Олександр Павенцький-Фільц

Писати про живих – не зовсім з руки; та і часу завжди бракує. Хіба колись,… якщо буде нагода, … якийсь ювілей або визначна подія, … то лише тоді, можливо, щось скажемо про тих,  з ким бачимось і розмовляємо, не задумуючись, як буде завтра. То якось буде. Писати про тих, хто пішов у свої, відомі лише Господу Богу мандри, з ким вже нема матеріалізованого, живого у  земному вимірі, реального стосунку ніби з руки, але не просто.

      Бо всяке сказане і написане про тих, хто сюди не вернеться ніколи, само по собі стає уявою і образом подвійним. З одного боку, це написане і сказане засвідчує собою лише якийсь фрагмент безмежно різного буття людини, яка своє біологічне життя завершила, і тим самим має залишити по собі пам’ять серед тих, для кого це важливо. Цей образ і така уява про людину, голос якої перестав звучати  назавжди, ми називаємо її слідом серед нас. І цей слід живе до тих пір, поки живуть його носії, себто ми з вами, а ще  найближчі – діти, внуки… А далі – він повільно губиться серед перипетій нових реальностей і життєвої суєти прийдешніх поколінь, стає лише одним із зафіксованих у документах і фактах образом, позбавленим живої уяви, та й, зрештою,  своєї неповторності. Siс transit gloria mundis  - так минає шлях земний, і своїми сказаним чи написаним ми віддаємо належність цьому неухильному законові людського буття.

І все ж писати про тих, хто для нас є непересічним образом людини, яка завершила свій вільно вибраний земний шлях, є непросто з іншої причини. Особливо, якщо вільний вибір життєвого шляху ця людина здійснила гідно і зі щирою вірою у те , що «все буде добре». Бо покидаючи наш метушливий світ, усяка людина постає перед поглядом вічності – sub speciae aeternitati. І вже цей другий закон буття накладає додаткові зобов’язання на те, що буде сказане і написане про людину, якою вічність розпоряджається на свій розсуд.

Ніхто з нас не знає і не може мати жодної уяви про те, яким є погляд вічності. Але ми всі і кожен з нас, зокрема, завдаємо собі принаймні (хоча й не часто) питання: «А що, якщо вічність нас дійсно споглядає? То як нам з цим бути?» Передусім, мабуть, не  закривати на неї очі. Ще краще, - мати відвагу її впізнати. А найкраще, -  взяти її у приятелі, бо вони поганого не заподіють. І з цим жити, аж поки вона не знайде нам місце у своїх маєтках. Щоправда, коли людина вже заприятелює з вічністю, жити її доведеться відповідно: друзів не підводять і їм не зраджують.

Таких людей я знаю. З ними відчуваєш, що вони, може навіть і не раз, бували під поглядом вічності. Кожен з них по своєму, але всіх їх легко розпізнати: вони знають і вміють бути відповідальними за слова і вчинки, а  отже - не підводять.

Ігоря Герича я знав давно, більше через свого батька, хірурга і професора.   Про нього батько говорив так: розумний, амбітний і порядний. Таких нині мало.  Тоді вже був Ігор Герич молодим доктором наук і талановитим хірургом.  Зналися ми сяко-тако, бачилися принагідно в кабінеті батька, куди  я «забігав на пару слів». Відтак, і знайомство наше було колегіально ввічливим, як серед медиків різного фаху. Як психіатр, мав я звичку спровоковувати співрозмовників, до яких відчував довіру. Ігоря Герича чомусь хотілося провокувати, але, нажаль, він не давався: знав як відповісти в тон розмови і завжди в міру. Все так було мабуть б і далі. Ігор Герич, вже професор, очолив би незабаром молоду генерацію львівських хірургів не лише в академічному, але й практичному середовищі, і ми б зустрічалися щораз рідше в силу різних обставин. Але доля розгортає події на свій розсуд. У 2005 році, з новими віяннями  у владі,  прийшли нові обставини. Склалися вони так, що Ігор Герич погодився на пропозицію голови обласної державної адміністрації Петра Олійника очолити головне управління охорони здоров’я у Львівській області; а тиждень після цього я – стати головним лікарем обласної психіатричної лікарні. Не дуже то мені хотілося, очолюючи на той час кафедру психіатрії та психотерапії медуніверситету вже понад 12 років. Спочатку я радився вдома, а потім … пішов до Герича. Ми ж зналися! Розмова була коротка: між столами і кріслами у Музеї історії медицини Галичини імені Мар’яна Панчишина, де Ігор, чекаючи на своє офіційне призначення, впорядковував свої думки щодо лікарського товариства. Вигляд у нього був заклопотаний, мабуть ще й іншими думками, а мої наївні питання про смисл і призначення посади головного лікаря в історії сучасної української медицини, він або пускав мимо вух, або відреаговував лаконічно характерною (як потім виявилось), для себе фразою: «Друже, побачимо».

Наступна зустріч була у його посадовому кабінеті, коли я приступав до виконання нових обов’язків – його підлеглого і заручника власних очікувань.

Під час цієї зустрічі ми познайомилися вже як слід. Ігор Герич виявився  твердим, гострим, конкретним  та іронічним до себе «начальником». А далі…  Далі ми  щораз довше говорили у його кабінеті; ставалося – і поза кабінетом. За годину-півтори викурювали все, що було в кишенях  і в запасі, сперечалися до тих пір, поки не з’ясовувалось, що можна вже починати «мирну» дискусію… І так кожного разу, поступово віддаляючись від буденних справ адміністрування у загальні проблеми медицини, соціальної справедливості, політики і буденного життя. Не знаю яким він був достеменно для інших, але для мене Ігор Герич став близькою людиною. Погодьтеся, так буває нечасто, аби в дорослому віці вдалося знайти людину, з якою дозволяємо собі відпускати гальма соціального протоколу і бонтону;  з якою можна порадитися і про професійні підводні камені , і про «тактико-стратегічні»  ситуації професійно-політичних пертубацій, і про плани «на завтра».

 А якщо така людина ще й «начальник», з яким немає потреби говорити про будь-які «криві справи», бо вони у наших стосунках не фігурували з принципових позицій? Коли я про це комусь розповідав, мені, ясна річ, не вірили.  Бо хто ж  у таке повірить в сучасних реаліях прогресуючого прагматизму українського зразка? Чи багато з нас повірять у те, що прагматичні потреби «менеджерів з медицини» лежать у площині «подискутувати»? Хіба що менеджери ці не зовсім нормативні, або й не нормальні. Треба визнати, «начальником» Ігор Герич  виявився дійсно не нормативним. Коли владні віяння в Україні почали штормити (2008 рік), професор Герич почав відчувати себе у начальницькому кріслі незручно; від нього почали вимагати чогось такого, що мало б перетворити його у  нормативного бюрократа  - з усіма наслідками для реноме, опінії та життєвої позиції. А він був, прецінь, ще й лікарем- афганцем (1985-1987, відзначений орденом Червоної зірки – який будь-кому не вручали, та медаллю «За відвагу» - нею теж не розкидувалися), не раз вітався зі смертю «за руку», тому, - нічого і нікого не боявся. Відтак  і владні пертурбації не могли примусити його переступити  через власні принципи.  В одній з останніх наших розмов у якості «менеджерів з медицини» він сказав, що мусить мене поінформувати про своє рішення піти з посади. І додав найважливіше: «Я хочу попередити про це всіх, за кого несу відповідальність. Не можу поступати  свавільно, бо для когось це могло би збурити власні плани». Так він поступив не лише зі мною. Відтак написав відкритого листа у фейсбуці, заяву на звільнення і пішов без жодних перспектив компенсаторного працевлаштування. Аж до 2013 року, коли очолив легендарну у Львові кафедру  2-ої хірургії (т.зв. кафедру проф. Караванова і проф. Павловського). Я особисто не радив йому йти тоді (у 2008р.) «просто так - в нікуди», бо це рішення його виглядало емоційним. Помилявся я, а не він: серед важливих життєвих ситуацій емоції вибирають іноді найправдивіше із некомфортних рішень. Є такий популярний вислів у побутовій психології: «Справжні навіжені набирають висоти за будь-яких обставин». То, мабуть, Ігор Герич був навіженим із категорії справжніх. Після його добровільної відставки він пішов «у нікуди» з формально-соціальної точки зору, бо заледве на неповну ставку професора кафедри.  І… отримав у якості компенсації два найцінніших здобутки – свободу намірів і вільний час для їх втілення у реальне (а не якесь там віртуально- суспільне) життя. А що було далі? Далі було багато чого, значно цікавішого, ніж адміністративно-менеджерська робота: членство і активна участь у «Львівському клубі», дискусії неначе б то про «Ніщо», лікарські спілки мислимого і немислимого формату, ну і, звичайно ж, іронічно – доброзичливий пікетаж з обох сторін. Так, як це можуть дозволити друзі без додаткових уточнень цього слова. І здавалось, так воно буде тривати до тих пір, допоки час дозволятиме розуму  залишатись тверезим і витримувати погляд вічності. Але підвело тіло…

То ж як нам бути із тим, що вічність нас споглядає? Завжди і всюди бути з нею в приятелях.

ч
и
с
л
о

82

2015