Publius Ovidius Naso
Публій Овідій Назон

Carmine dum tali silvas animosque ferarum

Threicius vates et saxa sequentia ducit,

ecce nurus Ciconum tectae lymphata ferinis

pectora velleribus tumuli de vertice cernunt

Orphea percussis sociantem carmina nervis.

e quibus una leves iactato crine per auras,

«en,» ait «en, hic est nostri contemptor!» et hastam

vatis Apollinei vocalia misit in ora,

quae foliis praesuta notam sine vulnere fecit;

alterius telum lapis est, qui missus in ipso

aere concentu victus vocisque lyraeque est

ac veluti supplex pro tam furialibus ausis

ante pedes iacuit. sed enim temeraria crescunt

bella modusque abiit insanaque regnat Erinys;

cunctaque tela forent cantu mollita, sed ingens

clamor et infracto Berecyntia tibia cornu

tympanaque et plausus et Bacchei ululatus

obstrepuere sono citharae, tum denique saxa

non exauditi rubuerunt sanguine vatis.

ac primum attonitas etiamnum voce canentis

innumeras volucres anguesque agmenque ferarum

maenades Orphei titulum rapuere triumphi;

inde cruentatis vertuntur in Orphea dextris

et coeunt ut aves, si quando luce vagantem

noctis avem cernunt, structoque utrimque theatro

ceu matutina cervus periturus harena

praeda canum est, vatemque petunt et fronde virentes

coniciunt thyrsos non haec in munera factos.

hae glaebas, illae direptos arbore ramos,

pars torquent silices; neu desint tela furori,

forte boves presso subigebant vomere terram,

nec procul hinc multo fructum sudore parantes

dura lacertosi fodiebant arva coloni,

agmine qui viso fugiunt operisque relinquunt

arma sui, vacuosque iacent dispersa per agros

sarculaque rastrique graves longique ligones;

quae postquam rapuere ferae cornuque minaces

divulsere boves, ad vatis fata recurrunt

tendentemque manus et in illo tempore primum

inrita dicentem nec quicquam voce moventem

sacrilegae perimunt, perque os, pro Iuppiter! illud

auditum saxis intellectumque ferarum

sensibus in ventos anima exhalata recessit.

     Te maestae volucres, Orpheu, te turba ferarum,

te rigidi silices, te carmina saepe secutae

fleverunt silvae, positis te frondibus arbor

tonsa comas luxit; lacrimis quoque flumina dicunt

increvisse suis, obstrusaque carbasa pullo

naides et dryades passosque habuere capillos.

membra iacent diversa locis, caput, Hebre, lyramque

excipis: et (mirum!) medio dum labitur amne,

flebile nescio quid queritur lyra, flebile lingua

murmurat exanimis, respondent flebile ripae.

iamque mare invectae flumen populare relinquunt

et Methymnaeae potiuntur litore Lesbi:

hic ferus expositum peregrinis anguis harenis

os petit et sparsos stillanti rore capillos.

tandem Phoebus adest morsusque inferre parantem

arcet et in lapidem rictus serpentis apertos

congelat et patulos, ut erant, indurat hiatus.

     Umbra subit terras, et quae loca viderat ante,

cuncta recognoscit quaerensque per arva piorum

invenit Eurydicen cupidisque amplectitur ulnis;

hic modo coniunctis spatiantur passibus ambo,

nunc praecedentem sequitur, nunc praevius anteit

Eurydicenque suam iam tuto respicit Orpheus.

     Non inpune tamen scelus hoc sinit esse Lyaeus

amissoque dolens sacrorum vate suorum

protinus in silvis matres Edonidas omnes,

quae videre nefas, torta radice ligavit;

quippe pedum digitos via, quam tum est quaeque secuta,

traxit et in solidam detrusit acumina terram,

utque suum laqueis, quos callidus abdidit auceps,

crus ubi commisit volucris sensitque teneri,

plangitur ac trepidans adstringit vincula motu:

sic, ut quaeque solo defixa cohaeserat harum,

exsternata fugam frustra temptabat, at illam

lenta tenet radix exsultantemque coercet,

dumque ubi sint digiti, dum pes ubi, quaerit, et ungues,

aspicit in teretes lignum succedere suras

et conata femur maerenti plangere dextra

robora percussit, pectus quoque robora fiunt,

robora sunt umeri; nodosaque bracchia veros

esse putes ramos, et non fallare putando.

     Nec satis hoc Baccho est, ipsos quoque deserit agros

cumque choro meliore sui vineta Timoli

Pactolonque petit, quamvis non aureus illo

tempore nec caris erat invidiosus harenis.

hunc adsueta cohors, satyri bacchaeque, frequentant,

at Silenus abest: titubantem annisque meroque

ruricolae cepere Phryges vinctumque coronis

ad regem duxere Midan, cui Thracius Orpheus

orgia tradiderat cum Cecropio Eumolpo.

qui simul agnovit socium comitemque sacrorum,

hospitis adventu festum genialiter egit

per bis quinque dies et iunctas ordine noctes,

et iam stellarum sublime coegerat agmen

Lucifer undecimus, Lydos cum laetus in agros

rex venit et iuveni Silenum reddit alumno.

     Huic deus optandi gratum, sed inutile, fecit

muneris arbitrium gaudens altore recepto.

ille male usurus donis ait «effice, quicquid

corpore contigero, fulvum vertatur in aurum.»

adnuit optatis nocituraque munera solvit

Liber et indoluit, quod non meliora petisset.

laetus abit gaudetque malo Berecyntius heros

pollicitique fidem tangendo singula temptat

vixque sibi credens, non alta fronde virentem

ilice detraxit virgam: virga aurea facta est;

tollit humo saxum: saxum quoque palluit auro;

contigit et glaebam: contactu glaeba potenti

massa fit; arentis Cereris decerpsit aristas:

aurea messis erat; demptum tenet arbore pomum:

Hesperidas donasse putes; si postibus altis

admovit digitos, postes radiare videntur;

ille etiam liquidis palmas ubi laverat undis,

unda fluens palmis Danaen eludere posset;

vix spes ipse suas animo capit aurea fingens

omnia. gaudenti mensas posuere ministri

exstructas dapibus nec tostae frugis egentes:

tum vero, sive ille sua Cerealia dextra

munera contigerat, Cerealia dona rigebant,

sive dapes avido convellere dente parabat,

lammina fulva dapes admoto dente premebat;

miscuerat puris auctorem muneris undis:

fusile per rictus aurum fluitare videres.

     Attonitus novitate mali divesque miserque

effugere optat opes et quae modo voverat, odit.

copia nulla famem relevat; sitis arida guttur

urit, et inviso meritus torquetur ab auro

ad caelumque manus et splendida bracchia tollens

'da veniam, Lenaee pater! peccavimus» inquit,

«sed miserere, precor, speciosoque eripe damno!»

mite deum numen: Bacchus peccasse fatentem

restituit pactique fide data munera solvit

«ne» ve «male optato maneas circumlitus auro,

vade» ait «ad magnis vicinum Sardibus amnem

perque iugum nitens labentibus obvius undis

carpe viam, donec venias ad fluminis ortus,

spumigeroque tuum fonti, qua plurimus exit,

subde caput corpusque simul, simul elue crimen.»

rex iussae succedit aquae: vis aurea tinxit

flumen et humano de corpore cessit in amnem;

nunc quoque iam veteris percepto semine venae

arva rigent auro madidis pallentia glaebis.

     Ille perosus opes silvas et rura colebat

Panaque montanis habitantem semper in antris,

pingue sed ingenium mansit, nocituraque, ut ante,

rursus erant domino stultae praecordia mentis.

nam freta prospiciens late riget arduus alto

Tmolus in ascensu clivoque extensus utroque

Sardibus hinc, illinc parvis finitur Hypaepis.

Pan ibi dum teneris iactat sua sibila nymphis

et leve cerata modulatur harundine carmen

ausus Apollineos prae se contemnere cantus,

iudice sub Tmolo certamen venit ad inpar.

     Monte suo senior iudex consedit et aures

liberat arboribus: quercu coma caerula tantum

cingitur, et pendent circum cava tempora glandes.

isque deum pecoris spectans «in iudice» dixit

'nulla mora est.» calamis agrestibus insonat ille

barbaricoque Midan (aderat nam forte canenti)

carmine delenit; post hunc sacer ora retorsit

Tmolus ad os Phoebi: vultum sua silva secuta est.

ille caput flavum lauro Parnaside vinctus

verrit humum Tyrio saturata murice palla

instructamque fidem gemmis et dentibus Indis

sustinet a laeva, tenuit manus altera plectrum;

artificis status ipse fuit. tum stamina docto

pollice sollicitat, quorum dulcedine captus

Pana iubet Tmolus citharae submittere cannas.

     Iudicium sanctique placet sententia montis

omnibus, arguitur tamen atque iniusta vocatur

unius sermone Midae; nec Delius aures

humanam stolidas patitur retinere figuram,

sed trahit in spatium villisque albentibus inplet

instabilesque imas facit et dat posse moveri:

cetera sunt hominis, partem damnatur in unam

induiturque aures lente gradientis aselli.

ille quidem celare cupit turpique pudore 

tempora purpureis temptat relevare tiaris;

sed solitus longos ferro resecare capillos

viderat hoc famulus, qui cum nec prodere visum

dedecus auderet, cupiens efferre sub auras,

nec posset reticere tamen, secedit humumque

effodit et, domini quales adspexerit aures,

voce refert parva terraeque inmurmurat haustae

indiciumque suae vocis tellure regesta

obruit et scrobibus tacitus discedit opertis.

creber harundinibus tremulis ibi surgere lucus

coepit et, ut primum pleno maturuit anno,

prodidit agricolam: leni nam motus ab austro

obruta verba refert dominique coarguit aures.

Поки фракійський співець заворожує звірів такою

Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,

Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом

Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини

Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.

Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,-

 «Ось він,- гукнула,- той муж, який нехтує нами!» - й метнула

Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполона.

Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.

Каменем - друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя

Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.

Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний

До божевільної люті жінок. А тим часом зростає

Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.

Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний

Галас, ’пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,

Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок

Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось

Кров’ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.

Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея

Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних

Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.

Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.

Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі

Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,

В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці

Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки

Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.

Ті в нього груддям шпурляють, а ці - вузлуватим галуззям;

В інших - каміння в руці. Та замало й того ошалілим:

Саме в ту пору воли випадково там поле орали.

Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні

Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити.

Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили

Працю й знаряддя своє,- розкидані в полі безлюднім,

Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.

Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади

Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.

Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно

Линуло слово дзвінке - не було в ньому звичної сили.

От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно

Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались

Звірі - Юпітере-батьку! - душа вилітає в повітря.

Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;

Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало

Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,

Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,

Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі

Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.

В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру

Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,-

Важко й повірити! - сумно про щось озиваються струни,

Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.

Далі не в рідній ріці - по широкім пливуть вони морі,

До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.

Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:

Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.

Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась -

Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща

Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.

Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,

Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,

Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,

То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,

На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.

Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.

Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,

Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,

Він серед лісу прип’яв до землі вузлуватим корінням.

Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,

Там і вп’ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.

Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,

Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,

Б’ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,

Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,

Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй

З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.

Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,

Бачить: де литки були в неї круглі,- кора наростає.

Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,

Чує, однак, що по дереву б’є; дерев’яні вже груди,

Деревом плечі стають. А благально простягнені руки

Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.

Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,

В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,

Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним

Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.

Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.

Та не з’являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,

В руки фракійським селянам попався. Зв’язавши вінками,

Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних

Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським - Евмолпом.

Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,

Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,

Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.

Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі

Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські

Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.

Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,

Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.

Цар, не подумавши,- «Хочу,- сказав,- щоби з ласки твоєї

Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте».

Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним

Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати».

Радий своїй же біді, берекінтський герой, оді йшовши,

Дар випробовує ділом,- що бачить, до того й торкнеться.

Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької

Гілку зелену - й вона несподівано злотом сяйнула.

Камінь підняв із землі - заблищав несподівано й камінь.

Темної скиби торкнувсь - і вона золотим заясніла

Зливком. Колосся зриває сухе - на долоні ж у нього -

Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді

Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться

Пальцями - й тут же промінням до нього всміхаються двері.

Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,

Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.

Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця

Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:

Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.

Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,-

Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.

Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,-

Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.

Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,-

Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.

Вражений лихом нечуваним цар,- і багатий, і вбогий.-

Прагне позбутись майна, про що марилось - те проклинає.

Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло

Спрага. Ненависне золото мучить його - й по заслузі!

Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,-

 «Батьку Ленею,--до Вакха звернувсь,- хоча сам завинив я,

Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!»

Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,

Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.

 «Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,

Йди,- каже бог,- до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.

По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу

Річка пливла. До верхів’я дійшовши, під сам її витік,

Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,

Тім я підстав - течією і тіло омий, і провину».

До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому

Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,

Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,

Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.

Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі

З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.

Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,

Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.

В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий

Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,

Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.

Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,

Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,

Пан похвалявсь, що йому й Аполон, мов, у співі не рівня.

Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.

Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,

Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся

Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.

Глянувши скоса на бога отар,- «За суддею,- промовив,-

Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку.

Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,

Що випадково там був. Опісля до промінного Феба

Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.

Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,

Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою

Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну

Ліру у лівій тримає руці, а плектр - у правиці.

Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари

Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,

Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.

Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало

Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає

З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів,

Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:

Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,

Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.

Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.

Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.

Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,

Голову й скроні пов’язував цар пурпуровим завоєм.

Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,

Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати

Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.

Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,

Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,

Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;

Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,

Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.

Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,

Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина

Зрадив - уже через рік: таємницю, закопану в землю,

Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.

Переклад Андрія Содомори

ч
и
с
л
о

82

2015