Андрій Іонов

Ми сиділи за літнім столиком «Вероніки», раділи погожому дню, а ще більше тим декільком хвилинам вільного часу, який вдалося одночасно подарувати собі, розсунувши справи як завжди тісних своїх робочих графіків. Тут було чому дивуватися –  двоє хронічно зайнятих чоловіків ось уже чверть години зовсім нічого не роблять! Втім, ще більш дивовижною виявилася наша розмова. Не про все на світі та ні про що водночас, як того вимагають закони жанру неквапливого чаювання. Ми обговорювали філософську тему! Точніше, спершу говорив один я. А мій візаві лише посміхайся. Мабуть, злегка іронічно, але більше заохочувально, і дуже уважно слухав, як умів це лише він. В якийсь момент погляд почав робитися все більш уважним, зосередженим, на чолі зійшлися складки роздумів. Пролунало тихе: «Ну давай, кажи, кажи, кажи…» І я збагнув, якого щойно знайшов потужного однодумця!

Ігор Герич… Я дізнався про нього задовго до нашого знайомства. Причому, за нетипових обставин. Є у нашого рідного Львова така особливість – після кожних кадрових призначень у верхах місцевої влади, починають циркулювати плітки: хто, звідки, які має «плечі», наскільки тугий гаманець… Принципово не звертаю на таке уваги, а тут зацікавився. Бо що то за плітка, якщо у ній людину, хай і опосередковано, але хвалять!

– Чули? Охорону здоров’я в області очолив якийсь колишній офіцер-афганець. Але гострий… Хабарів не бере! І чого б це раптом?

Чому не бере, стало зрозумілим, коли згодом ми почали регулярно зустрічатися у Львівському клубі. Лікар за спадковістю, професор з народу, чистий душею і помислами. Наскільки кращим стало б наше життя, коли б такі були не винятком, а правилом! Люди, в яких честь, мов сталевий бар’єр, а чиїсь наміри обійти його викликають огиду. Таких не здатні зіпсувати ані високі посади, ані слава та визнання. Їх вирізняє готовність поспішати на допомогу всім, хто її потребує. І допомагають вони із зворушливою щирістю, настільки ж щиро відкидаючи будь-які особисті корисливі мотиви. Ще – особлива, справжня любов до України. Наголошую на справжності, бо нині чимало циніків зробили патріотизм професією, чим знецінили саме це поняття.  Ні, тут я бачив чисто аристократичну готовність жертвувати своїми інтересами  заради загальних, прагнення зробити все, щоб країна стала кращою. І він робив, бо багато знав і вмів. А його гострий інтелект не беруся характеризувати інакше як кинджальний.

Узагальню ж свої враження від Ігоря Герича як особистості такими словами – носій іскри Божої, що яскраво палає, зігріваючи кожного, кому пощастило опинитися поряд. І досить скоро я відчув, що нас єднає особлива, невидима внутрішня спорідненість. Почав дорожити його думкою. Тому й затіяв цю розмову на тему, яка мене здавна й постійно хвилює. Адже кожен з нас прагне щастя, але далеко не кожному воно дається. Ті, хто насправді відчуває себе щасливим, становлять незначну частку людства. Чи не тому, що лише не багатьом вдається використовувати та розвивати свої здібності, решта ж людей залишаються нереалізованими?

Наслідком моїх роздумів став висновок, що усі дотепер відомі ідеології своїми обіцянками лише вводили людей в оману й замість зробити їх щасливими множили біду й горе. От і виник задум створити свою версію принципово нової ідеології.  Вона повинна базуватися на універсальних цінностях, однаково важливих для усіх – від жебрака до олігарха. А доповнити їх слід ніколи раніше не відомою – гарантованим державою правом для кожного бути реалізованим, успішним, щасливим. Таку ідеологію мені вдалося сформулювати й описати у книзі «Вектор», виданій 2009-го року. Її основні положення я й розкривам перед тим, хто був, поза будь-якими сумнівами, реалізованим, успішним, щасливим. Йому поталанило пройти крізь пекло війни і повернутися живим та здоровим, сягнути висот у науці, порівняно легко долав щаблі кар’єрного зростання. А попереду відкривалися ще кращі перспективи. Крім того, любов і затишок в родині, тисячі переповнених вдячністю пацієнтів, широке коло вірних друзів, які поважають за щирість, готовність допомогти і вміння вислухати.

От і цього разу, за літнім столиком «Вероніки», Ігор уважно слухав і заохочував мене, примовляючи: «Кажи, кажи, кажи…». І я говорив! Про здатність до творчості, якою обдаровані всі без винятку люди, тільки не кожному вдається виявити цей дар і скористатися ним для власної радості та для користі иншим. Ділився мрією про суспільство креативників, для якого нема неможливого. Критикував гуманізм, який в своєму традиційному розумінні перетворився уже на банальність, бо стосується усіх разом, а отже нікого особисто. І наше завдання – усунути цю  абстрактність. Потрібен гуманізм персоніфікований, здатний дійти до кожної окремої людини, щоб огорнути її любов’ю, підтримкою, увагою. Врешті, чи вправі ми наділяти homo sapiens вінценостістю в природі, якщо справді прагнемо у ній гармонійності та кооперантності? Ні, гуманізму, навіть персоніфікованого, вже мало. Потрібно говорити про персоніфікований віталізм, що проголошує і гарантує принцип любові та дбайливого ставлення до усього живого! Чи не так?  

    Перш, ніж відповісти, Ігор зробив невеличку паузу. Мабуть, підбирав толерантні слова:

– Часи зараз настали такі, Андрію, ще тебе мало хто зможе почути.

Почути… Це справді було дуже м’яко сказано. Бо не раз я натикався на відверте нерозуміння. Ось такого кшталту: «Та кинь це все! Живеш не бідно, займаєшся бізнесом у кількох галузях, часу обмаль. Що ти ту філософію, на хліб намажеш?» Ігор відреагував інакше:

– Але навіть, якщо й не чують, про це обов’язково треба говорити!

І ми говорили. Причому не раз. Пригадую, у львівському клубі професор медицини Герич зробив доповідь про здоров’я. Він буквально з перших речень прикував до себе увагу присутніх. Здавалося б, зібралися люди освічені, ерудовані, начитані, а чують стільки нового і навіть несподіваного. Наприклад, на побутовому рівні ми вважаємо, що коли людина не чхає, не кашляє і нічого не болить, то це й означає бути здоровим.  Тим часом у Статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я, йдеться про «стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів».

– Ігоре, а чи не варто доповнити цей перелік ще й постійним станом творчості, – спробував я перевести розмову ближче до розробленої мною теорії, якій дав назву «Векторологія», – тоді людина справді буде почувати себе абсолютно здоровою!

Він погодився. І ми ще не раз говорили про віталізм, як філософію майбутнього. Навіть вирішили написати з цього приводу спільну статтю. А пишу я один. І не про те, що ми обговорювали разом. Про нього самого. У минулому часі…

Ігор ступив у вічність раптово, у розквіті сил, ненабагато перейшовши півстолітній рубіж. Вік, коли людина вже усе знає і ще все може. Усвідомлюю цю невблаганну реальність, але не можу звикнутися з думкою, що його вже нема. Очевидно тому, що він й надалі присутній між нами. Своїм потужним інтелектом, оригінальним способом мислення, добротою і щирістю. Своєю посмішкою, врешті-решт. Дуже не хочеться вдаватися до пафосного тону, Ігорю таке не подобалося, але він залишається для мене унікальною особистістю, Людиною Відродження. Навіть печаль і скорбота по ньому особливі. Не гнітючі в безнадійності, а якісь світлі.  

   Життя згасло. Раптово і несподівано. А іскра Божа Ігоря Герича залишилася. Й далі дарує нам тепло й освітлює життєву дорогу.

ч
и
с
л
о

82

2015