Тарас Возняк

«Все, що ми бачимо наяву, - смерть; все, що у сні, - сон; все, що після смерті - життя»

Геракліт з Ефесу,  21 DK

«Vinde xente escura do cume e do val
antes que ise río o leve pro mar!»

«Ви, темні люди, - в дорогу,

доки в море його не віднесла ріка»

Federico García Lorca, Федеріко Гарсія Лорка

Seis poemas gallegos, Шість віршів галісійською

Noiturnio do adoescente morto, Ноктюрн маленького потопельника

Дорога, як і ріка, провадить від місця до місця. Кого провадить? Людину, звичайно. Немає дороги, яка не була б дорогою для людини. Однак дорога, на відміну від ріки, не є втіленням неминучості і невідворотності. Я можу вибирати свій шлях. Він не збиває мене з ніг, не зносить своєю рвучкою течією.

Дорогу чи стежку проторила людина чи звірина. Дорога може повернути туди, куди захотілося людині чи звірині. Хоча, звичайно, враховуючи характер рельєфу – у погодженні із скелями та ріками, які укладають дорогу у русло можливого.

Дорога може провадити угору, до ґражд та полонин, але може й петляти горами та долами. У Карпатах дорога зазвичай є посестрою ріки – плететься поруч з нею гірською долиною до горішніх сіл та хат. Раз-по-раз вона перетинає річку, сплітається з нею у затійливу косицю. Проте насамкінець відважно покидає свою посестру і пнеться д’горі.

Дорога, стежка служать людині, а не горньому чи долішньому, як ріка. Дорога – це при-ручена нею вервечка місць, о-своєна людиною череда теренів. Коли людина знає, що тут є стежка чи дорога, то тим самим вона розуміє, що вона може туди ступити. Дорога - це о-своєне і при-ручене. Дорога – це о-люднена просіка в лісі. Коли людина знає і осягає, що кудись дороги нема, то це означає, що якесь місце не допускає її до себе. Дорога – це до-пуск і від-кривання. Дорога в-пускає людину в місця і показує їх людині. Можна гадати, що передумовою цього до-пущення і показування є те, що вони, ці місця, вже були, якщо не нею, цією конкретною людиною, то кимось іншим, від-криті. Тому дорога – це вервиця до-ступного, яке показується подорожньому, коли він долає шлях.

Суттю дороги є від-кривання місць для людини, о-своєння цих місць людиною, яке відбувається у формі показування їх людині. Варто замислитися над цим показуванням. Це не тільки демонстрація. Демонстрація місця відбувається вже у акті від-кривання. Показування має в собі дуже людський компонент називання як означування місця. Людині по-казують місце – від «казати», «називати». Від-кривши і о-своївши місце, людина обов’язково його якось о-значує для себе, якось називає – «за тим закрутом дороги» чи «коло тієї скелі». Маркує як для себе, так і для інших, кому може потім розказати про це місце. Тому дорога творить семантичне поле. Вона є ним.

Зазвичай дорога веде від одного людського поселення до іншого, від одного людського житла до іншого. Але інколи вона веде і у поле чи до просіки. Разом з тим, окрім звичних лісових чи польових доріг, є і дороги метафізичні, дороги особливі, які не ведуть ні до людського помешкання, ні до колиби лісорубів – ці дороги ведуть до вершин чи урвищ. Годі шукати прагматичного пояснення, навіщо вони людині. Але немає гірської вершини, до якої людина не проклала якщо не дороги, то стежки. А знаючи, чим є вершини, можна сміливо стверджувати, що дороги ведуть не лише д’горі, але й до чогось, що є поза компетенцією світу та людини.

Як і ріка, дорога може мати безліч розгалужень. Однак, якщо у ріки вони одно-спрямовані, течуть тільки долі, то дорогою та її розгалуженнями можна мандрувати куди завгодно. Можна повернути назад, можна звернути в бік, і, зрештою, можна зупинитися – задомовитися в якійсь місцині чи селі і прожити там все життя. Так було для більшості людей ще зовсім недавно, коли все життя вони проводили у своєму загумінку так і не побувавши ніколи у сусідньому селі, не те що у самій Коломиї.

Якщо сила ріки динамічна, то сила дороги статична. Дорога на своїй спині майже не відчуває ваги чималих вантажівок. Її зусилля непомітні. Тоді як ріка несе повалені дерева та зрубаний ліс дуже спектакулярно.

Дорога, на відміну від ріки, творіння людини, рукотворна, а, отже, приручена. І як приручена, вона повинна служити людині і служить їй. Тоді як ріка, радше не приручена, ріка зазвичай – дика. Дорога, як людське творіння, не може збунтуватися. Тоді як ріка постійно бунтує. І жодні іригаційні заходи тут не допоможуть. Ріка може миттєво набухнути, вийти з берегів. Її неприборкана дика стихія для людини страшна. Хоча, звичайно, ріку можна частково, як ми гадаємо, приручити, укласти у протиповеневі дамби, навіть зробити шляхом для барж на кораблів, інструментом для сплаву лісу. Але від ріки завжди слід очікувати бунту. Рано чи пізно вона все одно збунтується. Питання тільки – коли це станеться

Дорога, як людське творіння, зобов’язана нами кудись провадити. Як правило туди, куди, як ми гадаємо, нам потрібно. Не може бути дороги, яка нікуди не веде. Така дорога не має сенсу. Тому суть дороги у тому, що вона нас, принаймні когось з нас, кудись провадить, зобов’язана кудись провадити.

Тоді як ріка нікуди провадити не повинна. Ріка - це стихія вільна.

А дорога чи стежки - це інструмент, яким послуговується людина.

Дорога про-кладена. І, як інструмент, вона по-кладиста. На неї можна покластися. Дорозі можна довіритися. Що ми зазвичай, навіть не задумуючись, робимо просто прямуючи нею туди чи деінде. Ми ж не перевіряємо її щомиті, чи правильно вона нас веде. Ми довіряємо свою долю її дружній опіці. Якщо й трапляються проблеми, коли людина збочить з потрібної їй дороги, то причиною цього є не дорога, а сама людина. Дорога опікується людиною, яка нею кудись прямує. Тому опіка теж є суттю дороги.

Натомість ріка не дружня до людини. Вона живе своїм життям, життям під дощами, життям між врьхом і долом. Ріка не опікає людину. У кращому випадку вона її терпить, як от тоді, коли лежиш побіч неї на сонці.

Дорога – це при-ручений терен, це дружній собака, що супроводжує людину у її мандрах життєвими шляхами.

Початок дороги полягає у її про-кладенні. Тоді як початок ріки полягає у її витоці, джерелі, льодовику чи дощі. Ріка – дитя дощу, джерела та дощів, тоді як дорога – дитя людини. Тому дорога – це культура і цивілізація – і як о-значуюча місця, і як семантичне поле. Навіть тоді, коли це вузенька стежина, що прокладена не то людьми, не то звіриною, десь високо в горах. Тоді як ріка – це природа, а часом і загрозлива стихія.

Коли ми піднімаємося д’горі – спершу дорогою, потім гірською стежкою, – або ж простуємо лісовою дорогою, то перед нами одне за одним постають все нові і нові місця. Вони в-пускають нас у себе. Ми ведемо з ними неспішну розмову. Іноді опираємося тому, що про-мовляє місцина побіч дороги, а інколи, навпаки, вступаємо з нею у дивний глибинний зв’язок, чи просто злегка дискутуємо. Але, здається, ніколи цей майже не зауважуваний нами діалог між нами і місцями, які в-пускають нас у себе, не припиняється. Ми по-суті постійно розмовляємо з цими по-казаними, о-значеними місцями. Вони щось про-мовляють нам, і ми від-повідаємо на їхнє шемрання.

Дорога приводить нас до місць, відкриває для нас місця, і тим самим оповідає нам довгу, якщо не безкінечну історію. Тому дорога – це оповідь.

Дорога як життєвий шлях – це довга оповідь, довга зміна місць, довгий діалог людини і овиду, людини і терену, що триває все її життя. І провадить він до одного і того ж – «Все, що ми бачимо наяву, - смерть; все, що у сні, - сон; все, що після смерті - життя».

Як оповідь і дискусія, дорога розвиває діалогічну тему ріки. Хоча ріка мало пов’язана власне з людиною – це якщо і вона не стає дорогою, дорогою на воді. Як ми вже зауважили ріка – це, радше, сув’язь горішнього та долішнього. Тоді як дорога є творінням людини чи творінням звірини. Дорога – це від-кривання для людини. Дорога – це о-сягнення як о-смислення – бо вона не лише демонструє, але саме по-казує – оповідає. Йдучи шляхом, ми о-смислюєм (надаємо смислу, сенсу) тому, що нам від-кривається. Як ми це робимо? Ми одягаємо від-крите і о-сягнене в слова. О-писуєм і о-словлюєм свою подорож. Пишем пейзажі, мемуари, складаємо оповіді.

А тому дорога є матір’ю любомудрія – філософії. Так само, як вона є й матір’ю кожного осягнення. І не даремно одна з перших філософських шкіл звалася Школою перипатетиків – Школою тих, хто прогулюється (від περιπατέω – прогулюватись – це давньогрецька філософська школа послідовників Аристотеля, що проіснувала до ІІІ століття нашої ери). Ті, що о-сягали істину під проводом Аристотеля неначе займалися не такою вже й важливою працею – просто прогулювалися з учителем. Але при цьому відкривали істину як со-крите. Те со-крите, на яке у свій своїх пізніх міркуваннях вказував Гайдеґґер. І, знову ж, не даремно аж три книги Мартіна Гайдеґґера пов’язані саме з дорогою – «Лісові дороги» (Holzwege, 1950) та «Розмови на польовій дорозі» (Feldweg-Gespraeche, 1995), «Знаки на дорозі» (Wegmarken, 1967).

Продовжуючи порівнювати такі близькі між собою посестри - дорогу та ріку - можемо завершити метафоричний ряд в такий спосіб: Ріка збігає вниз від врьхів, божих блискавиць долі. Тоді як дорога, справжня дорога, завжди спинається і провадить до божих блискавиць д’горі.

Родос, 10 жовтня 2010

ч
и
с
л
о

82

2015