися від ЕС різноманітних уступок. Сценарії щодо України розробляли ті
самі стратеги, які вже реалізували щось схоже в Придністров’ї, Абхазії та Осетії.
Третя (можливо, найважливіша) мета полягає у недопущенні «майданізація»
Росії, у викоріненні позитивного прецеденту. Саме так свого часу Московія вчинила
з Новгородом, але про це трохи пізніше. Иншими словами,
мета Росії – не українська територія, а кінець українського проекту. Саме тому не
було і навіть не передбачалися спроби приєднати Донбас (Кремль «злив» «Новоросію» не зараз – це було заплановано з самого початку).
Саме тому так і не встановлена російська вертикаль влади в Криму: півостровом керують
місцеві бандити, право власності ніким не охороняється, громадянство неповноцінне
і т. д. Фактично, формальне приєднання Криму до РФ знадобилося лише для стимулювання
ДНР/ЛНР: «Ось як ми вміємо, і у вас буде те ж саме!» – потрібен був приклад, щоб
отримати підтримку сепаратистів з инших регіонів. Инакше Крим перетворився б на уже згадану Абхазію. З цього погляду стає зрозуміло, чому російські бойовики і
диверсанти підривають мости і залізниці, обстрілюють міста і займаються мародерством
на заводах. Окупанти так не діють. Наприклад, нацисти планували експлуатувати ресурси
окупованих територій, тому не знищували їх. Зверніть увагу: «ДНР/ЛНР», які здавалися на першому рівні
війни воюючою стороною, на другому рівні виявляються лише майданчиком для війни.
Це важливе зауваження знадобиться нам у майбутньому. Метою війни для Росії є недопущення української держави як
такої. Метою ж України є укріплення існування цієї держави. Таким чином, по суті,
Україна веде Війну за незалежність. Антагонізм інтересів сторін у цій війні не дозволяє
знайти політичне вирішення, а значить, у пошуках розуміння і вирішення нам доведеться
йти далі вгору рівнями війни. Щоб намацати наступний рівень, достатньо згадати:
більшість росіян переконані, що вони ведуть в Україні боротьбу не з самими українцями
(на думку багатьох, і народу-то такого нема), а з США. Україна виступає в ній не
як гравець, а лише як платформа, на якій розгортається протистояння двох наддержав
(хоча, як ми знаємо, одна з них колишня, тільки деякі росіяни це розуміють). І дійсно, рівень війни США – Росія існує. Але нам головне
не проскочити прихований проміжний третій рівень, оскільки він дуже важливий. III «МАЙДАН» – «ГІДРА» (УКРАЇНА – УССР) ВІЙНА СИСТЕМ Незважаючи на високий рівень патріотизму, як абстрактного,
так і конкретного (втіленого в добровольчому і волонтерському рухах), Україна не
може здобути швидкої перемоги, оскільки веде війну на два фронти. Другий фронт в
тилу неможливо описати простою схемою «п’ята колона Росії», адже сили, що воюють
проти України на другому фронті, зовсім не хочуть перемоги Росії. Вони хочуть своєї
перемоги. Хто ж ці парадоксальні противники України, які є одночасно
і її прихильниками? Це противники нової країни, а прихильники старої. Політико-економічна система, що утворилась на українській
території після розпаду Совєтського Союзу, загалом, недалеко
від нього пішла. Це ще не була Україна, це була УССР з жовто-блакитним прапором
і тризубом, яка несла на собі всі гріхи совєтської спадщини.
Ця система неймовірно живуча і має безліч голів, тому ми називаємо її Гідрою (як
істоту, з якою бився Геракл). Але сьогодні ця Гідра починає вмирати. Система, заснована
на корупції та розкраданні національного багатства, система із закритими соціальними
ліфтами і совєтским мисленням населення більше не може
існувати з двох причин. По-перше, проти цієї системи повстала активна частина суспільства
(це повстання ми назвали Майданом), і, на відміну від 2005 року, вона вже не заспокоїться,
поки не переможе. По-друге, стара система не може існувати в повністю розграбованій,
воюючій країні. На одній території співіснують дві країни – стара і нова.
Стара спирається на існуючі схеми і соціальні зв’язки, на залишки репресивної правоохоронної
системи та награбовані активи. Нова черпає свою життєвість в енергії масових рухів,
в початках нової економіки, в молодому поколінні, в надіях і романтиці. Кордон проходить
не через Донбас і не через Дніпро, а через сходові клітки і, часом, навіть кухні
по всій країні. Чому це війна? Тому що дві системи вже не зможуть мирно співіснувати,
одна з них повинна знищити иншу. Або повернення до старого
– і тоді аватарів нового потрібно посадити або знищити.
Або стрибок до нового – і тоді аватарам старого доведеться,
в кращому випадку, забратися з країни з повними валізами. Перші з них пішли ще наприкінці
лютого, але инші окопалися і поки тримають оборону. (Зауважмо,
що, опираючись на С. Б. Переслеґіна і В. К. Тарасова,
війною ми називаємо конфлікт, в якому одна зі сторін не розглядає виживання иншої сторони, як необхідну умову і готова завдати їй невідворотньої фізичної шкоди. Инші
конфлікти війною не є.) Гідра так просто не здається. Вона відновлює втрачені органи
і відрощує нові голови. Вкушений гідрою відразу стає її частиною. Гідра живе в болоті,
і тому перетворює на болото все довколо себе. Її не перемогти
одним молодецьким ударом. Тішить тільки те, що всі її перемоги – тимчасові, бо кількість
і зрілість нових людей зростає. Гідра – це минуле, і воно рано чи пізно закінчиться,
вступивши місце майбутньому. Але поки що минуле і майбутнє перетягують між собою
канат, на якому підвішені наші життя. Важливо зауважити, що перші два рівні війни (Україна – «сепаратисти»
і Україна – Росія) є геополітичними, а третій (Майдан – Гідра), на відміну від них,
геоекономічний. Геополітична війна («війна Ареса», тобто Марса, за класифікацією С. Б. Переслеґіна) ведеться за приватизацію простору, за ресурси і
територію. Геоекономічна війна («війна
Афіни») ведеться за приватизацію часу, за контроль над потоками і системою норм
і правил. Це вищий вид війни, і тому ми розмістили геоекономічну
війну між старою і новою Україною на високий, третій рівень. Результат війни третього
рівня визначить результат війни другого рівня – Війни за незалежність. Тепер можемо перейти до четвертого рівня війни, який ми вже
намацали. IV США CONTRA РОСІЯ (СССР) УЛАМОК ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ Це дуже дивна війна. Росія веде з США геополітичну війну:
за контрольовані території, ресурси, зони інтересів. У той час США веде з Росією
війну геоекономічну. Виходить фантом: Росія стріляє в
точку, де США вже немає. Неможливо перемогти в геополітичній війні того, хто її
з тобою не веде. Саме так закінчилася холодна війна: США перемогли СССР не силою
зброї, а надірвавши його в гонці. Виходить, ми спостерігаємо спробу реваншу: накачавшись
нафтовими грошима, СССР в особі нинішньої Росії (зауважте схожість за багатьма ознаками)
намагається відігратися в грі, яку з ним ніхто не хоче бавитись. Приблизно так само
побитий і кинутий на землю хуліган «піднімається з колін», робить останню спробу
з ревом кинутись на супротивника. Такі сцени гарні для кіно, а в реальному житті
призводять до незліченних лих. Саме тому Росія боїться того, чим США її вже навіть не лякають:
військових баз НАТО, бо вони означають геополітичні прапорці, за які не можна виходити.
Саме тому Америка не поспішає: геоекономічна війна повільна
і часто непомітна. Саме тому акцент роблять на санкції, а не на військову допомогу. Звернімо увагу на дивну річ: економічна міць Росії могла б
дозволити їй також зіграти в геоекономіку. Але керівництво
країни не врахувало підсумків холодної війни і далі готується до минулої війни.
Втім, на геоекономічній війні нічого вкрасти і не можна
отримати нові зірки, тому для генералів вона не цікава. Однак холодна війна давно закінчилася, і спроби її реанімувати
просто смішні. Історія, за Гегелем, повторюється двічі: перший раз як трагедія,
а вдруге, як фарс. Що, в принципі, не заважає фарсу стати трагедією для залучених
до нього людей. Очевидно, геополітична стрілянина в нікуди закінчується геополітичною
ж поразкою звідти, куди стоїш спиною. Китай цілком готовий до геополітичної війни
проти Росії і тільки чекає свого часу. Коли тигр і леопард б’ються на землі, розумна
мавпа сидить на дереві, каже китайська мудрість. Але в цьому випадку мавпі не потрібно
гадати, хто з двох вийде переможцем із сутички. Це дозволяє нам визначити учасників шостого рівня війни –
війни повністю геоекономічної, війни за світове панування.
П’ятий же рівень – прихований, неявний, як і у випадку з війною Майдану і Гідри,
але настільки ж важливий. V СИРІЙСЬКИЙ СЦЕНАРІЙ
CONTRA ПІВДЕННОКОРЕЙСЬКИЙ СЦЕНАРІЙ ВІЙНА СЦЕНАРІЇВ, БОРОТЬБА ДВОХ ЕВРОП Попередній рівень війни (США – Росія) був фантомним: одна
сторона воює геополітикою, друга геоекономікою. Така дивна
ситуація породжує ще один рівень війни, між власне геополітикою і власне геоекономікою: хто з них візьме гору? Яку війну врешті будуть
вести? На перший погляд, така постановка питання суперечить твердженням,
що геоекономічна війна – більш висока і досконала форма
війни порівняно з геополітичною, а отже, вона переважає. Справа в тому, що дві форми
війни ведуться в різному часі: геополітична триває місяці й роки, геоекономічна роки і десятиліття. На доволі довгому проміжку
часу геоекономіка виграє, але на коротких відрізках геополітика
може стати основним дискурсом. Так, США перемогли СССР в геоекономічній
холодній війні, проте, наприклад, Карибська криза цілком могла закінчитися цілком
конкретною геополітичною світовою ядерною війною. Тому завдання геоекономічних гравців – не допустити скочування гри в геополітику,
де вони можуть швидко програти, не дочекавшись повернення своїх довгих інвестицій
в геоекономічну перемогу. Запущений Кремлем сценарій встановлення довгострокового хаосу
на території України вигідний світовій економіці як інструмент «пожирання» зайвих
грошей. Очевидно, територією України хаос не обмежиться. Зона нестабільності на
території колишнього СССР розростеться, і всі країни, включаючи Росію, деградують
шляхом тривалого спустошливого збройного конфлікту. Назвемо цей шлях «сирійським
сценарієм». Однак можливий і инший шлях. Україна
отримує власний «план Маршалла» і виходить із зони нестабільності, здійснюючи економічний
ривок, аналогічний південнокорейському. Умовно
кажучи, ті гроші, які могла поглинути війна, «закопуються в землю» у масштабних
проектах розвитку української інфраструктури. Цей позитивний приклад прискорює або
трансформацію, або деградацію Росії, залежно від вибору російських еліт. Формується
«пояс стримування зони нестабільності» з Україною в якості сильної ланки. Назвемо
цей шлях «південнокорейським сценарієм». Ціна обох сценаріїв для світової економіки приблизно однакова,
і, як би це жахливо не звучало для українців, обидва вони для спільноти провідних
держав світу однаково прийнятні в середньостроковій перспективі. Ключовий фактор
номер один в «перетягуванні каната» між двома сценаріями
– те, що витрати різних сценаріїв лягають на різні групи країн. «Сирійський» сценарій
невигідний Новій Европі – країнам від Балтійського до
Чорного моря, на чолі з Польщею, а також Туреччині та країнам Закавказзя, бо всі
вони стають «прифронтовими». «Південнокорейський» сценарій невигідний Старій Европі, на чолі з Німеччиною і Францією, оскільки їм доведеться
поступитися своїми інтересами. Таким чином, цей рівень війни, оформлений як «війна сценаріїв»,
по суті, є перетягуванням канату (або, швидше, ковдри) між Старою та Новою Европою. США зацікавлені в підтримці Нової Европи, але, в той час, не хочуть надто послабити Стару Европу як свого нинішнього основного союзника. Ключовий фактор номер два в «перетягуванні каната» між двома сценаріями – суб’єктна позиція України. Україна
повинна чітко заявити про те, чого вона хоче: не геополітичної, а геоекономічної перемоги (або навіть геокультурної, див. нижче).
На жаль, такі заяви українських політиків сприймаються заплутаною публікою як зазделегіть програшні. Звичайно, Україна сьогодні тільки виходить на міжнародну арену
як суб’єкт, але виходить непогано. Власна сильна позиція в цій грі, безумовно, спирається
на військові успіхи і на силу громадянського суспільства. Консолідація суспільства
навколо бачення майбутньої України є сильним аргументом на користь «південнокорейського
сценарію», проти «сирійського сценарію» хаосу і війни. Крім того, нам потрібно спиратися
на прихильників вигідного для нас сценарію – країни Східної та Центральної Европи, Туреччину та країни Закавказзя. Коли Европейський союз тисне на
Росію, щоб вона припинила війну з Україною, тут присутній не тільки страх руйнування
світового порядку і системи колективної безпеки, які встановилися після Другої світової
війни, і не тільки готовність підкоритися заокеанському союзнику. Тут яскраво виражений
страх перед «сирійським сценарієм», який торкнеться всіх країн континенту, а деяких
з них – надто явно і надто сильно. Зауважимо, що реалізація саме цього сценарію
є стратегічною метою Росії у війні другого рівня. Підкреслимо: війна сценаріїв не є війною двох Европ, оскільки вони потрібні одна одній. Дві Европи не сваряться, а борються за вигоди в несмертельній сутичці
(химерній війні), в якій на цьому рівні переможеним буде один із сценаріїв. Битва
ця відбувається в «головах» світових фінансових інститутів, впливових інвесторів
і політиків. Головне, щоб результат цієї сутички не виявився смертельним для України. Розглянувши химерну війну між геополітикою та геоекономікою, піднімаємося на рівень чистої геоекономічної війни. VI США CONTRA КИТАЙ ПОВІЛЬНА ВІЙНА ЗА СВІТОВЕ ПАНУВАННЯ Зовнішньополітична доктрина США понад 150 років ґрунтується
на тому, щоб не допустити виникнення сили, яка може кинути виклик в боротьбі за
світове економічне панування. Зробити це може тільки Китай, і цей виклик, по суті,
вже кинуто і вже прийнято. Це реальне зіткнення гігантів – але, як і всі геоекономічні сутички, дуже повільне. Тому очікувати швидкого
розгортання подій тут не варто. Примітно, що на цьому рівні і в цих часових рамках
Україна вже не фігурує. Росія ж, яка була на попередніх рівнях гравцем, тут всього
лише майданчик, ресурс, який гравці прагнуть як найкраще використовувати для своєї
перемоги. Війна США та Китаю також має химерний характер – через накопичені
взаємозв’язки два борці настільки з’єднані один з одним, що взаємно проросли. Щоб
показати цей факт, шотландський історик Найялл Фергюсон
ввів в ужиток слово «Химерика» (Chimerica
= China + America). Світова геоекономічна війна пояснює,
чому США побоюються швидкого розпаду Росії: занадто багато ресурсів відразу потрапить
в руки Китаю. Тому США тиснуть на Росію обережно. Однак сила Америки не тільки в тому, що вона потужніша в економічному
і військовому сенсах. Ми вже говорили, що геоекономічні
війни («війни Афіни») вищі за війни геополітичні («війни
Ареса»). Але ще вищою є геокультурна, або онтологічна війна («війна Аполлона» за тією ж класифікацією, в инших джерелах звана також «війною Христа»). Це війна за істину,
за домінуючу парадигму мислення. І така війна йде в світі постійно. VII СВІТ КОРДОНІВ – СВІТ ДОРІГ ОНТОЛОГІЧНА ВІЙНА Ми не можемо докладно описувати в цьому тексті онтологічну
війну між Світом кордонів і Світом доріг, тому присвячений окремий, раніше опублікований
матеріал. Рекомендуємо його прочитати, а тим, хто читав, нагадаємо: ця війна ведеться
вже тисячі років. У наш час відкритий Світ доріг представлений евроатлантичною цивілізацією (Евросоюз,
США, Канада, Австралія, Нова Зеландія), а також окремими яскравими аватарами – Японією, Південною Кореєю, Сінгапуром. Закритий
Світ кордонів представлений Росією, Китаєм, великою частиною ісламського співтовариства,
а також певними силами всередині США, Европи та инших країн. По суті, два протиборчих Світи не персоніфіковані
країнами – адже і в Росії є прихильники Світу доріг, тільки вони не при владі. Протистояння
світів відображається в боротьбі долара і золота на світовому фінансовому ринку,
а також кидає конспірологічну тінь у вигляді історії боротьби
мітичних кланів Ротшильда і Рокфеллера. Відкритий, розлізлий на всі боки як клякса,
що зв’язує все з усім і пробудовує міріади горизонтальних
зв’язків, Світ доріг веде безкомпромісну війну за істину зі Світом кордонів – закритим,
ієрархічним, жорстким. Вони б’ються як два спортсмени з різних видів спорту: сила
і техніка боксера нічого не вирішує проти швидкості і стрибучості легкоатлета. Не
вирішує, поки один другого не спіймає. Минув час, коли прапор Світу кордонів в онтологічній війні
міцно тримав Совєтський Союз. Сьогодні цей прапор піднімає
радикальний ісламізм. Однак нинішні битви на Донбасі є відгомоном цього тисячолітнього
протистояння. І ось чому. Україна народилася у Світі доріг, розпочавшись як Київська
Русь на перехресті великих торговельних шляхів, далі формуючись у світі фронтиру і Дикого Поля. Пізніше вона була захоплена, поділена
і оприбуткована Світом кордонів, двома великими імперіями. Однак духовно залишилася
у Світі доріг, і зараз намагається повернутися додому, вирватися з ланцюгів. На противагу Україні, Московія народилася у Світі кордонів
і завжди залишалася там. Спочатку на північних слов’янських землях з’явилися дві
альтернативні моделі державності: ординська самодержавна Московія і Ганзейський
вічовий Новгород. Перше, що зробила Москва, як тільки набралася сил, – знищила Новгород,
вирізавши жителів і спаливши місто. Крім того їй знадобилося ще публічно «стратити»
великий вічовий дзвін, вирвавши йому язика. Символічна страта підкреслює, що мова
не йде про геополітику або геоекономіку: це була онтологічна
війна, принципова битва моделей державності, а в такій війні полонених не беруть. Україна продовжила протистояння з Московією в онтологічній
війні і програла. Це мало не закінчилося повним знищенням українського проекту:
удари йшли не тільки по культурі, а й на рівні геноциду. Сьогодні – загалом, остання
сутичка цієї війни на території Східної Европи. Перемога
Світу доріг означає повернення України до рідного дому. Перемога Світу кордонів
означає повернення в Совєтський Союз – ненадовго (за мірками
історії), але з трагічними наслідками. ВИСНОВОК Ми вже зауважили, що гравці попередніх рівнів на наступних
рівнях стають лише майданчиком для гри або, в кращому випадку, фігурами. Другий
важливий закон воєн ми також вже розглянули: геополітичні війни завжди рівнем нижчі,
ніж геоекономічні, а ще вище йдуть онтологічні (геокультурні).
Залишилося згадати третій закон: війна більш високого рівня завжди йде повільніше
і триває довше, ніж війна нижчого рівня. Так, конфлікт на рівні псевдореспублік
[1] був фактично вичерпаний за досить короткий час. Війна за незалежність [2] може
затягнутися ще на довгі місяці. Війна систем [3] займе, в кращому випадку, пару
років. Випадково зачеплений у сьогоденні уламок минулої холодної війни [4] закінчиться
не пізніше ніж через 10 років, а то й раніше. Війна сценаріїв [5] триватиме років
20-25, до остаточної перемоги одного з них. Велика геоекономічна
війна [6] буде йти повільно, не менше півстоліття, а то й більше. Нарешті, війна
світів [7] триває сторіччя. Тому в рамках війни більш високого рівня війна низького рівня
є просто епізодом, окремим боєм. Результат цієї битви впливає на результат всієї
війни, але лише частково: адже є й инші битви. Театр війни
більш високого рівня завжди ширший. Так, наприклад, російсько-українська війна
[2] – це не тільки Донбас [1], але і Крим. У війні Майдану і Гідри [3] можна програти
Донбас, але виграти все инше (звичайно, хочеться виграти
все без винятку). Проросла з минулого холодна війна [4] цілком може зачепити Казахстан
і Азербайджан. Химерна війна сценаріїв [5] охоплює всю Европу,
а також південний схід чорноморського басейну. А ареною онтологічної війни [7] є
весь світ, і в рамках цієї війни балтійсько-чорноморський пояс є лише окремим театром
воєнних дій, навряд чи більш важливим, ніж близькосхідний. Зате результат війни вищого рівня твердо визначає переможця
на нижчому рівні. Перемога України у Війні за незалежність [2] знімає питання сепаратизму
[1], а перемога Майдану над Гідрою, тобто нової України над старою [3], дає безумовну
перевагу у Війні за незалежність. Розпад Росії в результаті нової холодної війни
[4] зовсім не означає нічого доброго для України, де можливі різні сценарії [5],
але перемога «південнокорейського» сценарію [5] однозначно визначає переможця в
фантомній холодній війні [4], хоча є варіанти для Росії – або неконтрольований розпад,
або контрольоване переродження в нову Росію, вільну і демократичну. Розуміння багатошаровості нинішнього конфлікту, різного
характеру та тривалості його рівнів, принципової відмінності цілей учасників дозволяє
не тільки зрозуміти причини тих чи инших подій, а й проводити
стратегічне моделювання майбутнього. |
ч
|
 |
|