Володимир Зуб

На стіні у робочому кабінеті начальника управління охорони здоров’я ЛМР Володимира Зуба висить фото Ігоря Дионізійовича. Напроти вікна. Прикріплене так, щоб у будь-який момент пан Володимир міг подивитись на свого Вчителя і порадитись з ним у важких професійних чи особистих обставинах, як робив це завжди за його життя. Адже, коли втрачаєш брата за духом, хочеться, щоб його підтримка була присутня хоча б через доброзичливу посмішку на портреті. Що розказати про нього? Яким показати того, хто просто був дорогою серцю Людиною? Володимир Іванович згадує, прокручує в думках минуле, підбирає слова…

«В житті він був дуже простий, не вибагливий, без гонору – завжди говорив на рівні співрозмовника: чи то з лікарем, чи з санітаркою, чи з вчителькою, чи з двірником. Це був мій най-най-най… найвірніший, найдорожчий, найближчий друг, товариш і Вчитель. З ним єдиним я міг поділитись всіма переживаннями, сумнівами, проблемами чи по життю, чи просто по роботі. Є речі, які я навіть дружині не говорив. У нас було така кодова фраза: «треба посовєтоваца». І він розумів після цих слів у телефонну трубку, що мусимо зустрітись. Завжди вислуховував і знаходив добру пораду. Я не все дослуховувався, але обдумував його позицію, яка в результаті виявлялась правильною. Нам не треба було для обіду дорогих ресторанів: могли купити булочку десь в кіоску і цього вистачало, а якщо вже йшли кудись поговорити, то мені, як людині, що довго жила в гуртожитку, були потрібні лише пельмені і яєчня, а йому – одна канапка з м’ясом і одна з сиром…

Ми познайомились у 1988-му році, коли я був студентом 3-го курсу, а Ігор Дионізійович аспірантом кафедри загальної хірургії в лікарні швидкої допомоги на Топольній. Чомусь він мене одразу «виділив»: весь час критикував та сварив і я постійно відчував себе у нього «під пресом». Наприклад, одного разу в мене порвались штани і я в ординаторській кетгутом їх зашивав, а хлопці-інтерни грали в карти. Прийшов Герич, всіх порозганяв, а я куди в трусах побіжу? То він почав кричати на мене, що я на роботі займаюсь не тим, чим треба. І це було повністю серйозно. Можливо, це і мало вплив на мене – тоді сформувалось дуже відповідальне ставлення до чергування, до роботи. Коли всі курили в ординаторській – Ігор Дионізійович мені заборонив там курити, бо я був студентом. Але не зважаючи на все, якщо звернутись до нього з якимось питанням робочим і просити допомоги – він завжди дуже щиро пояснював всі ситуації.

Потім я вступив у клінічну ординатуру і ми разом працювали над лікуванням хірургічної інфекції у наркоманів. А це був період, коли їх ставало все більше. Якраз тоді з’явились такі люди, які вживали багато наркотиків і кололись не стерильними шприцами – у них були гнійники і їх ніхто не хотів лікувати, а Ігор Дионізійович нікому не відмовив у допомозі, не уникав роботи з бідними, з соціально незахищеними. Я теж долучився до цього і так ми вийшли на наші дисертації: він писав докторську, я йому допомагав і ця допомога вилилася у те, що я почав писати кандидатську, а Герича призначили моїм науковим керівником. Я був першим його учнем, але потім він казав, що я його «найліпший проект». Він же був Вчителем саме з великої букви.

Коли Ігоря Дионізійовича призначили керівником моєї кандидатської дисертації – почалась дуже серйозна робота. Він був надзвичайно вимогливим до себе, а ще більше до тих з ким працював. Якщо ти працюєш з пацієнтом, то повинен робити все як книжка пише і ще більше. Якщо ти пишеш статтю, то жодної помилки чи не зрозумілої фрази не має бути. Коли я всю ніч писав щось і приносив матеріал – він правив, креслив, переписував і я розумів, що все написане – нікчемне. Попри те Ігор завжди вислуховував мою думку і ніколи не настоював докорінно на своїй. Але він так подавав свої ідеї, ми їх так обговорювали, дискутували і розвивали, що мені тоді здавалось, ніби то моя ідея. Ігор Дионізійович був дуже делікатний і надзвичайно чесний: і по життю, і в науці. Міг же сказати, навіть, якщо щось не так: «Хай буде, залиш». Але не робив цього. Він казав, якщо ти дійшов до певного рівня, то совість просто не дозволить опуститися нижче цього – планку треба навпаки піднімати все вище і вище. Якщо ти чогось досяг – то вже по життю не будеш робити гірше. Отак п’ять років день за днем, місць за місяцем ми працювали над дисертацією. Все, що я зараз знаю – це він мене навчив: навчив працювати з науковою літературою, виокремлювати важливе, формулювати думки, аналізувати і синтезувати інформацію для прийняття рішення і висновків, прогнозувати захворюваність, бути на крок попереду. Були важкі моменти, коли я не займався дисертацією, тоді він казав, що відмовиться, від мене, якщо я не працюватиму щодня. Потім студенти самі до нього тягнулись і дуже любили його заняття – він вмів зацікавити матеріалом і викладом. Але в групі Герича залишались тільки ті, хто справді мав талант до медицини – инші йшли самі, хоч він нікого і не виганяв.

Я зрозумів ще тоді, що він вимогливий, та в той же час він і віддавав. Колись я попросився помитися на операцію – нічого там не робив, просто відстояв дві години і дивився – за це мені дозволили вперше накласти два шви на шкіру – це була як своєрідна похвала за витривалість.

В той час я жив у гуртожитку на одну стипендію, а всі друзі говорили, що за дисертацію треба платити від двох до п’яти тисяч доларів. Я знав, що Ігор Дионізійович мені не збреше і вирішив спитати його прямо – що і до чого, бо не те що таких захмарних грошей – коштів у мене взагалі не було. Тоді прийшов до нього і сказав, що якщо справді треба стільки платити, то навіть братись за це не буду. На що Герич мені відповів: «Якщо напишеш чесну дисертацію, то нікому нічого платити не доведеться! Вибір лише за тобою: чесно, не зі стелі, не шиту білими нитками роботу робимо – я допомагаю. Якщо «ліву» і за гроші – то без мене». Грошей у мене не було, тому довелось багато, довго і важко працювати. Ігорю тоді було 33 роки і він багато заставляв мене робити так, як до цього ніхто не робив: висувати якісь гіпотези, писати читабельно для всіх але науково… Оцією дисертацією він доказав мені, що навіть в нашій корумпованій країні (а це був початок буремних дев’яностих) можна все робити чесно. П’ять років тяжкої праці зі словами «починай з себе» – привели до результату, коли перед захистом дисертації ні в мого опонента – професора Михайло Ляпіса з Тернополя, ні в його доцентів, які читали роботу – не виникло жодних зауважень! Це той шлях, який він доказав мені, а тепер я намагаюсь доказати иншим. Можна робити правильні і чесні речі в корумпованій країні. Адже тут не хтось винен – варто почати з себе: чесно працювати і вимагати того від своїх підлеглих – тоді країна буде кращою. І ця особистісна стійкість була у нього завжди, що у ті важкі 90-ті, що у наші дні, під час революції. Він говорив, що вигнати Януковича не штука – штука після цього не гадити в себе в під’їзді, не красти в держави, не плювати під ноги – нам потрібно щось змінити, дотримуватись ідеалів Майдану. Саме таким він і був.

Насправді – це було дуже важко у нашому суспільстві, але він знаходив можливості тримати свою позицію, не поступатись принципами, але проблему вирішувати – завжди знаходив слова, спосіб, поведінку, міміку, щоб дійти консенсусу і нікого не образити. Це був дуже скромний візуально і поведінково чоловік. Але, дивлячись на нього, спілкуючись з ним – відчувалась якась неймовірна сила. Сила впливу на людей, сила інтелекту, впевненість. Згодом я довідався, що він був на Афганській війні, пройшов дуже важкий шлях. Він про це мало розказував, але навики, вміння надання допомоги, які він освоїв там, житейський досвід, переживання – це його сильно загартувалась. То була людина-глиба, що і руками може працювати, і інтелектуально він був сильнішим за инших – знав такі речі, які не знали на той час ні доценти, ні професори.

Про війну Ігор розказував мало. Одного разу лише, коли я вітав його з днем народження, він затримався, бо зустрів хлопців, з якими воював. Тоді я розумів, що Ігор пережив там дуже гострі моменти: помагав афганським дітям, оперував місцевих всіх, хто цього потребував. Там дехто дозволяв собі варварське ставлення до дітей афганців, а він їх захищав – доходило до сварок з командуванням.

Але про це Ігор не згадував. Він про свої проблеми нікому не розказував, швидше звертався з проблемами инших – щоб комусь посприяти, помогти. А для себе чи сім’ї ніколи нічого не просив. Цього я йому не можу пробачити. Адже він міг би пройти обстеження, сказати про свої болячки, перевіритись. Але ж ні – він завжди казав, що все добре. Навіть тоді, коли його не стало – ніхто не знав, що Ігорю настільки погано. Він приліг на диван і просив нікого не турбувати. Дружина кудись поїхала, син був на чергуванні, дочка готувалась до іспитів у сусідній кімнаті. Він не хотів нікому розказувати наскільки йому погано – просив не дзвонити навіть мені. Але дочка побачила всю критичність і набрала мій номер – я одразу приїхав. Встиг лише попрощатись, викликав швидку. Коли я зрозумів, що він помер – в середині була якась пустота. На той момент не було ніяких емоцій – крутилось тільки в голові – як сказати родині. Вони метушилися навколо тіла, не розуміючи, що вже сталось невідворотне. Його ще качали 45 хвилин – це просто для сім’ї відтягувало ту мить усвідомлення. В мене була в грудях порожнеча, яма – ніби все вигоріло і лишилась пустота без вмісту, без органів. Сльози і емоції з’явились потім. Було таке відчуття, що мене весь органний комплекс забрали разом з душею. Але в перші миті розум я тримав під контролем, бо треба було організовувати похорон, за все домовлятись. Я не знаю, як і коли відійшов, бо близько місяця взагалі був ніякий. Я не міг на дев’ять днів навіть говорити – мене рвало на частини. Вже на сорок себе більше стримувався. Той синдром емоційного вигоряння, через який я перестав реагувати на подразники, бо емоцій просто не залишилося навіть на сильні подразники, пройшов почасти завдяки колегам. Тут на роботі мене всі смикали, підсували щось на підпис, заставляли вирішувати якісь питання, що могли б почекати ще місяць, але цим вони вертали мене до життя. Зараз вже легше говорити про Ігоря чи думати, але заповнити ту пустоту в середині просто ніким. Такої нема і більше не буде.

У мене на руках померло двоє близьких людей: один був доцент Пальчевський, який дуже добре ставився до мене, коли я був студентом, а другий – Ігор. Він навчив мене за п’ять років, поки керував моєю роботою, всього, що я знаю і вмію тепер. Навчив, що якщо робити все чесно, то ні за що платити не доведеться – ти заплатиш своєю працею. Навчив, що головне не операція, а правильно поставлений діагноз, тактика і догляд за хворим. А операція – це технарство, ремесло – це лише правила розтину і з’єднання тканин. Медицина – це мистецтво, яке полягає в думанні, аналізі, синтезі, прийнятті рішень. Медицина – це філософія, а філософія – це наука про життя. Його філософія була відбитком професії – адже це робота на межі між життям і смертю, і це треба якось осмислювати. Ігор любив життя. Коли я сидів в суботу на роботі, перебирав якісь папірці, він дзвонив і тішився, бо погода чудова і можна в Турці дерева пообрізати, удобрити, бо дощ піде – ще краще – легше дихати, менше пилу… Життя чудове за будь-яких обставин – любив він повторювати. Може, десь там на самоті його щось і їло, докучало, але публічно він завжди випромінював позитив.

Ігор надзвичайно любив життя. Коли в країні все почалось, коли забрали Крим, він сказав таку фразу: «Земля вічна, а життя безцінне», тобто мав на увазі, що не треба, ламаючи голову нестись і гинути, коли ще не відомо для чого – він вірив, що ми переможемо. А зараз найважче буде продовжити його роботу, бо у всіх друзів і колег є власне життя і свої справи...»

Записала Іванка Подольська

ч
и
с
л
о

82

2015