Мар’яна Служинська

Кину горобцям пшона

Відчиню котам кватирку

То не я така сумна

То ота зелена зірка

 Ці поетичні рядки Ірини Жиленко, ми, четверо студенток  ІІІ-ого курсу, ніжно наспівували або нестямно голосно верещали, лежачи на провислих сіткових матрацах колгоспного гуртожитку. В нашої подруги Оленки з’явився хлопець: дорослий, лікар, хірург, загадковий незнайомець,  дуже романтичний, грає на гітарі і пише музику. Власне пісеньку, на придуману Ігорем мелодію,  ми співали без упину. З його легкої руки, саме вона стала  символом нашої безтурботної  студентської молодості, милим спогадом про незабутні веселі миттєвості минулого.

Впродовж тривалого часу постать Ігоря була оточена ореолом таємничості.  Завжди багато працював, був дуже заклопотаним, не мав часу на відпочинок і розваги. Після повернення з Афганістану став мовчазним, неначе стерп та занімів під тягарем пережитого. Ніколи нічого не розповідав.

Лише одного разу  заговорив. Ми піднімались на Говерлу.  Захоплювались красою наших  Карпат. І раптом, зовсім несподівано,  Ігор почав розповідати  про Афганістан. Спочатку про скупу природу афганських ландшафтів, голі, позбавлені рослинності хребти, сипучі каміння, виючі пронизливі вітри. Потім про війну,  про поранених,  про  роботу хірурга, про те, як  всього вчився сам, як ночами читав про  техніку операцій  в  підручниках з хірургії,  про сумніви у своїй професійній спроможності, про відповідальність перед пацієнтами, про  вороже оточення, в яке він потрапив разом з загоном,  про своє поранення про постійну втому, нелюдське емоційне навантаження. Я слухала затамувавши подих, розуміючи винятковість цієї миті. 

Зненацька до нас підбігли наші діти. Розмова перервалася. Момент відвертості  був втрачений, і, як виявилося, – назавжди. Розповідей про Афганістан  від нього більше ніколи не чула.

Коли наші діти підростали, ми інколи  разом подорожували: їздили  в Почаївський монастир,  на озеро Синевир, мандрували  Закарпаттям.  З Ігорем було цікаво і весело. Куди б ми не приїздили,  він завжди про все знав: коли збудовано монастир, ким засноване місто, від кого оборонялося  місцеве населення, звідки бере початок ріка,  які унікальні та рідкісні дерева ростуть у заповіднику.  Широта його зацікавлень,  всебічна ерудованість, унікальна пам’ять, бажання пізнання нового -  вражали. Здавалося неможливим, що все це  поєднується в одній  людині.

Скромний, розумний, працьовитий,  ви-сокопрофесійний, відповідальний, не-втомний,  виважений, надійний, вірний, щирий,  талановитий, веселий, турботливий, безстрашний, завжди готовий прийти на допомо-гу.   Це все про нього.

Недільного літнього вечора від нашої спільної подруги я отримала  дуже коротку SMS-ку: «Помер Ігор Герич». Ці слова - немов сильний удар у груди.  Світ захитався. Було важко вдихнути, неможливо видихнути. Я дивились на екран телефону і старалась зрозуміти прочитане, і як риба, позбавлена води, хапала  повітря.

Минув рік… І досі при згадці про те що сталося, від усвідомлення незворотності та глибини втрати у мене перехоплює дихання  …

Надто передчасно і несподівано його не стало.

ч
и
с
л
о

82

2015