Мирослав Греділь

Наше життя складається з епізодів. У кожному ми залишаємо частку своєї душі чи серця. Деякі з них можуть визначати навіть подальшу долю людини. Инші жевріють на дні пам’яті й лиш інколи спалахують, як полум’я, щоб потім знову погаснути...

Для багатьох Афганістан – неповторна романтика юності, якої хлопці вже більше ніколи не відчують, а тому за чаркою намагаються опоетизувати своє героїчне минуле. Для них все, що після війни, – сірі будні. Колишні воїни так і не позбулися синдрому «колективного героїзму». Більшість із них досі не знайшли себе у мирному житті, яке часто вимагає набагато більшої сили духу, ніж смерть з криком «ура».

Ігор Герич, доцент кафедри загальної хірургії Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького, доктор медичних наук, на щастя, не є типовим «афганцем». По-перше, він знайшов і реалізував себе в роботі, не замкнувся на своїх подвигах, став самодостатнім. На відміну від своїх побратимів, душі яких назавжди залишилися в пустелі Регістан, Газні, Джалалабаді, Кандагарі, Ігор свідомо чи несвідомо стер з пам’яті все. Щоб жити і творити.

Років із сім тому його запросили на вечір воїнів-інтернаціоналістів. Ігор зайшов до залу. Спочатку співала Оксана Білозір. А потім за трибуну вийшов «афганець» і розповів про свої подвиги. Ігор впізнав його. Це був той самий солдат, якого лікар Герич «списав» з дуже популярним діагнозом – «енурез» (нетримання сечі). Відтоді, щоб не руйнувати чужі міти, лікар перестав відвідувати такі імпрези.

Ми говоримо про відчуття страху, про філософію героїзму, яким так пишаються солдати і офіцери колишньої совєтської армії.

– Брехня це все. Я можу повірити в усе, тільки не в героїзм. Не буду говорити про всіх, скажу про себе. Народився в сім’ї лікарів. Мій батько до пенсії був головним хірургом районної лікарні Турки. Тепер я доктор медичних наук, але вважаю, що мені далеко до нього. Скажу банально, бо инших слів не можу придумати, що він – хірург від Бога. Тож з дитинства я мріяв тільки про медицину. Хотів бути таким, як тато. Все ніби йшло нормально. Закінчив медінститут з відзнакою. Та несподівано мене смикнули в армію. Звичайно, було безліч можливостей відмазатись, але я подумав, що не варто починати життя з брехні.

У Ташкенті, де був центральний збірний пункт, молодий хірург вперше зіткнувся з так званою афганською проблемою: лікарі-полковники в готелі напивалися до безтями і плакали. Його тоді вразив вічний страх в їхніх очах. Чого-чого, а такого не сподівався побачити. Солдати не знали, куди їх відправлять, а тому приречено чекали. А полковники плакали і матюкалися. Тоді Герич вперше відчув хвилю панічного страху. Думав, чи не кинутися під машину. Але знову переборов себе.

Отримав призначення у так званий спецназ. Майже всі його колеги-лікарі закінчили Ленінградську військову академію. Вміли і різати, і стріляти. Він володів лише скальпелем. Перше бойове хрещення мав на горі Ургун, що біля Пакистану. Тоді їхню спецгрупу накрили душмани, втрати були жорстокі... Щоб не збожеволіти, Ігор пробував писати вірші, малював. При ньому завжди були маленький «Кобзар» і подарований трофейний Коран. Він переконався, що смерть завжди жорстока. Ігор надто часто бачив смерть і зрозумів, що вона об’єктивна. І шкода не тільки тих, кого вже нема, а й тих, хто залишається.

Він виріс у дівчачому товаристві. У війну не бавився ніколи. А тут кожен день «смертю смерть поправ». Писав листи додому. Татові описував операції, мамі – екзотичну природу, нареченій дарував вірші. Усім брехав. Свідомо. Казав, що працює у великому госпіталі, навіть заготував декілька листів на випадок смерті або каліцтва.

Ігор переконував мене: це все брехня і пропаганда, що ніби там, в Афгані, люди знали, за що вмирають. Спрацьовував інстинкт виживання, а вороги були не класові чи релігійні, а позиційні. Щоб вижити, мусиш стрілити першим. У галичан і прибалтів, на його думку, інстинкт, виживання і самозбереження розвинений значно краще, ніж в инших. Вони прагнули вижити у будь-який спосіб. Має гріх: багатьом своїм землякам сприяв «захворіти» на енурез.

У кожній частині був чековий магазин, щось на зразок нинішнього середнього «шопу». Там за чеки можна було купити хустки з люрексом, годинники, магнітофони. Це був стандарт для кожного, хто повертався додому. Ігор не привіз додому нічого. Не хотів, щоб у разі смерті речі нагадували батькам про нього, не вірив, що виживе. Правда, привіз скриньку патронів і осколків, які повитягував із солдатських тіл...

Минуло десять років, відколи совєтські воїни не топчуть землю Афганістану. Хто спився, хто «сів на голку», хто став заповзятливим бізнесменом. Вони різні. Міт про Афганістан виявився тільки мітом і не більше. Війна поламала безліч людських доль, понівечила тисячі юнацьких тіл. І пам’ятати про ці жахи треба тільки для того, щоб вони більше ніколи не повторилися.

... Впродовж багатьох років у центрі Ялти можна спостерігати дивну картину. Декілька колишніх воїнів-«інтернаціоналістів» намагаються розчулити відпочивальників своїми піснями під гітару. З кожним роком у берет падає щораз менше мідяків, і лише сивий Ай-Петрі мовчки вислуховує їхню болючу сповідь.

Сьогодні людям доволі своєї біди. На чужу їх не вистачає.

 Газета «Експрес»,

13-21 лютого 1999 року

ч
и
с
л
о

82

2015