Ігор Герич

З ЗАСІДАННЯ «ЛЬВІВСЬКОГО КЛУБУ»

Чому проходить 150-та річниця, а ця територія не дала іншого - у европейському чи світовому сенсі - видатного науковця? Це проблема східнослов’янського світу. Переглядаючи різні публікації, в тому числі і Герича Ігоря, в мене виникає пряма аналогія стосовно Вернадського і Енді Ворхола – в сенсі їх українства. Вони абсолютно різні, але кожен недосатисфакціонований народ, відчуваючи свою слабкість вважає його своїм. Більше того, йому особисте все це було байдуже, це якщо говорити про Ворхола, але кожна земля собі його присвоювала: словаки кажуть «наш», русини кажуть «наш», три села, що там збоку кажуть «наш», Меджилабірці кажуть «наш», ми кажемо – «дуже близький», хоч не галичанин, але гордість нації. Тут погоджуюсь з однофамільцем Геричем, який показує проблему націй в народженні мітів і ніби історичній прив’язці до України. Ми вже проходили період, коли Ісус Христос і святий Павло були гуцулами і бойками. Це прояв слабкості України, якщо вона шукає таких прив’язок. Я погоджуся з Геричем, який казав, що радше про Вернадського можна говорити як про російського і українського діяча – оця дурна фраза, яка в енциклопедіях прив’язує людину приналежність швидше до територій, ніж до націй.

Погоджуюсь з тезою про його геніальність і передбачливість, і про креативність. Речі, які він зробив, актуальні для нас до нинішнього часу. Якщо б не Вернадський, то Україна мала б шанс бути европейською державою. Якщо б не Вернадський, то був би шанс українській науці стати европейською. Зрештою, Вернадський на останньому етапі взяв участь у створенні Академії наук, коли концепція як така була готова і йшлося про структуру, коли вся підготовча робота була зроблена. Він був абсолютно жорстким критиком національних академій, поставив українську науку в фарватер російської чи імперської і донині вона там залишається. По суті – це була філія Петербурзької академії. Я говорю про глобальну концепцію, а не створення інституцій. Концепт національний – це принизливо. Умовно говорю є велика наука з великим концептом. І, на превеликий жаль, до нині Академія Патона і та група українських академіків – це ступор, який був закладений ще тоді при його геніальності. Логіка розвитку Російської Академії наук, яка б вона не була, є вторинною і менш динамічною від багатьох инших. Наприклад, від словацької, польської, які рухалися цілком инакше. Україна мала шанс, але завдяки його візії і його баченню, ми відстали саме тут криється глибокий корінь наших невдач. Невдач у сенсі кризи сучасної української науки, кризи породженої перетягуванням і розбазарюванням коштів, кризи, яка призводить до того, що не підтримуються молоді таланти, коли відсутня національна думка - я б сказав, що тут є свідома або не свідома, вільна чи не вільна, але тим не менше – вина Вернадського.

Друге питання стосовно мови і харак-теристики людей. Якщо подивитися його щоденники - на які посилається Герич - то по суті, у нього глибокий, глибинний конфлікт з національною ідентифікацією. Він виключив можливість використання української мови, як вторинної, попри те, що він нею розмовляв, захоплювався піснями, знав як мову інтелекту, більше того, родичі вчилися в Києво-Могилянці. По суті тут був показовий особистісний конфлікт з Агатангелом Кримським, як з абсолютним сторонником національної науки, розвитку, тобто інтелектуалом і філософом.

З іншого боку Вернадський відкривається в питанні федералізації для України. Його концепт побудови наднаціональної держави (Росії) включає в себе федералізацію. Тобто, обласний устрій чи умовно говорячи – у відповідності з етнічними територіями. До етнічності він ставився дуже добре – визнавав етнічні межі України. Загалом його концепт на сьогоднішній день працює. В країні нічого не змінилося і воно так само читається, як він говорив: Одеса, Миколаїв, Київ – це взагалі окремі території і вони не можуть бути з’єднані в одну державу, а мають бути умовно як області, одна етнічна територія, яка ніколи не пересікається і не має нічого спільного, яка не має шансів в принципі на розвиток. І з цього погляду я думаю, що це не справедливо, що ми не святкуємо на державному рівні ювілею великої особи, яка має до нас дотичність, має корені,. Для нас  всіх очевидно, що він не тільки розмовляв українською мовою, але й змоделював конструкцію, яку до тепер знищити не можна. І, якщо та конструкція завалиться, з вдячністю до нього треба побудувати абсолютно нову, конвертовану в инших сегментах.

Вернадський знав реакцію свого батька на Емський указ – його батько був більш прихильним до України, маючи українські корені, маючи достатню міцну історичну память, хоч вони обидва й були російськомовними. Українську мову вони почали вчити в хаті і не насильно але обов’язково спілкувалися нею певний час. У нього в щоденниках записані рефлексії, про те, що мову дійсно переслідують і він дуже цим здивований. Але це було в юності. В українському періоді він нещадними коментарями засипав україномовне середовище. Вернадський вважав українську мову непридатною для науки, а лише для спілкування на місцевому рівні. В  концепції шкільництва у нього була ідея стосовно стандартних «общеобразоватєльних» шкіл з факультативом мови для хатнього вжитку. Він, спілкуючись з україномовними людьми, вважав їх другосортними, які можуть спокійно розмовляти на побутовому рівні, співати, писати якісь художні книжки. Більше того, якщо брати значення для гуманітарного розвитку України, по суті він був одною з осіб, яка маючи статус керівника Академії, блокувала перевидання словника Грінченка. Він, безумовно геніальний вчений, вчений державного значення, але цю територію инакше не бачив, як просто етнографічну територією колишніх кріпаків. Це системний механізм, який працював в Росії, де старша вікова група визначає логіку розвитку політичних партій, заводу, держави – логіка Політбюро. Вона окрема від тієї, яка культивується на европейських теренах – «особєнна» – так вони звузили вектор розвитку науки. Він був першою особою, хто звів до малої групи стажування за кордоном, обмежив доступ для всіх инших. У нього були крупні конфлікти з дійсно видатними українськими науковцями, наприклад з Кримським – коли обоє в однакових умовах, з однакового середовища, пройшовши одну історію в один час, один мав змогу, не будуючи державу, будувати національну науку, а другий будував свою науку.

Я прихильник того, щоб тут і зараз ми пробували шукати істину, а не дивитись на деформовані сторони однієї медалі. Я не вважаю, що це марне – копатися в минулих речах, бо сьогодні ситуація ідентична тій, що була на момент створення Української Академії тоді. У Києві був Інститут Святого Володимира, він пробував робити Сибірський інститут. Зараз ми маємо вмираючу Академію наук. Патону вже 96 років. Ситуація буде повторюватися, бо Академія мертва. І знов треба збирати все до купи. Це питання майбутніх рішень і вони залежить не від нас, хоча ще раз наголошую - ситуація дуже подібна. Це єдиний момент, в який він міг стати державотворцем, і не важливо, яка це держава, позаяк ми живемо тут і говоримо про його вплив на вектор розвитку науки та держави. Були инші варіанти, инші моделі. Та сама НТШ мала инші принципи діяльності, була демократичною, охоплювала дуже багато сегментів, тягнула і значною мірою розвивала суспільство – громадянське суспільство, яке передбачає і активний розвиток в науці – тому це було придушене.

На сьогоднішній день вся наша медицина, яка на рівні фахівців є добра – лежить в ідеологічному полі. Абсурд. Величезна школа лікарів розвивалася на класифікаціях, відмінних від світу, совєтських. І коли всі говорять на одній мові – українські лікарі говорять на иншій, ми відсічені від універсальних знань. Своїм дисертантам я говорю не читати російську наукову медичну літературу. На відміну від філософії. Бо перше є переклад, простий плагіат, дикі компіляції, які подаються авторитетними людьми. Москва – це просто фабрика по написанню дисертацій, яка умовно породила таке явище як плагіат, піднесла на найвищий рівень вчених в національних республіках, які самі не писали, які певно і читати не вміли, які тихенько жили в гуртожитках, як донецькі професори. Це подзвін по нас і це не минуле.

ч
и
с
л
о

82

2015