|
Ярослав ШимовУ полоні машини війни
Війна розпочалася чи то 75 років, чи то всього півроку тому.
Чи то з Глейвіцької провокації, чи то з відомого рішення
Ради федерації РФ. Дивлячись про яку війну йде мова. У той же час все одно, про
яку – механізми сучасної війни як політичного інструменту (фраза Клаузевіца про
«війну як продовження політики иншими засобами» затерта,
але все ж правдива) приблизно однакові. Різниця в конкретних обставинах, масштабах
і результатах. Але ми спробуємо поговорити про механізми – позавчорашні, вчорашні,
сьогоднішні і вічні. ДО ЗБРОЇ, ГРОМАДЯНИ! Ідеологічного характеру війни в Европі,
як відомо, набули два з чвертю століття тому – з часів Французької революції з її
закликом «До зброї, громадяни!» І першими перемогами революційного війська, сформованого
за допомогою раніше небаченого методу levée en masse, загальної мобілізації, над
арміями традиційних монархій. Специфіку нового типу війн, в якому політико-стратегічні
цілі, характерні для конфліктів попередньої епохи і зводилися в основному до переділу
державних кордонів і сфер впливу, були доповнені ідеологічними імперативами, запропонував
Наполеон I влітку 1813. Це сталося у відомій розмові з Меттерніхом, коли імператор
відкинув запропоновані йому австрійським канцлером від імені антинаполеонівської коаліції вельми вигідні умови миру: «Ваші
государі, народжені на троні, не можуть зрозуміти почуттів, які мене надихають.
Вони повертаються переможеними в свої столиці, і для них це все одно. А я солдат,
мені потрібна честь, слава, я не можу бути приниженим перед моїм народом. Мені потрібно
залишатися великим, славним, пробуджувати захоплення!» Справа, звичайно, була не тільки в самій популярності імператора
(Франція, змучена 20 роками війни, тоді напевно «пробачила» б йому мир). Наполеон
добре розумів суть своєї влади, отриманої ним в результаті революції та вихідної,
незважаючи на її автократичний характер, від народу як вищого суверена, на відміну
від влади ворожих йому монархів з їх «божественним правом». Разом з владою змінювалася
і війна, стаючи крайнім, силовим методом досягнення ідеологічних цілей, тобто зміни
політичного устрою переможеної країни відповідно до імперативів, нав’язаних переможцем.
Після поразки Наполеона його супротивники в цьому сенсі обули чоботи скинутого імператора:
воюючи, вони також керувалися не тільки стратегічними і геополітичними, а й ідеологічними
мотивами. Цими мотивами так чи инакше супроводжувалися
практично всі европейські війни XIX століття. Перша світова, початок якої ще часто нагадував традиційні
війни між государями, швидко перетворилася на війну суто ідеологічну, насамперед
з боку країн Антанти і їх союзників, які позиціонували себе як сили демократії і
національного визволення, що ведуть боротьбу з «реакційними» монархіями Гогенцоллернів, Габсбурґів і Османів.
Картину тут трохи псувала присутність серед союзників західних демократій самодержавної
Росії – звідси наснага, яку викликала на Заході Лютнева революція. (Вона, щоправда,
була недовгою – лише доти, поки не з’ясувалося, що нова влада своїми розпорядженнями
на кшталт відомого «наказу № 1» в лічені місяці привела російську армію до розвалу).
Версальський та инші договори, що завершили Велику війну,
стали уособленням оформленого типу ідеологічної війни на знищення. У наполеонівські
часи поразка могла означати втрату частини території, зміну династії або форми правління,
але лише в окремих випадках – ліквідацію самої держави, принаймні, якщо мова йшла
про держави, «усталені» на політичній карті Европи. Цього
разу було инакше: двоє переможених, Австро-Угорщина та
Османська імперія, були холоднокровно розчленовані під гаслом національного визволення
«поневолених народів». Натомість був створений розсип нових держав, більшість з
яких (Югославія, Чехословаччина, «Друга Річ Посполита», «Велика Румунія») були настільки
ж багатонаціональними, як і завалені імперії. Ідеологічні імперативи були принесені
в жертву політичним реаліям, але не зняті з порядку денного. АГРЕСОР, СЛУГА ОБСТАВИН Більше того: дуже скоро вони повернулися в набагато страхітливішому вигляді. Перша зовнішня війна совєтської держави, з Польщею в 1920 році, велася з суто ідеологічною
метою – перенести вогонь світової революції в Европу.
Далі СССР через якісь причини взяв доволі тривалий відпочинок, але естафету після
1933 року підхопила Німеччина. Кінець 30-х років з усіма їх змовами і пактами виглядає
по закінченні 75 років як трагікомедія помилок. З одного боку, західні держави,
які виграли у 1918 році ідеологічно заряджену війну і принизили переможених, тепер
спробували піти з ними на компроміс, де-факто визнавши за Німеччиною право на об’єднання
всіх земель, населених німцями, – звідси легкість, з якою восени 1938 здали Чехословаччину.
Однак Париж і Лондон переплутали ідеологічні імперативи, що рухали Берліном: нацистський
проект був набагато масштабнішим і небезпечнішим, ніж
націоналістичний, а Гітлер – набагато революційнішою фігурою,
ніж колись Бісмарк. З иншого боку, Сталін спробував
зіграти з Гітлером у Realpolitik, при цьому, ймовірно,
краще, ніж західні лідери, розуміючи мотиви дій останнього. Вийшла пародія на союз,
укладаючи який у серпні 1939 року, обидві сторони думали про неминучість війни один
з одним і розраховували, що в потрібний момент випередять партнера. Як відомо, більш
вмілим гравцем виявився Гітлер. Але після 22 червня 1941 року це врівноважилось
його надмірною самовпевненістю як військового стратега і фанатичною непохитністю
як вождя-ідеолога, який розгорнув на окупованих територіях расистську кампанію репресій,
що відштовхнула від Німеччини багатьох її потенційних антибільшовицьких союзників.
Те і инше не дозволило рейху в 1941 році виграти війну
на Східному фронті, а пізніше взагалі шансів на це вже не залишилося. Немає жодних причин (що б не стверджували ревізіоністи) сумніватись
у ролі Німеччини як головного ініціатора Другої світової війни. У той же час по-справжньому
ініціатива належала агресору доволі недовго – до осені 1940 року, коли повітряну
«битву за Британію» він програв і план вторгнення на острови виявився нереалізованим.
Після цього Гітлер опинився в полоні часу та обставин. З одного боку, з самого початку
знаючи ціну договору зі Сталіним як угоди суто тимчасової, він не міг відкласти
напад на СССР до тепер вже віддаленої на невизначений термін перемоги у війні з
Британією. З иншого, провальні дії італійського союзника
на Балканах і в Північній Африці змусили Німеччину вступити у війну на цих двох
другорядних фронтах. Перший з них відтягнув напад на СССР щонайменше на місяць,
що відгукнулося німцям восени і взимку 1941 року на підступах до Москви. Другий,
незважаючи на блискавичні успіхи Afrika Korps Роммеля в 1941-42 роках, в результаті
обернувся розгромом і полоном в Тунісі більше 270 тисяч солдат країн Осі, які вельми
згодилися б Гітлеру на Східному фронті. Після грудня 1941 (поразка під Москвою і
вступ у війну США) шансів на перемогу у Німеччини практично не залишилося – навіть
якби Гітлер не зробив згодом кілька великих стратегічних помилок. Більше того, крайня ступінь політизації та ідеологізації військового
конфлікту в результаті споконвічних установок нацистського режиму і дій німецьких
військ, передусім на сході Европи, призвела до неможливості
досягти миру «нормальним» шляхом – хоча б таким, як у 1918 році. Друга світова стала
війною на знищення більше, ніж Перша, не кажучи вже про більш ранні конфлікти. Жоден
новий Меттерніх, який пропонує мир, від антигітлерівської коаліції був неможливий,
незважаючи на надії Гітлера, що втратив почуття реальності, на розкол «великої трійки»
навесні 1945 року. Війна, яка набула власної логіки, зжерла свого творця, а разом
з ним і Німеччину в її колишньому вигляді і кордонах. АВТОПІДЗАВЕДЕННЯ ВІЙНИ Паралелі, які в останні півроку часом проводяться між діями
гітлерівської Німеччини та путінської Росії, безумовно, штучні в тому сенсі, що
йдеться про абсолютно різні політичні режими, які діють в неоднакових історичних
умовах. У той же час Друга світова є яскравим прикладом дії низки закономірностей,
які вже проявилися і в ході конфлікту на Україні. Їх, мабуть, можна оцінити як загальні
для сучасних ідеологізованих воєн – незалежно від ступеня агресивності та злочинності
тих режимів, що ці війни розв’язують. 1. Простір для політичного маневру в ініціатора війни помітно
менший, ніж у сторони, на яку напали. Навіть відновлення status
quo ante bellum практично завжди виглядає поразкою агресора і перемогою
жертви. У випадку ж з ідеологізованими війнами на знищення просте повернення до
довоєнної ситуації стає практично неможливим. Очевидно, усвідомлюючи це, Путін вважає,
що краще тримати конфлікт на сході України в режимі «підігріву на повільному вогні».
При цьому навесні, після анексії Криму та на початку заворушень у східноукраїнських
областях, у Росії була можливість різко форсувати ситуацію, взявши під контроль
значну частину української території. Звичайно, це призвело б до найгострішої міжнародної
кризи, проте, у разі утворення на окупованому Південному Сході проросійських органів
влади та фактичного відділення від України приблизно третини її території, принесло
б Кремлю набагато вигіднішу позицію для подальшого політичного торгу. З иншого боку, важко припустити, чи пішов би в такій ситуації
Захід (і тим більше Київ) взагалі на якийсь торг: тут все залежало б від того, чи
взяла б гору серед західних лідерів «лінія Черчіля» чи «лінія Чемберлена». Москва,
проте, думала, що краще не підвищувати ставки настільки різко – і з такими непередбачуваними
наслідками. У той же час вона зберігає за собою можливість зробити це в будь-який
момент і це демонструє різке загострення ситуації на Донбасі останнім часом. 2. Війна нагадує годинник з автопідзаведенням:
як тільки перейдено поріг, що відокремлює «просто» політику від «продовження політики
иншими засобами», вона починає підживлювати себе сама,
і зупинити її набагато важче, ніж почати. З 1936 року (ремілітаризація Райнської зони) і до березня 1939-го (окупація Богемії і Моравії
та порушення зобов’язань, даних в Мюнхені) Гітлер, вміло граючи на слабкостях своїх західних супротивників, діяв на межі між дипломатією
і війною, ні разу не перейшовши її і залишаючись за рахунок цього в числі провідних
і таким, яким «цілком спокійно подають руку», европейських
політиків. Вступ вермахту в чеські землі, хоча і не супроводжувався бойовими діями,
фактично був оголошенням війни західним державам, і вони це зрозуміли, негайно надавши
гарантії безпеки Польщі та низці инших країн – що, втім,
не відвернуло Гітлера від реалізації його військових планів. У випадку з українською кризою ми також спостерігаємо поступовий
розвиток подій, коли за анексією Криму йде загострення ситуації на Донбасі, яке
наростає, переходячи у війну з, як це відбувається останнім часом, вже фактично
відкритою участю російських військових на боці заколотників. Трагедія збитого «Боїнга»
посилила справу. Адже незалежно від наявності конкретних доказів (вельми вірогідної)
вини донбаських заколотників в тому, що трапилося, Росія сприймається західним істеблішментом
і значною частиною світової громадської думки як винуватиця, що підігріває конфлікт,
побічним результатом якого стала катастрофа рейсу МН17. Рубікон перейдено: допустивши
пряму анексію, що давно вважалася табу в нинішній системі міжнародних відносин,
Росія фактично вступила у війну. Все, що ми бачимо відтоді, від «ввічливих чоловічків»
на вулицях кримських міст до напівсекретних похоронів
псковських і костромських десантників, які загинули на Україні, є дією механізму
автопідзаведення війни. Зупинити його вкрай непросто. 3. Сучасна війна вимагає ідеологічної мобілізації. При цьому
у сторони, що починає війну, ця мобілізація повинна бути більш інтенсивною, ніж
у супротивника, чий мобілізаційний потенціал підхльостує сам факт того, що на нього
напали. Набагато простіше пояснити солдату, що він веде «війну народну, священну
війну» проти окупантів, які хочуть вбити його і поневолити його сім’ю, ніж втовкмачити
йому в голову теорії про «життєвий простір» і підступних жидобільшовиків.
Але якщо останнє все-таки вдалося, то армію і все суспільство в країні, що почала
війну, потрібно підтримувати в «тонусі» перемогами. Мобілізація російської громадської
думки, що поки активно підтримує політику влади в українському питанні, сталася,
зокрема, за рахунок спритної комбінації – представлення Росії в ролі жертви агресивної
політики Заходу, що «вкрав» у неї «нашу» Україну. Анексія Криму була подана як видатний
успіх Росії в цій оборонній боротьбі. Однак і в цьому випадку неможливо утримувати
суспільство в мобілізованому і активно-лояльному стані довго без пред’явлення йому
нових успіхів і перемог – але ніяк не трун солдатів, обставини загибелі яких невміло
і грубо ховаються. У цьому випадку механізм автопідзаведення
війни працює однозначно проти російської влади, погрожуючи підірвати всю конструкцію
ідеологічної мобілізації. Та й сама ідеологія нинішньої війни вельми еклектична:
тут і розмиті уявлення про Велику Русь (яку саме? в яких межах? з яким внутрішнім
устроєм?), і ностальгія за СССР, і православний фундаменталізм, і панславістські
мотиви уперемішку з дуґінськими евразійством...
До того ж така мобілізація потенційно політично небезпечна для самої нинішньої влади,
за своїм характером або, якщо користуватися термінологією Бурдьє,
габітусом «буржуазніша», але менш радикальна, ніж ті,
з кого вона зараз намагається робити своїх піхотинців. (Достатньо згадати виявлені
нещодавно записи Іґоря Ґіркіна-Стрелкова
в різних дискусіях на інтернет-форумах 4-5-річної давнини
з невтішними відгуками про Путіна). 4. Війна є двигуном політичних змін. Від часів, коли,
як казав Наполеон, правителі «повертаються переможеними в свої столиці, і для них
це все одно», не залишилося й сліду. Офіцери та генерали, підготувавши замах на
Гітлера 20 липня 1944, розуміли, що врятувати Німеччину без усунення фюрера не вдасться. Свіжий і м’якший приклад: Джордж Буш і Тоні
Блер пішли зі своїх постів з ганьбою через невдалу війну в Іраку. У сучасних умовах
перехід межі, яка відділяє дипломатію від війни, зобов’язує того, хто перейшов цю
межу перемогти – або піти. Це дуже небезпечно, але і по-своєму справедливо, оскільки
більша ймовірність, що війна справді залишатиметься «останнім аргументом королів». |
ч
|
 |
|