Александр Ґізе

ВІЛЬНОМУЛЯРІ В АВСТРІЇ:

РЕФОРМАТОРИ, ЯКОБИНЦІ, ЛІБЕРАЛИ

Франц-Стефан Лотаринзький (Franz Stephan von Lothringen), що його 1731 р. одна англійська депутація в Гаазі прийняла до вільномулярської ложі, 1732 р. в Лондоні одержав ступінь майстра. 1745 р. у Франкфурті, де від 1741/42 рр. існувала ложа l’Union, його коронували на римсько-німецького цісара. У Відні, у 1742/43 рр. півроку проіснувала ложа Aux Trois Cannons. До неї прийняли коло 50 чоловіків. Невідомо, чи відвідував цісар цю ложу. Його дружина Марія Терезія наказала поліції ліквідувати її.

У Відні доби Марії Терезії вільномулярів не піддавали тортурам, ненадовго заарештованих лише допитали, йшлося про попередження, в найгіршому разі домашній арешт. Засновником тієї ложі був такий-от граф Годіц (Hoditz), приятель і протеже Фрідриха ІІ Пруського. Відомо про ще одну ложу, що збиралася у Відні коло року 1754 під іменем Aux Trois Cœrs.

Марія Терезія та її син Йозеф ІІ заповзялися перетворити свої спадкові краї на новочасну державу. Урядники і офіцери, міщани і вельможі стали хребтом усіх необхідних реформ, що, диктовані зверху, надихалися і супроводжувалися просвітницькими максимами. Міщани і шляхта зустрічалися в ложах, чиє число тепер сильно зросло. «Щедрі» (Die Freigebigen, 1763) працювали за К лермонтівською системою (Clermont-System, 3 ступені плюс ще кілька високих); в такому-от «Ступені Андріївських лицарів» (Andreasrittergrad) можна було обговорювати трансмутацію металів, там також знали, в чому полягає «еліксир життя» (!). «Суворе дотримання» — так-так, і воно теж — виступило на сцену, запропонувавши семиступеневу систему. Вона породжувала надії на членство в Ордені лицарів Храму. Її псевдоаристократичний антураж знайшов неабияке визнання, і вже незабаром це вчення захопило всі ложі: Австрія стала VII провінцією «Суворого дотримання». Одній ложі — «Під трьома орлами» (Zu den drei Adlern) — патент надали з Праги; офіцери і урядники, що були її членами, могли відчути себе нащадками тамплієрів.

Це було коло 1770. Сімома роками пізніше у Відні запровадили систему високих ступенів, що називалася «Велика комптурія Санкт-Пельтен» (Großkompturei St. Pölten); виникла ложа «Під пальмою» (Zum Palmbaum), що об’єдналася з «Трьома орлами», називаючись відтоді «Під трьома орлами і під пальмою» (Zu den drei Adlern und zum Palmbaum).

Повсюдно в цісарстві поставали ложі: 1770 р. в Австрійських Нідерландах; у Львові, де 1774 р. надибуємо одну, а 1780 р. вже дві ложі «Суворого дотримання». В Угорщині ложі були в Братиславі і Тимишоарі. Власне вчення, що носило прикметну назву «Вільномулярство свободи» (Freimaurerei der Freiheit), розробили граф Іван Драшкович (Ivan Dráskovich) спільно зі Стефаном Нікі (Stephan Nicky). В семигородському Германштадті (Hermannstadt, Сібіу) одна ложа належала до «Суворого дотримання», інша ж була військовою.

Отож тепер ложі були і у Лінці, Граці, Клягенфурті, Інсбруці, Фрайбурзі, Брайсґау. У Відні з’явилися і інші ложеподібні об’єднання, як от «Азійські брати» (Asiatische Brüder).

То були ложі, що відповідно до моди і духу часу, доволі-таки пообивательському легковірно посвячувалися спіритизмові та іншим подібним містифікаціям.

Незаперечної кульмінації вільномулярство сягнуло в тих ложах, що відчували свою причетність до Просвітництва і водночас д о реформаторських заходів цісарського дому. Ложа «Істинна злагода» (Zur Wahren Eintracht), пізніше «Істина» (Zur Wahrheit) в йосифинське десятиріччя (1780 — 1790) була справжнім культурним і духовим центром. Заснована 12 березня 1781 року, вона відгалужувалася від ложі «Коронована надія» (Zur Gekrönten Hoffnung). Саме Іґнац фон Борн перетворив «Істинну злагоду» на правдиву вільномулярську академію. Семигородський саксонець, він приїхав з Германнштадту до Відня, де вчився в єзуїтській гімназії. У Празі він студіював право, але фахово цілком присвятився природничим наукам. Його батько був директором гірничого підприємства. Іґнац став металургом, мінералогом, хіміком. Його прикликали до Відня, щоби він упорядкував цісарську «натуралістичну колекцію». Він писав сатиричні полеміки проти контемплятивних чернецьких чинів, чим накликав на себе невдоволення клиру. Він винайшов металургійну технологію, яка знайшла повсюдне застосування в казенних копальнях срібла. У Відні та Празі він був членом вчених товариств і прекрасно усвідомлював невідкладність створення академії наук. Проте ні Марія Терезія, ні Йоcиф ІІ не могли собі уявити (і дозволити) відокремленої від контрольованого університету спільноти вчених. Іґнац фон Борн уступив до ложі «Істинна злагода» підмайстром, щоби згодом стати її Майстром Престолу. Його намір — створити з освічених і вчених братів академію — ті відхилили голосуванням. Тим поважніше взялася ложа за тему вільномулярства. Борн запровадив «ложі вправляння» (Übungslogen). Це означає, що в рамках ритуальних праць виголошували високого рівня доповіді, ретельно приготовані і науково солідні. Ці доповіді відтак друкували в «Журналі для вільномулярів» (Journal für Freimaurer). Ця ложа займалася переважно питаннями історії містерійних спільнот, моральними, етичними і символічними темами. З 1783 до 1788 р. Борн також видавав часопис «Фізикальні праці згідливих приятелів у Відні» (Physikalische Arbeiten der einträchtigen Freunde in Wien). Брати шанували його, наче батька; про це свідчать численні листи, пісні, вірші, свята і промови. Цей чоловік такою великою мірою був осердям віденського вільномулярства, що думка, нібито с аме він став прообразом постаті Зарастро в Моцартовій «Чарівній флейті», не видається такою аж недоречною.

Зрештою, віденська масонська сцена може похвалитися багатьма дуже значними, ще й досі вагомими особистостями. Кількох не зайве згадати й тут: Йозеф фон Зонненфельс (Joseph von Sonnenfels), правник, політолог і професор університету. Він боровся із розбуялими забобонами, егоцентризмом, будь-якими формами упереджень, намагався подолати занепад освіти рівною мірою, як і пласкість театру. 1776 р. за його поданням Марія Терезія скасувала тортури в судочинстві.

Алоїс Блюмауер (Alois Blumauer), що зажив письменницької слави завдяки своїй травестії Вергілієвої «Енеїди», видавав у ложі «Істинна злагода» внутрішній журнал і був чимось на кшталт «ложевого поета».

Іншими авторами були Рачкі (Ratschky), Альксінгер (Alxinger), Лєон (Leon) i Мартин Прандштеттери (Martin Prandstetter). Просвітницька еліта згуртувала всіх, хто мав у тогочасному Відні хоч якесь становище чи ім’я. Подібно як свого часу в Лондоні, в передостанньому десятиріччі 18 століття вільномулярство у Відні змусило про себе заговорити. Втім, Йосиф ІІ, на відміну від Фрідриха ІІ чи принца Валійського, не захотів «провадити молот Майстра». Він відхилив пропозицію стати мулярем, зате накинув ложам суворі рамки для розвитку, обмеживши їх число. Що ж трапилося?

«ПАТЕНТ ПРО ВІЛЬНОМУЛЯРІВ»

Австрійські вільномулярі дістали свої засновницькі патенти від пруських лож, тим-то сплачували внески за кордон. Йосиф ІІ заборонив усім — і мирянським чинам, і релігійним — переказ валюти. Австрійські вільномулярі заснували власну національну Велику Краєву Ложу (Große Landesloge), що охоплювала сім провінційних дистриктів: власне Австрію, Богемію, Галичину, Ломбардію, Семигород та Угорщину. (17 лож Австрійських Нідерландів заснували свою особливу Велику Ложу.) Отак зникла дотеперішня форма організації разом з її залежністю від закордону.

Можливо, стурбованість викликав і принцип централізованого управління, як вже найперший пункт конституції цієї Краєвої Ложі, що проголошував, що керівництво ложі є демократичним, здійснюється за демократичним принципом, і що Великого Майстра і всіх достойників (урядників) обирають.

Чи вплинув Іґнац фон Борн на формулювання тексту Патенту, щоби вилучити ті ложі, які, на його думку, чинили непотребства? Певно, таки ні. А може, то були брати з інших лож, яким не подобався авторитет нової Краєвої Ложі, і вони лише шукали шляхів підштовхнути Йосифа до того, аби він дозволив працювати лише дуже незначній кількості лож? Так чи інак, згідно з новим патентом ложі відтепер мали право існувати лише в столицях країв.

«Патент про вільномулярів» (Das Freimaurerpatent) від 1785 р. запевняв свободу праць, одночасно її звужуючи.

Відомо, що Йосиф ІІ мав намір обміняти незручні Австрійські Нідерланди на Баварію. В цьому цісар і королі поводяться точнісінько, як селяни — власне як землевласники. Кажуть, нібито при цьому обміні Йосиф ІІ переслідував мету, послуговуючись відомим своєю дипломатією орденом ілюмінатів. Якась кількість ілюмінатів була й серед віденських просвітників та вільномулярів — то були чоловіки, що мали зв’язки в цілій Европі, що їх видавали просто за наукові зв’язки, але, без сумніву, не цуралися використовувати й політично.

Історик Гельмут Райнальтер (Helmut Reinalter) у своїх надзвичайно солідних і сумлінних творах з історії вільномулярства (скажімо, в книжці «Таємні товариства в Тиролі», Geheimbünde in Tirol) ретельно звертається до цього питання. Райнталер каже дослівно:

«Оскільки проєкт цього обміну врешті-решт зазнав невдачі, а конспірація ілюмінатів у порівнянні зі шпигунською мережею Фрідриха ІІ Пруського виявилася недостатньою, у Йосифа ІІ вже не залишалося жодної причини і далі без державного контролю дозволяти діяльність вільномулярських лож.»

Отож, «Патент про вільномулярів» не був патентом свободи, а, навпаки, контролю. Райнталер і Ганс Вагнер (Hans Wagner) п рипускають також, що внутрішні мулярські суперечки в Ломбардії та Богемії дали жаданий привід контролювати «згори». Влада, мабуть, мала враження, що й в Угорщині вільномулярі діють супроти цісарських установ.

Спроба обмежити давні Високі Ступені, можливо, також спричинилася до спротиву новій Краєвій Ложі. Результат: відтепер по три ложі мали право існувати у Відні, Празі та Будапешті, по одній — у столицях окремих країв.

І однак: Йосифів патент є першим законодавчим, офіційним заходом, до якого в Европі вдалися «на користь» вільномулярського товариства. Бо ж досі були лише прокляття і присуди.

Йосиф видав свій патент 1785 р. А від 1784 року членом ложі

«Доброчинність» (Zur Wohltätigkeit) був чоловік, якому судилося стати чи не найславетнішим вільномуляром світу: Вольфганг Амадей Моцарт (Wolfgang Amadeus Mozart). Його прийняття до цієї ложі відбулося 5 грудня 1784 року; його прийняли разом із якимось капеланом з Ердберґа, Венцелем Зуммером (Wenzel Summer). За логікою депутації 7 січня 1785 року його просунули до підмайстра не брати його ложі, а ложі «Істинна злагода». Протокол про його піднесення до майстра, що відбулося незадовго після того, не зберігся. 1786 р. Моцарт стає членом збірної ложі

«Новокоронована надія» (Zur Neugekrönten Hoffnung), яка пізніше знову називатиметься «Коронована надія» (Zur Gekrönten Hoffnung).

Його ложеві композиції починаються з «Підмайстрової мандрівки» (Gesellenreise), яку він написав 22 квітня 1785 р. для просунення свого батька. Після цього була «Мулярська радість» (Die Maurerfreude). «Сумна мулярська музика» (Die Maurerische Trauermusik) постала з нагоди скорботної праці ложі для братів Франца графа Естергазі (Franz Graf Esterházy) герцога Ґеорґа Авґуста Мекленбурзько-Штреліцького (Herzog Georg August von Mecklenburg-Streliz) 17 листопада 1785 р.

Останньою завершеною Моцартовою роботою є «Маленька вільномулярська кантата» (Kleine Freimaurerkantate), яку він ще сам виконав при посвяченні нового храму його ложі. Йозефа Гайдна (Joseph Haydn) прийняли 11 лютого 1785 р. до будівничої хижі

«Істинна злагода», Моцарт 28 січня був у ложі відсутній, бо на той день запросили Гайдна. Втім, це запрошення так і не дійшло до Гайдна в Естергазі; натомість 11 лютого вже Моцарт не зміг прийти: того дня його батько приїхав із Зальцбурґа, а сам він увечорі давав перший з шести своїх концертів у «Борошняному льосі» на Новому Ринку.

Вибух Французької революції мав щонайбільший вплив: від нього почався занепад австрійського вільномулярства XVIII ст.

Втім, Леопольдові ІІ залежало на тому, щоби здобути прихильність вільномулярів у його цілях, щось на кшталт консервативного таємного товариства було покликане поборювати якобінців, яких скрізь боялися і яких підозрювали в усіх лихах. З цією метою цісар наказав подавати пропозиції. Однак, такі «патріотичні» ложі так ніколи й не стали дійсністю. Хотіли контролювати спільноти вільномулярів і в Угорщині, в цій справі існував план такого собі армійського капітана Ксавера фон Айгнера (Xaver von Aigner). Але й йому не судився успіх.

За цісара Франца ІІ вся політика перебувала під знаком захисту — назовні і всередині. З революцією у Франції боролося військо, всередині австрійської держави — поліція. Стверджували, що носіями революційних прагнень начебто є вільномулярі; та насправді вони були вкрай нечисленні. На кількох показових процесах, для яких спеціяльно знову запровадили вже скасовану смертну кару, фігурували лише ті, яким була притаманна кoнспіративна поведінка, до того ж спровокована підсадними шпиками. Звинуваченими були: Гебенштрайт (Hebenstreit), Ґільовський (Gilowski), далі один з домашніх вчителів цісаря, Франц Андреас Рідель (Franz Andreas Riedel), а також Ґоттгарді (Gotthardi) і урядник віденського маґістрату на прізвище Прандштеттер. Гебенштрайта, військового лейтенанта, повісили; він спроєктував військову машину вельми примітивної природи і передав креслення паризькому Конвенту. Він був чи не єдиним справді радикальним соціял-революціонером. Каєтан Ґільовський повісився під час слідства. Ґоттгарді, Ріделя і Прандштеттера засудили до темничого ув’язнення. Їхній злочин полягав лише в тому, що в присутності інших вони схвально відгукувалися про революцію. Їх спровокував і на них доніс якийсь книгар на імя Вінценц Деґен (Vinzenz Degen). В Угорщині як якобинців стратили сімох мулярів. Усе це трапилося, коли Европа перебувала під жахливим враженням від страхітливої влади в Парижі, і Франц ІІ використовував кожну нагоду для беззастережного застосування санкцій.

1809 р., разом із французьким військом, у Відні з’явилися військові ложі. В Кляґенфурті генерал дивізії Руска (Rusca) закликав австрійських вільномулярів зібратися в застільній ложі.

Після наполеонівських воєн не забарилися заходи відсічі, до яких австрійська поліція вдалася щодо італійських карбонаріїв (1821), що їх папська булла «Ecclesiam» (до речі, помилково) ототожнила з вільномулярами.

Такі товариства, як Молода Німеччина чи Молода Італія здавалися австрійцям високою мірою небезпечними для держави, саме їхнє існування вже було приводом знову відживити добряче затерту вже ідею змови. Моріц Гартман (Moritz Hartmann) Герман Роллєт (Hermann Rollet) створили мало відому Молоду Австрію (Jung Österreich). Все це не були мулярські обєднання, але такі самі «підозрілі». Відомо, що архикнязь Йоган (Erzherzog Johann) був членом такого-от «Вільденштайнського лицарства на блакитній землі» (Wildensteiner Ritterschaft auf blauer Erde), що мало садибою замок Зеебенштайн. Дослідники схильні вбачати в ній прикриття для вільномулярської спільноти.

Франц ІІ виступив з ініціятивою урядницької присяги, згідно з якою жоден державний службовець не мав права належати до «таємних» товариств. Розлога мережа шпиків контролювала державу і тим унеможливлювала заснування нових лож. Допіру 1848 р. вільномулярство ненадовго віджило: якийсь вчитель мови на прізвище Люїс (Lewis) запалив світло Королівського Мистецтва у Відні, заснувавши ложу «Під Святим Йозефом» (Zum Heiligen Joseph). Реакція перемогла, цісарське військо відвоювало столицю Відень з рук громадян, студентів і робітників; запровадили загальну заборну зібpань, яка стосувалася, річ ясна, і тієї ложі 1848 р.

ПРИКОРДОННІ ЛОЖІ

Наслідком реформи Австрійської імперії 1867 р. і перетворення її на Подвійну Австро-Угорську монархію було те, що потойбіч річки Ляйти (Літавії) знову запровадили ліберальне законодавство (те з 1848 р.). Це дозволило угорським вільномулярам засновувати ложі. У цисляйтанській частині цісарства був, щоправда, ліберальний уряд, але внаслідок втручання консервативних сил діяв украй рестриктивний закон про об’єднання. Він передбачав контроль об’єднань з боку державних комісарів. Мулярі навіть гадки не мали про те, щоби дозволити чувати над своїми ритуальними працями якимось поліційним урядникам. Позаяк закон про об’єднання не уліг лібералізації, вони знайшли ось який вихід: у Відні вони засновували гуманітарні об’єднання, що підпадали під урядницький контроль.

Членами цих згромаджень були лише вільномулярі, свої ритуальні праці в ложах вони влаштовували на угорській території, в Оденбурзі, Нойдорфлі і Пресбурзі (Братиславі). Першою з таких прикордонних лож була ложа «Гуманітас» (Humanitas). Незабаром вона налічувала вже 300 членів і від 1872 р. працювала під патронатом Великої Ложі Угорщини в Нойдорфлі. Її засновником був Франц Шнееберґер (Franz Schneeberger). 1874/75 зазнала невдачі спроба заснувати ложу у Відні; у відповідь на це виникла друга прикордонна ложа — «Майбуття» (Zukunft). Вона набула радикально-ліберального забарвлення, здійснювала курс реформ, наприклад зрівняла в правах вірних і атеїстів в ложі. Їй особливо залежало на поступі наук. Ритуал спростили. Її члени висловилися проти, як їм гадалося, поверхового «почуттєвого мулярства», але й проти хибно витлумачених традицій — і увійшли в суперечність зі своєю материнською ложею «Гуманітас». «Майбуття» у Відні збиралася під виглядом літературного гуртка, а мулярські праці проводила у Пресбурзі (Братиславі). До неї входила значна кількість творців культури, рівень цієї ложі заслуговував на подив. В суперечці цих двох лож історик Райнер Губер (Rainer Huber) схильний вбачати боротьбу за територію мулярства.

Окремі прикордонні ложі здобулися на власний профіль. «Сократес» (Sokrates, заснована 1874 р.) перебувала в полі напруги «ідеалізм — матеріялізм; релігійність — атеїзм». Ложа «Злагода» (Eintracht, заснована 1875 р.) назвала своє базове об’єднання у Відні «Песталоцці» (Pestalozzi), виказуючи таким чином свою педагогічну тенденцію. Ложа «Шіллер» (Schiller, заснована 1876 р.), що працювала також у високих ступенях, присвятилася поширенню гуманістичної освіти («Освіта», Bildung, була й назвою її зареєстрованого об’єднання). «Дружба» (Freundschaft, заснована 1877 р., «Колумбус» (Columbus, теж 1877 р. заснування) — всі вони шукали відповідного часу мулярського самоусвідомлення. Соціяльне питання набувало дедалі більшої гостроти. Мулярське завдання творити загальне благо і благочинність, як звучав стародавній вислів, провадило до широко закроєної харитативної діяльності. Для сліпих, скривджених і упосліджених, для бідних дітей шкільного віку створювали притулки, будували літні колонії. Заснували колонію для породіль «Люцина» (Lucina), будинок відпочинку для вбогих жінок, прихисток для беззахисних жінок і дівчат. Допомогові акції для жертв нещасних випадків і катастроф належали до самоочевидного мулярського репертуару. Особливо інтенсивною виявилася масонська активність на зламі сторіч у ділянці виховання, передусім народної освіти. Почався рух заснувань будинків народної освіти. Між 1888 і 1898 рр. виникли ложі «Вірність» (Treue,), «Ґете» (Goethe), «Лесинґ під трьома обручами» (Lessing zu den drei Ringen), «Піонер» (Pionier). Ерих Авґуст Ценкер (Erich August Zenker), Майстер Престолу ложі «Піонер», 1904 року знову спробував легалізувати в цісарському суді Велику Ложу, звану «Австрія» (Austria) — намарно.

СОЦІЯЛЬНІ РЕФОРМИ І ВИХОВАННЯ

Отож, відтепер прикметними для вільномулярської діяльності стали дві сфери: соціяльні реформи і питання виховання. Велике міщанство в ложах усвідомило, що соціяльні суперечності в суспільстві слід якось зрівноважити.

Відповідь на це усвідомлення дає нам склад лож: в «Сократес» ліберальні великоміщани на кшталт Філіпа лицаря фон Шеллена (Philipp Ritter von Schoeller) зустрічалися з робітничими лідерами, як-от Франц Шумаєр (Franz Schuhmeier). Дещо дискусійною ініціятивою ложі «Піонер» було заснування «Вільної Школи» (Freie Schule), що мала стати чимось на кшталт комбінації народної школи (Volksschule) із вищою народною школою (Volkshochschule). Її метою було подавати знання поза рамцями існуючої системи освіти, до якої чимало осіб не мали доступу. Внаслідок цього виникли напружені стосунки з клерикальними школами; 1897 р. у Відні відбувся Антимулярський конгрес (Antifreimaurer-Kongreß).

Слід тут згадати і те, що ложі підтримували жіночі рухи, як-от Рози Майредер (Rosa Mayreder) чи Маріяни Гайніш (Marianne Hainisch). Від 1890-х років з’явився ще один пріорітет: рух за мир. Ці зусилля були заслужено вшановані врученням Нобелівської премії миру австрійському вільномуляру — Герману А. Фріду (Hermann A. Fried, 1911). Під кінець Першої світової війни мулярі посилили старання задля легалізації лож.

20 листопада 1918 р., відразу після проголошення республіки, відбулася спільна праця всіх прикордонних лож. 8 грудня засновано «Велику Ложу Відня» (Die Großloge von Wien) під орудою д-ра Адольфа Капралика (Dr. Adolf Kapralik). Вона проіснувала до 1938 року. Першим вчинком цієї ложі був заклик до вільномулярів усього світу допомогти Австрії. І заходи з допомоги не забарилися, як, скажімо, перевезення осиротілих і скалічених у війні австрійських дітей до прийомних батьків у Голандії.

«Символічна Велика Ложа Угорщини» (Symbolische Großloge von Ungarn) із Великим Майстром Пфайфером (Pfeifer) на чолі перебрала на себе правовий захист новопосталої Великої Ложі, що її 1930 р. визнала Об’єднана Велика Ложа Англії.

Діяльність Великої Ложі поширювалися в соціяльній сфері на проблеми опікунства, захисту дітей, подолання алкоголізму. Вел ике міщанство минулого ХІХ ст. ще могло послуговуватися більшими сумами на соціяльні потреби, тепер же їх бракувало. Отож тепер вільномулярі працювали в ділянці соціяльного законодавства над конкретними міркуваннями, які відтак спричинилися до створення австрійської моделі, знаної як «соціяльне партнерство». Корінням воно сягає в ложу «Лесинґ під трьома обручами», в час, коли президент Спілки Підприємців Йозеф Требіч (Joseph Trebitsch) був її Майстром Престолу, а робітничий лідер Фердинанд Гануш (Ferdinand Hanusch) — його Майстром-помічником. Поряд із Ганушем і Требічем, членом ложі «Лесинґ» був і Юліюс Тандлер (Julius Tandler), поза сумнівом, позначений харитативними моделями вільномулярства. Саме він створив віденську систему соціяльної опіки і зростання добробуту, що їй суджено було здобути визнання в цілому світі.

Велика Ложа Відня гучно заявила про себе 1932 р. на Всесвітньому конгресі миру: в меморандумі вона звернула увагу на господарську катастрофу в Середній Европі і пов’язану з нею небезпеку вибуху війни. Ідея пацифізму була в центрі її праці.

Річард Коденгов-Калерґі (Richard Couden-hove-Kalergi), спираючись на ідеї Германа Фріда, ще будучи вільномуляром, висунув свій план Пан-Европейської Програми.

1926 вільномулярі істотним чином посприяли заснуванню Ліги з Прав людини. Їх пацифістський курс був протилежністю до поглядів національно налаштованих братів зі старопруських лож, серед яких декотрі заходили так далеко, що наголошували на своєму «народницькому, християнському, антипацифістському наставленні»: адже 1923 р. вони рішуче протестували проти французької окупації Рурської области.

На той час знову з’явилися ложі у федеральних землях: в Ґраці, Вінер Нойштадті, Кляґенфурті. Нові і оновлені ложі, як у Відні. Починаючи із 20-х рр. прижився і Старий і Прийнятий Шотландський ритуал. Багато братів належали і до загальної Вільномулярської Ліги, що понад кордонами, Великими Ложами і різницями у вченнях прагнула об’єднати всіх братів. Особливо доклався до розбудови цієї Ліги Ойген Ленгоф (Eugen Lennhoff), редактор в іденської вільномулярської газети і співавтор вагомого ще й до сьогодні «Вільномулярського лексикону» (Freimaurer-Lexikon).

У 1933 — 34 рр. в ложі посилали державних комісарів, які реєстрували кількість та імена присутніх. 1936 р. «офіційно» зареєстрували ложу «Пітагорас» (Pythagoras) у Вінер Нойштадті. Попри ворожу налаштованість до вільномулярства, уряд Шушніґа (Schuschnigg) безпосередньо перед вторгненням Гітлера до Австрії попросив Велику Ложу про фінансову допомогу проти націонал-соціялізму.

12 березня 1938 р. будинок Великої Ложі Австрії уліг штурмові і плюндруванню. Майстрів Престолу заарештували, майно лож сконфіскували, багатьох вільномулярів змусили до еміграції. Багато — передусім брати-євреї — загинуло в концентраційних таборах. Великий Майстер д-р Ріхард Шлезінгер (Dr. Richard Schlesinger), що очолював Великі Ложі в 1919 — 1938 рр., став жертвою терору. Із 2000 членів Великої Ложі по війні у Відні знайшлося 70, щоби продовжити вільномулярство у Відні та Австрії.

Переклад Юрка Прохаська

ч
и
с
л
о

83

2015