Ігор Стояновський

«Ὄμνυμι Ἀπόλλωνα ἰητρὸν, καὶ Ἀσκληπιὸν, καὶ Ὑγείαν, καὶ Πανάκειαν, καὶ θεοὺς πάντας τε καὶ πάσας, ἵστορας ποιεύμενος, ἐπιτελέα ποιήσειν κατὰ δύναμιν καὶ κρίσιν ἐμὴν ὅρκον τόνδε καὶ ξυγγραφὴν τήνδε. Ἡγήσασθαι μὲν τὸν διδάξαντά με τὴν τέχνην ταύτην ἴσα γενέτῃσιν ἐμοῖσι, καὶ βίου κοινώσασθαι, καὶ χρεῶν χρηίζοντι μετάδοσιν ποιήσασθαι, καὶ γένος τὸ ἐξ ωὐτέου ἀδελφοῖς ἴσον ἐπικρινέειν ἄῤῥεσι, καὶ διδάξειν τὴν τέχνην ταύτην, ἢν χρηίζωσι μανθάνειν, ἄνευ μισθοῦ καὶ ξυγγραφῆς, παραγγελίης τε καὶ ἀκροήσιος καὶ τῆς λοιπῆς ἁπάσης μαθήσιος μετάδοσιν ποιήσασθαι υἱοῖσί τε ἐμοῖσι, καὶ τοῖσι τοῦ ἐμὲ διδάξαντος, καὶ μαθηταῖσι συγγεγραμμένοισί τε καὶ ὡρκισμένοις νόμῳ ἰητρικῷ, ἄλλῳ δὲ οὐδενί. Διαιτήμασί τε χρήσομαι ἐπ' ὠφελείῃ καμνόντων κατὰ δύναμιν καὶ κρίσιν ἐμὴν, ἐπὶ δηλήσει δὲ καὶ ἀδικίῃ εἴρξειν. Οὐ δώσω δὲ οὐδὲ φάρμακον οὐδενὶ αἰτηθεὶς θανάσιμον, οὐδὲ ὑφηγήσομαι ξυμβουλίην τοιήνδε. Ὁμοίως δὲ οὐδὲ γυναικὶ πεσσὸν φθόριον δώσω. Ἁγνῶς δὲ καὶ ὁσίως διατηρήσω βίον τὸν ἐμὸν καὶ τέχνην τὴν ἐμήν. Οὐ τεμέω δὲ οὐδὲ μὴν λιθιῶντας, ἐκχωρήσω δὲ ἐργάτῃσιν ἀνδράσι πρήξιος τῆσδε. Ἐς οἰκίας δὲ ὁκόσας ἂν ἐσίω, ἐσελεύσομαι ἐπ' ὠφελείῃ καμνόντων, ἐκτὸς ἐὼν πάσης ἀδικίης ἑκουσίης καὶ φθορίης, τῆς τε ἄλλης καὶ ἀφροδισίων ἔργων ἐπί τε γυναικείων σωμάτων καὶ ἀνδρῴων, ἐλευθέρων τε καὶ δούλων. Ἃ δ' ἂν ἐν θεραπείῃ ἢ ἴδω, ἢ ἀκούσω, ἢ καὶ ἄνευ θεραπηίης κατὰ βίον ἀνθρώπων, ἃ μὴ χρή ποτε ἐκλαλέεσθαι ἔξω, σιγήσομαι, ἄῤῥητα ἡγεύμενος εἶναι τὰ τοιαῦτα. Ὅρκον μὲν οὖν μοι τόνδε ἐπιτελέα ποιέοντι, καὶ μὴ ξυγχέοντι, εἴη ἐπαύρασθαι καὶ βίου καὶ τέχνης δοξαζομένῳ παρὰ πᾶσιν ἀνθρώποις ἐς τὸν αἰεὶ χρόνον. παραβαίνοντι δὲ καὶ ἐπιορκοῦντι, τἀναντία τουτέων»

Присяга Гіпократа

Спогади про Вчителя

Мабуть у жодній професії стосунки вчителя й учня вже не мають такого вінця утаємниченості й посвяти, як у лікарського фаху. Ще задовго до часів Гіпократа священні знання передавалися як велика таїна від вчителя до учня і цим накладали почесний обов’язок «Цінувати нарівні зі своїми батьками того, хто навчив лікарської умілості; … Його нащадків вважати своїми братами, а вмілість, якою вони захочуть оволодіти, передавати їм безкорисливо і без письмової домовленості; Знаннями, усними повчаннями, правилами, інструментами та всім іншим, що передбачено навчанням, ділитися зі своїми синами, синами мого Вчителя та учнями, пов'язаними зобов'язаннями і клятвою, даною за законами лікарської професії…» ( Цитата з Присяги Гіпократа").

При спогаді світлого образу Вчителя мене одразу переповнюють хвилювання й на очі навертаються сльози. Це емоції, які є виявом любові, і яскравим сплеском усвідомлення ким є Вчитель у моєму житті.

Ще задовго до особистого знайомства, він став для мене легендою. У моїй свідомості першокурсника слово «хірург» асоціювалося лише із «хірургом Ігорем Геричом», якого ще жодного разу не бачив, але про добрі звершення якого так багато чув від родини Кебузів.

Перше знайомство тривало декілька хвилин, але запам’яталося назавжди. Нашу групу студентів третьокурсників запровадили «на купол» – спеціальне приміщення над операційною, звідки через скло можна було оглядати хірургічне втручання. Наприкінці заняття непомітно зайшов молодий лікар невеликого зросту й разом із нами став спостерігати за ходом операції. Оперували троє кремезних хірургів через плечі яких з приміщення куполу студенти мало що могли побачити, а тим більше зрозуміти.

"Шановні колеги, чи Вам зрозуміло, що діється в операційній ?" – запитав лікар дуже спокійним і впевненим голосом. Не дочекавшись відповіді, уточнив запитання: "У вас складається враження, що ви бачите оркестр, але не чуєте музику?" – пожартував він. «Я поясню. Це операція з приводу пухлини щитоподібної залози, яку здійснює наш завідувач кафедри, професор Дмитро Арсенович Макар. Зараз відбувається футлярно-фасціальне висічення лімфовузлів і клітковини. Вам мабуть вже відоме ім’я Теодор Кохер?» – лікар оглянув групу, зупинив свій погляд на мені й запитав «Колего, хто такий Кохер?». У цей момент я помічаю на халаті лікаря надпис «Ігор Герич, асистент кафедри загальної хірургії» і від хвилювання, відповідаю щось про запровадження методів асептики і відкриття «палички Коха». Терпеливо вислухавши, ніби не помічаючи моєї помилки, доктор Герич продовжив: «Теодор Кохер — швейцарський хірург, лауреат Нобелівської премії за роботи в царині фізіології, патології і хірургії щитоподібної залози. Саме він запропонував принцип операції, яку ви зараз спостерігаєте. Для того щоб розуміти що відбувається в операційній, потрібно знати теорію». І ще раз глянувши на мене, вийшов. Від стиду я готовий був згоріти. Як я міг переплутати Кохера і Коха? І як я тепер зможу показатися на очі людині, в якого хотів вчитися хірургії?

Це був мені перший урок Вчителя, який змусив цього ж дня піти у бібліотеку і почати поглиблено працювати над собою. Вчитель ніколи не сварив, навіть голосу не підвищував. Натомість говорив тихо і спокійно, і це проймало набагато більше. Найгірше було відчувати перед ним сором. І цього намагалися уникати усі його учні. Професор Герич любив часто повторювати старе бойківське побажання «щоб через рік ми могли подивитися один одному в очі».

Берегти кожну хвилину і раціонально планувати свій час – це риси Ігора Дионізовича, які досі викликають у мене найбільше захоплення. Його нотатник щоденно був списаний такою кількістю пунктів, з якою багатьом і за тиждень не справитися. Попри те, Вчитель щоденно знаходив можливість по декілька разів зателефонувати батькам, дружині, дітям. Ми, його учні, розуміли що на нас він тратить свій дорогоцінний час, який би міг витратити із більшою користю або провести у колі сім’ї. Проте, Ігор Дионізович, завжди із великою посвятою ставився до учнів і близьких друзів, терпеливо вислуховував наші проблеми, а потім спокійно пояснював своє бачення. Дуже часто жартував, що «він відповідальний за тих, кого приручив».

Його очі й серце завжди були щирі і відкриті для оточуючих. У повсякчас привітному погляді горіла іскра впевненості й оптимізму. "Не журися, все буде добре" – часто повторював Вчитель і після цих слів усім ставало спокійно на душі. Не тільки молоді учні, але й старші колеги приходили до нього, щоб почути "Все буде добре!", й неначе спраглі пустельники знаходили у ньому цілюще джерело віри й натхнення.

Незабутній спокійний тембр голосу Вчителя, вмить оговтував аудиторію і заставляв прислухатися. Жодного разу на його лекціях не бачив, щоб студенти були неуважні або відволікалися на сторонні речі, навпаки, ще тривалий час після лекції затримували Ігора Дионізовича й задавали додаткові запитання – так вмів він збуджувати в учнів бажання пізнавати невідоме, яке він завжди порівнював із сонцем на обрії. "Чим ближче ти до нього намагаєшся підійти, тим воно стає більшим і незбагненним" – одного разу поетично порівняв процес наукового пізнання професор.  Підписуючи мені автограф до однієї зі своїх книжок, він написав "... з глибокою симпатією і побажанням пам’ятати про те, що завжди десь за обрієм ходять слони (птахи, леопарди і т.д.) до яких варто намагатися дійти..."

Учитель вмів заохочувати. Після однієї з наукових конференцій, відбулося відвідування садиби Івана Франка у Нагуєвичах. Проходячи із екскурсією професор Герич привернув мою увагу до понад 50 томів праць виставлених у експозиції великого Каменяра. «Бачиш, що може дух, що тіло рве до бою!», і пошепки жартома добавив: «невже ти після побаченого не зможеш дописати п’ятдесят сторінок дисертації?».

Професор Герич любив повторювати, що вчитель – не той хто вчить, а той у кого вчаться. І вчив власним прикладом. При цьому, завжди дозволяв залишатися самим собою, дуже поважав особистість і любив почути власну думку кожного.

Коли у нього питали якоїсь поради, він намагався не давати готової відповіді, а розмовляючи із співрозмовником, у дуже делікатний спосіб підводив його до прийняття самостійного рішення. Розуміючи велику психологічну залежність учнів від нього, Ігор Дионізович повсякчас закликав нас ставати самостійними і самодостатніми, у кожному він бачив великий потенціал.

Символізмом наповнена одна із світлин, зроблених у центрі Кракова. Прогулюючись після конференції, у якій взяла участь велика кількість хірургів з України, львівська делегація підійшла до вежі, біля якої продавали корм для птахів. Професор купив жменю і ще не встиг розкрити її, як навколо нього злетілася зграя голубів, із задоволенням споживаючи зерна.

Вдивляючись у світлину, у цих птахах часом бачу себе й багатьох інших, які з рук Вчителя з вдячністю споживають зерна його мудрих порад.

Для мене зв’язок із Вчителем не завершився. Процес навчання і спілкування перейшов на інший рівень і триває щоденно. 

Із вічною вдячністю і безмежною любов’ю,

Ігор Стояновський,

учень

ч
и
с
л
о

82

2015