Ігор Герич

Олена Дуб: Пане Ігорю, нещодавно ви повернулися з Франції, де обмінювалися досвідом із французькими колегами-хірургами. Декілька слів про цю подорож: що вона вам дала?

І.Г.: То була цільова поїздка, ініційована французькою стороною – мерією міста Ліон та українською діаспорою, зокрема панею Ганею Кузан, керівником громадської організації «Україна-33». Метою поїздки було знайомство і налагодження партнерських стосунків, обмін досвідом, оцінка технологічного рівня французької хірургії, формування взаємокорисних професійних контактів.

У ФРАНЦІЇ ВСЕ ЗРУЧНО І РАЦІОНАЛЬНО

О.Д.: Які ваші враження від рівня французької медицини і чим він відрізняється від українського? Чи можна їх порівняти?

І.Г.: Щодо «звичайної» екстреної медицини на щодень, яка стосується загальних технологій, а не вузькоспеціалізованої медицини, то можна виділити дві речі. З одного боку, це вражаюча організація за мінімальної кількості задіяних людей-професіоналів – напевно, у них немає слов’янської широкої душі. Ургентна (швидка) хірургічна допомога у Львові фактично «перекривається» силами двох шпиталів – лікарнею швидкої допомоги та 8-ю лікарнею. Якщо йдеться про якісь ургентні стани, катастрофи, аварії, то всі потоки пацієнтів так чи инакше пов’язані із цими двома лікарнями. Іноді це парадоксально, бо коли травма отримана бозна-де і коли, а чергує одна лікарня, то людину, незалежно від її стану, треба везти нашими поганими дорогами до лікарні на протилежному кінці міста. Та­кою була логіка совєтського планування медицини.

У Франції все значно зручніше і раціональніше. Кожен із головних чотирьох секторів міста (відповідно, південь, північ, захід та схід) має свій шпиталь, який приймає пацієнтів. До речі, лікарні у них стандартні, а типові відділення розраховані лише на 30 ліжок (у нас стандартне хірургічне відділення налічує 60 ліжок). Відповідно, на 30 ліжок припадає в середньому 5 лікарів-хірургів. У нас кількість лікарів значно більша, що рідко сприяє як добрій організації праці, так і повноцінній професійній завантаженості медиків.

Але проблема в иншому. Якщо наш шпиталь чергує, то це означає, що лікарі кожен третій день чергують (від 9-ї до 9-ї години) і так – нон-стоп. У Ліоні все виглядає инакше: там хірурги відділення лікують упродовж дня, епізодично оперують ввечері, а для забезпечення нічних чергувань залучають хірургів з инших лікарень.

З иншого боку, є певна психологічна різниця. Коли ми запитували у французів, скільки максимально хворих вони змогли би прийняти у випадку якоїсь аварії чи катастрофи, їхня відповідь була – десять. А коли ми запитали: а якщо привезуть більше пацієнтів, вони просто не розуміли, як взагалі таке можливе – адже у місті працює ще З провідні та низка менших лікарень, по яких швидка і розвезе пацієнтів. У них дуже добре налагоджена швидка диспетчерська служба.

Щодо оперативних втручань з приводу гострої патології – апендициту, холециститу, запалення підшлункової залози, перфоративних виразок, то їх рівень подібний до нашого. Проте велика перевага французької медицини полягає в раціональній спланованості їхньої типової лікарні. Перший поверх – це абсолютно всі діагностичні відділення, де пацієнт проходить необхідні обстеження. Причому все це закінчується протишоковою кімнатою, де пацієнтові на місці виконають усі потрібні маніпуляції, дрібні операції тощо. Такої організаційної логіки немає у жодному шпиталі України.

О.Д.: А що можете сказати про технологічний рівень французьких медиків?

І.Г.: У невідкладній хірургії він приблизно такий же, як і в Україні: подібний обсяг оперативних втручань, техніка оперування, однак забезпечення – на покоління краще. Різниця лише у деяких технологіях, які стосуються передусім гострої патології: при гострому холециститі, готромпі, апендициті та проривній виразці французи намагаються збільшувати кількість ургентних лапароскопічних (не відкритих) втручань. У нас ці технології набирають популярності передусім у плановій хірургії.

Окрім самої організації медицини, відрізняється її суб’єкт – тобто пацієнти. Якби середньостатистичний французький лікар поба­чив те, що бачимо ми, його, певне, знудило б. Вони собі просто не уявляють такого. Коли ми говоримо про перфоративні виразки, які прорвалися, і пацієнт із такою виразкою поступив на лікування не через півгодини, а через три дні, вони просто не розуміють, про що мова, і що таке взагалі може бути. А ми в основному працюємо із такими марґінально тяжкими хворими. Ймовірно, це зумовлено недовірою до медицини, тому люди часто й дотягують до критичної межі, до «останнього».

О.Д.: Можливо, у них більше уваги приділяють профілактиці?

І.Г.: Ні. Вони вміють рахувати гроші. До того ж, у них частково страхова медицина, і 80 відсотків витрат на лікування покриває страховка. Крім того, вони ще й пильнують здоров’я. Кожен француз упродовж року має право лише на сім днів лікарняної відпустки – який працедавець хоче мати справи з хворим? Та й ідеологія у них инша. Щось заболіло, кольнуло – у цьому випадку їм простіше сходити до лікаря і проконсультуватися, як краще вберегти своє здоров’я.

НАША МЕДИЦИНА ГІРША У ОРГАНІЗАЦІЙНОМУ ПЛАНІ

О.Д.: Чи стали для вас, пане Ігорю, очевидними ще якісь проблеми української медицини після цієї поїздки?

І.Г.: Сказати, що я побачив нові проблеми вітчизняної медицини після повернення не можна. Я не вважаю, що медицина за кордоном на загал гірша чи ліпша. Ліпша хіба в організаційному плані.

О.Д.: Чи не звідси походить недовіра населення до нашої медицини?

І.Г.: Недовіра виникає з дуже багатьох причин: починаючи від медичної освіти і закінчуючи певними національними рисами.

О.Д.: Як професор кафедри загальної хірургії Львівського державного медичного університету імені Данила Галицького, що ви можете сказати про підростаюче покоління українських хірургів?

І.Г.: Найбільша проблема цього покоління, як не дивно, у відсутності повноцінної мотивації. Коли настає час переходити «медичну ріку», значна частина студентів, яким залишилося 3 роки до закінчення навчання і яким фактично у руки вже ввірено людську долю, в принципі виявляється суспільно інфантильними; часто не уявляє собі, що робить, не може вирватися за поведінкові та естетичні межі «юного нового українця». Молоді люди розуміють, що вони не матимуть повноцінних заробітків, на них вже чекають проблеми з працевлаштуванням і так далі. Є, звичайно, талановиті діти, які «витягують» знання та інформацію з ваших рук, очей, – очевидно, саме вони й будуть рятувати ситуацію та виводити українську хірургію на ще вищі рубежі.

О.Д.: А як нині справи в лікарні швидкої допомоги? Чи змінюється щось у кращий бік в організаційному плані, про який ви вже зазначали?

І.Г.: Порівняно з початком 90-х, коли не було ані антибіотиків, ані хірургічних ниток, тепер справи незрівнянно кращі. Україна запустила у виробництво багато нових медичних препаратів, почали оживати лікарні. Колись наша лікарня стояла, як старий запущений замок. Нині ми маємо цілу плеяду надзвичайно фахових хірургів, лікарі засвоїли низку нових прогресивних технологій, з’явилися лапароскопічне відділення, технічно складніший інструментарій, є шанс, що з’явиться комп’ютерний томограф...

Розмовляла Олена Дуб

«Львівська газета»

ч
и
с
л
о

82

2015