|
Валентин ТкачСоціальна роль і соціальний статус. «Крайові задачі»
«Коли успіхом стануть добре слово і добре діло, то там, де в тобі
була частина свідомості, впровадиться частина Світу. І ця коротка мить
наповнить усе життя». Так казав вуйко Дезьо Історично
складалося так, що спочатку виникала соціальна роль, яка потім закріплювалась і
формалізувалася в соціальному статусі. Нині маємо
зворотний процес: спочатку формалізуються соціальні статуси, які не завжди
забезпечуються соціальною роллю. Соціальна
роль людини виникає з легітимності. Її соціальний статус є продуктом легальності. Домовимося
про зміст понять. Легітимність соціальної ролі — це етична, оцінна
характеристика; це довіра і прийняття ролі суспільною свідомістю; це
виправдання дій людини на основі своїх моральних критеріїв, уявлень про добро,
справедливість, порядність, совість. Роль сприймається без примусу на основі
згоди. Легітимна соціальна роль як соціально-психологічне явище — авторитетна й
ефективна. Легальність
соціального статусу — це здебільшого юридичне його обґрунтування, його
законність, відповідність існуючим у державі правовим нормам. Це
формально-юридична і тому етично нейтральна характеристика людини. Форма
легалізації статусу — законодавство країни, що задає правила і норми. Навіть
здобутий за згодою соціальний статус завжди залишатиметься примусовим.
Соціальний статус, безумовно, має й инші ознаки, але
ми акцентуємо увагу на його формалізованому аспекті. Відтак
вважатимемо, що роль легітимується суспільством, а
статус легалізується державою. Зрозуміло, що це не повні їхні характеристики,
але в цьому й полягає «крайовий» зміст нашої задачі: соціальна роль — це
свобода пошуку й імпровізацій, статус — це сукупність визначених обов’язків і
прав. Коли людина
шукає своє унікальне призначення, свою соціальну роль, а натомість здобуває
фіксований соціальний статус, то завжди виникає конфлікт. Цей
конфлікт має найрізноманітніші прояви, а виходи з нього можуть бути
найнесподіванішими. В
середньовічній Англії після чуми, що викосила половину населення країни,
величезний попит на робочу силу створив передумови для появи динамічного
соціального статусу: вілани, наймаючись на роботу,
вже самі могли диктувати умови і вартість своєї роботи. Це дало їм змогу в ціну
своїх послуг закладати витрати на майбутнє навчання дітей і ведення власної
справи. З иншого боку, повстання луддитів — це не просто виступ
робітників мануфактур Ноттінгема та Шеффілда проти безробіття, що пов’язувалося з упровадженням
нових машин. Це був конфлікт, спричинений тим, що ткач втрачав соціальну роль і
переходив у фіксований соціальний статус людини, яка обслуговує машину. Людина
отримувала статус без ролі. Сучасний
стан людини за багатьма ознаками теж можна визначити як статус без ролі. При
цьому соціальний статус є динамічним, але він такий уже не в сенсі можливості
«зростання», а в сенсі розмитості ознак, що його визначають. Соціальна роль
людини при цьому ніби й зберігається, але вона позбавлена індивідуальності. А
це вже «масовка», а не роль. У
суспільстві споживання соціальна роль людини фіксується на ролі покупця товарів
і отримувача послуг. Причому і товари і послуги людині нав’язуються. Соціальний
статус такого споживача, закріплений у нормах, може бути різним. Поштар і
банкір у таких умовах мають різний статус, але обидва вони — споживачі. Їхня
статусна «обгортка» не змінює суті: людина отримує соціальну роль «квазілюдини», для якої бажання — зманіпульовані,
можливості — регламентовані, досвід — змодельований вибірковою історією, а
майбутнє — задане панівною ідеологією. Уявлення про успіх такої «квазілюдини» можна сміливо назвати примусовим, бо правдиві
світоглядна картина і моральний закон для неї недоступні через
постмодерністські покручі, що знищили змісти понять. Конструкція
«статус без ролі» має промовистий відповідник у царині капіталів, звідки вона й
індукована в соціум. Це ситуація капіталів без забезпечення, яка ситуативно
існувала завжди, але набула масового поширення із втратою суспільством міри
буття, а відтак упровадженням постмодерністських тенденцій. «Механіку»
таких конфліктів корисно розглядати в умовах «крайових задач», різноманітних «…ізмів», коли легко виявляються домінуючі фактори. Нині набули
поширення дискусії про гомосексуалізм. Частина з них інспірована, частина
обґрунтована. Як і більшість явищ глобального світу. У сучасному
уявленні про гомосексуалізм слід розрізняти власне гомосексуалізм як фізіологію
і гомосексуальність як пошук соціального статусу. Щодо
гомосексуалізму, то тут уже є і далі тривають наукові дослідження, які
створюють об’єктивне уявлення про нього. Щодо гомосексуальності як соціального статусу, то її слід
розглядати в контексті деформації соціального статусу в цілому. Індустріальне
і постіндустріальне суспільство докорінно змінило перелік і зміст поняття
«соціальна роль». Ці суспільства сформували свої нові уявлення про статус і
значимість людини. Постмодернізм узагалі знищив змісти понять. Тому пошук
власної соціальної ролі для людини став критичним, а відбувається він в умовах
втрати міри буття. В цьому сенсі гомосексуальність не
відрізняється від неофемінізму та инших
соціальних течій, бо в їх основі лежить одне й те саме: пошук власного
соціального статусу, своєї унікальної і значимої соціальної ролі. В таких
умовах слід не здобувати «окремі права», які відразу вступають у протиріччя з
принципом загальних прав, а створювати умови для появи нових соціально
значимих, а не вигаданих ролей. Починати
потрібно з повернення змістів засадничим поняттям. Фактично, ми повинні
по-новому передомовитися, але розуміючи, де наслідки,
а де причини. Ми добре
собі уявляємо соціальну роль учителя, лікаря, пілота літака і капітана корабля,
але для всіх залишається загадкою, якою є соціальна роль менеджера,
адміністратора, мерчандайзера? Зазначені
явища виникли зі смислової порожнечі, яку впровадив постмодернізм. Тому
здобуття, повернення змістів понять, а не правова фіксація status
quo, має бути виходом зі стану пошуку соціальної ролі
людини. Досконале
адміністрування нав’язаної вигадки, описаної новим правовим полем норм і
законів, не робить її автоматично соціально значимою. Людина, замість здобути
нову значиму соціальну роль, потрапляє в нову бюрократичну кабалу. Коли нині
виникають дискусії щодо почесних звань, різноманітних відзнак і премій, то
мусимо добре розуміти їхні витоки. Соціальна роль журналіста не завжди
кореспондується з соціальним статусом «заслужений журналіст», а соціальна роль
ученого з соціальним статусом «професор». І навпаки. Причини такого конфлікту у
невідповідності, а не в самих званнях. Тому боротьба зі званнями — безглузда,
бо не викорінює механізмів лукавства, які обов’язково реалізуються в иншій формі. В
авторитарних суспільствах домінуючим у зазначеній координації є статус. Він
потребує легалізації, а отже, спілкування з режимом. У відкритих
суспільствах головною є соціальна роль. При цьому немає нічого поганого в тому,
якщо вона може бути закріплена і соціальним статусом. Соціальний статус дозволяє
спростити і розширити різноманітні взаємини, прискорити їх. Але тут, як
і завжди, важливим є органічне доповнення, відповідність соціальної ролі і
статусу. Бо часом надмірне захоплення здобуттям статусу призводить до втрати
соціальної ролі, особливо якщо використовувані при цьому засоби, не обтяжені
моральними нормами. В економічному просторі це подібне до створення капіталів,
не забезпечених власністю. Така конструкція називається «фінансовою
бульбашкою», «пірамідою» і визначається у відповідних кодексах як шахрайство. Найгострішою
проблемою, яка формується в сучасності, є статус без ролі. Роль без статусу
може обійтися, хоча краще, щоб легітимність і легальність, сторонами яких вони
є, корелювали між собою. А от соціальний статус без соціальної ролі породжує
розпад, наслідком якого стає занепад суспільного договору, розрив формального і
неформального, закону і етики. Підтвердженням
такого прогнозу є ще одна «крайова задача». Це події, що відбуваються нині на
Сході України. Висновки, зроблені з них, стосуються і країни в цілому. Якщо
говорити про соціальний статус людини «на Донбасі», то його головна й
визначальна характеристика — це закріпачений соціальний статус, який до того ж
визначається позалегальними нормами. І шахтар, і
продавець на ринку, і «чесний контрабандист» — усі легалізуються «дахом» і
вибірково. Такий соціальний статус є надзвичайно вразливим, він постійно невротизує людину. Це все доповнюється браком усвідомлення
значимості своєї соціальної ролі. Розв’язання проблем Донбасу і України загалом
якраз і полягатиме у створенні динамічного соціального статусу трудових
ресурсів, а соціальна роль людини має набути нового змісту. При цьому статус і
роль повинні знайти свою несуперечливу координацію навколо нового уявлення про
успіх людини. Може
здатися, що це речі другорядні. Але їх важливість допомагає зрозуміти ще одну
«крайову задачу». Досить пригадати приклади видатних учених, інженерів у Совєтському Союзі. Вони мали фантастичний соціальний
статус, для них у тій країні «не було нічого неможливого». Але їхня соціальна
роль, пригнічена системою секретності, була нікчемною. Це протиріччя між
статусом і роллю й породжувало такі феномени, як Сахаров. Соціальна
роль і статус завжди взаємопов’язані найнесподіванішими кореляціями.
Постмодернізм «подарував» нам ситуації, коли нікчемна роль у чужій мізансцені
без сюжету мала на меті лише легалізацію своїх примх, а не розкріпачення духу.
Дуже часто «послідовні» борці з державою проявляють не менше завзяття у
здобутті статусу, який ця ж держава й легалізує. Коли
з’являються численні течії і рухи, проявом яких є демонстрації і різноманітні
акції, завжди корисно встановити, навколо чого концентруються їхні вимоги:
розкріпачення своєї соціальної ролі чи здобуття нового соціального статусу, за
яким читається банальне утримання державою (байдуже, своєю чи сусідньою)? Постійний
конфронтаційний спосіб життя зазвичай пояснюється перманентною невротизацією
суспільства. А невротизація спричинюється неспроможністю матриці культури
суспільства створити уявлення про Світ, яке було б адекватне (близьке) Світу. В
імперіях (конгломератах культур) це неможливо в принципі. Тому імперії завжди
сублімували внутрішню агресію у зовнішні експансії, бо інакше вони розпадалися. Звідси ж і
витоки «мультикультуралізму» — ще одна «крайова задача». Але сам
«мультикультуралізм» отримує те саме завдання: створення адекватного уявлення
про Світ. А в «мультикультуралізмі» воно «вигадане з голови». Тому він
приречений у тому вигляді, в якому існує нині — бюрократичне адміністрування
Світу. В таких суспільствах є різні соціальні статуси, і вони можуть мати
динамічний характер. Але соціальні ролі в них «мультикультуралізм» нівелює, бо
різноманітне неможливо адмініструвати. Ще одна «крайова
задача» — толерантність. Коли йдеться про соціальні ролі, то толерантність тут
виявляється доповненням. Вона й повинна залишатися в полі етичних норм. У
конструкції, коли маємо соціальний статус без соціальної ролі, толерантність
набуває викривлених форм, бо через єдиний об’єкт застосування — соціальний
статус — вона потрапляє з поля етики в поле законів і норм. У цьому полі
доповнення замінюється примусовою тотожністю, байдужістю, бо лише в таких
умовах діють закони й норми і залишається можливим казенне адміністрування
життя людини. Якщо така картина стає зрозумілою, то зрозумілим стає і те, що
«боротися» потрібно не проти толерантності, навіть у її викривленому вигляді, а
проти конструкції, в якій виникає ситуація «статус без ролі». Читай: капітали без
забезпечення. Жан Поль
Сартр сформулював екзистенціальний вибір людства як відповідь на запитання:
«Якщо Бога немає, то все дозволено?». Коли вибір
було зроблено на користь «усе дозволено», економічна формула «вбила Бога». Це
спровокувало розквіт постмодернізму в усіх сферах життя, що призвело до втрати
міри буття. Ця втрата руйнує ринок, робить політику пустою, нищить
інформаційний простір і побутові взаємини. Якщо ви
намалювали карикатуру на те, як дружина зраджує чоловіка, і показали карикатуру
Петрові — це одне. Але, якщо ви намалювали карикатуру на те, як дружина зраджує
Петра і показали її Петрові ж — це инше. У першому
випадку ви хотіли його розважити, а в другому — принизити. І цензура тут ні до
чого. Повинна працювати самоцензура, яка виростає з
міри буття. Але якщо мірою буття став нігілізм, то не виключено, що ви
намалюєте і покажете карикатуру Петрові, а він уб’є вас сокирою. І причиною
вбивства буде не наявність або відсутність цензури, а відсутність міри буття —
і у вас, і в Петра. Причому екстремізм ситуації буде зумовлений браком
усвідомлення значимості бодай якоїсь особистої соціальної ролі вами обома. Саме
нігілізм призводить до втрати природного змісту соціальної ролі. Але сучасне
суспільство шукає вихід не в здобутті нової міри буття, а в уніфікації
соціального статусу. А це — торжество адміністрування і бюрократії. Ми
отримуємо соціальний статус без соціальної ролі з наступною перспективою
впровадження соціального статусу без соціуму: легальність без легітимності. Та
й саме поняття легітимності з етичного сприйняття перетворюється на арифметичне
схвалення, що більше схоже на примус, а не власну волю. В таких
умовах набуває поширення ситуація, коли соціальні ролі створюються штучно, з їх
наступною легалізацією в статусі. Але носії таких статусів зазвичай є
нікчемними в сенсі соціальної ролі, тому що в них вона вигадана, а значущої
правдивої ніколи не було. Коли поле
визнаних змістів понять звужується, то це автоматично зменшує простір значимих
соціальних ролей. Ми потрапляємо в іще одну «крайову задачу» — патріотизм. Сам
по собі патріотизм — це етична чеснота людини. Але коли ця чеснота залишається
єдиною або домінуючою, то, як і в будь-яких крайнощах, трапляється біда — ще
одна підміна понять: патріотизму намагаються надати ознак статусу, легалізувати
його, нівелювавши тим самим його етичну суть. Легалізований патріотизм нагадує
гарний парниковий помідор: він привабливий і вигідний (!) за багатьма
показниками, але він не має нічого спільного за смаком із помідором, який лежав
у діда на вікні і який дрібка солі перетворює на екстаз. Щоб
«патріотизм» та й инші «…ізми»
стали повними і продуктивними, ми повинні повернути зміст засадничим поняттям і
інакше здійснити вибір у питанні, сформульованому Сартром. Якщо ми
цього не зробимо, то з викривленої ситуації «соціальний статус без соціальної
ролі» потрапимо в потвору — «соціальний статус без соціуму», в якому з’являться
«патріот першого рангу», «патріот другого рангу», «батько №1», «батько №2»
тощо. А далі — «символ віри №1», «символ віри №2». В машинних кодах це все дуже
зручно адмініструється. Та чи зручно в такому
«соціумі квазілюдини» буде самій людині? Її статус
стане чітко і навіть кількісно визначеним, але що станеться з її роллю? Для України
така ситуація повинна бути «відкритою книгою». Події, що відбувалися на
Майдані, — це конфлікт між очікуванням людей щодо своєї соціальної ролі і
фіксованим соціальним статусом неофеодального кріпака, що його пропонувала
попередня влада. На Майдані люди відчули свою соціальну значимість поза нав’язаною
номенклатурою статусів. Щось подібне відчувають і нинішні волонтери — суспільна
значимість. Можна стверджувати, що люди вийшли з запропонованих їм «ніш
виживання». При цьому економічний аспект не був визначальним серед мотивів
спротиву. Тому ми можемо стверджувати, що в нас у країні відбулася
соціально-гуманітарна за своїм характером революція. Вона буде завершеною, якщо
в Україні сформуються підстави для якнайповнішої реалізації різноманітних
соціальних ролей людини, а влада запропонує суспільству динамічний соціальний
статус із «найширшим асортиментом». Завдання ж
креативного класу України полягатиме в тому, щоб у майбутніх міжнародних союзах
і кооперації зберегти нове уявлення людей про свій успіх та соціальну роль і не
допустити впровадження фіксуючих пріоритетів, стандартів і статусів, від яких
однаково згодом доведеться відмовлятися. Навряд чи є сенс завзято шукати своє
місце в соціумі, який перебуває на межі розпаду. Між етикою
(легітимністю) і законом (легальністю) повинна бути постійна координація — без
маніпуляцій, забаганок і примусу. Тоді соціальна роль і соціальний статус
знайдуть своє доповнення в симфонії реалізації нового змісту успіху
людини. Якщо
спробувати метафорично описати сформульовану нами на початку «крайову задачу»,
то отримаємо таке. Слово — це статус, а його зміст — це роль. Зв’язок між ними
зруйнований нігілізмом через дегенерацію міри буття. Відтак наше завдання
полягає в тому, щоб повернути цей втрачений зв’язок і наповнити новими змістами
поняття, які описуються словами. Інакше ми втратимо соціум, тобто мову, якщо
послуговуватися використаними метафорами. В цьому
формалізмі випрозорюється ситуація на Донбасі: ти
можеш бути вчителем, підприємцем, шахтарем, держслужбовцем, але це все —
«слова-статуси», бо за «змістом-роллю» ти залишатимешся кріпаком. Вирішити
питання Донбасу означає змінити цю потворну координацію і наповнити її новими
«змістами». Такі ситуації небезпечні тим, що, полишені без уваги, вони самоузгоджено формують єдиний соціальний ліфт — автомат АК.
Особливо якщо при цьому з’являються «зацікавлені сторони». Це — витоки ще
одного «…ізму», ім’я якому тероризм. І на
завершення — ще одна «крайова задача», футуристичний прогноз. Автор складно
собі уявляє успішність тривалих пілотованих космічних експедицій, особливо «без
повернення», поки ми не сформулюємо для астронавтів змісту їхньої нової
соціальної ролі в умовах ізоляції від соціуму. Таке завдання може виявитися
навіть важливішим, ніж вирішення питання матеріально-технічного забезпечення
самого польоту. |
ч
|
 |
|