Янош Саноцький

Вислів λάθε βιῶσας за традицією приписується Епікуру, грецькому філософу, що жив в 341-270 році до РХ. В дослівному перекладі цей вислів означає – живе ховайся. Над цим висловом я б хотів поміркувати.

Щоб зрозуміти сенс цього вислову не обов’язково зглиблювати епікурейську філософію, можна спробувати підійти від способу життя, яке вів і пропагував філософ. Епікур заснував свою школу і навчав в саду свого дому, вів бесіди з учнями під час прогулянок поміж деревами. Сад був відгороджений від світу муром. Філософи могли насолоджуватись розмовами на метафізичні теми, роздумами про музику в такт в тиші і спокою, бо шум міста не доходив сюди і перед очима не миготіли люди яким завжди щось один від одного потрібно. А тут ніякі марноти повсякденного життя не заважали. Так можна було досягти стану атараксії – безтурботного, блаженного стану спокою, стану, яке за Епікуром є єдино нормальним людським станом, перебуваючи в якому макрокосм перетікає в душу і повстає для спокійного споглядання і насолоди. Духовна насолода є вищою ніж чуттєва, але й вона неможлива в нездоровому тілі.  Для того щоб так сталось треба бути освіченим, навченим, тренованим. І ще одна умова необхідна для атараксії – не впускати в себе суєту світу – звідси мур, що відгороджує, обмежене коло друзів та учнів, що розуміють одне одного. Така вища рафінованість людського життя можлива лише в укритті – тому живе (для того щоб бути щасливим) переховуйся - λάθε βιῶσας.

Така життєва позиція безумовно виключає активну  участь в публічному чи політичному житті. За це і був критикований Епікур вже невдовзі  Плутархом – грецьким філософом, що жив вже в часи Римської імперії. Патріотизм – одна з найважніших чеснот для нього. В трактаті під назвою «Чи добрим є вислів: живи непомітно?» він пише:»Але ж той, хто славить в моральних питаннях закон, суспільність і громаду, …для чого йому приховувати своє життя? Щоб ні для кого не бути виховним прикладом, нікого не спонукати до змагання в чеснотах? Подібно до того як світло робить нас не тільки один для одного помітним, але й корисним, так і популярність відомість надає чесноті не тільки славу, але й можливість проявити себе в ділі..». Плутарх переконаний в цьому і без будь якого сумніву з твердо і прямо формулює тезу – «Добре жити – значить жити суспільним тобто відкритим життям». Життя на площі, а не в укритті.

А ось ще один персонаж - поет, який спробував і одного і другого і зробив такий висновок (цитую в неперевершеному перекладі Андрія Содомори)

Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:

    Тихо, для себе живи, славних імен уникай.

Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:

    Саме звідтіль, пам'ятай, б'є блискавиці вогонь.

………

Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,

    Більше вітрило твоє - більша загроза біди.

 І далі  згадавши історію Ікара його злет та падіння поет повторює знайомий нам вислів

Вір мені: добре прожив, хто вмів ховатися добре,

    І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.

Це пише Овідій у своїх Скорботних Елегіях написаних по дорозі з Риму на вигнання в одну з колоній на Чорному морі, тобто з точки зору Риму в anusmundi ( по нашому – задуп’є). А однією з причин чому його вигнали було занадто інтенсивне товариське та суспільне життя. Життя в славі підтримується можновладцями, дуже легко зробити щось не так і попасти в опалу. Так і сталось з Овідієм. Аж тепер,пропливаючи через Босфор, він згадав Епікура і перефразував його вислів латинською - bene vixit, ben equilatuit в такій транскрипції вислів і залишився в культурі Європи виринаючи то в куртуазній поезії трубадурів або в сентименталізмі Франції XVIII століття.

Я далекий від того щоб пропагувати одну з цих способів буття. Гадаю, що вони рівноправні  та самодостатні. З часів Риму сформувалась регламентація життя громадянина поділ на vita privata та vita publica. Живемо і так і так просто акцент розставляємо різний.Нехай кожен вибирає свій і не пхається з пропагандою своїх вподобань та преференцій. Єдине що потрібно зауважити так це відповідність вибраної діяльності чи професії стилю життя. Дуже лапідарні приклади – якщо вибрав діяльність політика, то не сиди вдома, а якщо філософа- то не лізь на площу. Що це саме так – процитую Декарта, який в листі до Мерсенна обговорює певні тези свого Трактату і вказує на їх подібність з поглядами Галілея, саме тих які привели останнього на суд інквізиції і коштували йому стількох моральних та фізичних страждань. Декарт переконаний в істинності цих викладених в Трактаті аргументів, але він також розуміє, що саме тому доля Галілея може спіткати і його. І ось що він пише своєму другу Мерсенну: «Однак я не настільки закоханий в своє вчення, щоб відстоювати їх ціною таких привілегій (іронічний натяк на суд інквізиції), окрім цього жагуче бажання спокійного життя у відповідності до прийнятого мною на його початку девізу - bene vixit, bene qui latuit, спонукає мене радше радіти можливості позбутись страху». Іншими словами – щастя спокійного життя є цінністю вищою ніж абстрактна істина в умовиводах. Батько новітньої філософії людина нормальна і скоріше плюне на все своє вчення, і не полізе у вир боротьби задля доведення якимсь профанам, які є і будуть всюди і завжди, цінність своєї праці. Справа марна і небезпечна, а Декарт філософ, а не пророк.

А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,

    Син його йменням своїм води безкраї назвав?

Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,

    Хоч і ті крила в обох не від природи були.

ч
и
с
л
о

82

2015