|
Александр МеньДіоніс
О,
бурь заснувших не буди, Под ними хаос шевелится... Ф.
Тютчев Епоха, про яку ми розповідаємо (650 - 550
рр. до Р.Х.), була часом духовного бродіння і початків виникнення філософської
думки у всьому світі. У греків цей період ознаменувався тягою до містичних
культів. Людина, яка подорожувала тоді Елладою, не могла б не помітити, що
всюди відбувається щось дивне і незрозуміле. Гірські ліси періодично
наповнялися співом і криками – це безліч жінок снувало поміж дерев з розпущеним
волоссям, одягнені в звірині шкури, з вінками з плюща на головах; в руках у них
були тирси – палиці, обвиті хмелем; вони віддавалися несамовитим танцям під
звуки первісного оркестру: вищали флейти, дзвеніли литаври, піднімався
одурманюючий дим від спалених конопель і смоли... Вночі мерехтливе світло смолоскипів
освітлювало фантастичні картини шабашу. Напівголі дівчата зі скляним поглядом
рвали зубами м’ясо трепетних тварин. На цих диких лісових святах жінки, які
надто довго жили під ключем і були поневолені містом, брали реванш: наскільки
суворими були до них суспільні закони, настільки великим був ентузіазм їх
розпусних вакханалій. Як тільки лунав заклик, вони переставали бути матерями,
дочками, дружинами; вони залишали свої доми і прядки і з тієї миті цілком
належали божеству плодоносних сил природи – Діонісу
або Вакху. * * * Релігія Діоніса
спочатку здавалася настільки незрозумілою і чужою «гомерівській» традиції, що
цю главу в духовній історії греків воліли замовчувати або применшувати її
значення. Якщо віра в Олімп йшла шляхом олюднення богів, то тут, навпаки,
основною рисою було «розлюднення» самих людей. Тепер ми знаємо, що Діонісова
лінія в історії грецького духу була дуже сильною і вплинула на всю еллінську
свідомість. Греки любили повторювати: «Міра, міра в усьому». Але чи не було це часте звертання до «міри»
натяком на те, що греки в дечому побоювалися самих себе? Чи не вгадували вони в
глибинах своєї душі наявність сил, абсолютно протилежних розуму і порядку? Якби
греки дійсно були далекі від всього темного, безмірного і хаотичного – для чого
б тоді потрібно було так наполегливо проповідувати міру? Діонісійство показало, що під покровом здорового глузду
і впорядкованої громадянської релігії клекотіло полум’я, готове в будь-який
момент вирватися назовні. Відомо, що жіночі оргії на честь Діоніса не викликали в народі осуду. Навпаки, люди вірили,
що танці вакханок принесуть родючість полям і виноградникам. У дні святкувань
служительки могутнього бога користувалися заступництвом і повагою. Ніщо не могло зупинити потужну хвилю діонісійства, що буквально захлиснула Грецію. У гірській
Аркадії і поблизу торгового Коринфу, в Аттиці і Спарті – усюди спалахували нові
вогнища цієї дивної релігії. Навіть за межі Еллади проник Діоніс.
Устами Евріпіда він з гордістю говорить про свої
перемоги: І разом грек там з варваром живе. Всіх закружляв я у танку натхненнім, І в таїнства їх посвятив свої, Щоб буть мені
справдешнім богом смертних (1). До відкриття мікенської
культури вважали, що Діоніс – це чужоземний бог, який
шанувався у варварів і в один прекрасний день почав наступ на цивілізовану
Елладу. Однак тепер встановлено, що ця думка була помилковою. Ахейскі написи свідчать, що греки знали Діоніса
ще до Троянської війни. Походження цього культу, як і містерій Деметри, втрачається в доісторичному минулому (2). Коріння
його, безсумнівно, пов’язані з найдавнішими обрядами родючості. Можливо, діонісійство мало спільні витоки з праарійським оргіастичним культом хмільного зілля – Соми, або Хаоми. В історичний період ім’я Діоніса
пов’язували з виноградарством і виноробством. Він був оголошений також
покровителем дерев і стад. Але спочатку Діоніс,
найімовірніше, був не ким іншим, як старим критським божеством виробничої сили.
Всі його пізні атрибути: виноград, дерева, хліб – вторинні. Головним же символом
його був бик. Вакханки співали: О, прийди, Діонісе
благий, У храм Елеї, У храм святий, О, прийди в колі харити, Шалено затятий, З бичачим копитом, Добрий бик, Добрий бик! Певний час центром шанування Діоніса залишалася Фракія – країна на межі нинішніх Греції
та Болгарії. Саме там відродився цей стародавній культ, який біля VI сторіччя
почав поширюватися по всій Елладі. * * * Більшість міських і землеробських релігій
ставило поклоніння богам в магічну залежність від строгої системи ритуалів.
Служіння ж Діонісу, за визначенням В. Іванова, було
«переважно психологічним станом» (3). У ньому грек знаходив те, чого йому
бракувало в містерій Елевсіна: він був не тільки
глядачем, а й сам зливався з потоком божественного життя, в буйному екстазі
включаючись в стихійні ритми світобудови. Перед ним, здавалося, відкривалися
безодні, таємницю яких не в силах висловити людська мова. Він струшував з себе
пута повсякденності, звільнявся від суспільних норм і здорового глузду. Захист
розуму зникав, людина ніби поверталася в царство безсловесних. Тому Діоніс вважався також божеством божевілля. Адже він сам –
уособлення ірраціональної стихії, «божевільний Вакх»,
як його називав Гомер. Згідно з міфами, поява Діоніса
завжди вела за собою затьмарення розуму. Людина, яка взяла на виховання немовля
Діоніса, божеволіє, така ж доля спіткала троянського
героя Евріпіла, тільки-но він глянув на Діонісів кумир (4). Прибічник культу Діоніса
відчував себе, як його далекі предки, не сином міської громади, а дітищем
Матері-Землі. О, який ти щасливий, смертний, Якщо у мирі з богами Таїнства їх пізнаєш ти, Якщо, на висях радіючи, Вакха захопленням чистим Душу наповниш боязну (5). Діонісійство проповідувало злиття з природою, в якому
людина повністю їй віддається. Коли танець серед лісів і долин під звуки музики
приводив вакханця у стан несамовитості, він купався у
хвилях космічного захоплення, його серце билося в ритм з цілим світом. Тоді
п’янким здавався весь світ з його добром і злом, красою і потворністю. Щасливий, ти якщо залучений До оргій Матері Кібели; Якщо, тирсом потрясаючи, Плюща зеленню увінчаний, У мирі служиш Діонісу
(6). Все, що бачить, чує, відчуває і охоплює
людина, – прояви Діоніса. Він розлитий всюди. Запах
бійні і сонного ставка, крижані вітри і знесилююча спека, ніжні квіти і огидний
павук – в усьому укладено божественне. Розум не може змиритися з цим, він
засуджує і схвалює, сортує і вибирає. Але чого варті його судження, коли
«священне безумство Вакха», викликане п’янким танцем
під блакитним небом або вночі при світлі зірок і вогнів, примиряє з усім!
Зникає різниця між життям і смертю. Людина вже не відчуває себе відірваною від
Всесвіту, вони ототожнюються одне з одним і значить – з Діонісом
(7). Вакханки видають пронизливі крики, обіймають
гори божевільним сміхом. Вони втекли від звичного життя, відкинули людську їжу,
стали дикунками, тваринами. Все захоплює їх – і обійми першого зустрічного, і
дитинчата звірів, яких вони годують своїм молоком. О, як мені любо в галявинах, Коли я в шаленому бігу, Легкої дружини пустившись, В знемозі на землю паду, В священну небріду
одягнена. Я линула до фрігійських гір І звіра поживи жадала: За свіжою кровію
цапа Ганялася по схилах горбів. Та чу! Пролунало:
«О, Вакх, Евое!» Й струмує земля молоком, вином і нектаром
бджолиним (8). Немає смерті, немає Долі, мить відчувається
як вічність. Немає міста і його законів. Є тільки шалений вир, у якому
крутиться небо і земля, листя дерев і хмари, каміння і людське тіло. Оргії розтікалися по країні з силою
справжньої психічної епідемії. Але хоча в них дійсно було чимало хворобливого,
в основі своїй це явище мало дещо куди складніше, аніж простий масовий психоз
чи еротичну патологію. Як і в рухах середньовічних флаґеллантів, мусульманських дервішів і містичного
сектантства, тут ми бачимо спотворені прояви спраги за Божественним, яка є
незнищенною в людстві. І чим менше здатні ідеї століття вгамувати її, тим
сильнішим може бути вибух. Коли душа не знаходить чогось справді високого, її
пориви можуть приймати найстрахітливіші і
найпотворніші форми. Це ми бачимо і в нашу епоху, епоху
«сексуальної революції» і наркотиків. Демонічні сили, що криються в людині, легко
опановують нею, коли вона кидається у вир екзальтації. Захоплення буттям у
поклонників Діоніса нерідко виливалося в захоплення
кров’ю і хаосом. Бували випадки, коли жінки тягнули в ліс немовлят і там,
гасаючи по горах, рвали їх на шматки або кидали об каміння. В їх руках
з’являлася тоді надприродна сила. Один з героїв Евріпіда
малює таку картину вакханалії: Вони несуть повсюдне руйнування: Я бачив, як вони, дітей укравши, Їх на плечах несли, не підв’язавши, І до землі не падали малятка. Все, що хотіли, на руки вони Могли піднять: ні
мідь, ані залізо Їм тяжкістю не опирались (9). В іншому місці Евріпід
розповідає, як жінки напали на стадо і в одну мить залишили на його місці купи
розтерзаних трупів. Цих поглинуті божевіллям менад (від слова
«манія» – безумство) не раз зображували грецькі художники і скульптори. З
закинутими головами і блукаючим поглядом вони танцюють, стискаючи в руках змій,
які їх не жалять. Багато століть потому, в епоху Ренесансу,
коли прокинулася тяга до античного язичництва, темна діонісійської
стихія набрала образу того, що зараз називають «знахарством». Таємні ритуали
«відьом» були не чим іншим, як спробою знайти забуття в диких обрядах, чимось
подібних до вшанування Діоніса. * * * Поступово вакханалії перетворювалися на
серйозну суспільну загрозу. Але греки їх не заборонили, як це зробили римляни,
а прагнули упорядкувати і пом’якшити служіння Діонісу.
Легенда пов’язує це з ім’ям віщуна Мелампа, мудреця
із стародавнього Пилоса (10). Він повів планомірну
боротьбу проти вакхічних звірств: за його наказом загони сильних юнаків
змішувалися з натовпами оскаженілих жінок і, танцюючи разом з ними, поступово
захоплювали їх у відокремлені місця, де їх протвережували і заспокоювали за
допомогою виготовленого Мелампом зілля. Меламп, якщо він справді історична постать, жив,
ймовірно, ще до того, як діонісійство заполонило всю
Грецію. Він не заперечував священного характеру екстазу менад, і ті, хто потім
наслідували його приклад, лише намагалися оздоровити культ Діоніса,
очистивши його від дикості і збочень. Час оргій обмежили, і разом з ними ввели
більш спокійні і невинні свята Діоніса. Урочистості
ці супроводжувалися виставами, які лягли в основу грецької драми (11). Дике божество ввели в сім’ю Олімпійців. Його
оголосили сином самого Зевса. Склався міф, згідно з яким дружина громовержця
Гера, дізнавшись про те, що він полюбив дочку царя Кадму
Семелу, прийшла до суперниці і вмовила її, щоб та
попросила Зевса з’явитися в своєму справжньому вигляді. Необережний Зевс
послухався Семели, але один дотик вогняної істоти
перетворив її в жменю попелу. Тільки дитя, яке дозрівало у неї під серцем, було
збережено чарами Матері-Землі. І Зевс прийняв його в себе. Коли ж приспів йому строк, Рогоносного бога родив він, Із змій вінок йому дав, І з тої пори цієї дикою здобиччю Обвиває менада чоло (12). Новонародженого Діоніса
Зевс доручив німфам: Пишноволосі німфи вигодували немовля,
прийнявши До грудей своїх від владики-батька, і
любовно в
долинах Ніси його виховали. І, волею батька-Зевса, Ріс він у запашній печері, зарахований до
сонму
безсмертних. Після того, як виріс він, під богинь
піклуванням
вічних, Вдалину кинувся логами
лісовими Діоніс
оспіваний, Хмелем і лавром вінчаний. І гримів весь ліс
неосяжний (13). Усюди, де з’являвся молодий бог, його
супроводжували вибухи ентузіазму і оргії. Зростала його свита. Говорили, що
його коханою стала Аріадна – дочка критського царя Міноса, та сама, що
допомогла Тезею убити Мінотавра. Можливо, це вказує на критські корені культу Діоніса. В ієрархії Олімпійців Діоніс
був признаний богом вина і веселощів, а шанування його як бога родючості згодом
сплелося з культом Деметри (14). У Елевсині шанували його зображення. Але головною подією в
історії діонісизму стало його зближення з культом Аполона. Цим, як ми побачимо, було покладено основу для
докорінного переосмислення і перетворення релігії Вакха. * * * Оргіастична містика Діоніса
народилася з прагнення знайти в природі вічне життя і спасіння. Але врешті-решт
вона лише зводила людину до рівня тварини. Втім, і це не зовсім правильно.
Повного повернення до безсловесних для людини бути не може. Те, що природно для
звіра, у людей нерідко стає хворобою, божевіллям і збоченням. Їм не дано
безкарно зрікатися розуму, совісті, духу. Людині відкритий лише один природний
шлях – шлях до сходження. Спроба ж спуститися вниз, до суто природньої верстви
буття, несе лише ілюзорне звільнення, кидаючи слідом в каламутний хаос
біснування і розпаду. Однак досвід діонісійства
мав для Греції не тільки негативні наслідки. Він ясніше дав відчути людині її
двоїсту природу. Тільки-но загасало полум’я екстазу, на зміну захопленню
приходило нудотне почуття похмілля, гірка свідомість свого безсилля. Здавалося,
ніби на людину, яка певну мить відчула радість свободи, надягали ланцюги; вона
знову ставала в’язнем Долі, рабом Ананке –
Необхідності. Коли вакханалії замінили святами, цей контраст не зник. І саме
досвід злиття з Цілим і подальше падіння в пітьму безсилля був осмислений в
першому грецькому релігійному вченні – орфізмі. Примітки 1. Евріпід.
Вакханки, 18 сл. Пров. І. Анненського. 2. Див.: Вяч.
Іванов. Діоніс і прадіонісійство.
Баку, 1923. У цій фундаментальній праці автор намагається простежити зв’язок діонісизму з найбільш ранніми еллінськими, критськими і
східними культами. Найбільш ймовірно, що Діонісові
вакханалії сходять до первісної практики шаманізму
(див.: А. Мень. Магізм і Єдинобожність,
гл. 3) і ритуалів родючості (див.: М. Nilssоп. А History of Greek Religion,
р. 205- 206). 3. Вяч. Іванов.
Еллінська релігія страждаючого бога. – «Новий Шлях», 1904, № 3, с. 39. 4. Геродот, IV, 79; Павсаній.
Опис Еллади, 7, 8; Іліада, XVI. 5. Евріпід.
Вакханки, 75-77. 6. Евріпід.
Вакханки, 78-82. 7. Ервін Роде у
своїй класичній роботі про грецької релігії стверджує, що «перший зародок віри
в безсмертя був в культі Діоніса» (Е. Rohde. Psyche, 1910, b. II, s.
3). 8. Евріпід.
Вакханки, 135. 9. Там же, 752. 10. Див.: Ф. Зелінський. Історія античної
культури. М., 1915, с. 126. 11. Сам термін «трагедія» походить від слова
«трагос» (козел) і вказує на зв’язок театру з
виставами ряджених, які входили в Діонісові свята
(див.: Вяч. Іванов. Діоніс
і прадіонісійство, с. 214). 12. Евріпід.
Вакханки, 100. 13. Гомерівські гімни, XXVI, 3-6. 14. Ведучи своє походження від стародавнього
вмираючого божества, Діоніс тим самим був пов’язаний
з образом Деметри. І хоча міф називає його сином Семели, в той же час він вважається сином Землі (див.: Вяч. Іванов. Діоніс і прадіонісійство, с. 79). |
ч
|
 |
|