Катерина Шинкаренко

Як і всі діти, колись Ігор бавивсь у війну, робив паперові човники й пускав на воду, любив слухати казки бабусі Олени, що вели його в дивосвіти, спонукали до недитячих міркувань. Чому, приміром, люди бувають добрі і злі? Куди біжать оці маленькі турківські річки? Що він робитиме, коли виросте, на радість усім?.. Чутливу душу ранив фальш, у ній зріла поезія, музика.

Так і розвивалися в хлопчини виняткові здібності. Та не лише вони допомогли закінчити десятирічку з золотою медаллю. Багато важила й вимогливість до себе, чуйність до інших. Ці риси особливо цінили шкільні наставники, а згодом – викладачі медінституту, воїни-інтернаціоналісти. Там, у далекому Афганістані, він був невтомний і безстрашний. Зрозуміло, в розквіті сил кожному хочеться жити. Але не про себе думав молодий хірург, і не про смерть.

На одну з бойових операцій біля пакистанського кордону взяв і аркуші паперу, олівець, щоб малювати. Хтось скаже: дивак! А Ігоря дуже приваблювали тутешні пейзажі. Солдати розсипалися по місцевості між ущелинами з рідкими чагарниками. Не встигли замаскуватись, як душмани відкрили вогонь. Стріляли з вигідних позицій, обладнаних на вершинах скель.

Кільце оточення звужувалось. Десь поруч Ігор почув стогін. Глянув у той бік. В пораненого почалася сильна стегнова кровотеча. Швидко перев’язав, зробив ін’єкцію. Неподалік вибухнула граната. Осколки врізалися хірургові в ноги. Впала над головою гілка, тією ж кулею зірвало кашкет. Очевидно, цілився душманський снайпер. Із гучномовця ламаною російською мовою доносився ультиматум – здаватись у полон.

Ігор Герич не відчував болю. Тому, може, що знав: іншого лікаря в групі нема. Шкода, звичайно, піти з життя у свої двадцять п’ять весен. Та якщо вже тут, то треба діяти. Глипнув на небо. Яке воно зараз над Україною, рідною домівкою? Невже оця війна забере в батьків єдину надію і опору на старості літ? Здавалось, вічність розчинена зараз в годинах.

Звідки не візьмись – наші вертольотчики! Розірвали кільце. Ігоря повідомили, що метрів за сто поранено офіцера. Підвівся. Незважаючи на свист куль і нестерпний біль, покульгав на допомогу…

Не лише цього разу доля поблажливо ставилась до нього. Ризикуючи собою, часто оперував, робив перев’язки в польових умовах, у госпіталі. Зрештою, вважає Ігор, рятувати людей – професійний обов’язок медика. І дивно йому слухати дифірамби на честь чуйного, знаючого лікаря. А як же без тої чистої людяності одягати білий халат?!

У вогненних буднях виникали такі ситуації, які описати непросто. Проте Ігор Герич ніколи не спасував, покоряючи всіх тими рисами характеру, які іменуватимуться мужністю, героїзмом у представленнях до нагородження орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу».

Багато розповідають і афганські фотографії. Ось він разом із учасниками львівського ансамблю «Ватра». Співала Оксана Білозір, а йому здавалося, ніби птахом летить до краю рідного, припадає до землі і вдихає аромати карпатських трав.

Живим, хоча й з пораненнями, повернувся після дворічної служби в Афганістані старший лейтенант Герич. Безмежно раділа мати, переживши стільки тривог. Помітив, що й батькові скроні щедро припорошив за ці роки сивий іній.

В шкільних творах Ігор не писав про свою мрію стати медиком. Носив її в собі.

– Можливо, від батьків до спадковості передався інтерес до цієї професії, – жартує тепер. – Вони ж лікарі...

У Львівському медичному інституті декотрі студенти приховували своє «провінційне» походження. Зовсім інакшим був турківчанин. З почуттям власної гідності вмів навіть у суперечках постояти за честь малого міста чи села. І своїми блискучими теоретичними знаннями не хизувався. Навпаки, скромно йшов і йшов у світ нового, набував практичною досвіду, чергуючи в лікарні. Згодом самостійно оперував, писав конкурсні наукові роботи. Отож нелегко дався вузівський диплом, ще й з відзнакою.

Починати трудову біографію Ігореві судилося поруч із батьком. Теплий, завжди світлий і щемливий спогад! А перший мирний для нього рік минув у колективі другого хірургічного відділення «швидкої допомоги» міста Львова. Недавнього воїна поважають колеги, з довірою зустрічають пацієнти. Він досі не звик до такої спокійної обстановки. Аж сняться друзі з військового госпіталю, коли добами не виходили з операційної, мовчки й гірко переносили свою безсилість над понівеченими війною юнацькими тілами.

… Відчергувавши добу, мій співбесідник виглядав утомлено. Міг з притаманною йому чемністю уникнути надоїдливих розпитувань. Міг, та в спілкуванні відчувалася вроджена делікатність, тактовність. Вражали його пізнання в мистецтві, літературі, філософії. Видно, світ захоплень у нього різноманітний.

Можна йому тепер жити безпроблемно, не мучитися вивченням ще однієї з іноземних мов. Але ж душею відчув, зрозумів, що працювати над собою, щедро ділитися з людьми своїми знаннями і добротою – це необхідність.

Не мало в Ігора Герича знайомих. І все ж деколи тяжіє самотність. Бере в такі години книги англійською мовою. Читає Байрона, Шекспіра, неперекладену медичну літературу. Або слухає музику, пише листи, пригадує товариша, який уже ніколи не прийде…

У життєву дорогу ігор пішов упевнено, пішов шукачем і творцем. І взяв з собою гарячу любов до людей, до рідної землі, де були першими і радість, і печаль, де починалось його самоутвердження.

Розмовляла Катерина Шинкаренко

21 лютого 1989 р.

ч
и
с
л
о

82

2015