|
Антон ОлійникВаймарський сценарій в Росії і його наслідки для України
ЗАГРОЗА ФАШИЗМУ Російський політичний дискурс переживає моду на слово
«фашизм» і похідні від нього. І не тільки при обговоренням ультраправих –
особливо часто фашизм згадують в розмовах про Україну. Фашизм в якості
латентного відсилання присутній в кожній ґеорґіївській стрічці,
у кожному написі «На Берлін!» на машинах. При цьому не поміченим є одне джерело
фашизму, що допускає його розквіт саме в нинішній Росії.
Мова йде про нездатність формальних інститутів відповідати очікуванням
населення. ВІДТОРГНЕНІ
ІНСТИТУТИ Інститути, відповідно до класичного визначення Даґласа
Норта, встановлюють загальні рамки взаємодій людей, тобто правила
гри.[1] Ця гра може сприйматися нами або як «своя», правила якої
зрозумілі, або як «чужа», до участі в якій ми змушені. Все залежить від співвідношення формальних інститутів і повсякденних практик –
валентні вони (Сковорода казав «сродний труд») чи ж,
навпаки, суперечать один одному? Не ставши усвідомленими (інтерналізованими), формальні
інститути рано чи пізно будуть відторгнені. Ніхто не любить грати в «чужу» гру.
І є підстави припускати, що в сучасній Росії
спостерігаємо тенденцію до відторгнення правил як внутрішньої (інститути
демократії), так і зовнішньої (міжнародні договори і норми міжнародного права)
політики. У Росії принципи виборності та
розподілу влади, верховенства права etc. так і залишилися відірваними від
повсякденних практик і досвіду росіян[2]. А
де їм, власне, було навчитися демократії? У пронизаних
авторитарними елементами сім’ї, школі, вузі, офісі чи
політичних партіях? Громадські організації та добровільні асоціації слабкі або
просто відсутні. Звідси пішли спроби спочатку
адаптувати демократію до російських недемократичних реалій («суверенна
демократія»), а потім і зовсім відмовитися від неї на користь більш звичної
централізації влади на всіх рівнях соціальної організації – від сім’ї до Кремля. У зовнішній політиці відторгнення формальних інститутів пов’язано з неготовністю – як населення, так і владних еліт
– змиритися з постімперським статусом країни. У цих умовах
норми міжнародного права, писані для неімперських утворів замість того, щоб
помагати реалізації зовнішньої політики почали розглядатися як перешкоди.
А перешкоду або обходять, або намагаються зруйнувати. В результаті формальні інститути і зовнішньої, і
внутрішньої політики виявилися відторгненими через їх невідповідність звичним
практикам і уявленням як політиків, так і звичайних людей про те, як все мало
би бути «по правді». Неприйняття правил гри призводить або до покидання поля
(тобто відмови грати), або до спроб нав’язати иншим гравцям свої правила. Саме
з другою альтернативою і пов’язані основні ризики розвитку ситуації в
сьогоднішній Росії. Всім, хто погодився зі спершу
встановленими правилами (внутрішня опозиція або найближчі сусідні країни),
фактично пропонується почати иншу гру. Звідси ймовірність розвитку подій за
«ваймарським» сценарієм, тобто насадження альтернативних правил гри виключно за
допомогою насильства в його найгостріших формах. ТІНЬ
ВАЙМАРА Доля Ваймарської республіки вже довший час привертає
увагу істориків і політологів. Ця держава проіснувала відносно недовго – з 1919
року по 1933 рік. Її коротка історія була, однак,
ознаменована багатьма визначними подіями. По-перше, Ваймарська республіка стала альтернативою до
проекту соціалістичної революції західніше російських
кордонів. Після невдалих спроб створення робітничо-селянських держав у Европі
саме соціал-демократія Ваймара стала розглядатися як «розумний компроміс» між
революцією і збереженням статус кво. По-друге, Ваймарська республіка була першим досвідом
існування об’єднаної Німеччини – імперії, утвореної на основі Пруссії. Після розпаду Австро-Угорщини на карті Европи з’явилася нова
імперія. По-третє, Ваймарська республіка
закінчила своє існування з приходом до влади Гітлера. Загалом, те, що починалося потужно і красиво,
запам’яталося розквітом мистецтв (Ваймар, наприклад, став батьківщиною
дадаїзму) та засобів масової інформації (перший досвід розважального радіомовлення),
скінчилося зле – фашизмом. В Росії інтерес до Ваймарського
періоду особливо великий через певні аналогії, які можна провести між
ваймарською Німеччиною та постсовєтською Росією. З одного боку, постсовєтська Росія
– це теж продукт відмови від революційного варіанту розвитку (наприкінці
1980-их – початку 1990-их років склалася революційна ситуація). Справжньої
революції в 1991 р не відбулося. З иншого боку, на місці зниклої совєтської
імперії поступово відновлюється инша імперія, новоросійська. І хоч масштаби
новоросійської імперії непорівнянні з масштабами совєтської імперії, принцип
той самий. Алєксандр Янов був одним з перших, хто в середині 1990-их
років заговорив про небезпеку «ваймарського» сценарію для Росії:
внутрішня слабкість імперії, помножена на слабкість демократичних інститутів
виглядали ключовими компонентами вибухонебезпечної суміші.[3] У період «ситих» нульових років, однак, розмови про
«ваймарські» сценарії для Росії призабулися. Імперія
ставала на ноги. Зміцнювалася суверенна демократія. Розцвіли мистецтво і спорт. ФАШИЗМ ЯК
СПРОБА НАСИЛЬНИЦЬКОЇ
ЗМІНИ ПРАВИЛ ГРИ Чи не поспішив Янов зі своїм попередженням? Чи не
доречніше воно звучить саме нині, через два десятиліття після виникнення
постсовєтської Росії? В середині 90-их років її історія налічувала всього
кілька років. Ваймарська ж республіка проіснувала майже півтора
десятиліття. Для фашистського перевороту сприятлива політична ситуація може
скластися за кілька років, але для визрівання фундаментальніших умов виникнення
фашизму потрібні десятиріччя. Ваймарська республіка утворилася після
поразки Пруссії в першій світовій війні. Причому умови Версальського договору
були не надто сприятливими для країни, яка пішла на капітуляцію саме з
розрахунку «зберегти лице». Поразка Совєтського Союзу в холодній війні грає
аналогічну роль в історії сучасної Росії. Формально
ніякої капітуляції не було, але статус наддержави було однозначно втрачено.
Відповідно змінилося і ставлення инших країн, змінився
і формальний статус на міжнародній арена: зі статусу імперії на статус
звичайної країни. До розчарування умовами післявоєнного
«миру» варто додати розчарування демократією. Як у Ваймарській Німеччині, так і
в постсовєтській Росії вона «не спрацювала». У
Німеччині демократія асоціювалася з інфляцією, чехардою в уряді і несподіваними
політичними альянсами (наприклад, соціал-демократів з
консерваторами). У Росії – з принадами «лихих
дев’яностих». Зі спостережень Пітера Слотердайка про Ваймарську
Німеччину – «всюди гірке почуття обманутості поєднувалося з відчуттям того, що
все доведеться починати спочатку»[4] – можуть погодитися і уважні
спостерігачі сьогоднішньої Росії. Саме у протиріччі між, з одного
боку, формальними інститутами а, з иншого боку, повсякденними практиками і
уявленнями знавець Ваймарської Німеччини Слотердайк бачить найглибший корінь
фашизму. В умовах цього протиріччя влада не може бути обґрунтованою за
допомогою зафіксованих у конституції і міжнародних угодах інструментів. Адже ці
формальні інститути так і не збагнули та не сприйняли! Причому ні влада, ні
населення. Фашизм «прямо відмовляється від старань якось
легітимізувати себе, відкрито проголошуючи жорстокість і «священний егоїзм» як
політичну необхідність і як історико-біологічний закон».[5] З цієї точки зору націоналізм стає однією з можливих форм
відторгнення формальних інститутів (демократії, міжнародних договорів),
розцінюваних як чужі і нав’язані ззовні. Фашизм в термінах соціального
явища означає ніщо инше, як нездатність без насильства відстоювати свої
інтереси у відносинах з оточуючими. Він поширюється паралельно із запереченням
існуючих у внутрішній і зовнішній політиці формальних інститутів. Фашизм – це
припинити дискусію на найважливішому місці та дати заключне слово «товаришеві
Маузеру». Ставка Росії на силу у зовнішній політиці проявила себе
особливо виразно спочатку під час конфлікту в
Південній Осетії, а тепер – в контексті української кризи. Росія заявила про
свої інтереси та готовність їх відстоювати силою спочатку несміливо, ховаючи
розпізнавальні знаки на формі солдат і броні техніки,
а потім що відкритіше і цинічніше. Ставка на силу у внутрішній політиці поки що знаходиться на стадії сором’язливого прикриття
фіговим листком очевидного – аналогічної готовності до репресій. У разі зростання суспільного невдоволення – в умовах
економічної кризи більш ніж ймовірного – фіговий листок відкинуть
як зайвий. Відкрито використовуючи репресивний апарат (поліцію, внутрішні
війська, судову систему) в своїх інтересах, влада буде жорстоко мститися «тому,
хто, як вона точно знає, ніколи не буде поважати її,
але у всі часи кричатиме чудиську: «легітимізуй себе або будеш поваленою!»».[6] Якщо ця гіпотеза є вірною, то фашизм в Росії можуть
принести на своїх плечах не ультраправі (і вже тим більше не уявні українські
націоналісти-«бендерівці»). Не виключено, що його відродять своїми діями звичайні громадяни і
представники влади, позбавлені опори на зрозумілі і сприйняті як «свої»
формальні інститути зовнішньої і внутрішньої політики. З
цієї причини, як і у Ваймарській Німеччини, фашистський проект в Росії має
шанси на підтримку більшості. Причому навряд чи слово «фашизм» буде згадано в
його назві. Але ж і Гітлер не називав себе «фашистом». НАСЛІДКИ ДЛЯ РОСІЇ Розвиток подій за «фашистському» сценарієм в Росії має щонайбезпосередніші наслідки для України. Якщо
викладені тут аргументи вірні, то стають очевидними всі закладені в мінських домовленостях – як вересневих, так і лютневих –
суперечності. З одного боку, з точки зору европейських країн
спроби домовитися є неминучими, бо без них неможливо знайти ті формальні
інститути, які б не розглядалися російською владною елітою як цілком нав’язані
ззовні. З иншого боку, в нинішній ситуації Росію
– і еліту, і населення – навряд чи влаштує щось менше за згоду українців грати
за встановленими нею правилами. Тому будь-які домовленості, які не зводяться до
цих правил (зокрема, федералізація з особливим статусом для Донбасу як важіль
впливу на українську владу), будуть рано чи пізно Росією відкинуті. Тільки ресурсне обмеження – у
військовому і/або економічному плані – може змусити російську еліту переглянути
свої претензії. В цьому зв’язку можливі такі сценарії. Якщо ціни на нафту і газ тривалий час залишатимуться
низькими, то на перший план вийде економічне обмеження і загроза виникнення
протестів вже всередині Росії. Санкції в тому вигляді
як їх використовує ЕС, є не обмежником, а подразником для російської владної
еліти. Якщо ж ці ціни повернуться на колишній рівень, то тільки
військова поразка – подібна як та, якої
зазнала
пост-Ваймарська Німеччина – здатна припинити подальші
спроби силового нав’язування Росією правил гри як
Україні, так і иншим країнам. Ще однією альтернативою може бути згода України на від’єднання частини територій Донецької та Луганської областей, які на сьогоднішній день нею не контролюються.
По-перше, це допоможе адептам «русского мира», тобто тим, хто згоден жити за
російськими правилами, усвідомити, наскільки населення цих територій дійсно
цінне для Росії саме по собі, а не як важіль впливу на Україну.
По-друге, в Донбасі навіть у разі відновлення Україною
над ним контролю є ризик отримати в мініатюрі ту саму ситуацію, з опису якої
почалася ця стаття. Не виключено, що формальні інститути демократії і
національної держави тут виявляться відторгненими, зважаючи на глибоку вкоріненість
в повсякденності практик, які їм прямо суперечать. [1] North
D.C. 1990. Institutions, Institutional Change and Economic
Performance. – Cambridge: Cambridge University Press, Р. 3. [2] Eckstein,
H., Fleron, F. J., Hoffmann, E. P. & Reisinger, W. M. Can Democracy Take
Root in Post-Soviet Russia? Exploration in State-Society
Relations. – Lanham, MA: Rowman & Littlefield. [3] Янов А.Л. 1995. После Ельцина: «Ваймарская» Россия. – М.:
Крук [4] Слотердайк П. 2009 [1983]. Критика
цинического разума. – Екатеринбург: У-Фактория, М.:
ACT МОСКВА, с. 613. [5] ibid., с. 371. [6] ibid.,
с. 375. |
ч
|
 |
|