Ігор Герич

ДЕСЯТЬ ПОРАД ВІД НЕБАЙДУЖОГО СТОРОННЬОГО АБО ЯК РОЗІРВАТИ «ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО» ІМІТАЦІЇ РЕФОРМ

1. Сенс будь якої реформи визначається не намірами, механізмом, хронологією чи глибиною змін, а невідворотністю (закономірністю) досягнення суспільно помітного, вагомого і корисного (прогресивного) результату.

У цьому прикладному контексті реформу охорони здоров’я варто дефініювати як проведення цілої низки системних змін у державній політиці (не в системі охорони здоров’я), які через деякий час після їх реалізації невідворотно (закономірно):

а) призведуть до поліпшення ситуації в охороні здоров’я України;

б) будуть оцінені як прогресивні населенням, медичним співтовариством і державними інституціями;

в) будуть верифіковані як прогресивні об’єктивними параметрами (напр.: поліпшення якості життя, збільшення тривалості життя, зменшення захворюваності чи смертності, поліпшення демографічних показників, оптимізація державних видатків з отримуваними ефектами і т. д.).

2. Головним чинником, який має формувати раціональну основу і концепцію реформування охорони здоров’я є досяжна мета (суспільно помітний, вагомий і корисний (прогресивний) результат) з чітко сформульованими і конкретизованими якісно-кількісними параметрами оцінки та прогнозованими термінами досягнення.

Відповідно, зміни системи охорони здоров’я, механізмів і шляхів фінансування галузі, її функціональної, кадрової чи адміністративної структури, принципів документообігу і адміністративного регулювання, законодавчо-нормативної бази та ин. є за своєю суттю вторинними («виконавчими») елементами реформи, а фактично – лише прикладними завданнями (механізмом), які мають забезпечувати окремі ланки досягнення чітко окресленої мети реформ.

3. Головним суб’єктом реформ охорони здоров’я є пересічний громадянин України.

Народ України є головним «кінцевим користувачем» і головним арбітром успішності наслідків реформ, а отже він мусить розуміти і сприймати сенс реформ, має бути залучений до публічного обговорення та формулювання мети реформ (рідше – окремих складових її практичної реалізації). Відповідно, державні інституції чи адміністрації та медичне співтовариство є лише вторинними суб’єктами реформи охорони здоров’я, хоча й основними розробниками її концепції та головними учасниками її реалізації.

В цьому контексті до початку реформування охорони здоров’я доцільно ініціювати проведення широкої публічної національної дискусії з формування національного консенсусу стосовно визначення здоров’я громадянина як головного пріоритету функціонування Української держави. Це дозволить нарешті сформувати раціональну детермінанту державної політики, підґрунтя для зміни суспільних і політичних стереотипів у державі та потужний мотиваційний стимул для населення («держава живе не для виробництва ВВП, а виробляє ВВП для поліпшення здоров’я своїх громадян»).

4. Для успішної реалізації реформи охорони здоров’я в Україні первинно необхідно: а) чітко визначити досяжну мету (суспільно помітний, вагомий і корисний (прогресивний) результат) з чітко сформульованими і конкретизованими якісно-кількісними параметрами оцінки і прогнозованими термінами досягнення; б) розробити концепцію її реалізації (логістичні системні зміни в державній політиці, послідовні етапи змін в системі охороні здоров’я та суміжних галузях, механізм і джерела фінансування необхідних заходів та ин.); в) мати розуміння суті й підтримку реформ від трьох головних її учасників – населення України (як головного суб’єкту), медичного середовища (як головного партнера і «гравця на полі реформ») і держави (як диктатора політичної волі і гаранта адміністративної, законодавчої і фінансової підтримки).

Очевидно, що відсутність підтримки хоча б одного з наведених учасників реформ буде щонайменше сповільнювати їх реалізацію, або, в гіршому випадку – формувати реально впливовий фронт опору реформуванню охорони здоров’я.

Підґрунтя підтримки реформ в охороні здоров’я в принципі є прямо пропорційним до чіткості, досяжності та суспільної консенсусності їх стратегічної мети і підпорядкованої їй концепції реформування. Проте, відомо, що рівень підтримки будь-яких суспільних змін експоненційно зростає при появі у суб’єктів, дотичних до реформ, «егоцентричних» зацікавлень – суспільних маркерів привабливості (корисності) реформ.

Такими маркерами у випадку реформування охорони здоров’я вірогідно є: з точки зору населення – прогнозоване отримання кращого доступу і вищої якості лікування та гарантоване забезпечення державою медичного забезпечення при певних захворюваннях, з точки зору медиків – приведення зарплатної політики, умов і технологічного забезпечення їх праці до цивілізованих норм, визначення зони суспільної відповідальності медиків у межах їх професійної діяльності (не «відповідальні за все, що пов’язане зі здоров’ям») з точки зору держави – прогнозоване збільшення пропорції здорового населення (зменшення видатків на лікування), поліпшення демографічних процесів, оптимізація та підвищення безпосередньої ефективності видатків на охорону здоров’я.

5. Головною умовою ефективного рефор-мування охорони здоров’я є його своєчасна ініціація – лише за наявності: а)сформульованої мети та концепції реформ; б)«актуалізації» підтримки реформ головними суб’єктами реформування; в)визначеної логістики першочергових і почергових тактичних змін, через які буде реалізоване реформування; г)приведенні базису ресурсів охорони здоров’я до «передреформного» рівня.

Очевидно, що найменш прогнозованою (через суб’єктивний чинник) у часовому вимірі є актуалізація підтримки реформ суб’єктами, задіяними в реформуванні. Проте, час від моменту формулювання мети і концепції реформ до часу «актуалізації» їх підтримки в суспільстві не може бути періодом очікування росту реформаційних настроїв у суспільстві – це час, впродовж якого необхідно підготувати ресурсний базис для імплементації реформ. Понад то, якщо актуалізація підтримки виникне в умовах малоефективної, «дрімаючої» системи охорони здоров’я – реформування буде вимушено відтерміноване (шанс для «вигоряння» актуалізації) довготривалим аналізом ефективності існуючої системи та наведенням в ній елементарного ладу (інвентаризація, аудит, визначення дублюючих, малопотужних, інфраструктурно безперспективних закладів у межах кожної адміністративної території, розпрацювання плану трансформації цих установ та ин.).

У прикладному сенсі підготовка ресурсного базису реформ – це приведення існуючої системи охорони здоров’я до настільки ефективної структури і рівня функціонування, наскільки дозволяють теперішні умови і можливості. Фактично метою підготовки базисного ресурсу є формування в існуючій системі охорони здоров’я України мережі установ, переліку послуг, кадрового потенціалу та ин., які будуть складати структурну основу (об’єкт) для реформування – т. зв. «зону ефективного старту».

6. Добра підготовка ресурсного базису реформ може радикально змінити концепцію реформування охорони здоров’я в Україні.

Взагалі, перед початком реформування системи охорони здоров’я в Україні варто задати суспільству запитання: «Чи варто розпочинати реформування, якщо досі не було жодної ефективної спроби «витиснути» максимальну ефективність функціонування існуючої системи?», «Чи не нагадує такий підхід до реформування бажання поганих господарів зруйнованого через недогляд будинку переїхати в нові зручні апартаменти?». Лише неупереджений аналіз позитивів і негативів у максимально змобілізованій (!) існуючій системі охорони здоров’я України може дозволити окреслити вектор сутнісних необхідних змін, розрахувати ресурси, необхідні для реформування, та визначити функціональні основні і кадрові фонди охорони здоров’я, придатні для використання в якості базису реформування.

7. Реальна реформа охорони здоров’я в Україні мусить починатися з реального ефективного першого кроку, оціненого суспільством і підтвердженого об’єктивними параметрами як прогрес.

Завідомо ефективний перший крок на довгій дорозі реформування може суттєво посилити необхідну суспільну підтримку реформ охорони здоров’я.

Наприклад:

а) зміна порядку забезпечення медичною допомогою вищого керівництва держави – усвідомлена відмова від лікування в системі ДУСі (у випадках, що можуть ефективно лікуватися в Україні) і перехід на медичне забезпечення у відкритій мережі закладів охорони здоров’я України, переведення медичних закладів системи ДУС у відкритий і доступний для населення режим роботи (залучення в загальну мережу в якості високо спеціалізованого центру);

б) запровадження гарантованих «реально безоплатних» для населення медичних послуг, (щорічно, за показниками державного і галузевого бюджету, чітка стандартизація програм лікування), формування механізму їх безумовного надання і чіткого контролю якості послуг;

в) підвищення заробітної плати медикам до належного рівня та формування принципів і механізмів запровадження диференційованої стимулюючої оплати в галузі охорони здоров’я (прив’язка до якості, шкали складності надання послуг та неперервного підвищення рівня кваліфікації та ин.). Запровадження системи гарантованого забезпечення медич-них працівників спецодягом, засобами індивідуального захисту та медичними виробами індивідуального використання.

Декларувати, але не проводити реформи – суспільно безвідповідально. Починати імітацію реформи з її атрибутів (зміна управлінських правил, документообігу, принципів розпо-ділу коштів і т.д.) при відсутності чітко сформульованої мети і концепції реформування – це спроба консервації status quo при поглибленні хаосу і стагнації в охороні здоров’я України.

8. Спроба прискорити час реформування охорони здоров’я України прямим чи опосередкованим запозиченням моделей, систем чи планів реформування охорони здоров’я инших країн – це марна втрата часу і глибинного сенсу реформ.

Кожна система охорони здоров’я виростає на дуже специфічному ґрунті – специфічних потребах населення, певному культуральному рівні та національних традиціях, особливих суспільних потребах і пріоритетах, традиційних успішних домінантах локальної охорони здоров’я, низці політичних, суспільних і економічних чинників тощо. Відтак, пряме запозичення рецепту успішних реформ апріорі є безуспішним – воно, як правило, не дозволяє повноцінно адаптувати запозичену схему дій до зазначених національних (локальних) особливостей, призводить до розриву тяглості розвитку національної охорони здоров’я і, фактично, означає запровадження надзвичайно небезпечного для державотворення принципу – «Починаємо з чистого листа». Отже, важливими є чужий досвід, а не чужі схеми чи плани, їх аналіз і обґрунтоване врахування, а не механічне перенесення чи пряме запозичення, національна системність, а не глобальна вибірковість. Зрештою, принцип побудови гармонійної охорони здоров’я за сенсом є дуже близький до класичного правила ікебани: «Найгарнішої квітки (ідеальної охорони здоров’я) взагалі не існує – існує лише найвідповідніша квітка для конкретного місця в конкретному букеті».

9. Реформування охорони здоров’я – це не синонім зміни механізму її фінансування.

Фактично, при визначенні метою реформ суспільно помітного, вагомого і корисного результату, а головним суб’єктом реформування – пересічного громадянина України, система фінансування ефективної охорони здоров’я не має значення – будь який спосіб акумулювання коштів на видатки, пов’язані з охороною здоров’я, є сприйнятний. За таких умов, коректна дискусія про механізми фінансування галузі має бути переведена у площину соціальної відповідальності держави за здоров’я своїх громадян (хто яку частку платить за медичні і оздоровчі послуги). В цьому сенсі сьогоднішня широка дискусія про страхову медицину як сенсовну складову реформи охорони здоров’я України виглядає радше, як маніпуляція суспільною свідомістю і вияв свідомого зміщення акцентів з людини як «головного споживача» наслідків реформ на державу як «головного розпорядника коштів охорони здоров’я».

10. Реформа охорони здоров’я України не може випливати з руйнації існуючої системи охорони здоров’я.

Навіть якщо очікувані результати рефор-мування охорони здоров’я будуть видатними, жоден сегмент її існуючої системи в процесі реформування не може бути зруйнованим, або навіть призупиненим – люди живуть, хворіють, травмуються і лікуються «тут і сьогодні». Отже, реформа має передбачати ґрунтовну зміну (не руйнацію) існуючої системи охорони здоров’я зі збереженням постійної (неперервної) функціональності цієї системи, навіть, якщо це збереження буде суттєво стримувати темп реформування. Ігнорування цієї зауваги загрожує тим, що послугами реформованої охорони здоров’я в Україні буде користуватися суттєво поріділий загал населення.

ч
и
с
л
о

82

2015